Крім Києво-Печерського монастиря,український православний народ підтримували у тяжкі для нього часи також інші православні монастирі, яких багато було в Литовсько-Польській державі. Серед них – Почаївський монастир, або Почаївська лавра. Він був заснований після перших татарських нападів на Київську державу, коли ченці почали шукати в лісах та горах, на захід від широких степів, спокійніші місця для подвигу та молитви.
Після Берестейської унії Почаївський монастир був твердинею православ'я 125 років. У 1720 р. він став уніатським і упродовж понад 100 років перебував у руках базиліан-уніатів. У 1831 Почаївську лавру було повернено православним.
У першій половині ХVII ст., у добу митрополита Петра Могили, коли йшла боротьба православних з унією, Почаївський монастир прославив своїми подвигами його ігумен та чудотворець Іов Почаївський.
Преподобний Іов народився в Галичині, у православній родині. З дитинства він полюбив Христа, десятилітнім хлопцем покинув дім, родину і вступив спочатку до Угорницького монастиря, який тоді ще міцно тримався православної віри. Тут молодий послушник здивував настоятеля та братію своєю побожністю, подвигами посту і молитви так, що його в юні роки сподобили чернецького постригу, а згодом – священства і великої схими. Слава про молодого ієросхимомонаха дійшла до князя Костянтина Острозького, ревного захисника православної віри на Волині. Князь зрозумів, що преподобний Іов може стати тим пастирем, який не тільки словом, а й ділом подаватиме вірним приклад непохитності у православній вірі. Тому він просив преподобного перейти до нього ігуменом Дубенського монастиря, куди його кликала також і братія, що займалася переписуванням православних книг.
Хоч преподобний Іов вступив до монастиря не для того, щоб отримати владу, а для того, щоб молитися та постити, але він пам'ятав слова Господа: "Хто виконає і навчить, той великим назветься в Царстві Небесному" (Мф 5, 19). Він добре знав, що православний народ не відійде від істини, якщо її відстоюватиме подвижник, який покаже віру свою в ділах своїх, як навчає Святе Письмо (Див.: Як. 2, 18). Тому й вирішив преподобний Іов залишити монастир Угорницький і переселитися до Дубенського монастиря.
Упорядкувавши в Дубенському монастирі побожне життя братії, навчивши місцеве населення міцно триматися православної віри і переписавши багато побожних книг духовних, преподобний Іов відійшов на гору Почаївську, щоб знову повністю віддатися молитві та роздумам про Бога на самоті. Тоді тут ще не стояли чудові церкви, а слід стопи Цариці Небесної, яка за 400 років перед тим з'явилася на камені у стовпі вогняному, був просто неба, і братія жила в печерах та в будівлях під горою. Довідавшись, що до них прийшов великий захисник православ'я і вчитель, почаївські пустельники почали невідступно просити преподобного, щоб він став їхнім ігуменом. Марно угодник Божий пояснював їм, що він одійшов від влади і слави мирської: йому, однак, довелося зважити на благання та сльози братії і взяти владу над ними.
Преподобний збільшив свої подвиги: він весь час молився або працював – копав стави, вивозив сміття, садив дерева.
Від постійного посту і стояння в молитві він так схуд, що було видно одні кістки, і на ногах відпадало тіло. Щоб помолитися, він ішов геть від людей у печеру (вона тепер поруч з домовиною зі святими мощами його) і там по кілька діб не їв і не пив, а плакав перед Богом за гріхи людські і молився за спасіння своєї душі та всіх людей. Господь відвідував святого не тільки стражданнями, а й утіхами; одного разу, коли він молився, з темної печери засяяло світло і викликало побожне схвилювання всієї братії, яка зібралася, щоб подивитися на нього: тоді всі зрозуміли, що Господь скоро сподобить ігумена небесного невгасимого світла.
Визволившись від людських пристрастей, преподобний Іов не гордився цим. Він жалів і милував грішників. Одного разу вночі він стрів чоловіка, який мав намір украсти монастирську пшеницю. Жах охопив злодія, коли він побачив перед собою святого ігумена, але преподобний заспокоїв його, і сам, з милосердя свого, віддав злидарю пшеницю і навіть власноручно піддав йому мішок на плечі, одночасно застерігши його, щоб ніколи не брав чужого, бо Господь суворо карає злодіїв.
Невдовзі преподобний Іов сказав братії: "Рівно через тиждень після літургії я покину вас". Братія дуже сумувала, бо любила ігумена більше, ніж добрі діти люблять свого рідного батька; нарешті надійшов день праведної смерті великого угодника Божого. Він відправив Божественну літургію, причастився Святих Таїн і, зібравши ченців, востаннє наставив їх, а потім віддав Богові душу. Тіло його лишається нетлінним і дотепер; блаженна кончина угодника Божого сталася 29 жовтня 1651 року, а 28 серпня 1659 року Київський митрополит Діонисій Балабан відкрив його нетлінні мощі.
