Я говорив про те, що одна з проблем, перед якою ми всі стоїмо і яку повинні вирішити, це – куди спрямувати свою молитву. І я запропонував – на самих себе. Тільки, якщо молитва, яку ви хочете принести Богові, достатньо осмислена і значуща для вас самих, ви зможете стати з нею перед Господом. Якщо ви неуважні до слів, які вимовляєте, якщо ваше власне серце на них не відгукується або якщо ваше життя не скероване в тому ж напрямку, що й ваша молитва, вона не піднесеться до Бога. Тому, як я вже сказав, перше, що нам треба зробити – це вибрати молитву, яку ми зможемо вимовити всім серцем, всім розумом, всією своєю волею: молитву, яка не обов'язково повинна бути видатним твором літургійного мистецтва, але повинна бути правдивою і не слабшою від того, що ви хочете виразити.
Ви повинні цю молитву розуміти у всьому її багатстві і точності. При виборі слів молитви можна зробити три речі: можна молитися своїми словами, – це та молитва, яка б'є джерелом з нашої власної душі; можна молитися короткою молитовною формулою, – такого роду молитви, при всій своїй стислості, дуже інтенсивні і охоплюють дуже велику область, їх зміст надзвичайно багатозначний; можна користуватися тим, що називається, деколи трохи зневажливо, “готовими молитвами", діапазон яких – від примітивних творів, коли люди стараються винайти молитви на всі випадки життя, до найглибшого досвіду святих, вираженого в молитвах, які вони не вигадували, але які Дух Святий викував в їх житті і серці. Я хотів би сказати щось про кожен з цих видів молитви.
“Вільна”, “природна” молитва, молитва своїми словами можлива при двох обставинах: або коли ми раптом усвідомили Божу присутність, і це усвідомлення вимагає від нас реакції – молитвою, радістю, всіма формами відповіді, на які ми здатні, будучи достовірно собою і стаючи перед Живим Богом; або це таке ж усвідомлення смертельної небезпеки, в якій ми опинилися, – і тоді, приходячи до Бога, ми раптово кричимо з глибини відчаю і самотності, і також з почуття, що нема надії на порятунок, якщо тільки Бог не врятує. Ці два стани є двома крайніми полюсами: коли ми бачимо своє розпачливе становище, свою безбожність, самотність, тугу – і нездатні прорватися крізь них; або – чудо, що ми раптом виявилися лицем в лице з Богом, коли ми можемо молитися спонтанно, і не має особливого значення, якими словами. Ми можемо повторювати раз за разом “Радість, о, Радість!..” ; ми можемо вимовляти будь-які слова, тому що слова не мають значення, вони тільки підтримують настрій, виражають безглуздо, шалено, нашу любов або наш відчай.
Ви, напевно, пам'ятаєте євангельський уривок про преображення, коли Петро звернувся до Христа: “Зробімо ж три намети: Тобі один, Мойсеєві один та Іллі один.” І, зі слів Євангелія, він не знав, що говорив (пор. Мр 9:6), тому що був не в собі; він опинився перед чимось настільки приголомшуючим, що просто сказав перше, що прийшло на думку, випалив від надміру почуттів, виражаючи свій стан. Тому, якщо ми уявляємо, що протягом всього життя можна молитися власними словами, то це дитяча помилка. “Вільна” молитва повинна вириватися з нашої душі, ми не можемо просто відкрити кран, щоб вона потекла. Немає таких криниць, звідки її можна черпати в будь-який момент. Вона б'є з надр нашої душі від подиву або від відчаю, – але не з проміжного стану, коли ми не приголомшені ані Божою присутністю, ані жахом від того, що ми таке і яке наше становище. І, значить, старатися вдаватися до вільної молитви в такі періоди – цілком ілюзорна вправа.
Бувають цілі періоди, коли ви і не на дні морському, і не на гребені хвилі, і щоб молитися, доводиться робити щось, – і це ті періоди, коли ми не можемо молитися спонтанно, але можемо молитися по переконанню. Це дуже важливо, тому що, починаючи молитовне життя, багато хто думає, ніби недостатньо правдиво, якщо не переживаєш зі всією силою слова і фрази, які вимовляєш – і це неправильно. Іноді можна бути абсолютно щирим по ясності розуму, по прямоті волі, хоча в той або інший момент слова або навіть дії виражають те, чого зараз не переживаєш. Приклад, який мені зараз приходить на думку, полягає ось в чому: коли ви живете в сім'ї, працюєте на виснажливій роботі, вам доводиться часом повертатися додому фізично виснаженим.
Якщо в цю хвилину ваша мати, сестра, батько або хтось інший спитає: “А ти мене любиш?” – ви скажете: “Так”. Якщо ж людина буде наполягати: “Ти дійсно любиш мене ось зараз, в цю хвилину?” – то чесно ви могли б сказати: “Ні, зараз я не відчуваю нічого, крім болі в спині і відсутності сил у всьому тілі”. Але ви будете абсолютно праві, якщо відповісте: “Так, люблю!”, тому що знаєте, що під покровом втоми тече живий потік любові. І коли Христос говорить: той, хто Мене любить, виконає Мої заповіді, це не означає: “Якщо ви Мене любите, то будете переходити від одного переживання до іншого, від одного захоплення до іншого, від одного богословського прозріння до іншого”. Це означає: “Якщо ви вірите Моїм словам, то живите згідно з тим, що отримали”, і тут “згідно”, “відповідно” завжди означає ніби трошки більше від наших можливостей, трошки більше, ніж ми зробили би своїм бажанням. Тому є і місце, і необхідність для молитви, яка не б'є джерелом, але дійсно має корінь в переконанні: для цього досить звернутися до безлічі вже існуючих молитов. У нас є багатий вибір молитов, які були вистраждані подвижниками віри і народжені в них Духом Святим. Є, наприклад, псалми, є стільки коротких і докладних молитов в літургійній скарбниці всіх Церков, з якої ми можемо черпати.
Важливо відшукати і знати їх достатню кількість, щоб в потрібний момент знайти відповідні молитви. Мова йде про те, щоб вивчити напам'ять достатню кількість значущих для нас уривків з псалмів або з молитов святих; кожен з нас більш чуйний до тих або інших уривків. Зазначте собі ті уривки, які глибоко вас зворушують, які для вас осмислені, які виражають щось – про гріх, або про блаженство в Бозі, або про боротьбу, що ви вже знаєте досвідчено. Завчіть ці уривки напам'ять, тому що в якийсь день, коли ви так впали духом, так глибоко зневірилися, що не можете викликати в своїй душі нічого особистого, ніяких особистих слів, ви виявите, що ці уривки спливуть на поверхню і з'являться вам, як подарунок Божий, як дар Церкви, як дар святості, заповнюючи занепад наших сил. Ось тоді нам дійсно потрібні молитви, які ми завчили так, що вони стали частиною нас самих. У православній Церкві існують ранішні і вечірні молитви, які, загалом, триваліші від тих, які є на Заході.
Читання цих молитов займає приблизно півгодини вранці і півгодини ввечері. І люди стараються завчити їх напам'ять, так, щоб і в інші моменти можна було з них черпати. Але недостатньо просто завчити молитви напам'ять; якщо наше життя не є молитвою в дії, якщо життя і молитва не переплетені до кінця, то молитва перетворюється в подобу ввічливого мадригала, який ми підносимо Богу в ті моменти, коли знаходимо для Нього час. Якщо в ранкових молитвах ви вимовили ту чи іншу фразу, то протягом дня ви повинні цю фразу виправдати життям. Тому я думаю, що крім запам'ятовування якомога більшого числа уривків, які мають для вас значення, треба взяти собі за правило, раз виявивши фразу, яка вражає вас своїм змістом – чи при читанні Євангелія, Нового або Старого Завіту взагалі, чи серед богослужебних текстів – постаратися виконувати її протягом дня неухильно, якомога довше.Можливо, ви думаєте, що можна так взяти фразу і “жити” нею протягом цілого дня. Але це дуже важко.
Якщо ви зможете дотримуватися однієї фрази з однієї молитви протягом години неухильно, то це вже великий успіх – але зробіть це! Наприклад: “Я прочитав слова “Готове серце моє, готове, Боже!” – і протягом півгодини буду жити так, щоб серце моє було відкрите Богові і готове виконати Його волю. Півгодини, не більше, – а потім зробіть собі перепочинок і перейдіть на що-небудь інше, тому що якщо ви будете на силу виконувати одну фразу, радикальну і важку, то закінчиться тим, що ви просто скажете: “Більше не можу…” і зовсім покинете це заняття. Але якщо ви скажете: “Ось, у мене три або чотири фрази, молитовні формули на цей день, і я постараюся жити однією з них з моменту, коли вранці вимовлю її, до десятої години ранку, потім перейду до наступної, потім до наступної”, – то побачите, що поступово всі слова молитви, всі думки і почуття, виражені святими в їх молитвах, що ожили у вас, почнуть глибоко пронизувати вашу волю і перетворювати і її, і ваше тіло – тому що виконуються заповіді тільки за участю тіла. Може, все-таки, трапитися так, що ви скажете: “Я не дуже переживаю ці слова”.
Так ось, якщо ці слова виражають ваше основне, глибинне переконання, але ви нічого не відчуваєте в дану хвилину, оберніться до Бога в розкаянні і скажіть Йому: “Це моє основне, глибоке християнське переконання, але от дивись – я ніяк на нього не відкликаюся!” І сказавши це, ви, можливо, виявите, що раптом почали молитися своїми словами. Ви зможете виразити Богові свій жаль, своє горе, свою відразу до себе самого – і відновиться ваша рішучість сказати Богові саму правду і те, що ваша воля збігається з Його волею. І нарешті, можна молитися постійним, наскільки це можливо, молитовним призиванням, яке є фоном, підпорою протягом дня і через все життя. Зараз я маю на увазі специфічно православну практику. Це те, що ми називаємо Ісусовою молитвою; це молитва, яка зосереджена на імені Ісусовому: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного. Це молитва переважно монахів і монахинь, але її вживають і наші миряни.
