Слово про жіноче щастя

«У світі нема щастя», — писав Олександр Сергійович від особи свого ліричного героя. «Що таке щастя? Як птах, випустиш — і не спіймаєш!» — услід за класиком сумнівалася зірка радянської естради. Дійсно, яке примарне й хитке земне щастя! Важко перелічити все те, що необхідно людині, аби стати щасливою. Легше сказати, без чого щастя категорично неможливе. Особливо, якщо йдеться про жіноче щастя.
Вік оцінює щастя як досвідчений ювелір, зважує й уважно розглядає всі грані. Дитині, щоб забути про сльози, достатньо смачної карамельки. Щастя від цукерки лише в дитинстві може бути настільки реальним — недарма «Царство Небесне належить таким». Старому також необхідна суща дрібниця: дзвінок від дітей і рідних, елементарна зацікавленість його проблемами чи хворобами — і він уже спокійний, а спокій у старості рівнозначний щастю. Між дитинством і старістю пролягає довга дорога життя, час найбільш вимогливий і ненаситний до споживання земних задоволень. І тут щастя набуває статі — воно стає чоловічим або жіночим.

Що спадає на думку, коли чуєш словосполучення «жіноче щастя»? Мабуть, не блискуча освіта й не успішна кар’єра. І навіть не повна шафа одягу... Чи можна уявити жінку щасливою, якщо вона не кохає й не є коханою?

Жінка — істота, залежна від чоловічої статі, хоче вона того чи ні, за словом Божим — До мужа твого пожадання твоє, — а він буде панувати над тобою (Бут. 3, 16). Наш час прагне цю тезу піддати сумнівам. Ще у 1893 році психолог А. Крепац писав: «Вища освіта й самостійність дають жінці можливість шукати й знаходити своє щастя незалежно від чоловіка». Емансипація зробила свою справу — відлучила жінку від горезвісних трьох «К»: Kinder, Küchе, Кirchе, та й від власного чоловіка також. Але чи зробила вона жінку щасливішою?

Є безліч жінок, які принципово відмовляються від шлюбу, щоб усі сили присвятити суспільно корисній діяльності. Ставши вільними й самостійними, вони все ж стогнуть від внутрішньої неприкаяності, адже так хочеться, щоб хтось близький вислухав і прийняв з усіма сумнівами, пошуками, муками — розділив їх і зрозумів. А вдома — лише кіт, тиша та чотири стіни... Шляхи можуть бути різними, однак результат один: як це не парадоксально, але чим більш розвинута і творчо продуктивна жінка — тим очевидніше для неї, що повнота щастя можлива тільки у шлюбі.

Згадаймо картину Леонардо да Вінчі «Мадонна Літа». Вона вражає тихою умиротвореністю і спокійною зосередженістю материнського обличчя. Дитина не вимагає від матері ані особливої досконалості, ані якоїсь переваги над оточуючими. Вона жадає розради й співчуття. Бути разом — ось чого вона хоче. Та міра потрібності, стовідсоткової затребуваності, яку дає матері малюк, взагалі рідко де в житті зустрічається. Жоден виховний заклад не в змозі замінити йому людину, на грудях якої можна плакати і в п’ять років, і в п’ятдесят.

Біля витоків кожної непересічної особистості стоїть родина, як правило, мати. Це диво народжується її любов’ю, її увагою. Виховання — чи не найважливіша державна і суспільно корисна справа, у якій жінку-матір замінити ніхто не зможе. Як не зможе замінити й добру дружину. Не можна не погодитися з Л. М. Толстим, коли в статті про чеховську «Душечку» він писав: «Без жінок-лікарів, телеграфісток, адвокатів, науковців, письменниць ми обійдемося, але без матерів, помічниць, подруг, утішниць, які люблять у чоловікові все те краще, що є в ньому, і непомітним навіюванням викликають і підтримують у ньому все те краще, — без таких жінок погано було б жити на світі». Суто жіночу здатність «розуміти» — ось що цінує й шукає чоловік. Скільки повинна душа трудитися, щоб зрозуміти іншого?! Дивовижно влаштована сім’я — нічого кращого для взаємного вдосконалення в області людських стосунків ще не придумано.



Ніхто не каже, що будні матері безхмарні й складаються лише з дитячого сміху. Чимось навіть простіше ходити на роботу, відкрити власну справу або мати прибуткове хобі. І неважливо, що є стимулом — потреба чи честолюбство — результат завжди помітний, його може оцінити керівник, підлеглі або все людство. Труд матері — нескінченний, одноманітний, тяжкий, прихований від сторонніх очей, ще й не оплачуваний до часу вдячністю, людство цінити не поспішає. Як зазначила одна журналістка, якщо жінка зайнята родиною, виховує дітей, з ранку до ночі не покладаючи рук займається домашніми справами — про неї кажуть «вона сидить вдома». Проте жінка-службовець, яка цілий день просиджує в м’якому робочому кріслі, розкладаючи комп’ютерний пасьянс, — вона-то, звісно, «працює»...

Так, праця дружини й матері в суспільстві не зустрічає аплодисментів: ані держава, ані суспільство її не «оцінить», не «нагородить». Та чи потрібно це? Буду говорити від першої особи. Була у мене й успішна кар’єра, і задоволення від улюбленої справи, і гроші, й овації. Я об’їздила півсвіту, а щастя свого, жіночого, не знайшла. Заміжжя повністю змінило моє життя. Тепер я — центр крихітного всесвіту, його своєрідне сонце, без якого не лише голодно, а й холодно всім великим і малим удома. Впевнена, що жінка дихає й існує любов’ю. Шлюб і материнство є для неї копіткою й напруженою творчістю, в якій і розкривається єдино справжня реальність — реальність любові. А якщо жінка талановита і її потенціал може підняти, окрім родини, ще й її особисту творчість — то такою мамою буде пишатися вся сім’я, і ніхто не буде відчувати себе обділеним.

Господь сказав жінці: «До мужа твого пожадання твоє, а він буде панувати над тобою». Стали ці слова покаранням чи благословенням для жінки? Мені здається, це залежить від кожної з нас. І вірю: жіноче щастя неможливе без того, щоб від усього серця зі щирою вдячністю відповісти своєму Творцеві: «Добре мені, бо Ти мене впокорив!»