Згадай мене, Боже, коли я на дні;
Згадай мене, Боже, коли я горю злобою;
Згадай мене, Боже, коли я гину;
Згадай мене, Боже, коли я не вірю;
Згадай мене, Боже, коли я падаю;
Згадай мене, Боже, коли я грішу;
Згадай мене, Боже, навіть коли я Тебе не згадую.

Ми, люди, живемо «тут і зараз». Кожна секунда нашого «тут і зараз», з усіма її радощами і бідами, є наслідком всіх, деяких або якоїсь із подій, що відбувалися від початку, коли Господь створив небо і землю. Кожна секунда нашого «тут і зараз» є причиною того, що станеться негайно або через рік, в іншому кінці Галактики або в сусідньому будинку. Ніщо не відбувається в світі випадково, і все з волі Божої, проте не кожна подія є кінцевою метою Провидіння. Для того щоб побачити місце події в задумі Творця, необхідно охопити уявним поглядом цей задум, осягнути його початок, закономірності, шляхи та цілі, і тоді кожна справа знайде своє місце і сенс.

Світ сповнений страждань, різноманітних за силою і походженням. Для цього твердження навіть не потрібні аргументи: будь-яка людина, що читає ці рядки, напевно має досвід власних страждань і співчуття іншому. Ми звикли думати, що будь-який біль - фізичний або душевний, будь-яка втрата, дискомфорт - це однакові приводи для скорботи і треба будь-якою ціною боротися з цими переживаннями, намагатися їх уникати. Чи так це?

Однією із найсерйозніших проблем духовного життя віруючої людини є проблема віри. Більшість людей, вважаючи себе віруючими, абсолютно не мають ніякої віри. Що рухає ними в духовному житті? Чи знають вони про це?
Часом ми навіть не підозрюємо, наскільки сильну владу має марновірство над людиною в її гріховному стані. Багато хто, і навіть, як не дивно, християни, які відвідують церкву не один рік, і не здогадуються, що у своєму духовному житті вони керуються зовсім не вірою, а чистим марновірством.
Що таке марновірства і чому сучасна людина в них вірить - про це в бесіді з настоятелем храму на честь ікони Божої Матері «Утамуй мої печалі» м. Саратова, ігуменом Нектарієм (Морозовим).

Ексклюзивне інтерв'ю лідера українського рок-гурту «С.К.А.Й.» Олега Собчука для Православного молодіжного веб-порталу hram.lviv.ua.

Ми пропонуємо учасникам розглянути питання, пов’язані з проблемою осмислення незмінних християнських цінностей та їх впливу на розвиток догматичного, морального та екклезіологічного вчення Церкви у контексті історично-культурного становлення суспільства.
Основна тема конференції передбачає розгляд широкого спектру питань: догматичних, моральних, філософських, історичних, культурологічних, мистецьких тощо.
Заявки на участь (форма додається), тези доповідей та (або) статті прохання надсилати до 1 листопада 2013 року на адресу Львівської православної богословської академії: вул. Лисенка, 43, м. Львів, 79008, Україна, або електронною поштою lozynskyy@rambler.ru

Нині між нами можна зустріти багато людей, які під час хвороб залишають надію на Бога й на допомогу лікарів і шукають допомогу в так званих чародіїв, екстрасенсів і ворожбитів. Сумно дивитися, як хвора людина приходить до якого-небудь брехуна, під дією його темних сил віддає йому останню копійку, принижується перед ним, благоговіє, мало не боготворить. За допомогою до ворожби і гадання звертаються не тільки невіруючі, а й християни. Де ж у вас, мої дорогі, після цього наш Господь, Заступник і Помічник? Де дана при хрещенні обіцянка відречення від сатани і всіх його слуг? Які після цього ви християни?

Бути християнином, в якомусь відношенні, дуже просто. Християнин - це учень і друг Христовий. Ці поняття суміжні, але є між ними і відмінність. З одного боку, ми учні Христові, Його послідовники, і ми повинні вчитися від Нього через Євангеліє тому, у що Він вірить, того, чого Він вчить.
Я не даремно вжив вираз "у що Він вірить". Одного разу в Москві, на сходах готелю "Україна", молодим офіцером мені було поставлено питання:
- Добре. Ви вірите в Бога, а Бог, у що Він вірить?
- Бог вірить у людину, - відповів я йому. Це дуже важливий момент у християнському житті: разом з Богом вірити в людину, починаючи з себе самого. Христос недаремно нам говорить, що ми повинні любити себе самих і ближнього, як самих себе.

Святий Гордій, який прийняв мученицьку смерть, повчає нас мужньо сповідувати християнську віру.
Сьогодні за Христову віру не переслідують. То чого ж нам боятися? Хіба що своїх внутрішніх спонукань.
Надто часто віруючі приховують свою приналежність до Христа, боячись людських глузувань і насмішок. Сором, страх, вагання - одвічні ознаки маловірства. Трапляються випадки, коли замовчування є невибачним. Наприклад, в час зустрічі з відвертим поневірянням над вірою. Хтось несвідомий. мислить несвідомо, а інший, догоджаючи йому, приймає вигляд нерозумного, сам без примусу одягає на себе маску невірства. Чи ж так належить чинити християнину? Тож пам'ятаймо, що про це слід відверто і без боязні говорити та жити за правилами святої віри. "Бо серцем вiрують для праведности, а устами сповi­дують для спасiння" (Рим. 10:10).

В українців Різдво часто асоціюється зі снігом, святковою ялинкою, з часом, коли трапляються чудеса. Але коли це сталося в Палестині, снігу і ялинок не було, а чудеса... Чудеса були, але хто їх зауважив? Тільки волхви та пастухи. Ми читаємо про зірку волхвів, про благовістя янголів пастухам, але сприймаємо це як щось, якщо і реальне, то занадто далеке, що сталося десь в просторі казки - в тридев'ятому царстві, тридесятій державі. І це заважає нам побачити божественні промені в тексті Євангелія. Ось волхви розгледіли зірку Спасителя на сході, пішли за нею як язичники за Єдиним Богом, з темряви ідолопоклонства до Світла Істинного, - і зірка йшла перед ними і зупинилася над тим місцем у Вифлеємі, де народився Христос.

Кажуть, що хрестики оберігають людину. Чи не є шанування Хреста проявом фетишизму, а сам хрестик - амулетом?

Церква вшановувала хрест від перших часів християнства. Його зображення можна побачити на стінах катакомб, де збиралися на молитву перші християни.
Христос Спаситель освятив хрест Своєю кров'ю. Хрест від цього моменту став символом жертовної любові Божої до роду людського, християнства та перемоги життя над смертю. Кожен християнин носить хрестик на знак приналежності до Церкви Христової та як нагадування про постійну духовну боротьбу через розпинання своїх гріховних звичок і пороків.
Коли ми хрестимося або поклоняємося хресту, ми свідчимо про свою віру та вклоняємося не дереву, а самому Спасителю, дякуючи Йому за наше спасіння. Про це свідчить і церковний піснеспів: "Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і Святе Воскресіння твоє славимо".