Це молитва стійкості, бо вона не “дискурсивна”, – в ній ми не переходимо від однієї думки до іншої; це молитва, яка ставить нас лицем в лице з Богом у визанні віри про Нього і визначає наше власне положення. Згідно з більшістю православних подвижників і містиків, це визнання віри підсумовує все Євангеліє. У цій молитві ми, по-перше, визнаємо Христа – Господом, визнаємо Його державне право над нами, той факт, що Він – наш Пан і наш Бог; тут мається на увазі, що все наше життя в Його волі і що ми доручаємо себе Його волі і нічому іншому. Потім, в імені Ісус, ми визнаємо реальність Втілення і все, що означає Втілення. Далі – Христос: це Той, в Кому ми бачимо втілене Слово Боже, згідно зі Старим і Новим Завітом, Помазаника Божого. Ще далі – довершене визання віри в те, Ким Він є: Син Божий. Це не тільки визнання віри в Ісуса Христа, бо воно розкривається на Трійцю: Він є Син Отчий, і ніхто не зможе визнати в Пророкові галилейському втілене Слово Боже, якщо Дух Святий не навчить його бачити, і розуміти, і поклонятися Йому; це четверте визання віри, що дозволяє нам стояти перед особою Божою в правді і визнавати Його духом. І нарешті, помилуй нас.
Наше “Господи, помилуй” – переклад грецького Kurie elehson. Я наполягаю на словах, які ми вживаємо в молитві, по тій причині, що в порівнянні з давниною, у всіх сучасних мовах слова набули більш вузьке, спеціальне значення. Дуже часто ми вживаємо слова молитви, які безмірно багаті, але не помічаємо цього багатства, тому що сприймаємо слова на рівні їх значення в нашій повсякденній мові; а вони могли б мати глибокий відгук в наших серцях, якщо б тільки пов’язати їх із тим, що нам відомо на інших рівнях. Я хотів би проілюструвати це прикладом, який може шокувати вчених-класиків, оскільки з філологічної точки зору він трохи сумнівний; але оскільки він базується на грі слів, якою багато століть тому користувалися грецькі отці Церкви, що знали свою мову і такої гри не соромилася, то я також скористаюся нею. У ті або інші хвилини нашого життя більшість з нас вимовляє, вигукує слова “Господи, помилуй!” (грецьке Kurie elehson) або хоч би знає, що такі слова існують.
Ми, загалом, знаємо, яке значення вкладаємо в них: це заклик до Бога про милосердя, про милість, про співчуття, про ласкаву турботу. У цьому фахівці древніх мов могли б мені – а зі мною і грецьким отцям – зауважити, що деякі отці проводять слово elehson від того ж кореня, що і грецьке визначення “оливкового дерева”, “оливки”, “єлею”. Але залишимо ці суперечки вченим і подивимося, що цей термін говорить нам в контексті Святого Письма. Вимовляючи Kurie elehson, Господи, помилуй – можна обмежити значення цих слів тим, що це заклик до Божого милосердя “взагалі”. Але це не може нас задовільнити, тому що в таке “Господи, помилуй” ми не можемо вкласти повноту нашого життя; крім того, в нашій повсякденній мові такі слова просто мало що означають. Якщо ж пригадати про оливкове дерево, “маслину”, оливкове масло в Старому і Новому Завіті, ми виявимо що: оливка, гілочка оливкового дерева вперше згадується при кінці Потопу, коли голуб приносить цю гілочку Ною. (І чи не той це голуб, який парив над Христом в день Його хрещення?)
Ця оливкова гілочка означала, що гнів Божий вичерпався, що дане прощення, як подарунок, що перед нами пролягає і новий час, і новий шлях. Це – перша ситуація. Однак ми не завжди можемо слідувати цим шляхом. Недостатньо просто мати в своєму розпорядженні час і нові можливості; якщо ми хворі душею, якщо воля наша зломлена або якщо ми нездатні, чи розумом, чи фізично ні розрізнити шляхи, ні йти по них – нам потрібне зцілення. Тому пригадаємо масло, яке милосердний самарянин вилив на людину, що стала жертвою розбійників. Зцілююча сила Божа дає нам можливість скористатися тим, що Божий гнів згас, тим, що нам запропоновано, як дар, прощення, запропоновані, як дар, час, простір і вічність. Інший образ – помазання священиків і царів, яких з середовища народу Ізраїльського закликали встати на порозі між світом Божественним і людським світом, між єдиною і гармонійною волею Божою і строкатим, ускладненим – а то й напруженим і суперечливим людським світом. І для того, щоб стояти на цьому порозі, людині потрібно більше, ніж просто людські здібності; їй потрібна обдарованість від Бога. В знак цього і здійснювалося помазання над священиками і над царями. У Новому ж Завіті ми всі – священики і царі, ми всі вбрані царственим священством, і наше покликання, людське і християнське, перевершує те, чого може досягнути людина. Ми покликані стати і бути живими членами Тіла Христового, храмами на землі, чистими і гідними Святого Духа, причасниками Божественної природи.
Все це перевершує наші людські здібності, але одночасно, ми повинні бути і людьми в повному розумінні, в найглибшому значенні, в якому християнин розуміє людство по образу втіленого Сина Божого. Для цього потрібні благодать і допомога Божі, і все це позначене тим же образом помазання. Якщо з такою ж простотою (потрібні тільки словник, Біблія і трошки вдумливості) і так само безпосередньо продумати й інші слова, які ми вживаємо в молитві, вони стануть надзвичайно багатими в розумовому порядку. І тоді ми зможемо бути більш уважними до того, що вимовляємо; наша молитва не буде складатися з слів спустошених або слів, які вказують на щось, справжнє значення чого втрачене – а це стається постійно. І тоді, перш ніж сказати “Господи, помилуй!” – “Господи, вияви до мене милосердя, співчуття; Господи, вилий на мене Свою любов і ласку”, ми зуміли б продумати те становище, в якому ось зараз знаходимося. Чи знаходимося ми на самій глибині падіння? Чи стоїмо перед безмежними можливостями і, разом з тим, нездатні нічого зробити, тому що так глибоко поранили себе? Або ж ми отримали зцілення, але стоїмо перед лицем покликання, яке настільки нас перевершує, що не сміємо і мріяти про нього?.. Але покликання це можна здійснити, тільки якщо Бог дасть нам на те сили.
Це також передбачає уважне занурення в слова, такий підхід до них, щоб вони стали частиною наших емоцій, щоб навколо них збиралася і зосереджувалася вся інтенсивність і глибина нашого особистого життя. Але якщо слова, які ми вживаємо, не набувають реальності в тому, як ми живемо, вони залишаться безглуздими і не приведуть ні до чого: вони будуть, як лук без тятиви, з якого не можна випустити стрілу. Абсолютно безглуздо просити Бога про щось, до чого ми не готові самі. Коли ми говоримо: “Господи, позбав мене від тієї або іншої спокуси”, і одночасно шукаємо, якими способами нам до цієї спокуси добратися, розраховуючи, що тепер Бог насторожі і силою витягне нас з неї, то в нас мало шансів на успіх. Бог дає силу, але скористатися нею повинні ми самі. Коли в молитві ми просимо Бога дати нам силу зробити щось в Його ім'я, це не означає, що ми просимо Його здійснити це замість нас, оскільки ми дуже безвільні, щоб виявити готовність діяти самим.
У життях святих є в цьому відношенні достатньо прикладів, і в життєписі західного святого XVI століття Пилипа Нері, зустрічається саме такий випадок. Пилип був досить гарячої вдачі, легко сварився, братам в монастирі доводилося багато терпіти від його запальності, і йому, звичайно, також діставалося. Одного разу він відчув, що так тривати не може. Чи був це порив добродійності, чи просто він більше не міг стерпіти своїх побратимів – цього Житіє не повідомляє. Факт той, що він кинувся в каплицю, впав на коліна перед зображенням Христа і благав позбавити його, Пилипа, запальності. І потім, сповнений надії, вийшов. Перший, хто йому зустрівся, був брат, який ніколи не викликав в ньому ніякого гніву, але вперше в житті цей брат обійшовся з ним причепливо і неприязно. Пилип розлютився і, киплячи від гніву, відправився далі – і зустрів іншого брата, який завжди був для нього джерелом заспокоєння і радості. Але і цей прийняв його непривітно. Пилип повернувся в каплицю і знов кинувся до ніг Христа: “Господи – я ж просив Тебе позбавити мене запальності!” І Господь відповів: “Так, Пилип, ось тому Я і даю тобі якомога більше випадків відучитися від неї”.
Думаю, дуже важливо усвідомлювати, що Бог поступить з нами саме так; Він не стане сходити за нас на хрест знову і знову, кожен день. В якийсь момент ми повинні самі взяти свій хрест і його нести. Кожен з нас повинен взяти свій хрест, і коли ми про що-небудь просимо в молитві, то маємо на увазі, що ми й самі беремося за справу зі всією силою, всім розумом і всім натхненням, які тільки здатні вкласти в свою дію, зі всією мужністю і всією енергією, які в нас є. Крім того, ми виконуємо справу і зі всією тою силою, яку нам дає Бог. Якщо ми цього не робимо, то наша молитва – марна витрата часу. Це і означає, що слова “Господи, помилуй!” або будь-які інші слова, які ми вимовляємо, повинні бути направлені на нас самих; розум наш повинен бути сформований словами, згідний з ними, повинен бути з ними в гармонії, наповнений ними. Серце наше повинно просочитися ними з повним переконанням і виражати їх зі всією силою, на яку ми здатні; воля наша повинна оволодіти ними і перетворити в дію. Таким чином, молитва і дія повинні стати двояким вираженням єдиного стояння перед лицем Бога, і самих себе, і всього навколо. Інакше ми даремно тратимо час.
Який зміст розповідати Богові про щось недобре, а коли Він дає нам сили для боротьби – сидіти і чекати, поки Він Сам все замість нас зробить? Який зміст твердити слова, які стали такими безсилими, такими безглуздими, що служать лише павутинкою між нами і Богом? Тому знайди точні, потрібні слова; знайди і прив'яжи до них всю свою увагу: адже це слова правди, такі слова, які Бог почує, бо вони правдиві. Вклади в них все своє серце. Нехай ці слова оживуть розумінням, тому що вони правдиві, і дай їм ввійти глибоко, в самі надра твого серця. І в слів молитви є така властивість, що вони завжди зобов'язують. Ви можете вимовляти слова молитви, тільки маючи на увазі, що “якщо я говорю, значить, я буду це робити, коли випаде нагода”. Коли ви говорите Богу: “Будь-якою ціною, будь-якою ціною, Господи, врятуй мене!”, ви повинні пам'ятати, що цим ви зобов'язуєтеся мобілізувати всю свою волю, тому що колись Бог скаже: “Ось ціна, яку треба заплатити”.
