Євангельськi читання дають нам привiд говорити про буття диявола, про руйнiвну смертоносну дiяльнiсть його.
I життя наше нинiшнє настiйливо вимагає, щоб ми усi дуже уважно поставилися до цiєї теми. Бо незнання наше, або сором'язливе замовчування, або навiть i заперечення буття цiєї страшної сили робить нас перед нею зовсiм обеззброєними, i вона може вести нас, як овець на заклання, до загибелi.

Пiсля воскрешення дочки Iаiра Iсус Христос вийшов з його дому, i натовп народу рушив за Ним. Раптом з цього натовпу почувся крик: "Помилуй нас, Iсусе, Сину Давидiв!" (Мф. 9, 27). Господь продовжував iти, нiби не звертаючи уваги на це благання. В дiйсностi ж Вiн випробовував вiру тих, хто кричав i називав Його сином Давидовим, тобто Месiєю - Христом. Коли Господь увiйшов у дiм, тi, що кричали в натовпi, наблизилися до Нього. Це були двоє слiпих. Вони стали просити Iсуса Христа, щоб Вiн зцiлив їх вiд слiпоти i повернув їм зiр. Перш нiж виявити Свою всемогутнiсть i милосердя, Господь запитав їх: "Чи вiруєте, що Я можу це зробити?" Вони говорять Йому: "Так, Господи!" Тодi Христос доторкнувся до очей їхнiх i сказав: "За вiрою вашою нехай буде вам".

Сьогоднi в Євангелiї розповiдається про вигнання бiсiв iз двох бiснуватих людей, якi вийшли iз гробових печер Гергесинського краю. Вони були настiльки лютi, що нiхто не насмiлювався проходити тим шляхом, де вони знаходились.

Ти боротьбою доброю боровся, первомученику Христовий і Апостоле..." (Тропар празника).
Пам'ять першомученика Стефана - 9 січня (нов. ст.).

Один римський сотник просив Господа нашого Iсуса Христа про зцiлення свого слуги. Господь сказав йому: "Я прийду i зцiлю його" (Мф. 8, 7). Але сотник припав до нiг Христових i сказав: "Господи! Я недостойний, щоб Ти увiйшов пiд покрiвлю мою, але промов тiльки слово, i видужає слуга мiй" (Мф. 8, 8). Уже одне це свiдчить, що сотник, будучи язичником, твердо вiрив у Божественну всемогутнiсть Iсуса Христа, в той час як i кращi з юдеїв не вiрили в Нього. Тому Господь, почувши такi слова сотника-язичника, звернувся до людей, що йшли за Ним i сказав: "I в Iзраїлi не знайшов Я такої вiри" (Мф. 8, 10).

Господь наш Iсус Христос, знаючи нашу перебiльшену прив'язанiсть до матерiальних благ, навчає нас, щоб ми насамперед турбувались про правдиве благо, яким є Царство Боже. Вiн говорить: "Шукайте ж спершу Царства Божого i правди Його, i все це додасться вам" (Мф. 6, 33). Вiн не забороняє турботу про земнi блага, але на перше мiсце Господь ставить духовнi цiнностi, тобто Царство Боже.

Останнім часом з’явилося чимало людей, які гадають, що вони начебто мають особливу близькість до Бога. Як правило, це люди манд¬рівні, без певних занять. Вони зазвичай розповідають про свої видіння, намагаючись переконати слуха¬чів, щоб ті вірили їм, як посланцям Божим. Від них можна почути: “Гос¬подь звелів зробити те-то”; “Бо¬жа Матір сказала зробити те-то”. Усе це вони роблять для свого прославлення, а не на славу Божу. Усі вони перебувають у звичайній духовній самоомані.

Сьогодні ми з благоговінням вдячністю звершуємо пам’ять Отців Першого Вселенського Собору, які перед лицем неправди, що повстала проти Христа, проголосили церковну віру про те, що Він - воістину Син Божий і Бог, рівний Отцеві й Духові. Ми живемо в часи, коли віра здається такою простою й очевидною; але вона не завжди була такою, і вона не була такою для багатьох. У цей ранній час, коли людський розум в жаху стояв перед незбагненністю Божественного Одкровення, людям, спокушеним земною мудрістю, особливо важко було прийняти Христа як Живого Бога, незбагненного, не обмеженого ні часом, ні простором, але, який все ж пришов тілом жити поміж нас, і що став людиною, у всім подібний нам, крім гріха.

У четверту неділю після Пасхи здійснюється спогад зцілення Христом розслабленого в Капернаумі. Про цю подію оповідає лише св. Іоан, що повідомляє в своєму Євангелії про кожен прихід Господа до Єрусалиму на свята. В цьому випадку не зовсім ясно, на яке саме свято Ісус прийшов до Єрусалиму, але найімовірніше, то була або Пасха, або П'ятидесятниця.

Другу неділю після Пасхи Церква присвячує святим Жонам-Мироносицям, які явили зразок надзвичайно живої і діяльної віри, зігрітою гарячою любов'ю до Христа Спасителя. Безмежно віддані Божественному Вчителю, вони залишили свої будинки, батьків, близьких, щоб усюди слідувати за Ним і служити Йому. І навіть тоді, коли в останні дні земного життя Господа, від Нього відвернувся увесь світ, коли Його залишили улюблені учні, коли один з них зрадив, інший відрікся, коли Його судили й убивали як злочинця, за одне знайомство з яким загрожувала небезпека, тільки святі жінки з Богоматір'ю, незважаючи ні на що не відступили від Нього ні на крок.

В той день, в ту страшну П’ятницю, що, здавалося б, була смертю всього святого, коли Бог здавався переможеним, коли любов була відкинута, коли Христос був розп’ятий - у той день вони знайшли в собі непохитну мужність показати себе учнями переможеного Христа. Перед цим Юда Його зрадив, перед цим Петро тричі від Нього відрікся, перед цим Іоан, що потім стояв безстрашно біля Хреста Господнього, стояв і слухав у будинку архиереєвому, як Христа осуджують, засуджують до смерті… Всі учні втекли, всі зникли, Він залишився сам у розп’ятті, - лише Мати й Іоанн не відійшли від Нього, тільки жінки-мироносиці стояли неподалік і дивилися на те, що відбувається. І коли все скінчилось, тоді Йосип і Никодим виявилися вірними, перемогли страх і відкрито визнали себе учнями Христа.

Церква святкує пам'ять святих жон-мироносиць. Вшануймо й ми подячним спомином цих євангельських жiнок. У земному життi нашого Спасителя, навiть у середовищi Його найближчих послiдовникiв, вони посiдають почесне мiсце. Жiнка завжди бiльше, нiж чоловiк, прагнула втiлити в життя Божественну правду.
Коли пролунали першi священнi слова Христа про покаяння, коли рознеслися по всiй землi Його заклики до неба, до Бога, до вiчностi й святостi, до спасiння i Царства Божого - жiноча душа чуйно вiдгукнулася на Його вчення i на чарiвну особистiсть Боголюдини.