ПЛАН:
1. Вступ.
2. Гідність людини.
3. Не вбивай!
4. Евтаназія.
5. Вмирання чи евтаназія?
6. Евтаназія: гідна смерть чи вбивство?
7. Страждання.
8. Терпіння.
9. Висновок.
Вступ
1 Україні даються взнаки негативні наслідки тоталітарного комуністичного режиму, як: заперечування Бога, мораль партійної вседозволеності, заідеологізованість освіти та виховання дітей, байдужість до гідності людини та цінності її життя. У ті недалекі, разом з тим так далекі часи, не прищеплювалось ставлення до життя людини як безцінного Божого дару та розуміння того, що кожне життя - унікальне і неповторне. Тоталітарна система надавала пріоритети не людині, не святості родинного життя, яким з волі Творця наділена кожна сім'я, а насаджувала так званий «совєтський» тип родини без будь-яких зв'язків з Богом, без Божих природних традиційних законів.
Гідність людини
2 Сьогодні часто можна почути «гідність людини», але мало з нас розуміють тлумачення цього слова. Тому доречно буде розглянути різні думки і погляди щодо значення, або тлумачення гідності людини.
Лексичне значення. Гідність – сукупність рис, що характеризують позитивні моральні якості.
Християнське значення. Гідність людини полягає у тому, щоб не піддатися спокусі, не дати спокусі огорнути себе, але залишитись безкомпромісним щодо зла.
Юридичне значення. Ця якість людини рівнозначна праву на повагу й обов’язку поважати інших. Вона досягається розвитком особистості, яка усвідомлює свою свободу, рівність і захищеність. Конституція України (ст. 28) захищає гідність особистості (людини).
Не вбивай!
3 На сторожі нормального, правильного розвитку людини стоїть одна з 10 Заповідей Божих, Заповідь «Не вбивай» (Вих. 20:13).
Кажучи «не вбивай», найчастіше маємо на увазі здоров'я і життя людей. Хто їх нищить, той чинить гріх. Господарем життя є тільки Бог, і тільки Він один може приймати рішення стосовно життя. Втручання людини у справи життя – це узурпація Божого права. Ми самі не спроможні нікому дати життя, оскільки навіть під час зачаття дитини стаємо лише інструментом в руках Творця. Тому не маємо права нікому ані забирати, ані скорочувати життя, адже це є найбільший дар Божий.
Вбивство, кривда заподіяна іншій людині, шкодить не тільки скривдженому, але, перед усім, тому, хто допустився до цієї кривди. Такий вчинок завдає потужного удару по психіці людини відбиває на ній пляму Каїна, калічить винуватця на все життя, гальмуючи його подальший розвиток. Вбивця, кривдник стає калікою.
Людське життя не є справою людини. Співпрацюємо у переказуванні життя наступним поколінням, але людське життя є справою Бога. Ніхто з нас не здатен воскресити людину. Ми здатні нищити життя, але не спроможні воскресити. Не завжди також пам'ятають про те, що коли вже Бог створює людину, то Богові вона потрібна. Богові потрібна кожна створена людина, бо вона створена Ним. Не має значення, якою буде доля цієї людини, але вона потрібна Богові до останньої секунди життя на землі.
Бог потребує кожного з нас. Якщо хтось знищує людину вбивством, це означає, що він знищує й те добро, яке Бог вчинити за посередництвом цієї людини. Вбивця не уявляє собі, яке величезне добро знищує.
Евтаназія
4 Заповідь «не вбивай», поширюючись на всіх, поширюється також і на самого себе. Не можна вбивати інших, не можна вбивати себе.
Нерідко, перебуваючи поряд з людиною, яка терпить тяжкі страждання, бачимо, що стан її здоров'я безнадійний, що її муки ведуть безпосередньо до смерті. До того ж знаємо, що перед тим, як ця людина, на неї чекає прірва ще тяжчих страждань. А якщо ця людина нам дуже близька, то співпереживаючи разом з нею, готові зробити все, щоб припинити її страждання. Тоді з'являється спокуса, щоби скоротити їй ці муки шляхом прискорення смерті - евтаназії.