Стародавні письменники говорили: “Пролий кров і приймеш Дух”. Ось – ціна. Залиш все – отримаєш небо; залиш поневолення – придбаєш свободу. І так само, як ваша воля залучена вже не тільки до акту молитви, але і у все витікаючі з нього наслідки, так само повинне бути залучене й тіло. Тому що людина – не просто душа, на якийсь період зв'язана з тілом; людина є тіло і душа, одна суцільна істота. Тому в молитві повинно бути присутнім фізичне зусилля, фізична увага, фізичний лад, впорядкування того, як ви молитеся. Якщо їжа дуже обтяжує вас і не дає молитися, то це зусилля повинно включати і піст. Якщо ви так поступаєте – це й означає, що ви стукаєте в двері. Тепер, якщо, озброївшись всіма цими словами, ми мали намір пробиватися всередину, як бурять, прокладають шлях в надра землі, щоб витягнути звідти щось на поверхню, то треба бути готовими на ризик: йти в глибини дуже важко. Звучить це просто; ми всі вважаємо що в нас є глибина, і чим більше в неї йдеш, тим це чудовіше. Але це не так просто. Так, – коли ми достатньо заглибилися, то це правильно; але шлях дуже схожий на розповіді про пошуки Священного Грааля або міста Кітежу.
На шляху доводиться мати справу зі всілякими страшилами, і ці страшила зовсім не біси, зовсім не наші ближні, а всього лише ми самі. І від цього все стає значно менш приємним і значно важчим. Звичайно скупість, страх, цікавість примушують нас жити назовні. У своїй книзі L'homme, cet inconnu Алексіс Каррель, французький вчений, що працював в Америці, говорить: “Якщо спитати себе, де границя моєї особистості, то ми побачимо, що мова ласуна, як щупальце, тягнеться до всього їстівного на світі; очі цікавого, як щупальця, спрямовані на все навколишнє; вуха цікавого все розростаються, прагнучи вловити все більше і більше”. І якщо намалювати картинку, на що ми схожі в таких категоріях, то ми побачимо, що наш внутрішній вміст дуже невеликий, тому що все звернене назовні. Так що перше, що треба зробити, це відліпити від всього свої щупальця і втягнути їх всередину. Неможливо йти вглиб, коли весь повністю знаходишся назовні. Спробуйте, і на шляху ви виявите ще ряд корисних речей. Наприклад, знайдіть час побути віч-на-віч з самим собою; закрийте двері і якийсь час, коли більше робити нічого, “осядьте” в своїй кімнаті.
Скажіть: “Зараз я з самим собою” і просто посидьте так, самі з собою; за якийсь дуже короткий час вам, ймовірно, стане сумно. І це дуже повчально, – це дає нам уявлення, що якщо ми так себе почуваємо всього після десяти хвилин сидіння віч-на-віч з собою, то недивно, що іншим також стає сумно з нами! Чому ж це відбувається? Чи не тому, що нам майже нічим наситити свій розум, свої емоції, своє життя? Тому що, якщо приглянутися до свого життя пильно, дуже швидко виявляється, що рідко ми живемо зсередини назовні; ми, як правило, відгукуємося на стимул, на спонукання ззовні. Інакше кажучи, ми живемо відображеним життям, реагуємо. Щось трапилося – і ми відгукуємося; хтось говорить – і ми відповідаємо. Але коли немає стимулу думати, говорити або діяти, виявляється: всередині нас дуже мало такого, що спонукає нас діяти в якому-небудь напрямі; і це дуже драматичне відкриття. Ми абсолютно пусті, ми не діємо зсередини себе, але приймаємо за своє власне життя щось, що насправді нам нав’язується ззовні; щось відбувається і спонукає нас здійснити наступну дію. Дуже рідко нам вдається жити просто глибиною і багатством, які, як ми вважаємо, існують в нас всередині.
У діккенсівських “Записках Піквікського клубу” є уривок, який дуже гарно описує моє життя і, можливо, також і ваше життя. Піквік відправляється до клубу і винаймає візника; по дорозі він задає візнику безліч запитань і між іншим запитує: “Як це такий жалюгідний і кволий кінь може тягнути такий важкий і великий віз?” І візник відповідає: “Справа не в коні, сер, справа в колесах”. – “Що ви хочете сказати?” – запитує Піквік, і кучер відповідає: “Бачите, наша пара коліс чудова. Вони так добре змазані, що варто коневі рушити з місця, як колеса починають обертатися, і бідному коневі треба бігти заради порятунку власного життя”. Погляньте на то, як ми переважно живемо: ми – не кінь, який тягне віз, ми – кінь, який рятується від воза, щоб не бути ним роздушеним… І ось тому, що ми не знаємо, як діяти без зовнішнього спонукання, виявляється: ми не знаємо, що робити з самими собою, і нам робиться щораз нудніше і нудніше. Так що, для початку, треба навчитися сидіти на самоті, не боятися нудьгувати і вміти робити з цього відповідні висновки. Незабаром нам стає гірше, ніж нудно, тому що це не та нудьга, коли можна сказати: “Я людина активна і звик бути корисним свому ближньому; я завжди зайнятий тим, що творю добро, і стан невагомості, коли я нічого не роблю для інших – важке випробування”. Ні, тут ми помалу виявляємо щось інше. Нам нудно; ми стараємося вибратися з цієї нудьги і звертаємося всередину себе, щоб знайти там що-небудь, що розвіяло б цю нудьгу, і дуже швидко виявляємо, що немає нічого. Все, що ми могли би продумати, ми продумали вже десятки разів; весь запас наших емоцій схожий на клавіатуру піаніно, яке ми закрили, тому що не звикли, щоб піаніно грало само собою: нам потрібен хтось інший, хто грав би на клавішах. Ми не звикли “нічого не робити”, і нам стає тривожно, а тривога переростає в нестерпну муку.
Якщо ви читали отців пустелі, ви можете пригадати, що бувають моменти, коли вони просто вибігали з келії з криком про допомогу, в надії зустріти що-небудь або кого-небудь – що завгодно, що б то не було; сам чорт був би кращим, ніж ця спустошеність самоспоглядання. Святитель Феофан Затворник говорить: “Більшість людей подібні до деревної стружки, згорненої кільцем навколо власної пустоти”. Якщо у нас достатньо чесності, ми повинні визнати, що це є дуже адекватний опис того стану, в якому практично всі ми перебуваємо. Тут ми повинні пересилити свій жах і сказати: “Ні, я не відступлюся, я дійду до точки, коли сама ця мука спонукатиме мене до того, чого нездатна досягти добра воля”. І дійсно, наступає момент, – момент відчаю, тривоги і жаху, який примушує нас звернутися ще глибше всередину і закричати: “Господи, помилуй! Господи, я гину – врятуй!” Ми виявляємо, що в нас немає нічого, що могло б дати життя, або, швидше, що є життя; все, що ми називали життям, приймали за життя, було назовні, а всередині не було нічого. І ми дивимося на цю безодню небуття і відчуваємо: чим більше ми в неї заглиблюємося, тим менше від нас залишається. Ця мить небезпечна, ця мить, коли нам треба зупинитися, задуматися, все зважити. Це момент, коли ми досягли першого шару глибини, того, де в нас зароджується здатність стукати в двері.
На тому рівні, де ми просто відпочивали від свого ближнього, перед тим, як почали нудьгувати, на рівні, де нам просто нудно, а потім і прикро за те, що ми нудьгуємо, на рівні, де ми турбуємося, а потім бентежимося, в нас ще нема причини кричати і волати від відчаю, який переповнює наш розум, наше серце, нашу волю і наше тіло почуттям, що якщо тільки Бог не прийде – я загинув, надії нема, бо я знаю, що якщо я і випірну з цієї безодні, то знов попаду в область примарного, відображеного життя, але не життя реального. Тут же – момент, коли ми можемо почати стукати в двері, які ще закриті, але за якими – надія, та надія, яку Вартімей, сліпий біля Ієрихонських воріт, пережив з глибини свого граничного відчаю, коли мимо проходив Христос.
Ми знаємо з Євангелія, що сліпий Вартімей опинився жебраком при дорозі, без всякої надії; він втратив всяку віру і всяку надію на людську допомогу і був вимушений старцювати заради прожитку, сподіваючись не стільки на милостиню, яка означає милосердну, ласкаву дбайливість, скільки на подачку, коли монету кидають, навіть не побачивши людини. І одного разу він, вже відмовившись від надії, остаточно сліпий, осівши тут в порохах, почув про Людину, про нового Пророка, який творив чудеса по всій Святій землі. Якби був у Вартімея зір, він, ймовірно, схопився б і побіг по всій країні, щоб цього Пророка знайти; але він не міг догнати цього мандруючого чудотворця. Тому він залишився там, де сидів, а усвідомлення, що є хтось, хто, можливо, зцілив би його, напевно, робило його відчай ще гострішим. І одного разу він почув натовп, який проходив по дорозі, натовп, який звучав якось незвичайно. Можливо, як це трапляється зі сліпими, у нього розвинувся слух і сприйняття більш чутливі, ніж у нас, тому що він спитав: “Хто це проходить?” – і йому сказали: “Ісус з Назарета". І тут Вартімея охопили і крайній відчай, і безмірна надія. Безмірна надія, тому що Христос проходив в межах досяжності; але на фоні найпохмурішого відчаю, тому що через кілька кроків він зрівняється з Вартімеєм, а ще через кілька кроків – пройде мимо, і, напевно, другого такого випадку не буде. І з цієї відчайдушної надії Вартімей почав кликати і кричати: “Ісусе, Сине Давидів! Помилуй мене!”
Це був крик довершеного визнання віри. В цю мить, саме тому що його відчай був таким глибоким, в ньому народилася така смілива надія і до нього прийшло зцілення, порятунок, цілісність: Христос його почув. Зі цілковитою, довершеною надією завжди пов'язана якась міра відчаю. Це і є той момент, коли, увійшовши всередину, ми можемо молитися; і тоді слів “Господи, помилуй!” вже цілком достатньо. Тоді не потрібні витончені слова, які ми часто зустрічаємо в молитовниках; досить просто кричати від відчаю: “Допоможи!” – і будете почуті. Дуже часто, молячись, ми не знаходимо у себе достатньо напруження, достатньо переконання, достатньо віри, тому що і відчай наш недостатньо глибокий. Ми хочемо здобути Бога, Його присутність, додатково до безлічі інших речей; ми хочемо Його допомоги і одночасно стараємося отримати допомогу звідки тільки можемо; ми приберігаємо Бога про запас, як останній засіб.
