2 квітня 2014 року о 13:00 у Київській православній богословській академії відбудеться круглий стіл на тему “Проголошення автокефалії в Українській державі” (до 95-річниці “Закону про автокефалію” УНР від 1 січня 1919 р.).

Волинський літописець залишив нам опис зовнішності і характеру Володимира Васильковича: «Сей же благовірний князь Володимир на зріст був високий, у плечах великий, з лиця гарний, волосся мав жовте кучеряве, бороду стриг, і руки мав гарні, і ноги. Голос же в нього був низький і нижня губа дебела. Говорив він ясно [словами] зі [Святих] книг, тому що був філософ великий. І ловець він [був] умілий і хоробрий. [Був] він кроткий, смиренний, незлобивий, справедливий, не загребущий, не лживий, злодійство ненавидів, а пиття не пив [хмільного] зроду. Приязнь же він мав до всіх, а особливо ж до братів своїх, у хресному ж цілуванні стояв він по всій правді істинній, нелицемірній, і страху Божого сповнений. Особливо ж старався він про милостиню, [і] про монастирі подбав, ченців піддержуючи і всіх ігуменів з любов’ю приймаючи, і монастирі многі він спорудив. На весь [бо] церковний чин і на церковників одкрив був йому Бог серце і очі, і не затьмарював він ума свого п’янством, і кормителем він був ченцям, і черницям, і вбогим, і всякому стану він яко улюблений отець був.
Пам’ять благовірного князя Володимира Васильковича, як місцевошанованого Волинського краю, відзначається в день його упокоєння 10 (за ст. ст.) / 23 (за н. ст.) грудня та в день Собору Волинських святих 10 (за ст. ст.) / 23 (за н. ст.) жовтня.

Благовірний князь Київський і наш першомученик Оскольд народився приблизно у 30-х роках ІХ ст. і був по прямій лінії нащадком роду києвичів – династії князівської, родоначальником якої був славний князь Кий, що заснував наше першопрестольне місто Київ. Про це ми довідуємося з давніх наших літописів та від польських хроністів – Яна Длугоша (ХV ст.) та Мацея Стрийковського (ХVI ст.). Вони ж, взявши до уваги давні руські літописи і джерела, які до нас не дійшли, встановили, що князь Оскольд був останнім правителем Руси із князівського роду києвичів. Походження його імені є досить давнім: від землеробського народу, що жив у Подніпров’ї і називав себе сколотами. Про них писав античний вчений Геродот.
Пам’ять благовірного князя Оскольда, святого першомученика Київського, відзначається в неділю 2-гу після П’ятидесятниці, у день Собору всіх святих, що в землі українській просяяли, як перехідне святкування.

Освячений Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату, що зібрався у Золотоверхій обителі Архістратига Божого Михаїла у м. Києві з нагоди 1025-ліття Хрещення Київської Руси-України, після старанного дослідження життя і мученицького подвигу Данила Братковського, знаходить нині вчасним канонізувати і приєднати до лику святих цього благовірного мужа – страстотерпця Волинського.
Мученик Данило Братковський був родовитим українським шляхтичем Брацлавського та Волинського воєводств і народився близько 1642 року. Рід Братковських, на відміну від інших, завжди міцно тримався Православ’я, не цурався своєї народності і був тісно пов’язаний із діяльністю Луцького православного Хрестовоздвиженського братства, яке провадило важку довготривалу боротьбу проти польсько-католицької експансії.
Пам’ять мученика Данила Братковського, страстотерпця Волинського, як місцевошанованого святого, відзначається 26 листопада (за ст. ст.), у день його мученицької кончини та у день Собору Волинських святих 23 жовтня (за н. ст.).

Володимир — онук рівноапостольного князя Володимира і старший син великого київського князя Ярослава Мудрого та княгині Анни — народився в Києві в 1020 р. Уже в 1034 р., тобто в чотирнадцятилітньому віці, батько посадив його на княжіння в Новгороді і дав неспокійним новгородцям грамоту з повелінням платити дань. Вісімнадцять років благовірний князь Володимир управляв Новгородським князівством.
Князь відзначився відвагою і мужністю у військових справах. У 1042 р. він із новгородськими дружинами воював проти фінських племен. Наступного року батько послав Володимира на Константинополь, щоб провчити підступних греків за образу руських купців та вбивство одного з них. Посли візантійського імператора Константина Мономаха поспішили вийти князю назустріч з обіцянкою покарати винуватців. Проте молодий князь ні на що не звертав увагу і рвався в бій. На вдруге запропонований імператором мир він відповів: «Погоджуюся, якщо ви, багаті греки, дасте по три фунти золота на кожного воїна в моєму війську».
Пам'ять - 17 жовтня (нов. ст.).

Після смерті митрополита Київського Михаїла (очолював Київську кафедру з 1131-1145 рр.) князь Ізяслав вирішив висвятити на митрополита Київського Клима Смолятича. Він запросив цього монаха із Смоленська і хотів висвятити руськими єпископами без згоди вселенського патріарха, як це було раніше. Ізяслав скликав собор руських єпископів і наказав їм висвятити схимомонаха Клима в митрополита Київського і всієї Русі. Не всі єпископи погодились, але деякі, які хотіли догодити князю, посвятили Клима в єпископи головою святого Клима, Папи Римського, яка була привезена святим князем Володимиром із Херсонеса в Київ.
Пам’ять блаженного Костянтина, митрополита Київського і всієї Русі вшановується 18 червня.