Слово евтаназія грецького походження й означає «солодка смерть» (eu — добре; qavnato — смерть). Спочатку цим терміном, особливо в колах філософів-стоїків, називали «гарну смерть», яка личить освіченій людині. В модерний час (особливо у працях англійського філософа Френсіса Бекона, 1561–1626), термін «евтаназія» набув значення медичного втручання з метою полегшення страждання та болі хворого, включаючи також можливість прискорення смерти. Оскільки це визначення не розкриває повноти цього поняття, окремі вчені пропонують ряд пограничних понять таких як дистаназія (застосування максимальних заходів, а навіть героїчних зусиль для врятування життя хворого в термінальному стані); ортотаназія (лікар обмежується лише заходами, що полегшують страждання хворого); ятротаназія (лікар, вважаючи хворого невиліковним, є бездіяльним); криптаназія (приписана лікарем смерть, розглядається як звичайний клінічний випадок).
Під евтаназією у точному і правильному значенні належить розуміти дію, точніше бездіяльність, що за своєю природою чи наміром виконавця спричиняє смерть з метою уникнути будь-якого страждання
Влучне визначення терміну «евтаназія» пропонує Папа Іван Павло ІІ: «Евтаназія — це дія або бездіяльність, що за своєю природою чи наміром виконавця спричиняє смерть з метою уникнути будь-якого страждання».
Часто говориться про милосердні вбивства, для виправдання яких ті, що не здатні більше зносити цієї нелегкої ситуації, спричиненої хворобою, каліцтвом чи старістю (найчастіше це родина та лікарський персонал), посилаються на милосердя та людяність («Я більше не міг дивитися на нього в такому стані»). Але подивимось, звідки прийшла до нас евтаназія. Візьмемо Спарту, де малюків, які виглядали слабкими, страчували. Візьмемо нашу Вітчизну – Древлянську землю (нинішня Житомирщина), де кволих старих, які не могли вже за собою доглядати, вбивали їхні родичі. У XX-му столітті фашисти запровадили евтаназію і зараз вона практикується в таких країнах, як Голландія, Австралія, Данія. Багато країн вже виступає за введення так званого узаконеного самовбивства.
Сьогодні про евтаназію говорять не лише стосовно важко¬хворих осіб чи тих, хто знаходиться в термінальній стадії, але також у випадку появи на світ дитини із серйозними вадами розвитку (wrongful life), яку, як дехто вважає, слід залишити без їжі, щоб у майбутньому запобігти її особистому стражданню і тягару для суспільства. У подібних випадках говориться про евтаназію новонароджених. Сьогодні ми зіштовхуємося із ще одним новим видом евтаназії, яка називається соціяльною. Це евтаназія, у якій рішення позбавити когось життя залежить вже не від окремої особи, а від суспільства, яке виходить із міркувань, що кошти, необхідні для лікування безнадійно хворих дорогими препара¬тами, внаслідок їх евтаназії будуть збережені для лікування тих хворих, які після одужання зможуть повернутися до нормальної робочої діяльності. Така загроза йде з боку економіки, яка керується критерієм «витрати — вигоди». Це вигідно, перш за все, медичним страховим компаніям, які витрачають великі гроші на те, щоб доглядати хворих і лікувати їх. Бізнес диктує свої права і свою етику, вступаючи в конфлікт з традиційними християнськими нормами. З лікарняного та церковного досвіду бачимо, наскільки корисний той момент життя, коли людина зупиняє свій біг і замислюється над зустріччю з Богом. Людина повинна відстраждати свої гріхи. Навіть ті, кому був винесений вирок "рак" чи якась інша термінальна хвороба, часто дякують за те, що їм цю хворобу відкрили, тому що починають по-справжньому цінувати життя. Самі ж лікарі говорять, що під час цієї термінальної хвороби
формується душа, вона багатіє, людина пізнає життя, пізнає себе через цю хворобу, починає цінувати час.