Ми звертаємося до сильних світу цього і до синів людських і говоримо: “Боже, дай їм силу зробити це для мене!”, – і лише дуже рідко відвертаємося від сильних світу і синів людських і говоримо: “Я нікого не буду просити про допомогу, краще Ти Сам допоможи мені!” Якщо наш відчай проривається з достатніх глибин, якщо те, про що ми просимо, про що кричимо, настільки суттєве, що виражає всі потреби нашого життя, тоді ми знайдемо слова для молитви і зуміємо досягнути суті молитви – зустрічі з Богом. А тепер ще про збентеження; зв'язок ми можемо знайти в тій же розповіді про Вартімея. Він волав – але що говорить Євангеліє про людей, що його оточували? Вони старалися примусити його замовкнути, і легко можна собі уявити тих благочестивих людей – зрячих, з впевненою ходою, здорових, які оточували Христа, розмовляли про високі матерії, про прийдешнє Царство Боже і про таємниці Святого Письма, людей, які оберталися до Вартімея і говорили: “Чи не можеш ти, нарешті, замовкнути? Очі, твої очі що вони таке, яке вони мають значення, коли мова йде про Бога?” Вартімей ніби вибивався з контексту, вимагаючи від Бога чогось, що йому відчайдушно було потрібно; а тут відбувалася церемонія, і він порушував її струнку гармонію: його треба негайно прогнати! Його треба примусити замовкнути! Але Євангеліє також говорить, що незважаючи на цих людей, які на нього шикали, він продовжував кричати про своє, про те, що йому було так потрібне; чим більше його втихомирювали, тим сильніше він кричав.
Ось, що я хотів би вам передати. Є грецький святий на ім'я Максим, який одного разу юнаком прийшов в храм і почув слова апостольського послання: Невпинно моліться… Ці слова настільки його вразили, що він подумав, що нічого іншого не треба, крім того, що виконувати цю заповідь. І він вийшов з храму, пішов до ближніх горбів і почав молитися невпинно. Він був грецьким селянином IV століття, знав напам'ять “Отче наш” і декілька інших молитов. І, – розказує він нам, - він читав молитви одну за одною, повторюючи їх знов і знов, і знов. І йому було дуже добре; він молився, він був з Богом, окрилений тріумфуванням, і все здавалося йому довершеним, – крім того, що сонце поступово хилилося до заходу, ставало все холоднішим і темнішим. І в міру того, як темніло, чулися всілякі тривожні звуки: хрускіт гілки під лапою дикого звіра, крики дрібних тварин, яких роздирали хижаки, блискіт їх очей і т.д. І тут Максим відчув, що він зовсім один, – мала беззахисна тварина в світі небезпеки, смерті, вбивства, і що нема йому допомоги, якщо Бог не прийде на допомогу.
Він вже не читав Молитву Господню і Символ віри; він вчинив точно так само, як Вартімей, і почав кричати: “Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене!” І так він кричав цілу ніч, тому що звірі і їх виблискуючі очі не давали йому заснути. Потім настав ранок, і він подумав: “Тепер звірі заснули, я можу молитися”, – але тут він відчув, що зголоднів. Він вирішив зібрати собі ягід і відправився до чагарника, але подумав, що всі ці виблискуючі очі і пазуристі лапи, напевно, ховаються де-небудь в цих кущах. І тоді він почав пробиратися дуже обережно і щокроку повторював: “Господи, Ісусе Христе, врятуй мене, допоможи мені, врятуй! Боже, допоможи, захисти мене!” – і на кожну зібрану ним ягідку припадало по кілька молитов. Минув час, і після багатьох років Максим зустрів дуже старого і досвідченого подвижника, який його спитав, як він навчився безупинній молитві.
Максим сказав: “Думаю, що біс навчив мене молитися невпинно”. Його співрозмовник відповів: “Мені здається, я розумію, що ти маєш на увазі, але хотів би впевнитися, що розумію тебе правильно”. І тоді Максим йому розповів, як він поступово звикся з цим шурхотом і деннонічною небезпекою; але тоді на нього напали спокуси плоті, спокуси розуму, переживань, а пізніше – і більш люті напади від ворога. І відтоді не було миті ні вдень, ні вночі, коли б він не звертався до Бога з криком: “Помилуй, помилуй, допоможи! На допомогу, на допомогу!” І одного разу, багато років потому, Господь з'явився йому; і спокій, мир, тиша, безмовність зійшли на нього. Не залишилося страху – ні страху темряви, ні страху чагарників, ні страху диявольського, – Господь все взяв на Себе. “До того часу, – сказав Максим, – я навчився, що якщо Господь не прийде Сам, я абсолютно і безнадійно безпорадний; так що навіть в безмовності, в світі і в радості я продовжував молитися: “Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене!”, оскільки знав, що тільки Боже милосердя може дати мир сердечний, мир розуму, тишу тілесну і праву волю”. Так ось: Максим навчився молитися, не уникаючи тривоги, але завдяки тривозі, і тому що його тривога була реальна, – за нею стояла реальна небезпека.
Якби ми усвідомлювали, що знаходимося в значно більшій небезпеці, що диявол нишпорить, намагаючись розгадати і знищити нас, що кожна людська зустріч є суд, криза, та ситуація, в якій ми всі покликані або прийняти Христа в людині, яка нам зустрілася, або бути йому Христовим вісником; якби ми розуміли, що все в житті наповнене значенням, тоді ми б вміли кричати і молитися невпинно, і тривога, збентеження стояли б на не заваді, а були б саме тією обставиною, яка вчить нас молитися, коли ми ще дуже недосвідчені для того, щоб молитися з глибин, без спонукання, без стимулу до молитви. Як навчитися молитві в умовах того життя, яким ми живемо, якщо ми про молитву не знаємо нічого, не молилися ніколи в житті або молилися мало? Я випробував це в різних умовах: в роки, коли займався медичною роботою, п'ять років у військових умовах, потім священиком і т.д. – і виходить! Виходить, якщо ти достатньо простий і невигадливий, щоб поступати таким чином. Прокинувшись вранці, насамперед подякуй за це Богу, навіть якщо тебе не особливо тішить цей день: Ось день, що його створив Господь: радіймо і возвеселімся в цьому дні! (див. Пс 117: 24). Коли це зроблено, виділи собі час усвідомити правду того, що ти вимовив, і прийняти її на свій рахунок; можливо, на рівні глибинного переконання, якщо не в порядку того, що ми назвали б тріумфуванням.
А потім встань, вмийся, приберися, зроби те, що тобі звичайно треба зробити, і тоді повернися до Бога. Прийди до Нього знов з подвійним переконанням: що ти – Божий, і що цей день – також Божий, також належить Йому, і що він абсолютно новий, абсолютно незайманий. Його ніколи раніше не було. Вживаючи російські образи, він – як широка, незаплямована сніжна рівнина; ніхто по ній ще не ступав. Ця рівнина лежить перед тобою в невинності і чистоті. Що ж далі? А далі ти просиш Бога благословити цей день, щоб все в цьому дні Він Сам благословив і скерував. І потім віднесися до того, що ти сказав, серйозно, тому що дуже часто ми говоримо: “Господи, благослови!” – і отримавши благословення, поступаємо, як блудний син: збираємо своє добро і відправляємося подалі, на сторону, вести розгульне життя. Так ось, на цьому дні – Боже благословення, він – Божий власний день; і тепер давайте увійдемо в нього. Входиш в день, що починається, як особистий Божий посланець; кого не зустрінеш – зустрічаєш його так, як його зустрічав би Бог. Ти поставлений в цьому дні, щоб бути присутністю Господа, присутністю Христа, присутністю Святого Духа, присутністю Євангелія; ось твоя функція в цьому дні. Бог ніколи не говорив, що коли ти вступаєш в якусь ситуацію в ім'я Його, розпинати будуть знову Його, а ти воскреснеш. Ти повинен бути готовим вступити в будь-які обставини в ім'я Бога і йти, як Син Божий йшов: принижено і смиренно, в правді і в готовності понести переслідування і т.д.
Виконуючи Божу заповідь, ми звичайно чекаємо, що тут же побачимо дивні результати, про такі випадки ми іноді читаємо в життях святих. Для прикладу: хтось вдарив нас по щоці, ми підставляємо іншу, але ніяк не чекаючи нового удару, а в очікуванні, що інший вигукне: “О, яке впокорення!” – і ми винагороджені, а інший знайшов порятунок своєї душі. Але так не трапляється; тебе чекає розплата, і дуже часто отримуєш жорстокий удар. Важливо, щоб ти був до цього готовий. Що ж до дня, якщо ти усвідомив і прийняв, що цей день благословив Бог, що Він осяяв його Своєю рукою, тоді кожна людина, яку ти зустрінеш – тобі від Бога подарунок, кожна обставина, яка представиться – тобі подарунок від Бога, гіркий він чи солодкий, подобається він тобі чи не подобається.
Це власний Божий дар тобі, і якщо ти його так і станеш приймати, то можна порадити з будь-якими обставинами. Але тоді треба зустрічати все з готовністю, що статися може те, що бажане, приємне або неприємне; і якщо ти в ім'я Боже йдеш через весь день, який ти прийняв свіжим і новим з Його власних рук, з Божим благословенням на те, щоб прожити його, то тим самим молитву і життя можна достовірно обернути в дві сторони однієї монети. Тоді дієш і молишся ніби одним диханням, тому що всі обставини, які наступають одна за одною, вимагають благословення Божого.
Декілька років тому я говорив на цю тему на молодіжних зборах в Тезе, після чого зав'язалася переписка з приблизно тридцятьма юнаками і дівчатами. Одна з них написала мені одного разу: “Я спробувала скористатися Вашою порадою; спробувала з усією енергією; не було ні хвилини, коли б я не молилася і не діяла одночасно, молилася і діяла; і тепер я не можу чути самого слова “Бог”, мені така молитва нестерпна”. І я їй тоді відповів: “У тебе зіпсувалося травлення, ти об’їлася. У молитві треба триматися здорового глузду, як і в житті керуєшся здоровим глуздом.
Неможливо, якщо ти не молилася ніколи в житті, відразу почати з вісімнадцяти годин безперервного діалогу з Богом і молитви, одночасно роблячи свою справу. Але можна виділити один або два моменти і вкласти в них всю свою енергію. Просто зверни свій погляд до Бога, посміхнися і починай. В інші моменти можеш сказати Богу: “Мені просто треба передихнути, у мене нема сил бути з Тобою весь час”, – що є правдою! Ти ще не можеш витримати безперервного перебування з Богом; так і скажи Йому. Бог це чудово знає, як би ти не поступила. Зачекай трохи, скажи: “Зараз я відпочину; на якийсь час я згодна не бути дуже святою”.
