"Професор Іван Огієнко прийняв чернечий постриг під іменем Іларіон та архієрейські свячення у віці 58 років — коли овдовів. У 62 став митрополитом Холмським і Підляським. Нині ці землі входять до Польщі. Із 1951-го до 1972-го був предстоятелем Української православної церкви в Канаді",- Дмитро Степовик.
Іван Огієнко (майбутній митрополит ІЛАРІОН): науково-педагогічна діяльність ученого у Львові (1922 – 26 рр.)
Цього року виповнилось 130 літ з дня народження Івана Огієнка – міністра освіти й віросповідань УНР, православного митрополита Вінніпезького і всієї Канади, ректора Кам’янець-Подільського університету, педагога, науковця-енциклопедиста, богослова, філософа, історика Церкви, палеографа, мовознавця, перекладача Святого Письма і богослужбових книг, культуролога, мистецтвознавця, дослідника усної народної творчості, народно-релігійного світогляду, публіциста, редактора і видавця, поета, літературного критика – шевченкознавця; вчителя української мови львівської Жіночої учительської семінарії у 1922-26 рр.
Кам’янець-Подільський період життя Івана Огієнка, що передував “львівському”, став надзвичайно плідним у реалізації його педагогічних, мовознавчих, шевченкознавчих ідей. У 1918 р. призначений ректором новоутвореного Кам’янець-Подільського державного українського університету, а згодом – Міністром віровизнань, Головноуповноваженим уряду гетьмана П. Скоропадського й УНР. Іван Огієнко послідовно та ґрунтовно, цілеспрямовано працював над утвердженням статусу української мови та її всенародного визнання – підготував закон про державну українську мову й очолив комісію, яка розробила основні правила українського правопису, затвердивши їх для обов’язкового вжитку в усій Україні. У 1917 – 1918 рр. написав та видав десятки книг, підручників задля відродження та популяризації рідної мови: “Вчімося рідної мови”, “Рідна мова в українській школі”, “Рідне писання”, “Українська граматика для навчання в народних школах”, “Краткий курс українського язика”, “Українська культура”. Розпочав працю над “Граматично-стилістичним словником Шевченкової мови”.
21 листопада 1921 року Іван Огієнко з дружиною і трьома малолітніми дітьми залишив Україну – працював в уряді УНР у Тарнові (по вересень 1922 року).
Наприкінці літа 1922 р. з Тарнова родина Огієнків переїхала до Винник, а згодом – до Львова. Через скрутне матеріальне становище, відсутність фінансового забезпечення, можливостей оплачувати помешкання Іван Огієнко з дружиною та донькою Лесею оселилися у Винниках (у Дмитра Маркевича), сини Юрій та Анатолій – тимчасово, за сприянням митрополита Андрея Шептицького, зупинилися в бурсі для дяків у Львові. У 1924 році митрополит Андрей Шептицький прийняв Огієнків без оплати за мешкання до одного зі своїх приватних будинків у Львові (вул. Ходорівська, 15 (Венеціанова, 15) – біля Цитаделі). Цей будинок зруйновано у 1944 році.
Саме за сприянням митрополита Андрея з 4 листопада 1922 р. Іван Огієнко виконував обов’язки контрактового вчителя української мови і літератури у Жіночій учительській семінарії у Львові (тепер приміщення Педагогічного коледжу Львівського національного університету імені Івана Франка на вул. Туган-Барановського, 7). Незважаючи на прихильне ставлення директора Юліана Дзеровича (згодом саме Іван Огієнко рецензуватиме його підручник з педагогіки, надрукований у Львові у 1937 р. ), через пропагування української ідеї в час, коли Львівська шкільна кураторія заборонила вживати слово “українець”, контракт учителю тимчасово продовжили у 1923 р., а у 1926 р. Іван Огієнко звільнений з праці у Жіночій учительській семінарії .
Ще у Тарнові, працюючи над перекладами літургійних творів, І. Огієнко намагався налагодити співпрацю з греко-католицьким духовенством – листувався з видавництвом оо. Василіан у Жовкві, українськими духовними інституціями Риму про можливості видання та розповсюдження у власних перекладах українською мовою Літургії св. Йоана Золотоустого, відправу на Зелені свята. У 1922 році переклад з грецької Івана Огієнка “Святої відправи Вечірньої і Ранньої” вийшов друком у Львові. 26 березня 1922 р. Літургія у перекладі православного професора прозвучала українською мовою у Преображенській церкві Львова. За це директор польської поліції у Львові назвав І. Огієнка ініціатором та популяризатором ідеї відродження Греко-католицької Церкви. Така активна діяльність ученого занепокоїла поляків, що й стало причиною “раптового звільнення” з учительської семінарії 31 липня 1923 р. До цього спричинилися й окремі представники москвофільської течії греко-католицького духовенства, у баченні яких Огієнківські переклади могли стати підґрунтям для суттєвої українізації населення (наприклад, священики Тишковський, Дорожинський підтримали антиукраїнську позицію польської полії у Львові про недопустимість розповсюдження цих перекладів). Відомо, що єпископ Йосиф (Боцян) (1879 – 1926) неодноразово розпитував директора Жіночої учительської семінарії Юліана Дзеровича про ідеологічні аспекти діяльності православного Івана Огієнка. Розуміння української ідеї і заступництво митрополита Андрея Шептицького стали для ученого надійним захистом і підтримкою у цей нелегкий період адаптації у львівському середовищі .