Перше розрізнення, на яке слід звернути увагу, — це намір особи, у зв'язку з яким можна говорити про пряму і непряму евтаназію, так само як існує відмінність між прямим та непрямим самогубством, прямим та непрямим абортом, прямою та непря¬мою стерилізацією. Фактично словом евтаназія вказується лише на пряму евтаназію, розуміючи під цим терміном будь-яке втручання, яке саме в собі чи в намірі особи скероване на заподіяння чи прискорення смерти.
Коли ми говоримо про непряму евтаназію, то маємо на увазі вчинок, який може прискорити чи заподіяти смерть хворому, але є ненавмисним, а тому виключає прямий намір убивства. Прискорення смерти може бути наслідком певної терапевтичної дії чи небажаним побічним ефектом лікування. Оскільки у таких випадках зберігається розумна пропорційність між вчиненим добром та заподіяним злом (наприклад, під час важкої обезболюючої терапії, яка ускладнює дихальну функцію хворого у термінальній фазі), тому для уникнення непорозумінь у цих випадках зазвичай не говорять про евтаназію.
Друга відмінність, на яку слід звернути увагу, стосується засобів, за допомогою яких виконується евтаназія. Можна говорити про активну евтаназію (чи дійову — якщо смерть заподіяна внаслідок певної дії чи вчинку, наприклад, отруєння смертельним токсином) та про пасивну евтаназію (чи бездійову — якщо смерть настає внаслідок невиконання якоїсь дії чи необхідного втручання, наприклад, подача кисню хворому із важким ускладненням дихальних шляхів або дієта з нульовою кількістю калорій).
Можна сказати, що пасивна евтаназія запроваджується і зараз, коли для хворого створюються такі психологічні умови (їх створюють лікарі чи рідні), щоб людина вже не хотіла більше лікуватися. Якщо в Радянські часи медики боролися за життя людини до останньої хвилини, то зараз більше говориться про те, що ліки дуже дорогі, а медичні процедури виснажливі. Рідні розводять руками, тому що, ніби, не можуть більше оплачувати лікування. Все це змушує людину сказати: “Досить!”. Це є пасивна евтаназія. Активна ж евтаназія – це стан, коли людина, бачачи байдужість лікарів і рідних, просить зробити їй укол зі смертельною вакциною. Не знаю, чи йдуть лікарі на активну евтаназію сьогодні, але багато хворих воліють скоріше закінчити життя самогубством, ніж продовжувати жити в цих складних умовах. Якось на одному зібрані головний лікар звернувся до своїх колег з такими словами: “Якщо раніше лікар приходив до хворого і питав: “Як ваше здоров’я?”, то зараз питає: “Скільки ви можете заплатити?”. Сьогодні у медичних колах багато говорять про легалізацію евтаназії. Що означає легалізувати евтаназію? Уявіть собі дітей, які хочуть позбавитися своїх хворих родичів, щоб отримати спадщину. Вони будуть спонукати батьків підписати лист на добровільну евтаназію. Думаю, що в великому розпачі годувальники ставитимуть свої підписи під смертним вироком. З етичної точки зору, якщо в особи існує пряме бажання евтаназії, то фактично не має великої різниці між тим, яким способом вона виконується.
Сьогодні часто розрізняють добровільну евтаназію — практику заподіяння смерти за згодою (фактично мова йде про допомогу в самогубстві) та недобровільну евтаназію — коли хворий не може дати своєї добровільної згоди (наприклад, особа в стані коми, психічно неповноцінна людина, яка неспроможна володіти собою).
Святійший Отець Іван Павло ІІ в енцикліці Evangelium Vitae висловлюється про це так: «Згідно з Учительською владою моїх попередників і згідно з єпископами Католицької Церкви підтвер¬джуємо, що евтаназія є серйозним порушенням Закону Божого як морально неприпустиме свідоме вбивство людської особи. Ця доктрина спирається на природне право і Святе Письмо, передана Традицією і викладається особливим і загаль¬ним Учительським Урядом Церкви». Ще відвертіше щодо евтаназії висловлюється протоієрей Роман Барановський: “ Евтаназія – це реанімація сатанізму”.