Пам'ять преподобного Іова Почаївського - 19 травня та 10 листопада, а знайдення мощей - 10 вересня (нов. стиль).
ЗАКОН БОЖИЙ
Після Берестейської унії Почаївський монастир був твердинею православ'я 125 років. У 1720 р. він став уніатським і упродовж понад 100 років перебував у руках базиліан-уніатів. У 1831 Почаївську лавру було повернено православним.
У першій половині ХVII ст., у добу митрополита Петра Могили, коли йшла боротьба православних з унією, Почаївський монастир прославив своїми подвигами його ігумен та чудотворець Іов Почаївський.
Преподобний Іов народився в Галичині, у православній родині. З дитинства він полюбив Христа, десятилітнім хлопцем покинув дім, родину і вступив спочатку до Угорницького монастиря, який тоді ще міцно тримався православної віри. Тут молодий послушник здивував настоятеля та братію своєю побожністю, подвигами посту і молитви так, що його в юні роки сподобили чернецького постригу, а згодом – священства і великої схими. Слава про молодого ієросхимомонаха дійшла до князя Костянтина Острозького, ревного захисника православної віри на Волині. Князь зрозумів, що преподобний Іов може стати тим пастирем, який не тільки словом, а й ділом подаватиме вірним приклад непохитності у православній вірі. Тому він просив преподобного перейти до нього ігуменом Дубенського монастиря, куди його кликала також і братія, що займалася переписуванням православних книг.
Хоч преподобний Іов вступив до монастиря не для того, щоб отримати владу, а для того, щоб молитися та постити, але він пам'ятав слова Господа: "Хто виконає і навчить, той великим назветься в Царстві Небесному" (Мф 5, 19). Він добре знав, що православний народ не відійде від істини, якщо її відстоюватиме подвижник, який покаже віру свою в ділах своїх, як навчає Святе Письмо (Див.: Як. 2, 18). Тому й вирішив преподобний Іов залишити монастир Угорницький і переселитися до Дубенського монастиря.
Упорядкувавши в Дубенському монастирі побожне життя братії, навчивши місцеве населення міцно триматися православної віри і переписавши багато побожних книг духовних, преподобний Іов відійшов на гору Почаївську, щоб знову повністю віддатися молитві та роздумам про Бога на самоті. Тоді тут ще не стояли чудові церкви, а слід стопи Цариці Небесної, яка за 400 років перед тим з'явилася на камені у стовпі вогняному, був просто неба, і братія жила в печерах та в будівлях під горою. Довідавшись, що до них прийшов великий захисник православ'я і вчитель, почаївські пустельники почали невідступно просити преподобного, щоб він став їхнім ігуменом. Марно угодник Божий пояснював їм, що він одійшов від влади і слави мирської: йому, однак, довелося зважити на благання та сльози братії і взяти владу над ними.
Преподобний збільшив свої подвиги: він весь час молився або працював – копав стави, вивозив сміття, садив дерева.
Від постійного посту і стояння в молитві він так схуд, що було видно одні кістки, і на ногах відпадало тіло. Щоб помолитися, він ішов геть від людей у печеру (вона тепер поруч з домовиною зі святими мощами його) і там по кілька діб не їв і не пив, а плакав перед Богом за гріхи людські і молився за спасіння своєї душі та всіх людей. Господь відвідував святого не тільки стражданнями, а й утіхами; одного разу, коли він молився, з темної печери засяяло світло і викликало побожне схвилювання всієї братії, яка зібралася, щоб подивитися на нього: тоді всі зрозуміли, що Господь скоро сподобить ігумена небесного невгасимого світла.
Визволившись від людських пристрастей, преподобний Іов не гордився цим. Він жалів і милував грішників. Одного разу вночі він стрів чоловіка, який мав намір украсти монастирську пшеницю. Жах охопив злодія, коли він побачив перед собою святого ігумена, але преподобний заспокоїв його, і сам, з милосердя свого, віддав злидарю пшеницю і навіть власноручно піддав йому мішок на плечі, одночасно застерігши його, щоб ніколи не брав чужого, бо Господь суворо карає злодіїв.
Невдовзі преподобний Іов сказав братії: "Рівно через тиждень після літургії я покину вас". Братія дуже сумувала, бо любила ігумена більше, ніж добрі діти люблять свого рідного батька; нарешті надійшов день праведної смерті великого угодника Божого. Він відправив Божественну літургію, причастився Святих Таїн і, зібравши ченців, востаннє наставив їх, а потім віддав Богові душу. Тіло його лишається нетлінним і дотепер; блаженна кончина угодника Божого сталася 29 жовтня 1651 року, а 28 серпня 1659 року Київський митрополит Діонисій Балабан відкрив його нетлінні мощі.
Пам'ять преподобного Іова Почаївського - 19 травня та 10 листопада, а знайдення мощей - 10 вересня (нов. стиль).
ЗАКОН БОЖИЙ