Не припиняючи наукової праці, у Львові Іван Огієнко намагався повернути залишені у Кам’янці-Подільському рукописи завершених і незавершених праць. У листах, надісланих зі Львова до секретаря Академії наук радянської України А. Кримського (напр. 8 січня 1926 року) висловлено не тільки прохання заопікуватися архівами та зберігати їх при Академії, а й окреслено програми наукових досліджень з історії й теорії української мови, історії українського друкарства, українського правопису. На думку М. Тимошика, стратегія вченого і змальовані перспективи українознавчих досліджень Івана Огієнка гідні подиву й захоплення, адже реалізувати їх сьогодні під силу не одній людині, а хіба що цілому науковому інституту . Відповіді від А. Кримського не було, оскільки розпочався період сталінських репресій. У сфабрикованій “Справі СВУ” розглянуто і період “антирадянської” діяльності Івана Огієнка в час ректорства у Кам’янець-Подільському державному українському університеті, зокрема його покривання і підтримку національно спрямованого антирадянського “Кирило-Мефодіївського братства”, яке організували В. Чехівський і В. Липківський.
10 грудня 1923 р. Іван Огієнко став членом Українського Наукового Товариства імені Т. Шевченка у Львові. Окрім здійснення перекладів богослужбових книг, незважаючи на ідеологічні утиски та матеріальні труднощі, що не сприяли науковій праці, у Львові Іван Огієнко працював над окремими розділами нарису “Українська Церква”, багатотомним каталогом описів українських стародруків XV – XVIII cт. У листі до Кирила Студинського (від 24 березня 1925 р.), голови НТШ, учений детально змалював стан вивчення стродрукованої книги, вказав на недоліки попередніх видань описів стародруків (“ми й досі не маємо ніяковісінького свого українського опису їх”), визначив актуальність цієї праці для істориків, мовознавців (“бо це цінне джерело і для вивчення історії нашої мови”), окреслив дослідницькі методи та джерельний матеріал (“увійдуть стародруки, що появилися на етнографічно-українській землі мовами: церковно-слов’янською, українською, польською, латинською, російською, жидівською”), з надією на розуміння звернувся про фінансову підтримку у здійсненні цієї праці (“щомісячну на рахунок будучого гонорару матеріальну допомогу на півтора року”) . Дружньо-ділове спілкування з К. Студинським І. Огієнко продовжив у період не менш важкої праці у Варшаві (30-ті рр. ХХ ст.) – надіслав йому перший том “Історії церковно-слов’янської мови” – “Костянтин і Мефодій, їх життя та діяльність”, запрошує в гості, заохочує друкуватися у часописі “Рідна Мова”, запропонував участь у редколегії “Нашої Культури” .
До 75-ліття митрополита Іларіона 4 травня в катедрі пресвятої Тройці у Вінніпезі відбулася виставка релігієзнавчих, богословських праць, поетичних творів, серед яких було представлено один з найбільших його рукописів – ІІІ, IV, V том згаданих описів стародруків 10-томної праці, яку готував учений у Львові.
У Львові з’явилися друком історичні, мовознавчі та богослужбові праці Івана Огієнка – “Свята відправа Вечірня й Рання мовою українською” (Львів, 1922), “Український стилістичний словник” (Львів, 1924), “Чистота й правильність української мови” (Львів, 1925), “Український правопис зі словничком” (Львів, 1925) та фундаментальна “Історія українського друкарства” (Львів, 1925). Монографія, присвячена основним етапам розвитку книгодрукування в Україні (розглянуто білорусько-українське друкарство, друкарство на галицькій землі, на Київщині, Чернігівщині, Поділлі), на думку критика К. Студинського – “величний твір, а серед культурних націй, як англійська, така книжка знайшлася б у кожній хаті інтелігентного громадянина” . І. Огієнко обґрунтував думку про існування книгодрукування на західноукраїнських землях ще до І. Федорова. І хоч спростування загальноприйнятої теорії про виникнення друку у Росії (у 1564 р. “Апостол” надруковано у Москві, а в 1574 р. – у Львові) не викликала зацікавлення в академічних колах радянських учених, не згадувалося ім’я І. Огієнка у виданнях, присвячених книгодрукуванню, його дослідження використав у своїй праці “Древне-русская книжная гравюра” (Москва, 1951) А. Сидоров, член АН СССР, а згодом концепція розвитку українського друкарства знайшла підтвердження у багатьох працях сучасних істориків книгодрукування.
