Горе, горе, браття! Яке страшне таїнство смерті! Тому ми завжди маємо бути пильними до себе, чистими та розсудливими, розуміти, що сьогодні ж можемо померти і як буде розлучатись душа з тілом. Прийдуть ангели Божі, не кажу що з'являться біси, бо й ці приходять до тих, кого полонять пристрасті. Коли побачите їх жахливі образи і почуєте: "Іди, душе, виходь!" - подумайте, яким буде страждання і яким болісним розлучення. У цей час добрі справи і чиста совість бувають великою допомогою, розрадою і радістю для людей, які розлучаються з тілом. У цю годину послух отримує велику нагороду, і смиренномудрість - неабияку розраду; сльози допомагають, добрі справи женуть бісів, а терпіння сприяє будь-якій справі; і вороги повернуться ні з чим, а душі підуть разом з янголами у великій радості до Спасителя.

Св. Феодор Студит

Багато суперечливих відчуттів пов'язано зі словом смерть. Дотепер на цій темі було табу в секулярному суспільстві, найчастіше людина виявляється безпорадною і переляканою, коли стикається зі смертю близьких або дізнається про свою близьку кончину. Але якщо ми повернемо свій погляд на оточуючу нас дійсність, то побачимо, що це неминуче "зло" повною мірою усвідомлюється тільки людиною, це наша фатальна особливість, що виділяє людину з царства тварин - знати про кінцівку свого життя і розуміти, що це неминучий кінець кожного. Що ж приносить в наше життя це знання і для чого воно дане людині?

Поважай кожну людину. Вмій побачити в ній Христа. Будь чуйним до ближнього, бо він - твій брат. "Хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить" (1 Ів. 4, 20).

Думай добре про всіх. Погано не думай ні про кого. Старайся навіть у найгіршій людині знаходити що-небудь добре. "Малодушних підбадьорюйте, підтримуйте безсилих, супроти всіх будьте терплячі" (1 Сол. 5, 14).

Окопи з часів Першої світової війни спотворюють дику красу гірських краєвидів, неначе шрами людське обличчя.
Схили гір пориті ровами, насипами, підземними ходами з отворами, крізь які проглядає окраєць неба, є подібними до пекельних келій з віконцями. Проклятий спадок, що залишився після безглуздої воєнної авантюри! Іржаві бляшанки, рештки ковдер, мішків, скринь та кілька геть поточених іржею рушниць.
В одному з окопних закапелків, у засміченому поросі, валяється каска.
Іржава, майже знищена часом військова каска.

Щоранку, як очі свої розтуляю,
Я Господу-Богу подяку складаю.
За нічку прожиту, спокійну і тиху.
За те, що Він вислухав мою молитву.
За те, що поміг мені ранку діждати.
Щоб знову в молитві його величати.
За сонечко ясне, за небо прекрасне.
За вітрик легенький і дощик рясненький.

Нерідко стверджується, що людина, пізнавши всю тяжкість життя, закінчує його самогубством, будучи роздавлена цією тяжкістю. Можливо, тут і є кінцева правда, але вона поглинута нескінченною брехнею. Навпаки: той, хто дійсно пізнав всю тяжкість життя, не тікає від неї до смерті, але знаходить справжню висоту життя. Однак не можна пізнати всю тяжкість життя, не пізнавши всю тяжкість смерті. Тільки Одна Людина здатна на це: Той, Хто створив життя і є Паном над життям і смертю - Христос ...Одного разу я побачив фотографії колекції розп'ять в Унівській Лаврі на Львівщині. Розп'яття були взяті з місцевих зруйнованих храмів. Багато були понівечені - десь у Христа не вистачало однієї руки або ноги, десь - рук або ніг не було зовсім ..

Один парубок звернувся до богомільного пустельника:
- Вкажи мені дорогу, якою найшвидше можна дістатися до Бога!
Усміхнувшись, пустельник промовив:
- З'їж-но якийсь із тих грибів!
- Та вони ж отруйні!
-Отож-бо! - відповів пустельник.

До Бога не йдуть найкоротшим шляхом. На це, буває, потрібне усе життя.

Благодатний вогонь після молитви зійшов в храмі Гробу Господнього близько 14:49 за київським і єрусалимським часом 14 квітня 2012 року Божого.
Слава Богу!
Нагадаємо, згідно Передання, у Велику суботу перед кінцем світу Благодатний вогонь не зійде. Тож, брати і сестри, у нас точно є ще один рік щоб приготувати себе, своє життя до загальної зустрічі з Христом Спасителем. Але не забуваймо, що особиста зустріч з Ісусом Христом може наступити будь-якої миті.
Хай усіх нас помилує Господь!

У материнській утробі відбулося зачаття двох близнят. Минали тижні, малята росли й розвивалися. Прокидалася їхня свідомість, росла їхня радість:
-Лишень подумай - хіба не чудо, що ми є? Як це прекрасно - жити!
Близнята пізнавали світ.
Коли побачили пуповину, що єднала їх з матір'ю, пуповину, через яку вони діставали всі необхідні для подальшого життя і зростання речовини, брати від радости аж заспівали:
-Якою ж великою і самовідданою є любов нашої мами, що ділиться з нами своїм власним життям! Спливали тижні, місяці, відтак одного дня малюки зрозуміли, що дуже змінилися.

Якось незадовго до Різдва Христового учителька поставила своїм учням таке запитання:
-Хто з вас є бідним і, отже, має отримати подарунок з нагоди свята?
Діти, що вважали свою родину незаможною, підняли руки.
Місто було маленьким, усі одне одного знали. Не тільки на ймення, а й де хто мешкає, чим займається, яку має родину та статки. Після уроків учителька покликала до себе восьмирічного хлопчика, що звався Діні. Родина його недавно прибула з Африки, й усі знали, що вони дуже бідні.

«У світі нема щастя», — писав Олександр Сергійович від особи свого ліричного героя. «Що таке щастя? Як птах, випустиш — і не спіймаєш!» — услід за класиком сумнівалася зірка радянської естради. Дійсно, яке примарне й хитке земне щастя! Важко перелічити все те, що необхідно людині, аби стати щасливою. Легше сказати, без чого щастя категорично неможливе. Особливо, якщо йдеться про жіноче щастя.
Вік оцінює щастя як досвідчений ювелір, зважує й уважно розглядає всі грані. Дитині, щоб забути про сльози, достатньо смачної карамельки. Щастя від цукерки лише в дитинстві може бути настільки реальним — недарма «Царство Небесне належить таким». Старому також необхідна суща дрібниця: дзвінок від дітей і рідних, елементарна зацікавленість його проблемами чи хворобами — і він уже спокійний, а спокій у старості рівнозначний щастю. Між дитинством і старістю пролягає довга дорога життя, час найбільш вимогливий і ненаситний до споживання земних задоволень. І тут щастя набуває статі — воно стає чоловічим або жіночим.

Одна жінка багато років працювала в хоспісі. Її обов'язок - полегшення стану вмираючих пацієнтів. Таким чином, вона буквально проводила з ними останні дні та години. Зі своїх спостережень вона склала своєрідний рейтинг основних жалівлюдей, які підійшли до самого краю життя.