Так ми можемо просто відпочити і подивитися на щось, що також Боже – дерева, хати, – і після якогось часу знов повернутися до Бога. Можна шукати, але не забуваючи про тверезість, тому що є гріх, який святі отці називають духовною жадібністю: ми хочемо все більше і більше Бога, коли нам потрібна дієта; отримав трошки – і поки що досить.
Митрополит Антоній Сурожський
Джерело: cerkva.info.
Ви повинні цю молитву розуміти у всьому її багатстві і точності. При виборі слів молитви можна зробити три речі: можна молитися своїми словами, – це та молитва, яка б'є джерелом з нашої власної душі; можна молитися короткою молитовною формулою, – такого роду молитви, при всій своїй стислості, дуже інтенсивні і охоплюють дуже велику область, їх зміст надзвичайно багатозначний; можна користуватися тим, що називається, деколи трохи зневажливо, “готовими молитвами", діапазон яких – від примітивних творів, коли люди стараються винайти молитви на всі випадки життя, до найглибшого досвіду святих, вираженого в молитвах, які вони не вигадували, але які Дух Святий викував в їх житті і серці. Я хотів би сказати щось про кожен з цих видів молитви.
“Вільна”, “природна” молитва, молитва своїми словами можлива при двох обставинах: або коли ми раптом усвідомили Божу присутність, і це усвідомлення вимагає від нас реакції – молитвою, радістю, всіма формами відповіді, на які ми здатні, будучи достовірно собою і стаючи перед Живим Богом; або це таке ж усвідомлення смертельної небезпеки, в якій ми опинилися, – і тоді, приходячи до Бога, ми раптово кричимо з глибини відчаю і самотності, і також з почуття, що нема надії на порятунок, якщо тільки Бог не врятує. Ці два стани є двома крайніми полюсами: коли ми бачимо своє розпачливе становище, свою безбожність, самотність, тугу – і нездатні прорватися крізь них; або – чудо, що ми раптом виявилися лицем в лице з Богом, коли ми можемо молитися спонтанно, і не має особливого значення, якими словами. Ми можемо повторювати раз за разом “Радість, о, Радість!..” ; ми можемо вимовляти будь-які слова, тому що слова не мають значення, вони тільки підтримують настрій, виражають безглуздо, шалено, нашу любов або наш відчай.
Ви, напевно, пам'ятаєте євангельський уривок про преображення, коли Петро звернувся до Христа: “Зробімо ж три намети: Тобі один, Мойсеєві один та Іллі один.” І, зі слів Євангелія, він не знав, що говорив (пор. Мр 9:6), тому що був не в собі; він опинився перед чимось настільки приголомшуючим, що просто сказав перше, що прийшло на думку, випалив від надміру почуттів, виражаючи свій стан. Тому, якщо ми уявляємо, що протягом всього життя можна молитися власними словами, то це дитяча помилка. “Вільна” молитва повинна вириватися з нашої душі, ми не можемо просто відкрити кран, щоб вона потекла. Немає таких криниць, звідки її можна черпати в будь-який момент. Вона б'є з надр нашої душі від подиву або від відчаю, – але не з проміжного стану, коли ми не приголомшені ані Божою присутністю, ані жахом від того, що ми таке і яке наше становище. І, значить, старатися вдаватися до вільної молитви в такі періоди – цілком ілюзорна вправа.
Бувають цілі періоди, коли ви і не на дні морському, і не на гребені хвилі, і щоб молитися, доводиться робити щось, – і це ті періоди, коли ми не можемо молитися спонтанно, але можемо молитися по переконанню. Це дуже важливо, тому що, починаючи молитовне життя, багато хто думає, ніби недостатньо правдиво, якщо не переживаєш зі всією силою слова і фрази, які вимовляєш – і це неправильно. Іноді можна бути абсолютно щирим по ясності розуму, по прямоті волі, хоча в той або інший момент слова або навіть дії виражають те, чого зараз не переживаєш. Приклад, який мені зараз приходить на думку, полягає ось в чому: коли ви живете в сім'ї, працюєте на виснажливій роботі, вам доводиться часом повертатися додому фізично виснаженим.
Якщо в цю хвилину ваша мати, сестра, батько або хтось інший спитає: “А ти мене любиш?” – ви скажете: “Так”. Якщо ж людина буде наполягати: “Ти дійсно любиш мене ось зараз, в цю хвилину?” – то чесно ви могли б сказати: “Ні, зараз я не відчуваю нічого, крім болі в спині і відсутності сил у всьому тілі”. Але ви будете абсолютно праві, якщо відповісте: “Так, люблю!”, тому що знаєте, що під покровом втоми тече живий потік любові. І коли Христос говорить: той, хто Мене любить, виконає Мої заповіді, це не означає: “Якщо ви Мене любите, то будете переходити від одного переживання до іншого, від одного захоплення до іншого, від одного богословського прозріння до іншого”. Це означає: “Якщо ви вірите Моїм словам, то живите згідно з тим, що отримали”, і тут “згідно”, “відповідно” завжди означає ніби трошки більше від наших можливостей, трошки більше, ніж ми зробили би своїм бажанням. Тому є і місце, і необхідність для молитви, яка не б'є джерелом, але дійсно має корінь в переконанні: для цього досить звернутися до безлічі вже існуючих молитов. У нас є багатий вибір молитов, які були вистраждані подвижниками віри і народжені в них Духом Святим. Є, наприклад, псалми, є стільки коротких і докладних молитов в літургійній скарбниці всіх Церков, з якої ми можемо черпати.
Важливо відшукати і знати їх достатню кількість, щоб в потрібний момент знайти відповідні молитви. Мова йде про те, щоб вивчити напам'ять достатню кількість значущих для нас уривків з псалмів або з молитов святих; кожен з нас більш чуйний до тих або інших уривків. Зазначте собі ті уривки, які глибоко вас зворушують, які для вас осмислені, які виражають щось – про гріх, або про блаженство в Бозі, або про боротьбу, що ви вже знаєте досвідчено. Завчіть ці уривки напам'ять, тому що в якийсь день, коли ви так впали духом, так глибоко зневірилися, що не можете викликати в своїй душі нічого особистого, ніяких особистих слів, ви виявите, що ці уривки спливуть на поверхню і з'являться вам, як подарунок Божий, як дар Церкви, як дар святості, заповнюючи занепад наших сил. Ось тоді нам дійсно потрібні молитви, які ми завчили так, що вони стали частиною нас самих. У православній Церкві існують ранішні і вечірні молитви, які, загалом, триваліші від тих, які є на Заході.
Читання цих молитов займає приблизно півгодини вранці і півгодини ввечері. І люди стараються завчити їх напам'ять, так, щоб і в інші моменти можна було з них черпати. Але недостатньо просто завчити молитви напам'ять; якщо наше життя не є молитвою в дії, якщо життя і молитва не переплетені до кінця, то молитва перетворюється в подобу ввічливого мадригала, який ми підносимо Богу в ті моменти, коли знаходимо для Нього час. Якщо в ранкових молитвах ви вимовили ту чи іншу фразу, то протягом дня ви повинні цю фразу виправдати життям. Тому я думаю, що крім запам'ятовування якомога більшого числа уривків, які мають для вас значення, треба взяти собі за правило, раз виявивши фразу, яка вражає вас своїм змістом – чи при читанні Євангелія, Нового або Старого Завіту взагалі, чи серед богослужебних текстів – постаратися виконувати її протягом дня неухильно, якомога довше.Можливо, ви думаєте, що можна так взяти фразу і “жити” нею протягом цілого дня. Але це дуже важко.
Якщо ви зможете дотримуватися однієї фрази з однієї молитви протягом години неухильно, то це вже великий успіх – але зробіть це! Наприклад: “Я прочитав слова “Готове серце моє, готове, Боже!” – і протягом півгодини буду жити так, щоб серце моє було відкрите Богові і готове виконати Його волю. Півгодини, не більше, – а потім зробіть собі перепочинок і перейдіть на що-небудь інше, тому що якщо ви будете на силу виконувати одну фразу, радикальну і важку, то закінчиться тим, що ви просто скажете: “Більше не можу…” і зовсім покинете це заняття. Але якщо ви скажете: “Ось, у мене три або чотири фрази, молитовні формули на цей день, і я постараюся жити однією з них з моменту, коли вранці вимовлю її, до десятої години ранку, потім перейду до наступної, потім до наступної”, – то побачите, що поступово всі слова молитви, всі думки і почуття, виражені святими в їх молитвах, що ожили у вас, почнуть глибоко пронизувати вашу волю і перетворювати і її, і ваше тіло – тому що виконуються заповіді тільки за участю тіла. Може, все-таки, трапитися так, що ви скажете: “Я не дуже переживаю ці слова”.
Так ось, якщо ці слова виражають ваше основне, глибинне переконання, але ви нічого не відчуваєте в дану хвилину, оберніться до Бога в розкаянні і скажіть Йому: “Це моє основне, глибоке християнське переконання, але от дивись – я ніяк на нього не відкликаюся!” І сказавши це, ви, можливо, виявите, що раптом почали молитися своїми словами. Ви зможете виразити Богові свій жаль, своє горе, свою відразу до себе самого – і відновиться ваша рішучість сказати Богові саму правду і те, що ваша воля збігається з Його волею. І нарешті, можна молитися постійним, наскільки це можливо, молитовним призиванням, яке є фоном, підпорою протягом дня і через все життя. Зараз я маю на увазі специфічно православну практику. Це те, що ми називаємо Ісусовою молитвою; це молитва, яка зосереджена на імені Ісусовому: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного. Це молитва переважно монахів і монахинь, але її вживають і наші миряни.
Це молитва стійкості, бо вона не “дискурсивна”, – в ній ми не переходимо від однієї думки до іншої; це молитва, яка ставить нас лицем в лице з Богом у визанні віри про Нього і визначає наше власне положення. Згідно з більшістю православних подвижників і містиків, це визнання віри підсумовує все Євангеліє. У цій молитві ми, по-перше, визнаємо Христа – Господом, визнаємо Його державне право над нами, той факт, що Він – наш Пан і наш Бог; тут мається на увазі, що все наше життя в Його волі і що ми доручаємо себе Його волі і нічому іншому. Потім, в імені Ісус, ми визнаємо реальність Втілення і все, що означає Втілення. Далі – Христос: це Той, в Кому ми бачимо втілене Слово Боже, згідно зі Старим і Новим Завітом, Помазаника Божого. Ще далі – довершене визання віри в те, Ким Він є: Син Божий. Це не тільки визнання віри в Ісуса Христа, бо воно розкривається на Трійцю: Він є Син Отчий, і ніхто не зможе визнати в Пророкові галилейському втілене Слово Боже, якщо Дух Святий не навчить його бачити, і розуміти, і поклонятися Йому; це четверте визання віри, що дозволяє нам стояти перед особою Божою в правді і визнавати Його духом. І нарешті, помилуй нас.
