Помісний Собор канонізував волинського князя-тверезника Володимира Васильковича

Освячений Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату, що зібрався у Золотоверхій обителі Архістратига Божого Михаїла у м. Києві з нагоди 1025-ліття Хрещення Київської Руси-України, після старанного дослідження життя і просвітницького подвигу благовірного князя Володимира Васильковича, знаходить нині вчасним канонізувати і приєднати до лику святих цього побожного мужа – правителя Волинського князівства.

Благовірний князь Володимир народився від другого шлюбу князя Василька Романовича Теребовлянського з дочкою польського князя Лєшика Білого Оленою близько 1248 року (перша дружина князя Дубрава, дочка суздальського князя Юрія Всеволодовича, померла). Християнське ім’я князя Володимира було Іван, на честь святого праведного Іоана Милостивого, про що довідуємося з посмертного плачу за ним його вдови – Ольги-Олени. Князь Володимир був єдиним сином і спадкоємцем Василька Романовича.

Князь Володимир успадкував стіл м. Володимира-Волинського після смерті батька близько 1269 року. Це були непрості часи. Давня Київська держава через міжусобиці розпалася на окремі князівства, а потім монголо-татарська навала остаточно зруйнувала бажання князів об’єднуватися навколо Києва. Пряма наступниця колись могутньої і єдиної Руси – Галицько-Волинська держава – також зазнала руйнівних процесів після смерті князя Данила Галицького. Батько князя Володимира Василько ще величався «отцем и господином», однак у дійсності великого князя вже не існувало.

Єдиним досить інформативним джерелом для нас про діяльність і подвиги благовірного князя Володимира Васильковича є Галицько-Волинський літопис, а точніше – осібний Літописець, створений наближеним до князя книжником. З його сторінок ми довідуємось, що Володимир Василькович «правдолюбством світився до всіх своїх братів, і до бояр, і до простих людей».

Більша частина князювання Володимира Васильковича у Володимирі-Волинському пройшла у боротьбі з тяжкою хворобою, недугом, який вразив із 1276 року нижню частину його губи, як наслідок – із 1285 року це вже було смертельне ракове захворювання. Благовірний князь мужньо долав ці випробування і залишив в історії Волинського краю помітний слід.

Перш за все він постає перед нами як вірний, благочестивий сім’янин. Володимир Василькович, хоч і одружився з Ольгою-Оленою, дочкою брянського князя Романа Михайловича, але дітей не мав, а виховав Ізяславу, названу доньку, і любив її дуже: «Ся була мені як од своєї княгині народжена, бо я взяв єсмь її од матері її в пелюшках і вигодував».

Князь Володимир Василькович був великим миротворцем, відстоював справедливість у стосунках між князями Галицько-Волинської землі. Для багатьох він був як батько. Волинський літописець розповідає, як мазовецький князь Конрад надіслав посла до Володимира Васильковича, котрий лежав смертельно хворий, доживаючи останні місяці. Посол переказав волинському князеві щирі й зворушливі слова свого володаря: «Господине, брате мій! Ти ж мені був замість отця! Завдяки тобі, господине, я княжив єсмь, і городи свої держав, і од братів своїх одділявся єсмь, і грозен був».

Благовірний князь не тільки був мироносцем волинського краю, навколишніх земель та країн, але й виступав як великий доброчинець у часи скрути і голоду. Один епізод із літопису яскраво це підтверджує: «А після того року [1279] голод був по всій землі – і в Русі, і в Ляхах, і в Литві, і в Ятвягах. І через це прислали ятвяги послів своїх до Володимира, так кажучи: «Господине княже Володимире! Приїхали ми єсмо до тебе одо всіх ятвяг, надіючись на Бога і на твоє благополуччя. Господине, не помори нас, а прокорми нас собі». Князь Володимир Василькович прислухався до благань ятвязьких послів і «послав із Берестя до них хліб у човнах». Цей епізод із допомогою хлібом ятвягам тим дивний, що раніше (1273 р.) Володимир Василькович йшов зі своїм військом їх усмиряти, бо князі ятвягів не дотримувалися ні мирних угод, ні власних обіцянок і постійно чинили набіги на північно-західні землі Волині.

Перед своєю смертю князь Володимир Василькович передав княжіння двоюрідному братові – князю Луцькому Мстиславові. Багато хто з дослідників української історії до цього поставилися негативно, мовляв, князь вчинив не мудро, бо мав антипатію до талановитого і войовничого Лева, князя Галицького, в іншому разі знову об’єдналися б Волинь і Галичина. Однак, проаналізувавши хід передсмертних думок благовірного князя, бачимо, що він вчинив мудро, керуючись перш за все, як людина великої віри і духу, моральними міркуваннями.