Тривалий час ніхто з чернігівських князів не хотів брати Муром. Але у 1097 р. княжий з’їзд у Любечі затвердив Муром за сином чернігівського, а потім великого київського князя Святослава Ярославича — Ярославом, у святому хрещенні Костянтином. Це був онук Ярослава Мудрого і правнук Володимира — хрестителя Руси-України. Після святого Гліба він став першим муромським князем-родоначальником князів муромських і рязанських.
Отож у 1097 р. князь Костянтин із княгинею Іриною, синами Федором (15 років) і Михайлом (12-13 років), з вірними боярами, священиками, слугами та нечисленною військовою дружиною відправився на пошуки далекого Мурома. Про відсутність доріг і переправ через ріки, про пересування лише на конях годі й говорити. Подорож продовжувалася декілька місяців, княжі діти нарівні з дорослими зазнавали всіх труднощів. Нарешті перед княжим загоном відкрився величезний луг, за яким виднілося місто Муром. Яке ж воно було? Велике село з дерев’яними хатами, укритими соломою, й обнесене високим валом від ворога...
Пам’ять благовірного князя Костянтина та його чад Михайла і Федора Муромських, чудотворців ушановується 3 червня (за н. ст.).

З Україною пов’язаний ряд готських святих. Готи (германські племена) ймовірно 200 р. опанували широкий простір по обох берегах Дніпра і створили державу. З початку IV ст. серед готів почало поширюватися християнство. Один із готських єпископів Феофіл уже брав участь у Першому вселенському соборі в Нікеї в 325 р. Наприкінці IV ст. Готська держава була знищена гунами, але частина готів ще довго жила в Криму. Готською єпархією, яка знаходилася на південному березі Криму, у другій половині VIII ст. керував святитель Іоанн Готський. За походженням він був греком, жив недалеко від Ялти й обраний готами єпископом у 30-літньому віці. У 758 р. його висвятили Грузинським патріархом у Мцхеті (тодішній столиці Грузії). Святитель боровся з іконоборцями. Коли Крим захопили хозари, він став на чолі готів і вигнав ворогів, але потім попав до них у полон. З полону єпископ утік до міста Амастриди і там прожив ще чотири роки, заповідаючи, щоб його поховали в м. Парфеніті. Святий Іоанн помер 26 червня наприкінці VIII ст., ймовірно 790 р. Тіло святого було перевезено на місце поховання в монастир м. Парфеніта. Тут святий Іоанн жив, і тут же побудував великий храм на честь святих апостолів Петра й Павла.
Після поховання святого Іоанна відбувались і до цього часу відбувається багато чудес.
Пам’ять Іоанна Готського вшановується 1 червня та 9 липня (новий стиль).

Друкарство стало широко розповсюджуватися в Україні, як зрештою і по всій Європі. Так у першій половині XVI ст. відома друкарня у Львові та Острозі. Відомі тогочаснi друкарні Михайла Сльозки (у Львові), Сірятині (фундатор єп. Гедеон Балабан), Угорцях, Уніві, Перемишлі, та інших містах Галичини. Також відомо, що Львівська братська друкарня у 1591-1622 рр. видала 13 книг.
Найбільш відомим видавцем кінця XVI ст., проте не першим, як це нам нав’язує московська офіційна історіографія, був диякон Іван Федоров (Федорович), котрий після заснування друкарні в Москві (1564 р.) тікає в наслідок переслідувань з боку московського царя і церкви до Заблудова. Надалі Іван Федоров засновує друкарню у Львові у лютому 1573 р. Тут був виданий львівський Апостол (Львів, 25 лютого 1573 – 15 лютого 1574, 246 с.), але надалі брак коштів змусив закласти друкарню лихварю Ізраїлю Якубовичу, а після смерті Федорова, віддану в заставу друкарню, за ініціативи владики Гедеона Балабана викупило братство (в 1586 р.). Незважаючи на різноманітні труднощі, братська друкарня працювала аж до припинення діяльності братства.

20 березня 2012 р. у Педагогічному коледжі Львівського національного університету імені Івана Франка (колишня Жіноча учительська семінарія, у якій викладав Іван Огієнко) відбулася наукова конференція “Поет на службі народові”, приурочена пам’яті митрополита Іларіона та його шевченкознавчим студіям. 28 березня, напередодні вшанування 40-ї річниці з дня смерті митрополита Іларіона у приміщенні актової зали Львівського обласного Будинку учителя відбулася регіональна науково-практична конференція “Культурно-освітня діяльність і педагогічні погляди Івана Огієнка”.

Рівень освіти XV – XVI ст. В Україні був досить низьким. Діяли переважно початкові парафіяльні школи. На відміну від православної Церкви, яка на Сході не мала жодної вищої школи, католики і протестанти в Європі, включаючи Річ Посполиту, закладали вищі учбові заклади – університети, академії, колегіуми. У Кракові університет засновано у 1400 р. Це стало причиною того, що молодь з українських шляхетських родин змушена була здобувати освіту за кордоном. Наприклад, у Краківському університеті протягом XV – XVI ст. одержали освіту більше 800 українців; українцями були 13 професорів цього університету. Також українці навчалися у Сорбонні, Празі, Болоньї, Падуї, в німецьких університетах Гейдельберга, Віттенберга, Лейпцига.

Ставропігійне братство довгий час було опорою всіх прав православних південно-західної Русі. Майже на кожній сторінці літопису Львівського братства зустрічаємося з одної сторони з тими страшними утисками, яким піддавалися православні жителі Галичини, а з другої – з тією різкою самовідвагою, з якою Львівська ставропігія захищала їх. Ходатайства братства перед різною владою, в т.ч. королівською, постійно захищало своїх співбратів, що страждали від латинян і нерідко полегшували їх участь.
Львівська ставропігія служила опорою православній церкві у всій Галичині, підтримувала і охороняла православ'я і народ руський більше 100 років, ведучи безперервну боротьбу з численними труднощами і набагато сильнішими ворогами.