Наше “Господи, помилуй” – переклад грецького Kurie elehson. Я наполягаю на словах, які ми вживаємо в молитві, по тій причині, що в порівнянні з давниною, у всіх сучасних мовах слова набули більш вузьке, спеціальне значення. Дуже часто ми вживаємо слова молитви, які безмірно багаті, але не помічаємо цього багатства, тому що сприймаємо слова на рівні їх значення в нашій повсякденній мові; а вони могли б мати глибокий відгук в наших серцях, якщо б тільки пов’язати їх із тим, що нам відомо на інших рівнях. Я хотів би проілюструвати це прикладом, який може шокувати вчених-класиків, оскільки з філологічної точки зору він трохи сумнівний; але оскільки він базується на грі слів, якою багато століть тому користувалися грецькі отці Церкви, що знали свою мову і такої гри не соромилася, то я також скористаюся нею. У ті або інші хвилини нашого життя більшість з нас вимовляє, вигукує слова “Господи, помилуй!” (грецьке Kurie elehson) або хоч би знає, що такі слова існують.
Ми, загалом, знаємо, яке значення вкладаємо в них: це заклик до Бога про милосердя, про милість, про співчуття, про ласкаву турботу. У цьому фахівці древніх мов могли б мені – а зі мною і грецьким отцям – зауважити, що деякі отці проводять слово elehson від того ж кореня, що і грецьке визначення “оливкового дерева”, “оливки”, “єлею”. Але залишимо ці суперечки вченим і подивимося, що цей термін говорить нам в контексті Святого Письма. Вимовляючи Kurie elehson, Господи, помилуй – можна обмежити значення цих слів тим, що це заклик до Божого милосердя “взагалі”. Але це не може нас задовільнити, тому що в таке “Господи, помилуй” ми не можемо вкласти повноту нашого життя; крім того, в нашій повсякденній мові такі слова просто мало що означають. Якщо ж пригадати про оливкове дерево, “маслину”, оливкове масло в Старому і Новому Завіті, ми виявимо що: оливка, гілочка оливкового дерева вперше згадується при кінці Потопу, коли голуб приносить цю гілочку Ною. (І чи не той це голуб, який парив над Христом в день Його хрещення?)
Ця оливкова гілочка означала, що гнів Божий вичерпався, що дане прощення, як подарунок, що перед нами пролягає і новий час, і новий шлях. Це – перша ситуація. Однак ми не завжди можемо слідувати цим шляхом. Недостатньо просто мати в своєму розпорядженні час і нові можливості; якщо ми хворі душею, якщо воля наша зломлена або якщо ми нездатні, чи розумом, чи фізично ні розрізнити шляхи, ні йти по них – нам потрібне зцілення. Тому пригадаємо масло, яке милосердний самарянин вилив на людину, що стала жертвою розбійників. Зцілююча сила Божа дає нам можливість скористатися тим, що Божий гнів згас, тим, що нам запропоновано, як дар, прощення, запропоновані, як дар, час, простір і вічність. Інший образ – помазання священиків і царів, яких з середовища народу Ізраїльського закликали встати на порозі між світом Божественним і людським світом, між єдиною і гармонійною волею Божою і строкатим, ускладненим – а то й напруженим і суперечливим людським світом. І для того, щоб стояти на цьому порозі, людині потрібно більше, ніж просто людські здібності; їй потрібна обдарованість від Бога. В знак цього і здійснювалося помазання над священиками і над царями. У Новому ж Завіті ми всі – священики і царі, ми всі вбрані царственим священством, і наше покликання, людське і християнське, перевершує те, чого може досягнути людина. Ми покликані стати і бути живими членами Тіла Христового, храмами на землі, чистими і гідними Святого Духа, причасниками Божественної природи.
Все це перевершує наші людські здібності, але одночасно, ми повинні бути і людьми в повному розумінні, в найглибшому значенні, в якому християнин розуміє людство по образу втіленого Сина Божого. Для цього потрібні благодать і допомога Божі, і все це позначене тим же образом помазання. Якщо з такою ж простотою (потрібні тільки словник, Біблія і трошки вдумливості) і так само безпосередньо продумати й інші слова, які ми вживаємо в молитві, вони стануть надзвичайно багатими в розумовому порядку. І тоді ми зможемо бути більш уважними до того, що вимовляємо; наша молитва не буде складатися з слів спустошених або слів, які вказують на щось, справжнє значення чого втрачене – а це стається постійно. І тоді, перш ніж сказати “Господи, помилуй!” – “Господи, вияви до мене милосердя, співчуття; Господи, вилий на мене Свою любов і ласку”, ми зуміли б продумати те становище, в якому ось зараз знаходимося. Чи знаходимося ми на самій глибині падіння? Чи стоїмо перед безмежними можливостями і, разом з тим, нездатні нічого зробити, тому що так глибоко поранили себе? Або ж ми отримали зцілення, але стоїмо перед лицем покликання, яке настільки нас перевершує, що не сміємо і мріяти про нього?.. Але покликання це можна здійснити, тільки якщо Бог дасть нам на те сили.
Це також передбачає уважне занурення в слова, такий підхід до них, щоб вони стали частиною наших емоцій, щоб навколо них збиралася і зосереджувалася вся інтенсивність і глибина нашого особистого життя. Але якщо слова, які ми вживаємо, не набувають реальності в тому, як ми живемо, вони залишаться безглуздими і не приведуть ні до чого: вони будуть, як лук без тятиви, з якого не можна випустити стрілу. Абсолютно безглуздо просити Бога про щось, до чого ми не готові самі. Коли ми говоримо: “Господи, позбав мене від тієї або іншої спокуси”, і одночасно шукаємо, якими способами нам до цієї спокуси добратися, розраховуючи, що тепер Бог насторожі і силою витягне нас з неї, то в нас мало шансів на успіх. Бог дає силу, але скористатися нею повинні ми самі. Коли в молитві ми просимо Бога дати нам силу зробити щось в Його ім'я, це не означає, що ми просимо Його здійснити це замість нас, оскільки ми дуже безвільні, щоб виявити готовність діяти самим.
У життях святих є в цьому відношенні достатньо прикладів, і в життєписі західного святого XVI століття Пилипа Нері, зустрічається саме такий випадок. Пилип був досить гарячої вдачі, легко сварився, братам в монастирі доводилося багато терпіти від його запальності, і йому, звичайно, також діставалося. Одного разу він відчув, що так тривати не може. Чи був це порив добродійності, чи просто він більше не міг стерпіти своїх побратимів – цього Житіє не повідомляє. Факт той, що він кинувся в каплицю, впав на коліна перед зображенням Христа і благав позбавити його, Пилипа, запальності. І потім, сповнений надії, вийшов. Перший, хто йому зустрівся, був брат, який ніколи не викликав в ньому ніякого гніву, але вперше в житті цей брат обійшовся з ним причепливо і неприязно. Пилип розлютився і, киплячи від гніву, відправився далі – і зустрів іншого брата, який завжди був для нього джерелом заспокоєння і радості. Але і цей прийняв його непривітно. Пилип повернувся в каплицю і знов кинувся до ніг Христа: “Господи – я ж просив Тебе позбавити мене запальності!” І Господь відповів: “Так, Пилип, ось тому Я і даю тобі якомога більше випадків відучитися від неї”.
Думаю, дуже важливо усвідомлювати, що Бог поступить з нами саме так; Він не стане сходити за нас на хрест знову і знову, кожен день. В якийсь момент ми повинні самі взяти свій хрест і його нести. Кожен з нас повинен взяти свій хрест, і коли ми про що-небудь просимо в молитві, то маємо на увазі, що ми й самі беремося за справу зі всією силою, всім розумом і всім натхненням, які тільки здатні вкласти в свою дію, зі всією мужністю і всією енергією, які в нас є. Крім того, ми виконуємо справу і зі всією тою силою, яку нам дає Бог. Якщо ми цього не робимо, то наша молитва – марна витрата часу. Це і означає, що слова “Господи, помилуй!” або будь-які інші слова, які ми вимовляємо, повинні бути направлені на нас самих; розум наш повинен бути сформований словами, згідний з ними, повинен бути з ними в гармонії, наповнений ними. Серце наше повинно просочитися ними з повним переконанням і виражати їх зі всією силою, на яку ми здатні; воля наша повинна оволодіти ними і перетворити в дію. Таким чином, молитва і дія повинні стати двояким вираженням єдиного стояння перед лицем Бога, і самих себе, і всього навколо. Інакше ми даремно тратимо час.
Який зміст розповідати Богові про щось недобре, а коли Він дає нам сили для боротьби – сидіти і чекати, поки Він Сам все замість нас зробить? Який зміст твердити слова, які стали такими безсилими, такими безглуздими, що служать лише павутинкою між нами і Богом? Тому знайди точні, потрібні слова; знайди і прив'яжи до них всю свою увагу: адже це слова правди, такі слова, які Бог почує, бо вони правдиві. Вклади в них все своє серце. Нехай ці слова оживуть розумінням, тому що вони правдиві, і дай їм ввійти глибоко, в самі надра твого серця. І в слів молитви є така властивість, що вони завжди зобов'язують. Ви можете вимовляти слова молитви, тільки маючи на увазі, що “якщо я говорю, значить, я буду це робити, коли випаде нагода”. Коли ви говорите Богу: “Будь-якою ціною, будь-якою ціною, Господи, врятуй мене!”, ви повинні пам'ятати, що цим ви зобов'язуєтеся мобілізувати всю свою волю, тому що колись Бог скаже: “Ось ціна, яку треба заплатити”.