Охорона здоров'я і турбота про людське життя на всіх етапах його розвитку та в усіх його проявах є одним із характерних елементів євангельської проповіді, яку нам пропонує Учительський Уряд Церкви: «Ніхто й ніщо не може дати дозвіл на вбивство невинної людської істоти — чи то плоду, чи ембріона, дитини чи дорослого, старця, невиліковно хворого чи того, хто перебуває при смерті. Крім того, ніхто не може прагнути цього вбивчого акту для себе самого чи для іншої людини, довіреної його відповідаль¬ності, й не може давати дозволу на те вбивство ані безпосередньо, ані опосередковано. Жодна людина не може наказувати робити це законним шляхом ані взагалі дозволяти таких дій. Тут постає суттєве питання про порушення Божого закону, про образу гідности людської особи, про злочин проти життя, про замах проти людини як такої.
Це важливе питання, питання про життя і смерть, перед усім стосується лікарів. В лікарській етиці на перший план висувається боротьба за життя людини до останньої секунди. Нагадаю лише закон, який було сформульовано у 4 ст. до Різдва Христового, який називають у всьому світі клятвою Гіппократа, що її складають лікарі. Ось слова цієї клятви: «Буду застосовувати засади науки про життя згідно з найкращими знаннями і всі можливості для того, щоб згідно з найкращими знаннями і всі можливості для того, щоб вилікувати хворого, але ніколи – для його загибелі чи шкоди. Ніколи не дам ліків, які несуть смерть, навіть якщо мене проситимуть про це, не дам також ніколи будь-якої пов'язаної з цим поради. Ніколи не дам жодній жінці засобу для знищення життя, яке проростає в ній». Довіра до лікаря спирається на переконання, що він до кінця бореться за кожне життя. Уявімо собі лікарню, в якій практикується добивання страждаючих людей. Хто захотів би опинитися в руках такого лікаря?
Існують окремі випадки, коли люди через довготривалий і нестерпний біль, через глибоко особисті та інші причини припус¬кають, що вони можуть легально просити про смерть для себе або для інших. Хоч у цих випадках вина особи може бути зменшена або й взагалі відсутня, все ж помилка судження, в яке попадає совість людини, яка, можливо, перебуває у добрій вірі, не змінює природи цього акту вбивства. Благання важко хворих людей, які інколи просять про смерть, не завжди мають розумітися як натяки правдивого бажання евтаназії; вони, як правило, є випадками болісного благання про допомогу і любов. Те, чого справді потребує хвора особа поза медичним піклуванням, — це любов, людська теплота, молитва і духовна опіка, що нею покликані оточити хвору людину близькі люди: батьки, діти, лікарі чи медсестри і особливо священики та монахи, які мають бути для недужого живим образом Воскресіння.
Вмирання чи евтаназія?
5 Боляче і нестерпно бачити, як страждають умираючі. Сучасна людина розівчилася переносити біль стоїчно, а людство в цілому багато в чому втратило уміння терпіти. При чому сьогодні люди страждають від онкологічних захворювань набагато більше і багато страшніше, ніж у минулому. Як не парадоксально, але зв'язано це з тим, що за останні десятиліття в боротьбі з раком досягнуть безсумнівний прогрес. Прогрес привів до того, що тепер людина не гине, як це було раніш, на ранніх стадіях свого захворювання, але навіть у тих випадках, коли лікування не приведе до чи видужання вона досягає до того моменту в розвитку хвороби, що у минулому був принципово недосяжним. У той страшний момент, коли метастази уражають весь її організм, людина зіштовхується з позамежним виснаженням і страшними болями.