Благовірний князь Володимир Василькович увійшов в історію як великий будівничий храмів та доброчинець. Із панегірика, присвяченого князю, ми дізнаємося, що він багато городів поставив, церков збудував, серед яких – Каменець. У ньому Володимир Василькович «церкву поставив Благовіщення святої Богородиці, і прикрасив її іконами золотими, і начиння служебне викував срібне» та багато книг богослужбових подарував. Князь Володимир Василькович також збудував храми: у Більську, Святого великомученика Юрія Переможця у Любомлі, Святого Петра в Бересті. У стольному місті своєму Володимирі заснував монастир Святих апостолів, у якому коштом князя була розмальована церква Святого великомученика Димитрія. До єпископій Перемишльської і Чернігівської Володимир Василькович приніс у дар Євангелії апракоси, оковані сріблом, прикрашені перлами, коштовним камінням та емалями. У тому ж панегірику ми зустрічаємо докладний опис книжок, які подарував Володимир Василькович різним церквам і які були створені у книгописній майстерні-скрипторії, а деякі переписані власноручно самим князем.

Волинський літописець залишив нам опис зовнішності і характеру Володимира Васильковича: «Сей же благовірний князь Володимир на зріст був високий, у плечах великий, з лиця гарний, волосся мав жовте кучеряве, бороду стриг, і руки мав гарні, і ноги. Голос же в нього був низький і нижня губа дебела. Говорив він ясно [словами] зі [Святих] книг, тому що був філософ великий. І ловець він [був] умілий і хоробрий. [Був] він кроткий, смиренний, незлобивий, справедливий, не загребущий, не лживий, злодійство ненавидів, а пиття не пив [хмільного] зроду. Приязнь же він мав до всіх, а особливо ж до братів своїх, у хресному ж цілуванні стояв він по всій правді істинній, нелицемірній, і страху Божого сповнений. Особливо ж старався він про милостиню, [і] про монастирі подбав, ченців піддержуючи і всіх ігуменів з любов’ю приймаючи, і монастирі многі він спорудив. На весь [бо] церковний чин і на церковників одкрив був йому Бог серце і очі, і не затьмарював він ума свого п’янством, і кормителем він був ченцям, і черницям, і вбогим, і всякому стану він яко улюблений отець був. Особливо ж на милостиню він був милостив, слухаючись Господа, який говорить: «Оскільки вчинили ви братії моїй меншій, то й мені вчинили», а також [як] Давид говорить: «Добрий муж милує і дає весь день, він за Господом не спіткнеться». Мужність і розум у ньому жили, правда й істина з ним у парі ходили, й іншого добродіяння в нім багато було. Гордості ж у ньому не було, – тому що мерзенна є гордість перед Богом і людьми, – а завше смиряв він образ свій, сокрушався серцем, і зітхав із глибини душі, і сльози лив із очей, покаяння Давидове приймаючи, плачучи за гріхи свої, [бо] возлюбив він нетлінне паче тлінного і небесне – паче дочасного, і царство зо святими у Вседержителя Бога – паче минущого сього царства земного».

Страдницьке життя святого благовірного князя Володимира Васильковича закінчувалось. Він лежав, знемагаючи від смертельної хвороби чотири роки, роздавши чималу частку свого майна убогим. Коли ж минав четвертий рік його недуги і настала зима, то став князь ще більше хворіти. «І одпадало йому все м’ясо з підборіддя, і зуби нижні вигнили всі, і щелепа підборіддя перегнила. Се ж був другий Іов», – розповідає нам літописець. В останні дні князь жив у Любомлі, молячись у храмі Святого великомученика Юрія Переможця, в малому вівтарі, «де ото ієреї знімають ризи свої: тут бо був у нього звичай завше ставати». Від немочі Володимир Василькович сидів на стільці і, звівши руки свої до неба, промовляв: «Владико, Господи, Боже мій! Поглянь ти на неміч мою і побач смирення моє, що проймають мене нині, – на Тебе бо уповаючи, я терплю. І за все це дякую я Тобі, Господи Боже: [коли] добра дістав я од Тебе в животті моїм, то лихого чи не можу терпіти? Як величі Твоїй угодно, – так воно й сталося, бо смирив Ти єси душу мою і в царствії Твоїм зробив мене причасником молитвами Пречистої Твоєї Матері, пророків, і апостолів, і мучеників, і всіх преподобних святих отців. А оскільки навіть ті, постраждавши і вгодивши Тобі, випробувані були дияволом, мов золото в горнилі, то їхніми молитвами, Господи, до вибраного Твойого стада, з правобічними вівцями, причисли мене».