Стародавні письменники говорили: “Пролий кров і приймеш Дух”. Ось – ціна. Залиш все – отримаєш небо; залиш поневолення – придбаєш свободу. І так само, як ваша воля залучена вже не тільки до акту молитви, але і у все витікаючі з нього наслідки, так само повинне бути залучене й тіло. Тому що людина – не просто душа, на якийсь період зв'язана з тілом; людина є тіло і душа, одна суцільна істота. Тому в молитві повинно бути присутнім фізичне зусилля, фізична увага, фізичний лад, впорядкування того, як ви молитеся. Якщо їжа дуже обтяжує вас і не дає молитися, то це зусилля повинно включати і піст. Якщо ви так поступаєте – це й означає, що ви стукаєте в двері. Тепер, якщо, озброївшись всіма цими словами, ми мали намір пробиватися всередину, як бурять, прокладають шлях в надра землі, щоб витягнути звідти щось на поверхню, то треба бути готовими на ризик: йти в глибини дуже важко. Звучить це просто; ми всі вважаємо що в нас є глибина, і чим більше в неї йдеш, тим це чудовіше. Але це не так просто. Так, – коли ми достатньо заглибилися, то це правильно; але шлях дуже схожий на розповіді про пошуки Священного Грааля або міста Кітежу.
На шляху доводиться мати справу зі всілякими страшилами, і ці страшила зовсім не біси, зовсім не наші ближні, а всього лише ми самі. І від цього все стає значно менш приємним і значно важчим. Звичайно скупість, страх, цікавість примушують нас жити назовні. У своїй книзі L'homme, cet inconnu Алексіс Каррель, французький вчений, що працював в Америці, говорить: “Якщо спитати себе, де границя моєї особистості, то ми побачимо, що мова ласуна, як щупальце, тягнеться до всього їстівного на світі; очі цікавого, як щупальця, спрямовані на все навколишнє; вуха цікавого все розростаються, прагнучи вловити все більше і більше”. І якщо намалювати картинку, на що ми схожі в таких категоріях, то ми побачимо, що наш внутрішній вміст дуже невеликий, тому що все звернене назовні. Так що перше, що треба зробити, це відліпити від всього свої щупальця і втягнути їх всередину. Неможливо йти вглиб, коли весь повністю знаходишся назовні. Спробуйте, і на шляху ви виявите ще ряд корисних речей. Наприклад, знайдіть час побути віч-на-віч з самим собою; закрийте двері і якийсь час, коли більше робити нічого, “осядьте” в своїй кімнаті.
Скажіть: “Зараз я з самим собою” і просто посидьте так, самі з собою; за якийсь дуже короткий час вам, ймовірно, стане сумно. І це дуже повчально, – це дає нам уявлення, що якщо ми так себе почуваємо всього після десяти хвилин сидіння віч-на-віч з собою, то недивно, що іншим також стає сумно з нами! Чому ж це відбувається? Чи не тому, що нам майже нічим наситити свій розум, свої емоції, своє життя? Тому що, якщо приглянутися до свого життя пильно, дуже швидко виявляється, що рідко ми живемо зсередини назовні; ми, як правило, відгукуємося на стимул, на спонукання ззовні. Інакше кажучи, ми живемо відображеним життям, реагуємо. Щось трапилося – і ми відгукуємося; хтось говорить – і ми відповідаємо. Але коли немає стимулу думати, говорити або діяти, виявляється: всередині нас дуже мало такого, що спонукає нас діяти в якому-небудь напрямі; і це дуже драматичне відкриття. Ми абсолютно пусті, ми не діємо зсередини себе, але приймаємо за своє власне життя щось, що насправді нам нав’язується ззовні; щось відбувається і спонукає нас здійснити наступну дію. Дуже рідко нам вдається жити просто глибиною і багатством, які, як ми вважаємо, існують в нас всередині.
У діккенсівських “Записках Піквікського клубу” є уривок, який дуже гарно описує моє життя і, можливо, також і ваше життя. Піквік відправляється до клубу і винаймає візника; по дорозі він задає візнику безліч запитань і між іншим запитує: “Як це такий жалюгідний і кволий кінь може тягнути такий важкий і великий віз?” І візник відповідає: “Справа не в коні, сер, справа в колесах”. – “Що ви хочете сказати?” – запитує Піквік, і кучер відповідає: “Бачите, наша пара коліс чудова. Вони так добре змазані, що варто коневі рушити з місця, як колеса починають обертатися, і бідному коневі треба бігти заради порятунку власного життя”. Погляньте на то, як ми переважно живемо: ми – не кінь, який тягне віз, ми – кінь, який рятується від воза, щоб не бути ним роздушеним… І ось тому, що ми не знаємо, як діяти без зовнішнього спонукання, виявляється: ми не знаємо, що робити з самими собою, і нам робиться щораз нудніше і нудніше. Так що, для початку, треба навчитися сидіти на самоті, не боятися нудьгувати і вміти робити з цього відповідні висновки. Незабаром нам стає гірше, ніж нудно, тому що це не та нудьга, коли можна сказати: “Я людина активна і звик бути корисним свому ближньому; я завжди зайнятий тим, що творю добро, і стан невагомості, коли я нічого не роблю для інших – важке випробування”. Ні, тут ми помалу виявляємо щось інше. Нам нудно; ми стараємося вибратися з цієї нудьги і звертаємося всередину себе, щоб знайти там що-небудь, що розвіяло б цю нудьгу, і дуже швидко виявляємо, що немає нічого. Все, що ми могли би продумати, ми продумали вже десятки разів; весь запас наших емоцій схожий на клавіатуру піаніно, яке ми закрили, тому що не звикли, щоб піаніно грало само собою: нам потрібен хтось інший, хто грав би на клавішах. Ми не звикли “нічого не робити”, і нам стає тривожно, а тривога переростає в нестерпну муку.
Якщо ви читали отців пустелі, ви можете пригадати, що бувають моменти, коли вони просто вибігали з келії з криком про допомогу, в надії зустріти що-небудь або кого-небудь – що завгодно, що б то не було; сам чорт був би кращим, ніж ця спустошеність самоспоглядання. Святитель Феофан Затворник говорить: “Більшість людей подібні до деревної стружки, згорненої кільцем навколо власної пустоти”. Якщо у нас достатньо чесності, ми повинні визнати, що це є дуже адекватний опис того стану, в якому практично всі ми перебуваємо. Тут ми повинні пересилити свій жах і сказати: “Ні, я не відступлюся, я дійду до точки, коли сама ця мука спонукатиме мене до того, чого нездатна досягти добра воля”. І дійсно, наступає момент, – момент відчаю, тривоги і жаху, який примушує нас звернутися ще глибше всередину і закричати: “Господи, помилуй! Господи, я гину – врятуй!” Ми виявляємо, що в нас немає нічого, що могло б дати життя, або, швидше, що є життя; все, що ми називали життям, приймали за життя, було назовні, а всередині не було нічого. І ми дивимося на цю безодню небуття і відчуваємо: чим більше ми в неї заглиблюємося, тим менше від нас залишається. Ця мить небезпечна, ця мить, коли нам треба зупинитися, задуматися, все зважити. Це момент, коли ми досягли першого шару глибини, того, де в нас зароджується здатність стукати в двері.
На тому рівні, де ми просто відпочивали від свого ближнього, перед тим, як почали нудьгувати, на рівні, де нам просто нудно, а потім і прикро за те, що ми нудьгуємо, на рівні, де ми турбуємося, а потім бентежимося, в нас ще нема причини кричати і волати від відчаю, який переповнює наш розум, наше серце, нашу волю і наше тіло почуттям, що якщо тільки Бог не прийде – я загинув, надії нема, бо я знаю, що якщо я і випірну з цієї безодні, то знов попаду в область примарного, відображеного життя, але не життя реального. Тут же – момент, коли ми можемо почати стукати в двері, які ще закриті, але за якими – надія, та надія, яку Вартімей, сліпий біля Ієрихонських воріт, пережив з глибини свого граничного відчаю, коли мимо проходив Христос.
Ми знаємо з Євангелія, що сліпий Вартімей опинився жебраком при дорозі, без всякої надії; він втратив всяку віру і всяку надію на людську допомогу і був вимушений старцювати заради прожитку, сподіваючись не стільки на милостиню, яка означає милосердну, ласкаву дбайливість, скільки на подачку, коли монету кидають, навіть не побачивши людини. І одного разу він, вже відмовившись від надії, остаточно сліпий, осівши тут в порохах, почув про Людину, про нового Пророка, який творив чудеса по всій Святій землі. Якби був у Вартімея зір, він, ймовірно, схопився б і побіг по всій країні, щоб цього Пророка знайти; але він не міг догнати цього мандруючого чудотворця. Тому він залишився там, де сидів, а усвідомлення, що є хтось, хто, можливо, зцілив би його, напевно, робило його відчай ще гострішим. І одного разу він почув натовп, який проходив по дорозі, натовп, який звучав якось незвичайно. Можливо, як це трапляється зі сліпими, у нього розвинувся слух і сприйняття більш чутливі, ніж у нас, тому що він спитав: “Хто це проходить?” – і йому сказали: “Ісус з Назарета". І тут Вартімея охопили і крайній відчай, і безмірна надія. Безмірна надія, тому що Христос проходив в межах досяжності; але на фоні найпохмурішого відчаю, тому що через кілька кроків він зрівняється з Вартімеєм, а ще через кілька кроків – пройде мимо, і, напевно, другого такого випадку не буде. І з цієї відчайдушної надії Вартімей почав кликати і кричати: “Ісусе, Сине Давидів! Помилуй мене!”
Це був крик довершеного визнання віри. В цю мить, саме тому що його відчай був таким глибоким, в ньому народилася така смілива надія і до нього прийшло зцілення, порятунок, цілісність: Христос його почув. Зі цілковитою, довершеною надією завжди пов'язана якась міра відчаю. Це і є той момент, коли, увійшовши всередину, ми можемо молитися; і тоді слів “Господи, помилуй!” вже цілком достатньо. Тоді не потрібні витончені слова, які ми часто зустрічаємо в молитовниках; досить просто кричати від відчаю: “Допоможи!” – і будете почуті. Дуже часто, молячись, ми не знаходимо у себе достатньо напруження, достатньо переконання, достатньо віри, тому що і відчай наш недостатньо глибокий. Ми хочемо здобути Бога, Його присутність, додатково до безлічі інших речей; ми хочемо Його допомоги і одночасно стараємося отримати допомогу звідки тільки можемо; ми приберігаємо Бога про запас, як останній засіб.
