У Києві 22 травня 1992 року в відбувся Всеукраїнський форум на захист українського православ'я, в якому взяли участь єпископи, духовенство, миряни УПЦ та УАПЦ. Після Помісного Собору УПЦ 1–3 листопада 1991 року вже почалися переговори про об'єднання двох українських Церков в одну. Тому спільна участь у Всеукраїнському форумі була результатом попередніх домовленостей.

Паралельно з цим в УРСР, яка тоді входила в Радянський Союз, ішов інший церковний процес. У 1990 році (7–10 червня) на Помісному Соборі Російської Православної Церкви, який обрав після смерті Патріарха Пимена Патріархом Московським і всієї Руси митрополита Алексія (Рідігера), митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко), який був тоді місцеблюстителем патріаршого Московського престолу і головуючим на Помісному Соборі, добився для Української Православної Церкви (Український екзархат у лютому 1990 року був перейменований на УПЦ) права "незалежності і самостійності в управлінні". Це був крок уперед до автокефалії Української Церкви.

Після визволення України від німецької окупації і повернення радянської влади Московська Патріархія підпорядкувала Російській Православній Церкві усі православні парафії. Був створений Український екзархат. Ще під час війни на окуповану територію Московська Патріархія призначила екзархом України митрополита Миколая (Ярушевича). Після визволення Києва екзархом став митрополит Іоан (Соколов) (лютий 1944 р. – березень 1964 р.).

Національний церковний рух в Україні викликав у Церкві велику боротьбу, бо проти нього виступили єпископи, що майже всі були або росіянами за походженням, або зросійщеними. В Москві ж, у 1917 р., був скликаний Всеросійський Церковний Собор, на якому було відновлено патріаршество в Російській Церкві. Хто був за старий порядок, сподівався на cтримання революції і збереження Росії від розвалу під впливом Церкви на чолі з Патріархом.

Від 1686 року Московська Патріархія підпорядкувала собі всю Київську митрополію, тобто не тільки терени Східної України та Київ, а й невід'ємні її частини в Західній Україні (Волинь, Поділля, Галичину, Холмщину), що потрапили під владу Польщі за угодою з Москвою в 1667 р. Але й під юрисдикцією Московського Патріарха переслідування православної Церкви в Польщі не припинилося. Навпаки, політичний поділ України полегшив Польщі запровадження унії, бо втратився міцний зв'язок між паствою, духовенством та вищою православною ієрархією.

Московські царі та Патріарх намагалися надати своєму підступному акту законного вигляду. 1686 року до Царгорода вирядили послів з Москви і від гетьмана Самойловича. На шляху вони зустрілися з Олександрійським Патріархом Досифеєм, відомим і впливовим каноністом, який спочатку рішуче відмовився визнати незаконне приєднання Київської митрополії до Москви й осудив цей акт як канонічно та морально неправильний, безпідставний, свавільний. Він також осудив царську обіцянку дати щедру винагороду Константинопольському Патріархові після одержання грамот про відречення від Київської митрополії, назвавши це "явною симонією" (продажем духовних дарів за гроші).

Крім Києво-Печерського монастиря,український православний народ підтримували у тяжкі для нього часи також інші православні монастирі, яких багато було в Литовсько-Польській державі. Серед них – Почаївський монастир, або Почаївська лавра. Він був заснований після перших татарських нападів на Київську державу, коли ченці почали шукати в лісах та горах, на захід від широких степів, спокійніші місця для подвигу та молитви.
Пам'ять преподобного Іова Почаївського - 19 травня та 10 листопада, а знайдення мощей - 10 вересня (нов. стиль).

Митрополит Петро Могила,син молдавського володаря Симеона Могили, був однією з найвизначніших постатей в історії православної Церкви в Україні. Він відмовився від блискучої політичної кар'єри в Польщі, яку йому забезпечували родові зв'язки, широка освіта та вроджена інтелігентність, і присвятив себе служінню Богу. В 1627 р. молодий Петро Могила прийняв чернецтво у Києво-Печерському монастирі і за свої виняткові здібності удостоївся того ж року бути обраним архимандритом цієї давньої святині Української Православної Церкви.
Пам'ять - 14 січня (за новим стилем).

Після роз'єднання Східної і Західної Церков (1054 р.) у історії неодноразово були спроби повернути єдність Христової Церкви. Але спроби Римо-Католицької Церкви підпорядкувати Східну Православну Церкву Папі Римському не могли призвести до правдивого єднання Церков. Унія мала місце в 1439 році, на Фераро-Флорентійському Соборі, в якому брав участь Київський митрополит, грек Ісидор (тоді ще не було поділу митрополії на Київську та Московську). Він визнав унію з Римом, але його не підтримали ні в Московії, ні в Україні. В 1441 р. він був змушений утекти до Італії.

Важливу роль у захисті православ'я відіграли церковні братства. У Литовсько-Польській державі братства почали утворюватися у православній Церкві ще в 30–40-і роки XVI сторіччя, найдавніші з яких – Львівське Успенське, Віленське Свято-Троїцьке. За походженням вони були пов'язані з ремісничими середньовічними цехами (братствами купецькими, кожум'яцькими, кушнірськими тощо), але в подальшому розвитку вони поставили на перший план завдання церковні, культурно-освітні, благодійні. Братства діяли при церквах, очолювали їх священики-настоятелі, в обранні яких брали участь братства.

У XV столітті Московська Церква була фактично відокремленою від православної Церкви в Литві-Україні, хоч її первосвятитель титулувався митрополитом Київським і всієї Руси. Московські і литовсько-українські землі були у двох різних державах, які ворогували між собою. Здійснюючи свою традиційну політику експансії, Москва постійно розширювала свою територію і ставала дедалі могутнішою. В її керівних колах зростало цілком зрозуміле бажання мати свою Церкву повністю незалежною. Флорентійська унія дала Московській Церкві привід до відокремлення. 15 грудня 1448 року Собор єпископів у Москві обрав на свого першого власного митрополита єпископа Рязанського Іону без благословення Константинопольського Патріарха. Це було рівнозначно проголошенню автокефалії Московської Церкви. У 1458 році Московський Собор оформив цей самовільний акт відокремлення.