Раніш до цієї стадії розвитку хвороби доживали одиниці, тепер це стало долею більшості хворих раком. У результаті евтаназія стає усе більш частим вирішенням "проблеми болю", справитися з якою виявляються не в змозі ні самі хворі, ні їхні родичі, ні лікарі. З боку це здається дивовижним, але фахівці, що практикують евтаназію, одержують від родичів своїх пацієнтів вдячні листи, у захист евтаназії виступають і самі хворі, що нескінченно утомилися і є украй виснажені. Відшліфовується юридична сторона питання, розробляються методи, при яких хворий сам пускає в хід механізм евтаназії. Нарешті, удосконалюється психіатрична експертиза, тому що людина котра приймає рішення про добровільний відхід з життя, повинна бути адекватний. Загалом, евтаназія цивілізовано осмислюється на рівні сучасної культури.
Усі частіше говориться про те, що людина повинна мати можливість скористатися "правом на смерть" у випадку смертельної хвороби, що усе рівно неминуча загибель прийде через два чи три тижні. У той же час противники евтаназії: лікарі, письменники, юристи, духівництво, віруючі та атеїсти - не утомлюються повторювати, що сучасна цивілізація йде по шляху виправдання самогубства, і що "допомога в здійсненні самогубства" (саме так кваліфікується той спосіб уведення хворим дози снодійного, що приводить до безболісної смерті, що практикується в даний час Джеком Геворкяном) - неприпустима. Звертає на себе увагу той факт, що противники евтаназії здебільшого говорять гранично жорстко, агресивно і з роздратуванням, а це виявляє їхню внутрішню слабість. Мало того, у їхній позиції виявляється визначений парадокс.
Віруючі супротивники евтаназії, як правило, підкреслюють, що заборонена Церквою ця аморальна практика повинна бути в будь-яких її формах заборонена і законом, тобто з мови віри переходять на мову держави і права. Невіруючі ж навпаки, хоч і не звикли апелювати до Бога і Його авторитету, не наполягаючи на законі і не кваліфікуючи практику евтаназії як злочин, згадують про слово "гріх", що узагалі звичайно не входить у їхній лексикон, закликають подивитися на евтаназію в духовному вимірі і побачити в ній не гріх, а щось інше.
І те, і інше цілком зрозуміло. Віруючий розуміє: його слова про те, що життя кожного належить не йому самому, а Богу, людина, що не вірить у Бога "усім серцем своїм", - не почує. Розуміє він і інше: умирання ракового хворого настільки важке і страшне, що всякому, хто лицем до лиця зштовхнувся з його стражданнями ясно, що смерть у даному випадку - благо. Коли священик з екрана телевізора говорить, що "із християнської точки зору евтаназія - гріховне діяння і Церква може покарати за цей гріх", - йому не вірять. У ньому бачать інквізитора, що готовий покарати й умираючого, і навіть мертвого.
Такий священик, можливо, покажеться глядачу правильно мислячим, але безсердечною людиною, до якого застосовні слова митрополита Антонія, що говорив один раз, міркуючи про обов'язки священика перед обличчям смерті його парафіянина: "Не треба робити вигляд, що якщо ти священик, ти розумієш те, чого ніколи сам не пробував". Коли хто-небудь починає міркувати про евтаназію і її неприпустимість, ні однієї ночі не просидівши біля постелі умираючого і не знаючи по своєму власному досвіді, що таке цей біль, то він виглядає не тільки непереконливо, але якось аморально. Навпаки, прихильниками евтаназії як правило є люди м'які, що усвідомлять, наскільки дивовижний жах болю, чи просто знаючі, що це таке, по досвіду щоденної роботи. Люди, у яких неможливо побачити злочинців прагнуть якомога швидше позбутися від хворого.
Серед них стає усе більше тих, хто не вважає себе атеїстами і говорить, що в евтаназії немає нічого богопротивного. У такому способі відходу з життя, говорять "віруючі" апологети евтаназії, люди страждають лише з тієї причини, що їхнє життя вже було штучно продовжене лікарями, без втручання яких вони б умерли багато раніше. Невіруючі супротивники евтаназії апелюють до Бога, тому що в рамках тієї системи координат, у якій вони звичайно живуть і діють, самогубство не вважається чимось аморальним, а сприймається як природне рішення, коли немає іншого виходу з життєвої пастки.
