Тема покликання стосується кожного з нас особисто. Кожен із нас через своїх батьків отримав від Господа дар життя. Це означає, що ми народилися з Божої любові, що Він хоче, аби ми існували. І кожна людина як витвір Божої любові є неповторною, єдиною; кожна людина має призначення чи якесь особливе запрошення від Господа Бога посісти певне місце в людській спільноті і на тому місці за допомогою всіх інших Господніх дарів терпеливо виконати своє завдання, щоб почути від Нього слова: „Слуго добрий і вірний, у малому ти був вірний ...

Бог створив нас,людей,за образом і подобою Своєю,дав нам розум, волю і безсмертну душу для того, щоб, пізнаючи Бога й уподібнюючись Йому, ми ставали усе кращи ми і добрішими, все більше удосконалювалися й успадкували вічне блаженне життя з Богом.
Тому існування людини на землі має глибокий сенс, велике призначення і високу мету.

Христос говорив: «Не мир Я прийшов принести, але меч», а ще - «Як Мене світ зненавидів, так і вас зненавидить». Християнин покликаний в певной мірі до конфронтації зі світом. Як поєднати це з прагненням до кар'єри, благополуччя? Як підготувати дітей до цього, не виховавши з них похмурих всеосуджуючих фанатиків, і не відштовхнувши їх від Церкви?

У минулому житті я була юристом. Впевненим, задоволеним. Невимушено сиділа в затишному кабінеті. Показово відповідала на телефонні дзвінки. Доленосно скрипіла подарунковим «Паркер». Виливала фальшиві посмішки. Перетворювала чужі життя в папери. Акуратно складала їх в папки. Чиїсь біди і нещастя приносили мені дохід і успіх. Життя здавалося грунтовне, як єгипетська піраміда. На її вершині сидів «гірський орел» - розпухле почуття власної гідності.

Погодьтесь, раніше це слово викликало в нас саму неоднозначну реакцію. Абсурдно, що навіть психологія стала предметом як би особливим – наукою без предмета вивчення. Грецьке «psyche» – це «душа», а раз душі немає, отже, вивчали практично те, чого немає. Була така крайність: духовність була перекреслена як старе, допотопне поняття. Потім ми легко ввімкнулися в іншу крайність: слово «духовність» стало вживатися повсякчас, де треба і не треба й швидко зав'язнуло в зубах. Є в нас такий рефлекс – усе перетворювати в жувальну гумку. Але я хотів би порушити питання по суті.
Духовність – це те, що відрізняє людину від тварини.

Цього листа знайшла медсестра у лікарні. Він лежав під подушкою одного хлопчини, який недавно закінчив життя на цьому ліжку.

Про що б людина не говорила і як би не «проштовхувала» свою тему, його почують і оцінять лише тоді, коли він живе тим, про що йде мова, коли він весь «в темі». Саме тому я вимушений завчасно признатися, що ніколи не любив і, відповідно, будучи «не в темі», нічого не скажу про любов зі свого досвіду. Все, що я тут пишу, — лише роздуми.
Те, що я не любив, мені стало зрозуміло, коли, переступивши поріг храму, я почув про Того, Хто не міг не любити навіть тоді, коли Його розпинали на Хресті. Я не один такий. Ось вже дві тисячі років це повторюється з кожним з нас: Він не міг не любити, а я не можу полюбити. Іншими словами, мені дуже важко ступити на вузьку дорогу усвідомленої, розумної любові, де вчинку передує думка, а джерелом думки є любов.

Ми з Оксанкою якось завжди йшли по життю поруч: вчилися в одному класі, потім поступили в один вуз, хоч і на різні факультети. Майже одночасно хрестилися. Якось зайшла розмова про монастир, і Оксанка сказала, що раніше уявляла собі черниць у вигляді похмурих старих, які живуть в кам'яних печерах. А попадися їм на дорозі, вони відразу пальцем загрожують: покайся, грішниця, бо згориш в пеклі! Страшні особи. Але цим міфам належало розвіятися. Окрім монастиря Ново-Тихвінського, іншої жіночої обителі у нас в Єкатеринбурзі немає, тому не можна сказати, щоб ми довго роздумували, куди поїхати.

У Господніх руках жереб наш, тобто доля наша. Як же розуміти цю долю, або жереб? За вченням Церкви, Господь кожному готує долю його в житті тутешньому, земному, і в майбутньому вічному бутті не безумовно, але на підставі передбачення, залежно від того, як буде поводити себе людина в час земного життя.

Від мирських людей дуже часто доводиться чути: в світі яке спасіння – лише суєта... навколо спокуси, на кожному кроці спокуса. Монастир – інша справа. Там - спокій: ніяких печалей, ні тривог, ні турбот.
Через це буває, що люди запальної вдачі, які легко захоплюються всякими поривами, при першому ж розчаруванні мирським життям нерідко бувають готові відразу ж покинути світ і йти в монастир, приймаючи, здебільшого, випадкові пориви за якесь особливе покликання Боже. Але давно вже відомо, що "там добре, де нас нема".

Якби на одну мить Бог забув, що я всього лише ганчіркова маріонетка, і подарував би мені шматочок життя, я б тоді, напевно, не говорив все, що думаю, але точно б думав, що говорю. Я б цінував речі, не за те, скільки вони коштують, але за те, скільки вони значать. Я б спав менше, більше б мріяв, розуміючи, що кожну хвилину, коли ми закриваємо очі, ми втрачаємо шістдесят секунд світла. Я б йшов, доки всі інші стоять, не спав, доки інші сплять. Я б слухав, коли інші говорять, і як би я насолоджувався чудовим смаком шоколадного морозива.