В наш напружений час проблема, як порадити собі з часом, дуже важлива. Я не маю наміру вас переконувати, що у вас маса часу і ви можете молитися, коли тільки схочете; я хочу розказати про те, як порадити собі з часом в контексті напруженості, напору життя. Я не буду давати рецептів, як викроювати час; скажу тільки, що якщо постаратися і тратити його менше, то його буде більше. Якщо зібрати разом крихти змарнованого часу і з них ніби зліпити моменти зібраності і молитви, то ми виявимо, що часу доволі-таки багато.
Якщо пригадати ту кількість пустих хвилин протягом дня, коли ми щось робимо тільки тому, що жахаємося пустоти, жахаємося залишитися один на один з собою, то виявиться, що є безліч коротких періодів, які могли б належати нам і Богу одночасно. Але я хочу розказати про щось, що мені здається ще важливішим, а саме, про те, як ми можемо тримати час під контролем і зупиняти його.
До Бога можна молитися, тільки якщо ми утвердилися в стані стійкості і внутрішнього світу, внутрішнього примирення перед особою Божою; це звільняє нас від почуття часу: не об'єктивного часу, за яким ми стежимо, але суб'єктивного відчуття, що час летить і що в нас часу не залишається. Передусім я хотів би звернути вашу увагу на щось, про що всі ми знаємо і що постійно обговорюємо: немає ніякої потреби бігти за часом, щоб його наздогнати; він не втікає від нас, він тече до нас. Чи чекаєш з нетерпінням наступної хвилини, чи абсолютно не усвідомлюєш того – вона прийде.
Майбутнє, що б ти не робив в цьому плані, стане теперішнім часом, і немає необхідності перестрибувати з теперішнього часу в майбутнє; можна просто чекати, щоб воно наступило. І в цьому змісті можна бути абсолютно стійким і все ж рухатися в часі, тому що час сам рухається. Ви знаєте, як буває, коли сидиш в автомашині або в поїзді; сидиш, якщо ти не за кермом, відкинувшись, і дивишся у вікно; можна читати, можна думати, можна просто відпочивати; а поїзд рухається, і в якийсь момент те, що було майбутнім – чи наступна станція, чи твоя кінцева зупинка – стане теперішнім часом. І я думаю, що це дуже важливо.
Ось помилка, яку ми часто допускаємо в нашому внутрішньому житті: ми думаємо, що якщо поквапимося, то швидше попадемо в майбутнє – на зразок людини, яка перебігає з останнього вагона в перший, сподіваючись скоротити цим відстань від Лондона до Едінбурга. На такому прикладі бачиш, наскільки це абсурдно; але коли ми безперервно прагнемо жити на крок попереду самих себе, ми цієї абсурдності не помічаємо. А разом з тим, саме це не дає нам бути повністю в теперішній миті – де, як я сказав, ми тільки і можемо перебувати, тому що навіть якщо ми уявляємо, ніби випереджаємо час або самих себе, то це не так. Єдине, що виходить, це те, що ми поспішаємо – але від того ми швидше не рухаємося.
Ви, напевно, не раз бачили: людина з двома важкими валізами доганяє автобус; вона поспішає щосили, біжить настільки швидко, наскільки дозволяють їй валізи, і всією своєю істотою вона не там, де вона є. Але ви також знаєте, як буває, коли гуляєш на відпочинку: йдеш швидким кроком, йдеш весело і бадьоро; якщо дозволяють вік і здоров'я, можеш навіть побігти – але ніякого поспіху нема, тому що важливо просто бігти, а не кудись прибігти. Цьому ж треба вчитися відносно молитви: встояти в теперішній миті. Звичайно ми думаємо або поводимося так, неначе теперішній час – це уявна, невловима грань між минулим і майбутнім, і ми перекочовуємо з минулого в майбутнє, весь час перетинаючи цей кордон, подібно до того, як котиш яйце в рушнику; воно котиться безперервно, воно ніде ні в який момент не “перебуває”, нема теперішнього часу, тому що воно весь час в майбутньому.
Не кожному в житті вдасться пережити вирішальний досвід, але я хотів би в кількох словах розказати про одне своє пережиття, яке мені дуже пригодилося. У Франції під час німецької окупації я був у русі Опору, і одного разу, коли я спускався в метро, мене схопила поліція. Це одне з моїх найцікавіших пережиттів. Залишаючи збоку романтичні деталі того, що сталося і як воно сталося, я переведу цей досвід в більш філософські категорії, що мають відношення до часу. А сталося ось що: в той момент у мене було минуле, у мене було майбутнє, і я рухався з одного в інше, бадьоро крокуючи по сходах метро; і раптом хтось поклав мені руку на плече і сказав: “Стоп, покажіть ваші документи”. І тут трапилося кілька речей. По-перше, я почав думати дуже швидко, відчувати дуже інтенсивно і став усвідомлювати всю ситуацію з рельєфністю, яскравістю, яких я ще ніколи не відчував на останніх сходинках станції метро Етуаль. По-друге: я раптом зрозумів, що в мене нема минулого.
Адже реальне минуле було таке, що за нього мене розстріляли б, так що цього минулого більше не існувало. Неправдиве минуле, про яке я став би розповідати, також ніколи не існувало, так що я виявився подібним до ящірки, яку впіймали і яка втекла, відкинувши хвіст, так що там, де був хвіст, ящірки вже не було. Потім (хоч в ту мить я не продумував все це з точки зору філософії часу) я поступово зрозумів ще одну дуже цікаву річ: майбутнє є остільки, оскільки можна передбачувати, що буде далі, за хвилину до того, як воно трапиться, або на крок до того, як його досягнеш. І нічого не трапляється, оскільки ти не маєш уявлення, що може статися, і ти схожий на людину, яка стоїть в незнайомій кімнаті в сутінках. Стоїш – і навколо лише темрява, що тисне тобі на очі: можливо, перед тобою немає нічого, а може бути й безмежність, – все одно.
Ти закінчуєшся рівно там, де починається темрява. Так що я виявив, що у мене немає і майбутнього. Саме тоді мені стало зрозуміло, що жити хоч в минулому, хоч в майбутньому – просто нереально. Виявилося, що я втиснутий в теперішню мить, і все те, що могло б бути, зосереджене в теперішній миті з незвичайно збадьорюючою інтенсивністю і яскравістю, – що, в кінцевому результаті, і дозволило мені залишитися на волі! Що стосується часу, то, не вдаючись в деталі, скажу: бувають в житті хвилини, коли відчуваєш, що теперішній час – тут, минуле пішло безповоротно і має значення лише в тій мірі, в якій воно влилося в теперішній час, а майбутнє не має відношення до справи, оскільки воно може наступити, а може й не наступити. Це буває, наприклад, коли ви попали в аварію, або в момент небезпеки, коли потрібно діяти негайно – тут вам ніколи плавно перекочуватися з минулого в майбутнє. Від вас тоді вимагається бути повністю в теперішньому часі, щоб вся ваша енергія, вся ваша істота зводилася до речі “тепер”. І тоді дуже цікаво буває виявити, що ти весь в цьому “тепер”.