Смерть святого князя настала 10 грудня, у п’ятницю, 1288 року в Любомлі. Князя, оплакавши, погребли у його стольному граді Володимирі, в кафедральній церкві Успіння Пресвятої Богородиці в отчій гробниці. Але гріб князя не запечатали, і так пролежав він з 11 грудня 1288 року до 6 квітня 1289 року, тобто майже чотири місяці, коли на прохання його вдови Ольги труну було відкрито: «І от, прийшовши з єпископом Євсигнієм і з усім крилосом [і] одкривши гріб, побачили вони тіло його цілим і білим, і пахощі од гробу були, і запах подобен до ароматів многоцінних. Таке ото чудо побачили вони, а побачивши, прославили Бога і опечатали гріб його місяця квітня в шостий день, у середу страсної неділі». Нетлінність чесних мощей князя свідчила про святість. Однак із невідомих причин Володимира Васильковича не було прославлено до цього дня.

Час все більше віддаляв звитягу і благочестиву працю князя. Його чесні останки покоїлись у крипті Свято-Успенського собору, що зазнав значних руйнувань за уніатського єпископа Млоцького, який надумав був влаштувати таємний прохід до проповідниці і, розбивши один із внутрішніх стовпів храму, повністю завалив весь кафедральний собор. З того часу всередині собору виріс цілий вишневий садок. Лише 23 січня 1890 року на Московському археологічному з’їзді відомий мистецтвознавець проф. Адріан Прахов зачитав реферат про «Дослідження Мстиславового Володимир-Волинського собору ХІІ сторіччя», в якому, між іншим, повідомив, що було знайдено череп благовірного князя Володимира Васильковича і визначено було з достовірністю, що це його чесна глава, оскільки на ній знайшлися сліди тієї хвороби, від якої помер князь. Подальша доля цих чесних останків князя невідома.

Так мало пожити встиг благовірний князь Волинський Володимир Василькович, всього 40 років, а справа його свята увічнена літописцем як жодна інша. «І честі тебе Господь сподобив бути причасником на небесах за твоє благочестя, що ти мав у житті своєму. Добрий свідок благочестя твого, о блаженниче, – святая церква Святої Богородиці Марії, що її спорудив прадід твій на правовірній основі і де також мужнє твоє тіло лежить, ждучи труби архангелової».

Переконаний у святому житії благовірного князя Володимира Васильковича, його благочестивих, подвижницьких трудах, які перш за все вилились у будівництві та прикрасі храмів і монастирів волинської землі, у його смиренні, незлобності та побожності, миротворності і просвіті, його мужній стійкості в часи недуги, а також у страдницькій кончині, що слугували для прийдешніх поколінь зразком православного благочестя та утвердження у вірі, Освячений Помісний Собор визначає:

1. Приєднати благовірного князя Володимира Васильковича до лику місцевошанованих святих Волинського краю.

2. Чесні останки благовірного князя Володимира Васильковича із причини давності літ з часу їхнього погребіння залишити на волю Божу.

3. Пам’ять благовірного князя Володимира Васильковича, як місцевошанованого Волинського краю, відзначати в день його упокоєння 10 (за ст. ст.) / 23 (за н. ст.) грудня та в день Собору Волинських святих 10 (за ст. ст.) / 23 (за н. ст.) жовтня.

4. Писати благовірному князю Володимиру Васильковичу чесну ікону для поклоніння відповідно до визначення Святого Сьомого Вселенського Собору.

5. Надрукувати житіє благовірного князя Володимира Васильковича і скласти йому богослужіння, а до цього відправляти службу за Загальною мінеєю.

6. Благословити будівництво храмів на честь благовірного князя Володимира Васильковича.

7. Від імені Освяченого Помісного Собору оголосити українській православній пастві про канонізацію місцевошанованого благовірного князя Володимира Васильковича.

Заступництвом і молитвами благовірного князя Володимира Васильковича нехай благословить Господь весь український народ, Волинський край і державу, утвердить їх у вірі православній, зміцнить у душах наших любов до Бога і до ближніх.

А М І Н Ь!