Ми звертаємося до сильних світу цього і до синів людських і говоримо: “Боже, дай їм силу зробити це для мене!”, – і лише дуже рідко відвертаємося від сильних світу і синів людських і говоримо: “Я нікого не буду просити про допомогу, краще Ти Сам допоможи мені!” Якщо наш відчай проривається з достатніх глибин, якщо те, про що ми просимо, про що кричимо, настільки суттєве, що виражає всі потреби нашого життя, тоді ми знайдемо слова для молитви і зуміємо досягнути суті молитви – зустрічі з Богом. А тепер ще про збентеження; зв'язок ми можемо знайти в тій же розповіді про Вартімея. Він волав – але що говорить Євангеліє про людей, що його оточували? Вони старалися примусити його замовкнути, і легко можна собі уявити тих благочестивих людей – зрячих, з впевненою ходою, здорових, які оточували Христа, розмовляли про високі матерії, про прийдешнє Царство Боже і про таємниці Святого Письма, людей, які оберталися до Вартімея і говорили: “Чи не можеш ти, нарешті, замовкнути? Очі, твої очі що вони таке, яке вони мають значення, коли мова йде про Бога?” Вартімей ніби вибивався з контексту, вимагаючи від Бога чогось, що йому відчайдушно було потрібно; а тут відбувалася церемонія, і він порушував її струнку гармонію: його треба негайно прогнати! Його треба примусити замовкнути! Але Євангеліє також говорить, що незважаючи на цих людей, які на нього шикали, він продовжував кричати про своє, про те, що йому було так потрібне; чим більше його втихомирювали, тим сильніше він кричав.
Ось, що я хотів би вам передати. Є грецький святий на ім'я Максим, який одного разу юнаком прийшов в храм і почув слова апостольського послання: Невпинно моліться… Ці слова настільки його вразили, що він подумав, що нічого іншого не треба, крім того, що виконувати цю заповідь. І він вийшов з храму, пішов до ближніх горбів і почав молитися невпинно. Він був грецьким селянином IV століття, знав напам'ять “Отче наш” і декілька інших молитов. І, – розказує він нам, - він читав молитви одну за одною, повторюючи їх знов і знов, і знов. І йому було дуже добре; він молився, він був з Богом, окрилений тріумфуванням, і все здавалося йому довершеним, – крім того, що сонце поступово хилилося до заходу, ставало все холоднішим і темнішим. І в міру того, як темніло, чулися всілякі тривожні звуки: хрускіт гілки під лапою дикого звіра, крики дрібних тварин, яких роздирали хижаки, блискіт їх очей і т.д. І тут Максим відчув, що він зовсім один, – мала беззахисна тварина в світі небезпеки, смерті, вбивства, і що нема йому допомоги, якщо Бог не прийде на допомогу.
Він вже не читав Молитву Господню і Символ віри; він вчинив точно так само, як Вартімей, і почав кричати: “Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене!” І так він кричав цілу ніч, тому що звірі і їх виблискуючі очі не давали йому заснути. Потім настав ранок, і він подумав: “Тепер звірі заснули, я можу молитися”, – але тут він відчув, що зголоднів. Він вирішив зібрати собі ягід і відправився до чагарника, але подумав, що всі ці виблискуючі очі і пазуристі лапи, напевно, ховаються де-небудь в цих кущах. І тоді він почав пробиратися дуже обережно і щокроку повторював: “Господи, Ісусе Христе, врятуй мене, допоможи мені, врятуй! Боже, допоможи, захисти мене!” – і на кожну зібрану ним ягідку припадало по кілька молитов. Минув час, і після багатьох років Максим зустрів дуже старого і досвідченого подвижника, який його спитав, як він навчився безупинній молитві.
Максим сказав: “Думаю, що біс навчив мене молитися невпинно”. Його співрозмовник відповів: “Мені здається, я розумію, що ти маєш на увазі, але хотів би впевнитися, що розумію тебе правильно”. І тоді Максим йому розповів, як він поступово звикся з цим шурхотом і деннонічною небезпекою; але тоді на нього напали спокуси плоті, спокуси розуму, переживань, а пізніше – і більш люті напади від ворога. І відтоді не було миті ні вдень, ні вночі, коли б він не звертався до Бога з криком: “Помилуй, помилуй, допоможи! На допомогу, на допомогу!” І одного разу, багато років потому, Господь з'явився йому; і спокій, мир, тиша, безмовність зійшли на нього. Не залишилося страху – ні страху темряви, ні страху чагарників, ні страху диявольського, – Господь все взяв на Себе. “До того часу, – сказав Максим, – я навчився, що якщо Господь не прийде Сам, я абсолютно і безнадійно безпорадний; так що навіть в безмовності, в світі і в радості я продовжував молитися: “Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене!”, оскільки знав, що тільки Боже милосердя може дати мир сердечний, мир розуму, тишу тілесну і праву волю”. Так ось: Максим навчився молитися, не уникаючи тривоги, але завдяки тривозі, і тому що його тривога була реальна, – за нею стояла реальна небезпека.
Якби ми усвідомлювали, що знаходимося в значно більшій небезпеці, що диявол нишпорить, намагаючись розгадати і знищити нас, що кожна людська зустріч є суд, криза, та ситуація, в якій ми всі покликані або прийняти Христа в людині, яка нам зустрілася, або бути йому Христовим вісником; якби ми розуміли, що все в житті наповнене значенням, тоді ми б вміли кричати і молитися невпинно, і тривога, збентеження стояли б на не заваді, а були б саме тією обставиною, яка вчить нас молитися, коли ми ще дуже недосвідчені для того, щоб молитися з глибин, без спонукання, без стимулу до молитви. Як навчитися молитві в умовах того життя, яким ми живемо, якщо ми про молитву не знаємо нічого, не молилися ніколи в житті або молилися мало? Я випробував це в різних умовах: в роки, коли займався медичною роботою, п'ять років у військових умовах, потім священиком і т.д. – і виходить! Виходить, якщо ти достатньо простий і невигадливий, щоб поступати таким чином. Прокинувшись вранці, насамперед подякуй за це Богу, навіть якщо тебе не особливо тішить цей день: Ось день, що його створив Господь: радіймо і возвеселімся в цьому дні! (див. Пс 117: 24). Коли це зроблено, виділи собі час усвідомити правду того, що ти вимовив, і прийняти її на свій рахунок; можливо, на рівні глибинного переконання, якщо не в порядку того, що ми назвали б тріумфуванням.
А потім встань, вмийся, приберися, зроби те, що тобі звичайно треба зробити, і тоді повернися до Бога. Прийди до Нього знов з подвійним переконанням: що ти – Божий, і що цей день – також Божий, також належить Йому, і що він абсолютно новий, абсолютно незайманий. Його ніколи раніше не було. Вживаючи російські образи, він – як широка, незаплямована сніжна рівнина; ніхто по ній ще не ступав. Ця рівнина лежить перед тобою в невинності і чистоті. Що ж далі? А далі ти просиш Бога благословити цей день, щоб все в цьому дні Він Сам благословив і скерував. І потім віднесися до того, що ти сказав, серйозно, тому що дуже часто ми говоримо: “Господи, благослови!” – і отримавши благословення, поступаємо, як блудний син: збираємо своє добро і відправляємося подалі, на сторону, вести розгульне життя. Так ось, на цьому дні – Боже благословення, він – Божий власний день; і тепер давайте увійдемо в нього. Входиш в день, що починається, як особистий Божий посланець; кого не зустрінеш – зустрічаєш його так, як його зустрічав би Бог. Ти поставлений в цьому дні, щоб бути присутністю Господа, присутністю Христа, присутністю Святого Духа, присутністю Євангелія; ось твоя функція в цьому дні. Бог ніколи не говорив, що коли ти вступаєш в якусь ситуацію в ім'я Його, розпинати будуть знову Його, а ти воскреснеш. Ти повинен бути готовим вступити в будь-які обставини в ім'я Бога і йти, як Син Божий йшов: принижено і смиренно, в правді і в готовності понести переслідування і т.д.
Виконуючи Божу заповідь, ми звичайно чекаємо, що тут же побачимо дивні результати, про такі випадки ми іноді читаємо в життях святих. Для прикладу: хтось вдарив нас по щоці, ми підставляємо іншу, але ніяк не чекаючи нового удару, а в очікуванні, що інший вигукне: “О, яке впокорення!” – і ми винагороджені, а інший знайшов порятунок своєї душі. Але так не трапляється; тебе чекає розплата, і дуже часто отримуєш жорстокий удар. Важливо, щоб ти був до цього готовий. Що ж до дня, якщо ти усвідомив і прийняв, що цей день благословив Бог, що Він осяяв його Своєю рукою, тоді кожна людина, яку ти зустрінеш – тобі від Бога подарунок, кожна обставина, яка представиться – тобі подарунок від Бога, гіркий він чи солодкий, подобається він тобі чи не подобається.
Це власний Божий дар тобі, і якщо ти його так і станеш приймати, то можна порадити з будь-якими обставинами. Але тоді треба зустрічати все з готовністю, що статися може те, що бажане, приємне або неприємне; і якщо ти в ім'я Боже йдеш через весь день, який ти прийняв свіжим і новим з Його власних рук, з Божим благословенням на те, щоб прожити його, то тим самим молитву і життя можна достовірно обернути в дві сторони однієї монети. Тоді дієш і молишся ніби одним диханням, тому що всі обставини, які наступають одна за одною, вимагають благословення Божого.
Декілька років тому я говорив на цю тему на молодіжних зборах в Тезе, після чого зав'язалася переписка з приблизно тридцятьма юнаками і дівчатами. Одна з них написала мені одного разу: “Я спробувала скористатися Вашою порадою; спробувала з усією енергією; не було ні хвилини, коли б я не молилася і не діяла одночасно, молилася і діяла; і тепер я не можу чути самого слова “Бог”, мені така молитва нестерпна”. І я їй тоді відповів: “У тебе зіпсувалося травлення, ти об’їлася. У молитві треба триматися здорового глузду, як і в житті керуєшся здоровим глуздом.
Неможливо, якщо ти не молилася ніколи в житті, відразу почати з вісімнадцяти годин безперервного діалогу з Богом і молитви, одночасно роблячи свою справу. Але можна виділити один або два моменти і вкласти в них всю свою енергію. Просто зверни свій погляд до Бога, посміхнися і починай. В інші моменти можеш сказати Богу: “Мені просто треба передихнути, у мене нема сил бути з Тобою весь час”, – що є правдою! Ти ще не можеш витримати безперервного перебування з Богом; так і скажи Йому. Бог це чудово знає, як би ти не поступила. Зачекай трохи, скажи: “Зараз я відпочину; на якийсь час я згодна не бути дуже святою”.
Так ми можемо просто відпочити і подивитися на щось, що також Боже – дерева, хати, – і після якогось часу знов повернутися до Бога. Можна шукати, але не забуваючи про тверезість, тому що є гріх, який святі отці називають духовною жадібністю: ми хочемо все більше і більше Бога, коли нам потрібна дієта; отримав трошки – і поки що досить.
Митрополит Антоній Сурожський
Джерело: cerkva.info.