Ви знаєте про тонку-тонку площину, про яку геометрія вчить, що вона не має товщини; ця геометрична площина, яка абсолютно не має товщини, і яка є “теперішній час”, рухається вздовж лінії часу, або, точніше, час біжить під нею і приносить вам “тепер” все, що вам буде потрібно в майбутньому. Цій обставині ми повинні навчитися, і повинні навчитися в більш мирній обстановці. Я думаю, нам треба вправлятися в тому, щоб зупиняти час, стояти в теперішньому часі, в тому “тепер”, яке є мій теперішній час і яке також є мить перетину вічності з часом. Що ж для цього можна робити? Ось перше, в чому можна вправлятися, коли вам абсолютно нічого робити, коли ніщо не тягне вас назад і не підштовхує вперед, і коли ви можете використати п'ять хвилин, три хвилини або півгодини на дозвілля, на те, щоб нічого не робити. Ви сідаєте і говорите: “Я сиджу, я не роблю нічого, я не буду нічого робити протягом п'яти хвилин” – і потім розслабтеся і протягом цього періоду (для початку ви зможете витримати хвилини дві-три) усвідомте: “Я тут, в присутності Божій, в своїй власній присутності, в присутності навколишніх меблів, тихо і безмовно, нікуди не рухаюся”.
І ще: ви повинні вирішити, що протягом цих двох або п'яти хвилин, які ви собі призначили, щоб навчитися, що теперішній час існує, вас не вирве з них ні телефонний дзвінок, ні стук в двері, ні раптовий приплив енергії негайно зробити щось, що ви відкладали “на потім” ось вже десять років. Ви сідаєте і кажете: “Ось я” – і ви є. Якщо в цьому вправлятися в порожні хвилини життя, то, коли ви навчилися не соватися внутрішньо, але бути абсолютно спокійним і безтурботним, стійким і мирним, продовжіть ці кілька хвилин ще на короткий час, а потім ще трохи. Зрозуміло, настане мить, коли вам знадобиться якийсь засіб захисту, тому що можна сидіти спокійно дві хвилини, навіть якщо дзвонить телефон або хтось стукає в двері, але п'ятнадцять хвилин можуть виявитися дуже довгими і для телефону, і для того, хто стоїть за дверима.
Тоді скажіть собі, що якби вас не було вдома, то ви не відкрили б двері і не відповіли б на телефон. Або якщо у вас більше рішучості або більше впевненості в тому, що ви робите, то можете поступити так, як робив мій батько: у нього на дверях була маленька записка, де говорилося: “Не намагайтеся стукати. Я вдома, але не відкрию”. Це значно ефективніше, тому що люди відразу розуміють; а якщо ви скажете: “Будьте люб'язні зачекати п'ять хвилин”, то їх люб'язність звичайно вичерпується після закінчення двох хвилин! Після того як ви навчилися такій стійкості, безтурботності, вам треба буде навчитися зупиняти час, не тільки коли він тягнеться або все одно стоїть, але в моменти, коли він мчить стрімко і висуває на вас/до вас вимоги. Це робиться так. Ви зайняті чимсь корисним; ви відчуваєте, що якщо цього не зробити, світ зіб'ється зі свого шляху.
Якщо в такому випадку в якусь мить сказати: “Я зупиняюся”, ви виявите декілька речей. По-перше, виявиться, що світ не зійшов з рейок і що цілий Божий світ – тільки уявіть собі! – може почекати п'ять хвилин, поки ви ним не займаєтеся. Це важливо, тому що ми себе обдурюємо, кажучи: “Ну, це я повинен зробити; це добра справа, це – обов'язок, я не можу кинути це недоробленим”. Можете, тому що в моменти чистої ліні ви залишаєте це незробленим набагато довше, ніж ті п'ять хвилин, які зараз собі призначили. Так що насамперед скажіть: “Що б не трапилося, я зупиняюся тут”. Найпростіше – робити це з будильником. Настав будильник і скажи: “Я працюю без оглядання той час, поки він не задзвонить”.
Це дуже важливо; одна з речей, від яких ми повинні відівчитися, це дивитися на годинник. Якщо ви кудись йдете і відчуваєте, що спізнюєтеся, ви дивитеся на годинник. Але поки ви звіряєтеся з наручним годинником, ви не можете йти так само швидко, як йшли б, просто дивлячись вперед. І якщо ви будете знати, що спізнюєтеся на сім хвилин, або на п'ять, або на три, – ви все одно спізнилися. Так що краще виходити зазделегідь, і прийдете вчасно. А якщо вже спізнюєтеся, то йдіть так швидко і бадьоро, як тільки можете; на годинник погляньте, підійшовши до дверей, щоб знати, яка міра розкаяння повинна відбиватися на вашому обличчі, коли вам відкриють!.. Так ось, коли будильник задзвонив, ви знаєте, що в наступні п'ять хвилин світ не існує і ви з місця не рушите. Це – власний Божий час, і ви влаштовуєтеся в Його часі спокійно, безмовно і тихо.
Ви побачите, наскільки спочатку це важко; вам буде здаватися, що неодмінно треба, наприклад, дописати лист або дочитати абзац в книзі. Насправді, ви дуже швидко виявите, що чудово можна відкласти це на три, п'ять і навіть десять хвилин, і нічого від цього не стається. А якщо те, що робиш, вимагає особливої уваги, то ви пересвідчитеся, наскільки краще і швидше це можна зробити потім, через ці три, п'ять або десять хвилин.
Я вам наведу ще один приклад. Коли я був лікарем-початківцем, мені здавалося, що дуже несправедливо по відношенню до тих, хто чекає в приймальній, коли я дуже довго займаюся з людиною, яка є в мене в кабінеті. Тому в свій перший приймальний день я старався як можна швидше оглянути пацієнта. І по закінченні консультації виявив, що у мене не залишилося ніякого спогаду про людей, яких я приймав, тому що весь час, поки у мене знаходився пацієнт, я проникливим поглядом дивився крізь нього в приймальну і рахував голови тих, хто до мене ще не заходив. В результаті, мені доводилося задавати двічі одне і те ж питання, і весь огляд я повинен був повторити двічі, якщо не тричі, а коли закінчив, то не міг пригадати, що я зробив, а що ні. Зрозуміло, не всі схожі на мене; ви, можливо, здатні запам'ятовувати набагато краще, ніж я, але це просто приклад того, що може трапитися хоча б з одним із вас. І тоді я подумав, що це нечесно, і вирішив поступати так, ніби людина, яка знаходиться зі мною, – одна на світі.