Але як бути з евтаназією? Людина почуває, що вона в чомусь неправа, але не може зрозуміти в чому. Чи атеїст агностик коли починає говорити мовою священика, що дійсно виходить украй непереконливо, а тому приходиться бути різким. От чому супротивники евтаназії здаються агресивними. От чому вони іноді роблять для легітимізації "добровільної смерті" у суспільній свідомості більше, ніж самі переконані апологети евтаназії.
Не випадково Іоанн Павло II закликав побачити в евтаназії не просто практику, що повинна бути відкинута, але "драматичний виклик, кинутий усім людям доброї волі, щоб вони негайно мобілізувалися". "Що зробити, щоб дійсно допомогти людям нашого часу усвідомити нелюдський характер деяких аспектів пануючої культури?" - запитує Папа і сам відповідає на своє питання: необхідно навчитися не тільки думати, але і відчувати по-християнськи. Проблема полягає не в евтаназії як такій, і навіть не в жаху тих болів, що мучать помираючих, але в тім, що ми кидаємо наших хворих, вважаючи, що не можемо їм нічим допомогти. Саме про це задовго до опублікованої в 1994 році декларації бельгійських єпископів, присвяченій темі хвороби і смерті, заговорив митрополит Антоній Сурожський. З його погляду немає нічого страшнішого ніж самотність хворого.
Самотність, що уже при житті кидає його в небуття. Умираюча людина, що знаходиться, як нам здається, у несвідомому стані, має потребу в нашій присутності. Вона має потребу в тому, щоб з нею говорили, навіть якщо і він не чує; щоб поруч з ним мовчали, але тільки не кидали його одного. "Умійте мовчати, - говорить митрополит Антоній, - нехай балаканина відступить, дасть місце глибокому, зібраному, повному справжньої людської дбайливості мовчанню. Візьміть хворого за руку і скажіть спокійно: я рад побути з тобою. І помовчіть, будьте з ним, не споруджуйте між вами цілий світ незначних слів чи поверхневих емоцій".
Завдання здорової людини полягає в тім, щоб розділити з умираючим його біль, а в якихось випадках узяти цей біль на себе. Це непросто, тому що тут необхідні і чисто фізичні сили, і серце. Нам простіше жахатися стану хворого, у крайньому випадку шкодувати його, але не бути з ним поруч, а саме це найбільш необхідно. Лікар, що є цілком природнім, бачить у хворій людині пацієнта, якому він повинен допомогти виходячи зі своїх професійних можливостей - зробити перев'язку чи ін'єкцію, прийняти рішення про те, як ефективніше зняти приступ та інше. Священик приходить до умираючого, щоб вислухати його сповідь чи причастити. Нарешті, родичі прибігають, щоб помити його чи нагодувати. Але завдання полягає й в іншому - бути поруч із хворим, спілкуватися з ним від серця до серця, побачити в ньому не хворого, а людину.
Саме цього найчастіше не робить ніхто. А тому знаходиться інший вихід - евтаназія. Трагедія сучасного суспільства полягає в тому, що в хворому перестають бачити людину, з якою можна спілкуватися на рівних. На нього починають дивитися як на нещасливого, котрого треба шкодувати, опікувати, оберігати від новин, щоб хворий не хвилювався, але при цьому забувають про головний - про його внутрішній світ і його особистість. Якби ми більше б вникали в те, чим живе умираючий, питання про евтаназію відпала би сама собою тому, що нам стало б зрозуміло, що саме в останні дні життя людина переживає хоча дуже страшний, але дивний час. Зміст останніх днів життя, коли людина, за виразом католицької святої Терези з Лизьє, подібно залізничному локомотиву наближається до кінцевої станції полягає в тім, що людина переживає в цей момент величезний духовний ріст. Доростає до повноти розкриття свого "я". Коли в людини залишається зовсім небагато часу на землі, коли сили зникають з кожним днем, а фізичні страждання збільшуються, він на очах стає іншим, парадоксально виростаючи зі своїх слабостей і переборюючи ту стіну, якою він, здавалося, уже назавжди був обмежений у своєму розвитку. Не дати людині пережити ці дні - неприпустимо.
