У міру нашої віри, у міру відкритості наших сердець, Господь різно нас закликає. У глибині ночі, з сну був викликаний Авраам; його Господь викликав по імені, і Авраам відізвався, і Господь йому велів: вийди з цієї землі своєї, залиш свою спорідненість, відвернись від своїх богів, піди туди, куди Я тебе поведу... Встав Авраам, і пішов, і він залишився в історії і в досвіді всього людства як образ безумовною, досконалої віри.

Друга неділя після Зелених свят присвячується Всім святим, що в землі українській прославились, всім тим від віку померлим, що своїм життям угодили Богові. Душі їхні перейшли до утіх Царства Небесного і в теперішній час своїми молитвами для нас випрошують Божу ласку. Кожен народ має своїх видатних заслужених мужів, яким віддає пошану, ставить сучасним за приклад до наслідування. Кожному українцеві відомі такі імена як свята княгиня Ольга, св. кн. Володимир, Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Тарас Шевченко – це ті світочі святого і суспільно-політичного життя нашої держави, які залишили яскравий слід в історії нашої самобутності.

Ми зараз будемо просити про повноту Святого Духа, Який наповнив Церкву, Котрий в Церкві живе, Якого ми одержали в день, коли нас хрестили і миропомазалі, але Якого ми втрачаємо - гріхом, неуважністю, життям не за Христом. Будемо молитися про те, щоб зійшов на нас Вседержитель Святий Дух, і будемо докладати зусиль, щоб принести ті плоди Святого Духа, які описані святим апостолом Павлом із надр його досвіду: мир, радість, любов, терпіння і інші плоди, які він згадує, і корона яких, вершина яких - самозабутня, жертовна, радісна, яка все віддає любов. Будемо молитися, щоб Господь нам дав Духа, а самі зобов'язуємося нині трудитися над тим, щоб не марно зійшов на нас Святий Дух. Амінь.

У 3-й Тиждень по Пасці Свята Церква в особливий спосіб вшановує святих жон-мироносиць і праведних Йосифа Арімафейського і Нікодима – таємних учнів Христових. Своїм богослужінням Церква знов поставляє нас на голгофі біля Хреста Христового, з якого знімають Пречисте Його Тіло Йосиф і Нікодим, і біля гробу, де вони кладуть Тіло Ісуса Христа, і де потім мироносиці, що прийшли помазати Тіло благовонними маслами, першими удостоюються бачити Воскреслого Господа.

У своєму Божественному Одкровенні святий апостол і євангеліст Іоан Богослов бачив Великого Бога, Який сидів на престолі високому і піднесеному і тримав у Своїй правиці книгу, воістину дивну. Була вона списана, як зсередини, так і зовні, й запечатана сімома печатями; і говорить св. Іоан, що ніхто не міг ні на небесах, ні на землі, ані під землею розгорнути книгу, ані дивитися в неї (Одкр. 5, 3). Розгорнути її й зняти печаті на ній міг тільки Лев від коліна Юдиного, з кореня Давидового, Єдинородний Син і Слово, Яке стало плотю. Ця книга своїм змістом мала одне єдине твердження про Різдво Ісуса Христа, яке ми сьогодні радісно святкуємо, прославляючи його у богослужбових піснеспівах та колядках.

Кожного року ми святкуємо найвеличнішу подію всіх часів. Сталося найбільше чудо, на яке тисячоліттями чекали старозавітні праведники, про яке провіщали пророки. Звершилося чудо!
Що це за чудо? Бог явився людям у плоті. Бог став людиною. Це чудо – більше за зцілення сліпонародженого, розслабленого; дивовижніше за вигнання бісів, ходження по воді, як по суші, насичення п’ятьма хлібами п’яти тисяч людей, втихомирення моря, величніше за воскрешення уже впродовж чотирьох днів померлого Лазаря, сина Наїнської вдови і дочки Іаїра.

І ось в цьому році перед нами лежить час, ще цілісний, час, який перед нами розстилається, як снігова рівнина – чиста, не заплямована. Ми можемо вступити в цю рівнину і почати йти твердою стопою віри, тобто безмежної, досконалої довіри до Бога, з надією, що все буде не по-нашому, а по-Божому. І з посильною любов’ю увійдемо в цей рік, зі щирим покаянням, а покаяння – не плач лише за минуле; це – жахання перед руйнуванням, яке ми вчинили у минулому, і різкий поворот лицем до Бога, з тим щоб йти до Нього, як Петро пішов хвилями, поки він дивився тільки в лице Господнє, не звертаючи уваги на розбурхане море.

Є свята, сила яких полягає в події, що згадується; важливим, визначальним в них, вирішальним для долі людської є те, що відбулося; таким є свято Різдва Христового або свято Воскресіння; вирішальне значення має те, що дійсно в той день Бог став людиною і народився на землі , що саме в той день воскрес Господь, який помер хресною смертю заради нашого спасіння. І є свята, так само як і ікони, які розповідають нам про якусь внутрішню подію, навіть якщо їх історичні обставини не чітко ясні. Таким є свято Введення в храм Пресвятої Богородиці. Щоб історично в стародавньому Єрусалимі справді сталася та подія, яка описується в богослужбовій пісні, – навряд чи можливо, але вона повідомляє нам щось значніше, важливіше про Божу Матір, аніж фізична Її вступ у Святеє Святих, який був заборонений і для Первосвященика.

Часто ми читаємо і в Євангелії, і в Старому Завіті про чудеса і, воістину, можемо бачити їх протягом століть у житті Церкви: чудеса зцілення, чудеса поновлення людського життя силою Божою. І іноді люди - всі ми - задаємо собі питання: що таке чудо? Чи означає воно, що в момент його Бог гвалтує власне творіння, порушує його закони, ламає щось, Ним Самим викликане до життя? Ні: якщо так, то це було б магічну дію, це означало б, що Бог зломив неслухняне, підпорядкував силою те, що слабке в порівнянні з Ним, Який є сильний.

Я мав прочитати лекцію про споглядальне життя, і Провидіння послало мені вірш, який вам, ймовірно, добре знайомий, але навряд чи застосовувався для духовного навчання. Він починається так:
В лісі жила премудра сова.
Чудово все бачачи, скупилася на слова;
Скуплячись ж на слова, все чула і знала.
Ах, якби вона для нас прикладом стала!
Я думаю, це майже вичерпне вчення про споглядальне життя для початківців і для тих, хто живе приходським життям, для людей у миру.
Вірш говорить нам, що перша умова, щоб чути - навчитися деякій мірі мовчання, перша умова, щоб бачити - навчитися дивитися. Це здається очевидним. Але це не очевидно з того, як ми відносимося до цієї теми.

7 липня 2010 року увечері Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет у Свято-Покровському кафедральному соборі м. Львова разом із митрополитом Рівненським і Острозьким Євсевієм, митрополитом Переяслав-Хмельницьким і Бориспільським Димитрієм, духовенством відслужив парастос за упокій душі новопреставленого митрополита Андрія.

Раз по раз ми чуємо в Євангелії розповіді про людей, які були зцілені від хвороби. У Євангелії це здається таким простим і зрозумілим: от потреба - і Бог на неї озивається. І постає перед нами питання: чому ж це не трапляється з кожним з нас? Кожен з нас має потребу в фізичному зціленні або в зцілення душі, а зцілюються тільки деякі; чому?