У хвилину, коли виникало почуття “треба поквапитися”, я відкидався на стільці і заводив кілька хвилин простої розмови тільки заради того, щоб не дати собі поспішати. І протягом двох днів я виявив, що не треба нічого такого і робити. Можна просто бути повністю зосередженим на людині або на роботі, яка перед тобою; і коли закінчиш, виявляється, що ти витратив вдвічі менше часу, ніж був потрібен раніше, і при цьому все почув і помітив. Відтоді я багато разів давав цю пораду людям найрізноманітніших професій, і це допомагало. Так що, якщо ви будете вправлятися спочатку в тому, щоб зупиняти час, який не рухається, а потім – час, який стрімко мчить, якщо будете зупинятися і говорити йому “ні”, то виявите, що в момент, коли ви подолали внутрішнє напруження, внутрішнє “чуття”, тривогу, час потече абсолютно плавно.
Чи можете ви собі уявити, що протягом однієї хвилини минає всього лише одна хвилина? Адже це саме так. Це дивно, але це так, навіть якщо, судячи з того, як ми себе поводимо, можна подумати, ніби п'ять хвилин можуть пролетіти за тридцять секунд. Ні, кожна хвилина – тієї ж тривалості, що й наступна, кожна година рівна наступній годині. Нічого катастрофічного не стається. Ви можете спитати: “А чи встигну я, чи вистарчить мені часу на все?” – і я відповім по-російськи: “Якщо не помреш раніше, то часу вистарчить; а якщо помреш до того, як воно зроблено – тоді і робити не треба”. Є ще одне прислів’я в цьому стилі, яке ви можете запам'ятати собі на майбутнє: “Не хвилюйся про смерть.
Коли смерть прийшла, тебе більше нема, а поки ти тут – смерті нема”; це той самий принцип. Навіщо турбуватися про щось, що вирішиться само собою?! Навчившись не соватися, не метушитися, можна робити те, що бажаєш, в якому бажаєш темпі, з якою бажаєш мірою уваги і швидкості і не відчувати при цьому, що час від тебе втікає або тебе відносить. Це те відчуття, про яке я говорив раніше – коли ти на відпочинку і вся відпустка ще попереду; можна бути швидким або повільним, без всякого відчуття часу, тому що робиш тільки те, що робиш, і немає напруження цілеспрямованості. І тоді побачиш, що можна молитися абсолютно в будь-якій обстановці, що нема таких обставин, які можуть перешкодити молитися. Перешкода молитві може виникнути, якщо дати вихору оволодіти тобою, якщо допустити бурю всередину себе, замість того, щоб залишити її назовні.
Пригадайте євангельську розповідь про бурю на морі Галилейському. Христос спить в човні, а довкола бушує негода. Спочатку апостоли борються, напружено і з надією борються за своє життя. Але в якийсь момент вони падають духом, і буря, яка була назовні, вривається всередину, – всередині у них також бушує ураган. Тривога і смерть не просто кружляють вихором навколо них, вони увірвалися їм в душу. І апостоли обертаються до Христа і поступають так, як ми часто поступаємо з Богом: ми звертаємо погляд до Нього в момент напруження і трагедії і обурюємося, що Він такий спокійний. Вони гинуть, а Йому затишно… Точно те ж ми часто відчуваємо по відношенню до Бога: як Він сміє перебувати в Своєму блаженстві, як Він сміє бути в такому спокої, коли я в біді?.. І учні поступають так, як часто поступаємо ми. Замість того, щоб звернутися до Бога і сказати: “Ти – сам спокій, Ти – Господь; скажи слово, і мій слуга буде зцілений; скажи слово - і все стане на місце”, вони Його безцеремонно розштовхують, будять і кажуть: “Невже Тобі байдуже, що ми гинемо?” Іншими словами: “Якщо нічого зробити не можеш, то хоч не спи! Якщо нездатний ні на що краще, то хоч помучся і загинь разом з нами!” Христос на це відгукується; Він встає і говорить: “О, маловіри!” І відсуваючи їх, звертається до бурі і, ніби вливаючи в бурю Свій внутрішній спокій, Свою гармонію і мир, говорить їй: “Вщухни , замовкни!” – і все заспокоюється.
Це ми можемо зробити і повинні бути здатні робити. Але це вимагає систематичного, розумного тренування, точно так само, як ми тренуємося, щоб навчитися робити інші речі. Навчися володіти часом – і що б ти не робив, яке б не було напруження, в бурі і трагедії, або просто в тій суєті, в якій ми живемо постійно – зумієш бути спокійним, зумієш стояти нерухомо в теперішній хвилині лицем в лице з Господом, в мовчанні або зі словом. Якщо користуєшся словами, ти можеш принести Богу все, що навколо, всю навколишню бурю. Якщо мовчиш – можеш стояти в тому центрі циклону, урагану, де панує спокій, дозволяючи бурі лютувати навколо тебе, поки ти знаходишся там, де Бог, в єдиній точці абсолютної стійкості.
Однак ця точка абсолютної стійкості – не така точка, де б нічого не відбувалося; зустрівшись в цій точці, всі протидіючі напруження врівноважені між собою і тримаються в могутній руці Божій. Справжня безмовність – щось гранично інтенсивне, вона володіє “густиною”, щільністю, вона реальна, вона достовірно живе. Мені пригадується епізод з життя подвижників пустелі. Одного з братів просили сказати повчальне слово в честь єпископа, який повинен був їх відвідати. І старець відповів: “Ні, я нічого не скажу; якщо йому нічого не говорить моє мовчання, то нічого не скажуть і слова”. Про такого роду мовчання ми повинні старатися довідатися і його старатися навчитися. Як це робиться?
