14 лютого мільйони людей в усьому світі вітають один одного з «днем святого Валентина», який прийнято також називати «днем закоханих». Мільйони подарунків та листівок-«валентинок» купуються з нагоди «свята». Переважна більшість з тих, хто відзначає цей день, обманюючись нібито церковною назвою та іменем святого Валентина, вважають, що роблять добру, а можливо навіть і благочестиву справу. Адже і Бог є Любов, і святий Валентин нібито постраждав за те, що попри заборону римського імператора вінчав закоханих.
Насправді ж «день святого Валентина» ні за своєю історією, ні за традиціями відзначення не має нічого спільного ані зі святістю, ані з благочестям, ані із заповіданою Богом любов’ю.

Любов буває різна. Якщо ми говоримо про те, що найчастіше мається на увазі під любов'ю, - про любов-пристрасть, то з цим, звичайно, зовсім не до Петра і Февронії, а, скажімо, до Трістана та Ізольди і до роману про них. Любовний напій - прекрасна метафора цієї пристрасті, від якої "зносить дах" настільки, що все інше не просто втрачає сенс і значення, але й фактично перестає існувати. З нею неможливо боротися: вона не призначалася йому, як і він - їй, вона заміжня за іншим, як і він одружений на іншій, але в усьому світі для нього є тільки вона, як і для неї - тільки він. Ця пристрасть може тривати все життя (а може бути - і ще довше), але недарма вона показана як гріховна: на її основі практично неможливий сімейний союз. Вона самоціль і самоцінність, але в цьому і її головна слабкість.
"Повість про Петра і Февронію" скоріше говорить про любов-призначення. Умова Февронії - це не прагматична спроба не втратити свій шанс і отримати максимальну вигоду для себе з ситуації, що склалася, а знання власного призначення. Февронія з самого початку знає не тільки те, що Петро спробує її обдурити, але і те, що в кінцевому рахунку вона стане його дружиною. Тому що вона призначена йому, а він - їй.