Повний перелік львівських видань Івана Огієнка подано у “Науковому збірнику”, що видав Ювілейний комітет у 1937 році з нагоди 30-ліття праці вченого .
Саме нелегкий період проживання та праці І. Огієнка у Львові, спілкування з І. Свєнціцьким, К. Студинським, І. Крип’якевичем, В. Щуратом, О. Барвінським, В. Гнатюком, М. Возняком, О. Маковеєм, врешті викладання у Жіночій Учительській семінарії та раптове завершення цього етапу у житті ученого спонукали Івана Огієнка не тільки зосередитися довкола перекладів, історії української мови, українського книгодрукування, а й переосмислити ідеї Шевченкових творів та розпочати послідовну працю над формуванням та систематизацією власної шевченкіани, доповнюючи та поглиблюючи провідні національні ідеї Т. Шевченка, виокремлені у дослідженнях Омеляна Партицького (1872 р.) , інших учених, що творили на теренах Галичини в кін. ХІХ ст.
Іван Огієнко був продовжувачем та популяризатором ідей галицького шевченкознавства у не менш складний період історії. У кропіткій та цілеспрямованій діяльності митрополита Іларіона для “належного оцінення творів Тараса Шевченка” та утвердження його імені у світі (у 1961 р. до 100-літнього ювілею з дня смерті поета відбулося відкриття у Вінніпезі пам’ятника Т. Шевченкові, видано “Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови”, організовано численні акції, про що публікувалось на сторінках “Віри і культури”, врешті багатолітні шевченкознавчі напрацювання систематизовано у рукописний варіант книги “Тарас Шевченко) відображено та окреслено перспективи подолання “двох хиб” наукових шевченкознавчих досліджень, на яких наголосив І. Франко, аналізуючи праці М. Драгоманова, О. Огоновського, О. Партицького – застарілість наукового методу і застарілість самих поглядів на життя, світ і історію . Новаторство І. Огієнка полягало в осмисленні духовних основ світовідчування Поета, у підкресленні його глибокого розуміння символічної біблійної і патріотичної водночас ідеї – служити Богові і служити народу. І це Слово митрополита Іларіона про Кобзаря прозвучало в час, коли радянське літературознавство всіляко доводило антицерковність та антирелігійність поета.
Після звільнення з Жіночої учительської семінарії Іван Огієнко переїхав до Польщі, з 1 лютого 1926 року став звичайним професором церковнослов’янської мови і кириличної палеографії Відділу православної теології у Варшавському університеті. У 1932 р. його звільнили “за спротив полонізації православних студентів”. За цей період Іван Огієнко заснував науково-популярні щомісячники “Рідна Мова” (1933-1939), “Наша Культура” (1935-1937), видав 30-томну “Бібліотеку українознавства”, тритомний збірник “Визволення України”, низку інших наукових праць. У 1935 р. на сторінках “Рідної мови” з’явилась публікація “Значення Тараса Шевченка в історії української літературної мови”. У листах до К. Студинського цього періоду І. Огієнко з гіркотою пише про своє “спокійне” життя – “у нас ту ще гірше, як у Вас. Обставини не до витримання… Живеш, не певний завтрашнього дня… Як ти хоч трохи маєш свою думку, то горе тобі…” , роздумує над можливістю “навіть перебіратися до Львова” .
Високо оцінюючи мовознавчу діяльність К. Студинського, зокрема його дослідження розвитку літературної мови у Галичині, маючи власний досвід нелегкого життя та діяльності у галицькому середовищі поч. ХХ ст., Іван Огієнко у 1936 р. в одному з листів зауважив: “літературна мова в Галичині все ж таки ввесь час росла головно підо впливом Великої України. Без неї вона б заскорузла… москвофільство шкодило розвиткові літературної мови в Галичині… добре робили галичани, що за всяку ціну нав’язували й утримували стосунки з Великою Україною… Думаю, що коли б вияснити, якими блудними стежками йшов і йде розвиток літературної мови в Галичині, то це не одному відкрило б очі на цілий процес і пояснило б атмосферу, що так згуслася коло мови й правопису” . Таке глибинне розуміння ідеї соборності України митрополит Іларіон втілював до кінця свого життя у послідовній педагогічній, науковій та пастирській діяльності.
20 березня 2012 р. у Педагогічному коледжі Львівського національного університету імені Івана Франка (колишня Жіноча учительська семінарія, у якій викладав Іван Огієнко) відбулася наукова конференція “Поет на службі народові”, приурочена пам’яті митрополита Іларіона та його шевченкознавчим студіям. 28 березня, напередодні вшанування 40-ї річниці з дня смерті митрополита Іларіона у приміщенні актової зали Львівського обласного Будинку учителя відбулася регіональна науково-практична конференція “Культурно-освітня діяльність і педагогічні погляди Івана Огієнка”.Ірина Кметь
hram.lviv.ua