Дивовижно багато дають ці дні і тим, хто залишається з хворим один на один, проводить з ним час - у розмовах чи у мовчанні, але завжди доторкаючись до серцевини буття. Це страшно, але необхідно. Лихо сьогоднішньої цивілізації полягає в тім, що в більшості випадків наші рідні і друзі, а потім і ми самі вмираємо в лікарні, в ізоляції від реальності, далеко від рідних і друзів. У страшній самітності лікарні. Сьогодні людина вмирає непочутою. Саме тому ми і протиставляємо ідеям Джека Геворкяна котрий вважає, що евтаназія рятує умираючого від страшного кінця, не живий і унікальний досвід спілкування, а тверде і беззмістовне "не можна". Те "не можна", за яким не стоїть нічого, крім упевненого у своїй правоті егоїзму людини, яка вважає себе християнином.
Евтаназія: гідна смерть чи вбивство?
6 Насамперед хочеться наголосити на тому, що в Україні евтаназію як допомогу в здійсненні самогубства, щоб позбавити людину страждань, заборонено законом. В Італії, Ірландії, Угорщині та Норвегії евтаназію не тільки заборонено, за неї суворо карають. Зокрема в законах Норвегії є особлива стаття, яка передбачає покарання за виготовлення препаратів, які сприяли вбивству. Свого часу одним із підсудних у цій державі був лікар, який ввів смертельну дозу морфію невиліковно хворій жінці. Його позбавили права займатися медичною практикою. Після цього чоловік тривалий час оскаржував це рішення в судах, проте так і помер, не дочекавшись його скасування. За даними дослідницької організації Euthanasia Research & Guidance Organization, евтаназію дозволено лише в декількох державах світу: Швейцарії, Австралії, Нідерландах, Бельгії, Франції та в кількох штатах США (у штаті Орегон, відповідно до закону «Смерть і гідність», прийнятого 1997 р., будь-яка доросла людина, котра перебуває при ясному розумі і має висновок декількох лікарів про те, що не проживе більше місяця, може звернутися в медичну установу з проханням надати їй препарат, який дозволяє «припинити муки й піти з життя гуманним і гідним чином». Лікар, котрий виписав такий препарат, не проводить його введення. Прийняти «ліки» пацієнт має сам. Однак це не означає, що в США евтаназія дозволена. У більшості штатів цієї країни закони передбачають серйозну карну відповідальність тих, хто допомагає іншому вчинити самогубство). Піонером у справі легалізації вбивства як милосердя 1941 року була Швейцарія. 2002-го Бельгія дозволила евтаназію, проте не уточнила, яким чином її можна здійснювати. Того ж року схожий закон ухвалили Нідерланди. До речі, суди цієї країни з 1984-го де-факто дозволяли надавати допомогу в самогубствах невиліковно хворим.
Нині існує декілька міжнародних організацій, які об’єднують національні комітети людей, що відстоюють право на свободу відійти з життя. 1993 року активісти боротьби за право на евтаназію одержали несподівану підтримку в особі тодішнього президента США Білла Клінтона та його дружини Гіларі після того, як помер її важко хворий батько. На «круглому столі», що відбувся на юридичному факультеті ЛНУ ім. Івана Франка (його учасниками, зокрема, були: Борис Славчик, завідувач лабораторії Інституту спадкової патології АННУ, Богдан Кіндрат, спеціаліст відділу правової освіти населення Львівського обласного управління юстиції, Надія Кокотко, керівник секції «Правознавство» Малої академії наук, Петро Гусак, доктор філософії, науковий співробітник Інституту родини і подружнього життя Українського Католицького Університету, Ірина Сенюта, завідувач Лабораторії практичного права юридичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка) під час обговорення теми евтаназії прозвучала думка про те, що в найближчому майбутньому в Україні, можливо, розглядатимуть питання про офіційний дозвіл на пасивну евтаназію.
