Широкі простори Сибіру,заселені численними інородцями, були полем місіонерської діяльності. У XVIII столітті тут добре попрацював св. Інокентій. Св. Інокентій народився наприкінці XVII століття в Україні у шляхетній родині. Освіту він здобув у Київській духовній академії, а в Києво-Печерській лаврі прийняв чернецтво. Деякий час св. Інокентій був префектом та вчителем філософії в Московській Слов'яно-греко-латинській академії.
Пам'ять св. Інокентія відзначається 9 грудня за нов. ст.

Задовго до підпорядкування Київської митрополії Московський Патріархат спільно з державною владою широко використовував українське духовенство, українських учених, щоб подолати неуцтво, яке панувало на Московщині, зокрема в церковному житті. Московський Патріарх Філарет, батько царя Михайла Федоровича, у смутну добу побував у польському полоні, побачив боротьбу православних братств проти Берестейської унії і зрозумів велике значення освіти у справах віри. Повернувшись до Москви, він заснував патріаршу греко-латинську школу.

Святий Димитрій (світське ім`я — Данило) народився 11 грудня 1651 р. в містечку Макарові Київського полку в сім`ї макарівського сотника Сави Григоровича Туптала, який потім був київським сотником (1682-1686). Батько святого прожив понад 100 років, причому в останній період свого життя був ктитором Свято-Кирилівського монастиря у Києві. Був похований біля Свято-Троїцького храму цього монастиря у 1703 р. Батько й мати (Марія Михайлівна) святого відзначалися глибокою релігійністю, і не випадково не тільки він, але й всі його чотири сестри (Олександра, Марія, Феодосія, Параскева) прийняли чернечий постриг, причому Параскева (померла у 1710 р.) була ігуменією Свято-Микільського Йорданського монастиря у Києві. Батьки святого щедро обдаровували київські храми й монастирі, в т.ч. й Києво-Могилянської Академії.
Православна Церква відзначає день пам`яті св. Димитрія Ростовського 10 листопада, знайдення мощей - 4 жовтня (новий стиль).

Московські царі та Патріарх намагалися надати своєму підступному акту законного вигляду. 1686 року до Царгорода вирядили послів з Москви і від гетьмана Самойловича. На шляху вони зустрілися з Олександрійським Патріархом Досифеєм, відомим і впливовим каноністом, який спочатку рішуче відмовився визнати незаконне приєднання Київської митрополії до Москви й осудив цей акт як канонічно та морально неправильний, безпідставний, свавільний. Він також осудив царську обіцянку дати щедру винагороду Константинопольському Патріархові після одержання грамот про відречення від Київської митрополії, назвавши це "явною симонією" (продажем духовних дарів за гроші).

Наступником Петра Могили на Київському митрополичому престолі став Сильвестр Косів. Його служіння почалося в період польсько-католицького тиску на православну віру, що дедалі зростав, та одночасного посилення сваволі польських поміщиків щодо поневолених ними українських селян, які рішуче відмовлялися переходити в унію.

Крім Києво-Печерського монастиря,український православний народ підтримували у тяжкі для нього часи також інші православні монастирі, яких багато було в Литовсько-Польській державі. Серед них – Почаївський монастир, або Почаївська лавра. Він був заснований після перших татарських нападів на Київську державу, коли ченці почали шукати в лісах та горах, на захід від широких степів, спокійніші місця для подвигу та молитви.
Пам'ять преподобного Іова Почаївського - 19 травня та 10 листопада, а знайдення мощей - 10 вересня (нов. стиль).

Митрополит Петро Могила,син молдавського володаря Симеона Могили, був однією з найвизначніших постатей в історії православної Церкви в Україні. Він відмовився від блискучої політичної кар'єри в Польщі, яку йому забезпечували родові зв'язки, широка освіта та вроджена інтелігентність, і присвятив себе служінню Богу. В 1627 р. молодий Петро Могила прийняв чернецтво у Києво-Печерському монастирі і за свої виняткові здібності удостоївся того ж року бути обраним архимандритом цієї давньої святині Української Православної Церкви.
Пам'ять - 14 січня (за новим стилем).

Після проголошення унії 1596року польський уряд вважав, що православна Церква у Польщі припинила своє існування. Адже православні єпископи у більшості своїй перейшли в унію, а за ними, на думку польського уряду, те саме повинні були зробити священики і народ. У Польщі почалося переслідування православної Церкви. Уніати, маючи на своєму боці короля, латинське духовенство, польських магнатів, усю владу, почали вести боротьбу з православними. Іпатій Потій, який після смерті Михайла Рогози став уніатським митрополитом, протягом 15 років нищив православних. Історичні документи свідчать про страшну картину переслідувань.

Після роз'єднання Східної і Західної Церков (1054 р.) у історії неодноразово були спроби повернути єдність Христової Церкви. Але спроби Римо-Католицької Церкви підпорядкувати Східну Православну Церкву Папі Римському не могли призвести до правдивого єднання Церков. Унія мала місце в 1439 році, на Фераро-Флорентійському Соборі, в якому брав участь Київський митрополит, грек Ісидор (тоді ще не було поділу митрополії на Київську та Московську). Він визнав унію з Римом, але його не підтримали ні в Московії, ні в Україні. В 1441 р. він був змушений утекти до Італії.

Важливу роль у захисті православ'я відіграли церковні братства. У Литовсько-Польській державі братства почали утворюватися у православній Церкві ще в 30–40-і роки XVI сторіччя, найдавніші з яких – Львівське Успенське, Віленське Свято-Троїцьке. За походженням вони були пов'язані з ремісничими середньовічними цехами (братствами купецькими, кожум'яцькими, кушнірськими тощо), але в подальшому розвитку вони поставили на перший план завдання церковні, культурно-освітні, благодійні. Братства діяли при церквах, очолювали їх священики-настоятелі, в обранні яких брали участь братства.

У 1569 р. Польське королівство і велике князівство Литовське уклали Люблінську унію і об'єдналися в єдину Річ Посполиту Польську. У католицькій Польській державі Українська Православна Церква зазнавала постійних утисків, влада намагалася керувати нею.

У XV столітті Московська Церква була фактично відокремленою від православної Церкви в Литві-Україні, хоч її первосвятитель титулувався митрополитом Київським і всієї Руси. Московські і литовсько-українські землі були у двох різних державах, які ворогували між собою. Здійснюючи свою традиційну політику експансії, Москва постійно розширювала свою територію і ставала дедалі могутнішою. В її керівних колах зростало цілком зрозуміле бажання мати свою Церкву повністю незалежною. Флорентійська унія дала Московській Церкві привід до відокремлення. 15 грудня 1448 року Собор єпископів у Москві обрав на свого першого власного митрополита єпископа Рязанського Іону без благословення Константинопольського Патріарха. Це було рівнозначно проголошенню автокефалії Московської Церкви. У 1458 році Московський Собор оформив цей самовільний акт відокремлення.