Я спробую вказати вам притчею або спостереженням за птахами . Якщо ми хочемо спостерігати, як в лісі або в полі прокидаються і оживають птахи, ми повинні, по-перше, встати раніше від них; ми повинні добитися настороженої, живої уваги, повністю струсивши з себе сон, перш ніж прокинеться перший птах і навіть перш ніж птахи взнають, що ранок наступив. Потім треба піти в поле або в ліс і влаштуватися там абсолютно нерухомо, абсолютно тихо – і разом з тим без напруження, так, щоб ніяким шурхотом не наполохати чуйно сплячих довкола сотворінь, інакше вони розбіжаться або розлетяться туди, де ми не зможемо їх ні чути, ні бачити. Спостереження за птахами передбачає, з одного боку, нерухомість, тишу і спокій, і разом з тим крайню чуйність, тому що, якщо сидиш в полі, досипаючи сни своєї короткої ночі, то всі птахи розлетяться, раніше, ніж ти зрозумієш, що сонце припікає тобі спину.
Абсолютно необхідно поєднувати цю інтенсивну чуйність з нерухомістю і відсутністю напруження; це і є споглядальна підготовка до споглядальної безмовності. Це дуже важко здійсненна рівновага між, з одного боку, пильністю, яка дозволяє нам відгукуватися на все, що б не зустрілося, абсолютно відкритим розумом, вільним від будь-якої упередженості і очікування, і з іншого боку – нерухомим спокоєм, який дозволить відгукнутися на зустрінуте, не проектуючи на нього відображення нашої власної присутності, що було б руйнівно.
Років двадцять п'ять тому, незадовго після того як я став священиком, мене послали служити перед Різдвом в будинок старців. Там була одна бабуся, яка згодом померла у віці ста двох років. Вона підійшла до мене після першої служби і сказала: “Отче Антонію, я хотіла б отримати пораду про молитву”. Я запропонував: “Тоді зверніться до отця такого-то!” Вона відповіла: “Всі ці роки я зверталася до людей, які, як вважається, знають багато про молитву, і ніколи не отримала від них корисної поради. І я подумала, що ви, мабуть, ще нічого не знаєте, то, можливо, випадково скажете що-небудь корисне”. Це був дуже обнадіюючий початок! Я її тоді спитав: “А в чому ваша проблема?” І старенька мені відповіла: “Ось вже чотирнадцять років я майже без перерви відмовляю Ісусову молитву і ніколи не відчула Божої присутності”.
І тоді я дійсно по простоті сказав їй те, що думав: “Якщо ви весь час говорите, коли ж Богу слово вставити?” Вона спитала: “А що ж мені робити?” І я сказав: “Після ранкового сніданку підіть в свою кімнату, приберіть її, поставте крісло зручніше, так, щоб за його спинкою залишилися всі темні кути, які завжди є в кімнаті у немолодої жінки і куди ховаються речі від сторонніх очей. Запаліть лампаду перед іконою і потім озирніться в своїй кімнаті. Просто сидіть, дивіться навколо, і постарайтеся побачити, де ви живете, тому що я впевнений, що якщо ви молилися всі останні чотирнадцять років, то ви дуже давно не помічали своєї кімнати. І потім візьміть в'язання, і протягом п'ятнадцяти хвилин в'яжіть перед Богом; але я забороняю вам вимовляти хоч би одне слово молитви. Просто в'яжіть, і старайтеся тішитися тишою своєї кімнати”. Вона подумала, що це не дуже добра порада, але вирішила спробувати. Через якийсь час вона до мене прийшла, і каже: “А знаєте – виходить!” Я спитав: “А що виходить?” – тому що мені було дуже цікаво, як подіяла моя порада.
І вона говорить: “Я зробила так, як ви сказали: встала, вмилася, прибрала свою кімнату, поснідала, повернулася, пересвідчилася, що навколо нема нічого такого, що буде мене дратувати, а потім влаштувалася в кріслі і подумала: Ох, як чудово! Переді мною п'ятнадцять хвилин, протягом яких я можу нічого не робити – і не відчувати себе в цьому винною!.. Потім озирнулася навколо і дійсно, вперше за багато років, подумала: яка затишна в мене кімната! Вікно в сад, кімната зручна, доволі простора і для мене, і для речей, які нагромадилися за роки… І (додала вона) я відчувала таку тишу, тому що кімната була така мирна. Цокав годинник, але ніщо не порушувало тишу, його цокання тільки підкреслювало навколишній спокій.
Через якийсь час я пригадала, що повинна в'язати перед Богом, і тоді взяла в'язання, і все більше і більше відчувала тишу. Дроти дзенькали об ручки крісла, годинник цокав мирно, не було про що хвилюватися, не треба було напружуватися; і поступово я стала помічати, що ця тиша – не просто відсутність шуму, а (як вона виразилася) “має густину”. Вона складалася не з відсутності, пустоти, а в ній була присутність чогось. Тиша мала щільність, вміст, і вона почала вливатися в мене.
Навколишня тиша почала заповнювати мене і зливатися з тишею у мені”. І під кінець вона сказала щось дуже гарне, що я потім зустрів у французького письменника Жоржа Бернаноса; вона сказала: “Я раптом помітила, що ця тиша є присутність; і в серцевині цієї тиші був той, Хто – сама Тиша, сам Мир, сама Гармонія”. Після цього вона прожила на світі ще років десять і говорила, що завжди може знайти тишу, коли сама спокійна і тиха. Це не означає, що вона перестала молитися, а означає, що вона могла підтримувати цю споглядальну безмовність якийсь час; потім її розум починав розсіюватися, і тоді вона зверталася до словесної молитви, поки розум не ставав знов спокійним і стійким; і тоді вона від слів знову поверталася в колишню безмовність.
Досить часто це могло б ставатися і з нами, якщо замість того, щоб клопотатися і щось “робити”, ми зуміли б просто сказати: “Я – в Божій присутності. Яка радість! Давай я помовчу…” У житті французького католицького священика, “Арського Кюре”, Жана-Марі Віанне, є оповідання про те, як старий селянин годинами нерухомо сидів в церкві, нічого не роблячи; і священик його спитав: “Що ти тут робиш весь цей час?” І старий селянин відповів: “Я дивлюся на Нього, Він дивиться на мене, і нам так добре разом!”
Цього можна досягнути, тільки навчившись до певної міри мовчати. Почни з мовчання словесного, з тиші емоцій, з безмовності думки і заспокоєності тіла. Але було б помилкою уявляти, що ми можемо почати з вищої точки, з безмовності серця і розуму. Починати треба з мовчання мови, з безмовності тіла, – тобто вчитися бути нерухомим, відпустити напруження, не впадаючи в мрійливість і розслаблення, але, за словами одного з святих, бути подібним до струни скрипки, настроєної так, щоб видавати правильний звук: не перетягнутої настільки, що вона може тріснути, але і не занадто слабо натягнутої, коли вона буде тільки дзижчати. І почавши з цього, нам треба навчитися вслухатися в тишу, перебути в довершеному спокої; і, можливо, частіше, ніж ми собі уявляємо, збудеться слово Книги Одкровення: “Ось, Я стою біля дверей і стукаю”.
