Святитель Сильвестр (IV ст.) у бесіді з юдеями про віру каже: "Бог, привівши усе в буття, коли створив людину і побачив її схильність до всякого зла, не зневажив гинучої справи рук Своїх, а благозволив, щоб Син Його, перебуваючи нероздільно з Ним (адже Бог знаходиться скрізь), зійшов до нас на землю. Отже, Він зійшов і, народившись від Діви, став під законом, щоб викупити підзаконних (Див.: Гал.4, 4–5).

Ми живемо у часі, а часове все змінюване – "все тече, все змінюється". Коли ж світ закінчить своє тимчасове існування (при другому пришесті Спасителя), то зміниться і стане вічним. Буде "нове небо (твердь) і нова земля" (Див.: Іс. 65, 17; 66, 22. 2 Пет. 3, 13.Апок. 21, 1).

Згідно з наказом № 273 Вищої атестаційної комісії України (від 15 травня 2010 року) богослів'я було внесене до переліку спеціальностей, за якими проводиться захист дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань. «Богослів'я» як наукову спеціальність зарахували до галузі науки «Філософські науки».

Незрідка можна почути докори в адресу православних, ніби у них багато що протирічить Священному Писанню християн — Біблії. Наприклад, вони моляться Богородиці і святим, а не одному лише Богові, а також почитають ікони і називають священиків «отцями», хоча Біблія забороняє це робити. Вони виконують безліч обрядів, про які в Біблії начебто немає ні слова. Що ж це означає: православні відмовилися від Біблії, замінивши її власними винаходами, які вони називають «Переданням»? Давайте розважимо.

Останнім часом питання стигматів дуже часто використовують як аргумент проти Православної віри.
В християнстві існує два види віросповідної містики: ісихазм у Православ’ї і стигматизм – у Католицизмі. В чому ж полягає духовна прірва між Сходом і Заходом, і чим визначаються ці види віросповідної містики?

Питання про характер шуканої в екуменізмі єдності християн не є на перший погляд великою проблемою. Проте якщо з православної точки зору він і може бути описаний сповна однозначно, то ця очевидність ставиться - часом досить рішуче - під сумнів самим ходом історичного розвитку екуменізму. Православ'я не може мислити передбачувану екуменізмом єдність християн інакше як тільки на грунті чисто церковному, для якого всі інші, приходящі моменти дійсного і можливого християнського солідарітету є лише елементами зовнішніми, психологічними, такими, що не мають прямого і принципового відношення до справжньої єдності.

Вчення Римсько-католицької Церкви про сходження Св. Духа не лише від Отця, але і від Сина, є однією з основних догматичних причин розділення Церков і до цих пір залишається найважливішою догматичною помилкою католицтва, яка перешкоджає будь-якому можливому єднанню. Як богословська думка учення про filioque виникло задовго до розділення Церков. Слід сказати, що визнання filioque в Західній Церкові було далеко не загальним. Спроби догматизувати це учення послужили причиною серйозних догматичних суперечок в кінці VII-VIII вв. Проти зміни соборно затвердженого Символу віри висловлювалися багато видних західних богословів, наприклад, Алкуїн.

Браття! Ми святкуємо сьогодні величну й дуже важливу для спасіння людей подію з земного життя Христа Спасителя нашого — Хрещення Його від Іоана в водах Йорданських. До цієї події найближче стосуються й ті слова св. ап. Павла з його послання до свого учня Тита, що їх ми чули сьогодні. «Явилась благодать Божа, що спасає всіх людей», пише ап. Павло. Хрещення Спасителя в Йордані це є дійсно перше відкриття цієї благодаті. Тому й св. єв. Марко власне і вважає проповідь Івана Предтечі і хрещення ним Христа за початок євангелії (Мар. 1, 1).І сам Іоан Предтеча хрещення Христа в ріці Йордані вважає явленням Його Ізраїлеві (Іоан, 1, 31).

У наш збурений взаємними звинуваченнями та надмірними агресією і користолюбством час, на мою думку, найкращим, а можливо й єдиним шляхом до примирення може стати просте мовчання, відмова від гордовито-егоїстичних гасел, мітингів, та маніфестацій сили, що демонструють, радше, людську нікчемність, ніж велич. Як стверджували християнські містики, ніщо так не вгашає дух, як пустомовство, а отже, саме в ньому слід шукати одне з основних джерел нинішньої глибокої духовної кризи.

Впродовж останніх десятиліть в православному суспільстві неодноразово піднімалося питання про богослужебну реформу. Нині воно є одним з животрепетних і для Сербської Церкви, оскільки останнім часом в середовищі деяких літургістів, та і в кругах духівництва, все частіше з'являються заклики до зміни існуючого статуту.

Термін „прозелітизм”, наче той хамелеон, міниться барвами й відтінками. З огляду на етимологічне походження (від лат.) буквально це слово означає: „той, хто прийшов куди-небудь”, тобто чужинець.