Митрополит Антоній Сурозький
Якщо пригадати ту кількість пустих хвилин протягом дня, коли ми щось робимо тільки тому, що жахаємося пустоти, жахаємося залишитися один на один з собою, то виявиться, що є безліч коротких періодів, які могли б належати нам і Богу одночасно. Але я хочу розказати про щось, що мені здається ще важливішим, а саме, про те, як ми можемо тримати час під контролем і зупиняти його.
До Бога можна молитися, тільки якщо ми утвердилися в стані стійкості і внутрішнього світу, внутрішнього примирення перед особою Божою; це звільняє нас від почуття часу: не об'єктивного часу, за яким ми стежимо, але суб'єктивного відчуття, що час летить і що в нас часу не залишається. Передусім я хотів би звернути вашу увагу на щось, про що всі ми знаємо і що постійно обговорюємо: немає ніякої потреби бігти за часом, щоб його наздогнати; він не втікає від нас, він тече до нас. Чи чекаєш з нетерпінням наступної хвилини, чи абсолютно не усвідомлюєш того – вона прийде.
Майбутнє, що б ти не робив в цьому плані, стане теперішнім часом, і немає необхідності перестрибувати з теперішнього часу в майбутнє; можна просто чекати, щоб воно наступило. І в цьому змісті можна бути абсолютно стійким і все ж рухатися в часі, тому що час сам рухається. Ви знаєте, як буває, коли сидиш в автомашині або в поїзді; сидиш, якщо ти не за кермом, відкинувшись, і дивишся у вікно; можна читати, можна думати, можна просто відпочивати; а поїзд рухається, і в якийсь момент те, що було майбутнім – чи наступна станція, чи твоя кінцева зупинка – стане теперішнім часом. І я думаю, що це дуже важливо.
Ось помилка, яку ми часто допускаємо в нашому внутрішньому житті: ми думаємо, що якщо поквапимося, то швидше попадемо в майбутнє – на зразок людини, яка перебігає з останнього вагона в перший, сподіваючись скоротити цим відстань від Лондона до Едінбурга. На такому прикладі бачиш, наскільки це абсурдно; але коли ми безперервно прагнемо жити на крок попереду самих себе, ми цієї абсурдності не помічаємо. А разом з тим, саме це не дає нам бути повністю в теперішній миті – де, як я сказав, ми тільки і можемо перебувати, тому що навіть якщо ми уявляємо, ніби випереджаємо час або самих себе, то це не так. Єдине, що виходить, це те, що ми поспішаємо – але від того ми швидше не рухаємося.
Ви, напевно, не раз бачили: людина з двома важкими валізами доганяє автобус; вона поспішає щосили, біжить настільки швидко, наскільки дозволяють їй валізи, і всією своєю істотою вона не там, де вона є. Але ви також знаєте, як буває, коли гуляєш на відпочинку: йдеш швидким кроком, йдеш весело і бадьоро; якщо дозволяють вік і здоров'я, можеш навіть побігти – але ніякого поспіху нема, тому що важливо просто бігти, а не кудись прибігти. Цьому ж треба вчитися відносно молитви: встояти в теперішній миті. Звичайно ми думаємо або поводимося так, неначе теперішній час – це уявна, невловима грань між минулим і майбутнім, і ми перекочовуємо з минулого в майбутнє, весь час перетинаючи цей кордон, подібно до того, як котиш яйце в рушнику; воно котиться безперервно, воно ніде ні в який момент не “перебуває”, нема теперішнього часу, тому що воно весь час в майбутньому.
Не кожному в житті вдасться пережити вирішальний досвід, але я хотів би в кількох словах розказати про одне своє пережиття, яке мені дуже пригодилося. У Франції під час німецької окупації я був у русі Опору, і одного разу, коли я спускався в метро, мене схопила поліція. Це одне з моїх найцікавіших пережиттів. Залишаючи збоку романтичні деталі того, що сталося і як воно сталося, я переведу цей досвід в більш філософські категорії, що мають відношення до часу. А сталося ось що: в той момент у мене було минуле, у мене було майбутнє, і я рухався з одного в інше, бадьоро крокуючи по сходах метро; і раптом хтось поклав мені руку на плече і сказав: “Стоп, покажіть ваші документи”. І тут трапилося кілька речей. По-перше, я почав думати дуже швидко, відчувати дуже інтенсивно і став усвідомлювати всю ситуацію з рельєфністю, яскравістю, яких я ще ніколи не відчував на останніх сходинках станції метро Етуаль. По-друге: я раптом зрозумів, що в мене нема минулого.
Адже реальне минуле було таке, що за нього мене розстріляли б, так що цього минулого більше не існувало. Неправдиве минуле, про яке я став би розповідати, також ніколи не існувало, так що я виявився подібним до ящірки, яку впіймали і яка втекла, відкинувши хвіст, так що там, де був хвіст, ящірки вже не було. Потім (хоч в ту мить я не продумував все це з точки зору філософії часу) я поступово зрозумів ще одну дуже цікаву річ: майбутнє є остільки, оскільки можна передбачувати, що буде далі, за хвилину до того, як воно трапиться, або на крок до того, як його досягнеш. І нічого не трапляється, оскільки ти не маєш уявлення, що може статися, і ти схожий на людину, яка стоїть в незнайомій кімнаті в сутінках. Стоїш – і навколо лише темрява, що тисне тобі на очі: можливо, перед тобою немає нічого, а може бути й безмежність, – все одно.
Ти закінчуєшся рівно там, де починається темрява. Так що я виявив, що у мене немає і майбутнього. Саме тоді мені стало зрозуміло, що жити хоч в минулому, хоч в майбутньому – просто нереально. Виявилося, що я втиснутий в теперішню мить, і все те, що могло б бути, зосереджене в теперішній миті з незвичайно збадьорюючою інтенсивністю і яскравістю, – що, в кінцевому результаті, і дозволило мені залишитися на волі! Що стосується часу, то, не вдаючись в деталі, скажу: бувають в житті хвилини, коли відчуваєш, що теперішній час – тут, минуле пішло безповоротно і має значення лише в тій мірі, в якій воно влилося в теперішній час, а майбутнє не має відношення до справи, оскільки воно може наступити, а може й не наступити. Це буває, наприклад, коли ви попали в аварію, або в момент небезпеки, коли потрібно діяти негайно – тут вам ніколи плавно перекочуватися з минулого в майбутнє. Від вас тоді вимагається бути повністю в теперішньому часі, щоб вся ваша енергія, вся ваша істота зводилася до речі “тепер”. І тоді дуже цікаво буває виявити, що ти весь в цьому “тепер”.
Ви знаєте про тонку-тонку площину, про яку геометрія вчить, що вона не має товщини; ця геометрична площина, яка абсолютно не має товщини, і яка є “теперішній час”, рухається вздовж лінії часу, або, точніше, час біжить під нею і приносить вам “тепер” все, що вам буде потрібно в майбутньому. Цій обставині ми повинні навчитися, і повинні навчитися в більш мирній обстановці. Я думаю, нам треба вправлятися в тому, щоб зупиняти час, стояти в теперішньому часі, в тому “тепер”, яке є мій теперішній час і яке також є мить перетину вічності з часом. Що ж для цього можна робити? Ось перше, в чому можна вправлятися, коли вам абсолютно нічого робити, коли ніщо не тягне вас назад і не підштовхує вперед, і коли ви можете використати п'ять хвилин, три хвилини або півгодини на дозвілля, на те, щоб нічого не робити. Ви сідаєте і говорите: “Я сиджу, я не роблю нічого, я не буду нічого робити протягом п'яти хвилин” – і потім розслабтеся і протягом цього періоду (для початку ви зможете витримати хвилини дві-три) усвідомте: “Я тут, в присутності Божій, в своїй власній присутності, в присутності навколишніх меблів, тихо і безмовно, нікуди не рухаюся”.
І ще: ви повинні вирішити, що протягом цих двох або п'яти хвилин, які ви собі призначили, щоб навчитися, що теперішній час існує, вас не вирве з них ні телефонний дзвінок, ні стук в двері, ні раптовий приплив енергії негайно зробити щось, що ви відкладали “на потім” ось вже десять років. Ви сідаєте і кажете: “Ось я” – і ви є. Якщо в цьому вправлятися в порожні хвилини життя, то, коли ви навчилися не соватися внутрішньо, але бути абсолютно спокійним і безтурботним, стійким і мирним, продовжіть ці кілька хвилин ще на короткий час, а потім ще трохи. Зрозуміло, настане мить, коли вам знадобиться якийсь засіб захисту, тому що можна сидіти спокійно дві хвилини, навіть якщо дзвонить телефон або хтось стукає в двері, але п'ятнадцять хвилин можуть виявитися дуже довгими і для телефону, і для того, хто стоїть за дверима.
Тоді скажіть собі, що якби вас не було вдома, то ви не відкрили б двері і не відповіли б на телефон. Або якщо у вас більше рішучості або більше впевненості в тому, що ви робите, то можете поступити так, як робив мій батько: у нього на дверях була маленька записка, де говорилося: “Не намагайтеся стукати. Я вдома, але не відкрию”. Це значно ефективніше, тому що люди відразу розуміють; а якщо ви скажете: “Будьте люб'язні зачекати п'ять хвилин”, то їх люб'язність звичайно вичерпується після закінчення двох хвилин! Після того як ви навчилися такій стійкості, безтурботності, вам треба буде навчитися зупиняти час, не тільки коли він тягнеться або все одно стоїть, але в моменти, коли він мчить стрімко і висуває на вас/до вас вимоги. Це робиться так. Ви зайняті чимсь корисним; ви відчуваєте, що якщо цього не зробити, світ зіб'ється зі свого шляху.
Якщо в такому випадку в якусь мить сказати: “Я зупиняюся”, ви виявите декілька речей. По-перше, виявиться, що світ не зійшов з рейок і що цілий Божий світ – тільки уявіть собі! – може почекати п'ять хвилин, поки ви ним не займаєтеся. Це важливо, тому що ми себе обдурюємо, кажучи: “Ну, це я повинен зробити; це добра справа, це – обов'язок, я не можу кинути це недоробленим”. Можете, тому що в моменти чистої ліні ви залишаєте це незробленим набагато довше, ніж ті п'ять хвилин, які зараз собі призначили. Так що насамперед скажіть: “Що б не трапилося, я зупиняюся тут”. Найпростіше – робити це з будильником. Настав будильник і скажи: “Я працюю без оглядання той час, поки він не задзвонить”.
Це дуже важливо; одна з речей, від яких ми повинні відівчитися, це дивитися на годинник. Якщо ви кудись йдете і відчуваєте, що спізнюєтеся, ви дивитеся на годинник. Але поки ви звіряєтеся з наручним годинником, ви не можете йти так само швидко, як йшли б, просто дивлячись вперед. І якщо ви будете знати, що спізнюєтеся на сім хвилин, або на п'ять, або на три, – ви все одно спізнилися. Так що краще виходити зазделегідь, і прийдете вчасно. А якщо вже спізнюєтеся, то йдіть так швидко і бадьоро, як тільки можете; на годинник погляньте, підійшовши до дверей, щоб знати, яка міра розкаяння повинна відбиватися на вашому обличчі, коли вам відкриють!.. Так ось, коли будильник задзвонив, ви знаєте, що в наступні п'ять хвилин світ не існує і ви з місця не рушите. Це – власний Божий час, і ви влаштовуєтеся в Його часі спокійно, безмовно і тихо.
Ви побачите, наскільки спочатку це важко; вам буде здаватися, що неодмінно треба, наприклад, дописати лист або дочитати абзац в книзі. Насправді, ви дуже швидко виявите, що чудово можна відкласти це на три, п'ять і навіть десять хвилин, і нічого від цього не стається. А якщо те, що робиш, вимагає особливої уваги, то ви пересвідчитеся, наскільки краще і швидше це можна зробити потім, через ці три, п'ять або десять хвилин.
Я вам наведу ще один приклад. Коли я був лікарем-початківцем, мені здавалося, що дуже несправедливо по відношенню до тих, хто чекає в приймальній, коли я дуже довго займаюся з людиною, яка є в мене в кабінеті. Тому в свій перший приймальний день я старався як можна швидше оглянути пацієнта. І по закінченні консультації виявив, що у мене не залишилося ніякого спогаду про людей, яких я приймав, тому що весь час, поки у мене знаходився пацієнт, я проникливим поглядом дивився крізь нього в приймальну і рахував голови тих, хто до мене ще не заходив. В результаті, мені доводилося задавати двічі одне і те ж питання, і весь огляд я повинен був повторити двічі, якщо не тричі, а коли закінчив, то не міг пригадати, що я зробив, а що ні. Зрозуміло, не всі схожі на мене; ви, можливо, здатні запам'ятовувати набагато краще, ніж я, але це просто приклад того, що може трапитися хоча б з одним із вас. І тоді я подумав, що це нечесно, і вирішив поступати так, ніби людина, яка знаходиться зі мною, – одна на світі.
У хвилину, коли виникало почуття “треба поквапитися”, я відкидався на стільці і заводив кілька хвилин простої розмови тільки заради того, щоб не дати собі поспішати. І протягом двох днів я виявив, що не треба нічого такого і робити. Можна просто бути повністю зосередженим на людині або на роботі, яка перед тобою; і коли закінчиш, виявляється, що ти витратив вдвічі менше часу, ніж був потрібен раніше, і при цьому все почув і помітив. Відтоді я багато разів давав цю пораду людям найрізноманітніших професій, і це допомагало. Так що, якщо ви будете вправлятися спочатку в тому, щоб зупиняти час, який не рухається, а потім – час, який стрімко мчить, якщо будете зупинятися і говорити йому “ні”, то виявите, що в момент, коли ви подолали внутрішнє напруження, внутрішнє “чуття”, тривогу, час потече абсолютно плавно.
Чи можете ви собі уявити, що протягом однієї хвилини минає всього лише одна хвилина? Адже це саме так. Це дивно, але це так, навіть якщо, судячи з того, як ми себе поводимо, можна подумати, ніби п'ять хвилин можуть пролетіти за тридцять секунд. Ні, кожна хвилина – тієї ж тривалості, що й наступна, кожна година рівна наступній годині. Нічого катастрофічного не стається. Ви можете спитати: “А чи встигну я, чи вистарчить мені часу на все?” – і я відповім по-російськи: “Якщо не помреш раніше, то часу вистарчить; а якщо помреш до того, як воно зроблено – тоді і робити не треба”. Є ще одне прислів’я в цьому стилі, яке ви можете запам'ятати собі на майбутнє: “Не хвилюйся про смерть.
Коли смерть прийшла, тебе більше нема, а поки ти тут – смерті нема”; це той самий принцип. Навіщо турбуватися про щось, що вирішиться само собою?! Навчившись не соватися, не метушитися, можна робити те, що бажаєш, в якому бажаєш темпі, з якою бажаєш мірою уваги і швидкості і не відчувати при цьому, що час від тебе втікає або тебе відносить. Це те відчуття, про яке я говорив раніше – коли ти на відпочинку і вся відпустка ще попереду; можна бути швидким або повільним, без всякого відчуття часу, тому що робиш тільки те, що робиш, і немає напруження цілеспрямованості. І тоді побачиш, що можна молитися абсолютно в будь-якій обстановці, що нема таких обставин, які можуть перешкодити молитися. Перешкода молитві може виникнути, якщо дати вихору оволодіти тобою, якщо допустити бурю всередину себе, замість того, щоб залишити її назовні.
Пригадайте євангельську розповідь про бурю на морі Галилейському. Христос спить в човні, а довкола бушує негода. Спочатку апостоли борються, напружено і з надією борються за своє життя. Але в якийсь момент вони падають духом, і буря, яка була назовні, вривається всередину, – всередині у них також бушує ураган. Тривога і смерть не просто кружляють вихором навколо них, вони увірвалися їм в душу. І апостоли обертаються до Христа і поступають так, як ми часто поступаємо з Богом: ми звертаємо погляд до Нього в момент напруження і трагедії і обурюємося, що Він такий спокійний. Вони гинуть, а Йому затишно… Точно те ж ми часто відчуваємо по відношенню до Бога: як Він сміє перебувати в Своєму блаженстві, як Він сміє бути в такому спокої, коли я в біді?.. І учні поступають так, як часто поступаємо ми. Замість того, щоб звернутися до Бога і сказати: “Ти – сам спокій, Ти – Господь; скажи слово, і мій слуга буде зцілений; скажи слово - і все стане на місце”, вони Його безцеремонно розштовхують, будять і кажуть: “Невже Тобі байдуже, що ми гинемо?” Іншими словами: “Якщо нічого зробити не можеш, то хоч не спи! Якщо нездатний ні на що краще, то хоч помучся і загинь разом з нами!” Христос на це відгукується; Він встає і говорить: “О, маловіри!” І відсуваючи їх, звертається до бурі і, ніби вливаючи в бурю Свій внутрішній спокій, Свою гармонію і мир, говорить їй: “Вщухни , замовкни!” – і все заспокоюється.
Це ми можемо зробити і повинні бути здатні робити. Але це вимагає систематичного, розумного тренування, точно так само, як ми тренуємося, щоб навчитися робити інші речі. Навчися володіти часом – і що б ти не робив, яке б не було напруження, в бурі і трагедії, або просто в тій суєті, в якій ми живемо постійно – зумієш бути спокійним, зумієш стояти нерухомо в теперішній хвилині лицем в лице з Господом, в мовчанні або зі словом. Якщо користуєшся словами, ти можеш принести Богу все, що навколо, всю навколишню бурю. Якщо мовчиш – можеш стояти в тому центрі циклону, урагану, де панує спокій, дозволяючи бурі лютувати навколо тебе, поки ти знаходишся там, де Бог, в єдиній точці абсолютної стійкості.
Однак ця точка абсолютної стійкості – не така точка, де б нічого не відбувалося; зустрівшись в цій точці, всі протидіючі напруження врівноважені між собою і тримаються в могутній руці Божій. Справжня безмовність – щось гранично інтенсивне, вона володіє “густиною”, щільністю, вона реальна, вона достовірно живе. Мені пригадується епізод з життя подвижників пустелі. Одного з братів просили сказати повчальне слово в честь єпископа, який повинен був їх відвідати. І старець відповів: “Ні, я нічого не скажу; якщо йому нічого не говорить моє мовчання, то нічого не скажуть і слова”. Про такого роду мовчання ми повинні старатися довідатися і його старатися навчитися. Як це робиться?
Я спробую вказати вам притчею або спостереженням за птахами . Якщо ми хочемо спостерігати, як в лісі або в полі прокидаються і оживають птахи, ми повинні, по-перше, встати раніше від них; ми повинні добитися настороженої, живої уваги, повністю струсивши з себе сон, перш ніж прокинеться перший птах і навіть перш ніж птахи взнають, що ранок наступив. Потім треба піти в поле або в ліс і влаштуватися там абсолютно нерухомо, абсолютно тихо – і разом з тим без напруження, так, щоб ніяким шурхотом не наполохати чуйно сплячих довкола сотворінь, інакше вони розбіжаться або розлетяться туди, де ми не зможемо їх ні чути, ні бачити. Спостереження за птахами передбачає, з одного боку, нерухомість, тишу і спокій, і разом з тим крайню чуйність, тому що, якщо сидиш в полі, досипаючи сни своєї короткої ночі, то всі птахи розлетяться, раніше, ніж ти зрозумієш, що сонце припікає тобі спину.
Абсолютно необхідно поєднувати цю інтенсивну чуйність з нерухомістю і відсутністю напруження; це і є споглядальна підготовка до споглядальної безмовності. Це дуже важко здійсненна рівновага між, з одного боку, пильністю, яка дозволяє нам відгукуватися на все, що б не зустрілося, абсолютно відкритим розумом, вільним від будь-якої упередженості і очікування, і з іншого боку – нерухомим спокоєм, який дозволить відгукнутися на зустрінуте, не проектуючи на нього відображення нашої власної присутності, що було б руйнівно.
Років двадцять п'ять тому, незадовго після того як я став священиком, мене послали служити перед Різдвом в будинок старців. Там була одна бабуся, яка згодом померла у віці ста двох років. Вона підійшла до мене після першої служби і сказала: “Отче Антонію, я хотіла б отримати пораду про молитву”. Я запропонував: “Тоді зверніться до отця такого-то!” Вона відповіла: “Всі ці роки я зверталася до людей, які, як вважається, знають багато про молитву, і ніколи не отримала від них корисної поради. І я подумала, що ви, мабуть, ще нічого не знаєте, то, можливо, випадково скажете що-небудь корисне”. Це був дуже обнадіюючий початок! Я її тоді спитав: “А в чому ваша проблема?” І старенька мені відповіла: “Ось вже чотирнадцять років я майже без перерви відмовляю Ісусову молитву і ніколи не відчула Божої присутності”.
І тоді я дійсно по простоті сказав їй те, що думав: “Якщо ви весь час говорите, коли ж Богу слово вставити?” Вона спитала: “А що ж мені робити?” І я сказав: “Після ранкового сніданку підіть в свою кімнату, приберіть її, поставте крісло зручніше, так, щоб за його спинкою залишилися всі темні кути, які завжди є в кімнаті у немолодої жінки і куди ховаються речі від сторонніх очей. Запаліть лампаду перед іконою і потім озирніться в своїй кімнаті. Просто сидіть, дивіться навколо, і постарайтеся побачити, де ви живете, тому що я впевнений, що якщо ви молилися всі останні чотирнадцять років, то ви дуже давно не помічали своєї кімнати. І потім візьміть в'язання, і протягом п'ятнадцяти хвилин в'яжіть перед Богом; але я забороняю вам вимовляти хоч би одне слово молитви. Просто в'яжіть, і старайтеся тішитися тишою своєї кімнати”. Вона подумала, що це не дуже добра порада, але вирішила спробувати. Через якийсь час вона до мене прийшла, і каже: “А знаєте – виходить!” Я спитав: “А що виходить?” – тому що мені було дуже цікаво, як подіяла моя порада.
І вона говорить: “Я зробила так, як ви сказали: встала, вмилася, прибрала свою кімнату, поснідала, повернулася, пересвідчилася, що навколо нема нічого такого, що буде мене дратувати, а потім влаштувалася в кріслі і подумала: Ох, як чудово! Переді мною п'ятнадцять хвилин, протягом яких я можу нічого не робити – і не відчувати себе в цьому винною!.. Потім озирнулася навколо і дійсно, вперше за багато років, подумала: яка затишна в мене кімната! Вікно в сад, кімната зручна, доволі простора і для мене, і для речей, які нагромадилися за роки… І (додала вона) я відчувала таку тишу, тому що кімната була така мирна. Цокав годинник, але ніщо не порушувало тишу, його цокання тільки підкреслювало навколишній спокій.
Через якийсь час я пригадала, що повинна в'язати перед Богом, і тоді взяла в'язання, і все більше і більше відчувала тишу. Дроти дзенькали об ручки крісла, годинник цокав мирно, не було про що хвилюватися, не треба було напружуватися; і поступово я стала помічати, що ця тиша – не просто відсутність шуму, а (як вона виразилася) “має густину”. Вона складалася не з відсутності, пустоти, а в ній була присутність чогось. Тиша мала щільність, вміст, і вона почала вливатися в мене.
Навколишня тиша почала заповнювати мене і зливатися з тишею у мені”. І під кінець вона сказала щось дуже гарне, що я потім зустрів у французького письменника Жоржа Бернаноса; вона сказала: “Я раптом помітила, що ця тиша є присутність; і в серцевині цієї тиші був той, Хто – сама Тиша, сам Мир, сама Гармонія”. Після цього вона прожила на світі ще років десять і говорила, що завжди може знайти тишу, коли сама спокійна і тиха. Це не означає, що вона перестала молитися, а означає, що вона могла підтримувати цю споглядальну безмовність якийсь час; потім її розум починав розсіюватися, і тоді вона зверталася до словесної молитви, поки розум не ставав знов спокійним і стійким; і тоді вона від слів знову поверталася в колишню безмовність.
Досить часто це могло б ставатися і з нами, якщо замість того, щоб клопотатися і щось “робити”, ми зуміли б просто сказати: “Я – в Божій присутності. Яка радість! Давай я помовчу…” У житті французького католицького священика, “Арського Кюре”, Жана-Марі Віанне, є оповідання про те, як старий селянин годинами нерухомо сидів в церкві, нічого не роблячи; і священик його спитав: “Що ти тут робиш весь цей час?” І старий селянин відповів: “Я дивлюся на Нього, Він дивиться на мене, і нам так добре разом!”
Цього можна досягнути, тільки навчившись до певної міри мовчати. Почни з мовчання словесного, з тиші емоцій, з безмовності думки і заспокоєності тіла. Але було б помилкою уявляти, що ми можемо почати з вищої точки, з безмовності серця і розуму. Починати треба з мовчання мови, з безмовності тіла, – тобто вчитися бути нерухомим, відпустити напруження, не впадаючи в мрійливість і розслаблення, але, за словами одного з святих, бути подібним до струни скрипки, настроєної так, щоб видавати правильний звук: не перетягнутої настільки, що вона може тріснути, але і не занадто слабо натягнутої, коли вона буде тільки дзижчати. І почавши з цього, нам треба навчитися вслухатися в тишу, перебути в довершеному спокої; і, можливо, частіше, ніж ми собі уявляємо, збудеться слово Книги Одкровення: “Ось, Я стою біля дверей і стукаю”.
Митрополит Антоній Сурозький