У цьому контексті варто зазначити: право людини добровільно відійти з життя, яке трактують як самогубство, засуджують майже в усіх світових релігіях. Винятком є японські релігійні культи, які нерідко ставили благородну смерть від власної руки в розряд вищого етичного ідеалу. Відомо, що Папа Римський Іван Павло ІІ був боронителем права на життя від першої хвилини існування людини й до останнього її подиху. І категорично виступав проти евтаназії, зокрема, зазначаючи, що це є серйозним порушенням закону Божого як морально неприпустиме вбивство людської особи. В останні хвилини перед смертю, коли людина прощається з навколишнім світом, вона повинна мати час, аби переосмислити своє життя. А це прирівнюють до шляху Ісуса Христа до Царства Божого.
А ось думки про евтаназію деяких учасників «круглого столу».
Борис Славчик, завідувач лабораторії Інституту спадкової патології АННУ:
– У християнській, юдейській чи ісламській релігіях немає жодних розбіжностей щодо того, що власником життя людини є Бог. Атеїсти можуть говорити, що евтаназія – це добре. Однак чимало лікарів, які практикували її, згодом поставали перед проблемою власної совісті, запитуючи себе: чи правильно вчинили, чи не було бодай якоїсь надії на якісне закінчення останньої фази життя тієї чи іншої людини? Це не означає, що хворого могли вилікувати. Питання лише в тому, як померти: зі стражданнями чи, можливо, полегшити їх анестезією. Водночас абсолютне позбавлення людини відчуттів страждання та болю – це також позбавлення її людськості, адже особа, яка не відчуває ні душевного, ні фізичного болю, не є повноцінною істотою.
Ірина Сенюта, завідувач Лабораторії практичного права юридичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка:
– Готуючись до «круглого столу» та цікавлячись питанням пасивної евтаназії, я прочитала про те, як мама доглядала за донькою в реанімації впродовж 34 років. А це втрачене життя матері, адже дочка все-таки померла. В мене виникає логічне запитання: де право на людську гідність і гідну смерть? Чи ми говоримо лише про цінність життя, а всі інші цінності просто не беремо до уваги? Чому однобоко розглядаємо добровільну та пасивну евтаназію, коли людині не вводять жодних ін’єкцій, а просто відмовляються від лікування? І коли постає така проблема, має бути визначено умови, за яких можна це дозволити. Бо 34 роки втраченого життя – це дуже страшно. Звичайно, бувають випадки, коли люди виходять із летаргічних снів після 20 років. Але якщо людина, будучи свідомою, сама попросила про це, чи потрібно їй відмовляти? Річ не в атеїзмі. Бо я, наприклад, не є атеїсткою. А говорю з погляду практики, бо вона – кричуща. Дуже важко дивитися, коли біля тебе немічна людина, яка страждає. І якщо ця людина не хоче, щоб рідні дивилися, як вона мучиться, їй краще помирати в хоспісі.
Петро Гусак, доктор філософії, науковий співробітник Інституту родини і подружнього життя:
– Не варто плутати пасивну евтаназію із занехаянням звичайної терапії. Останнє – це коли людина не може жити без апарата дихання чи інших схожих. Тоді йдеться про занедбання тих надзвичайних заходів, бо, коли від’єднати ці апарати, вона помирає. Пасивна евтаназія також передбачає занехаяння звичайної терапії: переливання крові, гігієни, харчування. У цьому плані пасивна евтаназія є наочною. Бо ми нібито й не позбавляємо людину життя, але не даємо їй необхідного для цього життя. Перелічені заходи і є звичайною терапією, від якої не можна відмовлятися. Щодо опіки – то людина повинна мати увагу, присутність близьких, розраду від них, розмову з ними, харчування, забезпечення гігієни, знеболювальні засоби для полегшення останніх хвилин життя. Я не погоджуюся з тим, що хворого слід просто відвезти в хоспіс, аби рідні не бачили, як він страждає.
Біологізм подає людину лише як організовану матерію, згусток тканин. Матерія розпадається – і на тому припиняється її життя. Тільки таке світобачення може бути підставою для будь-якої форми евтаназії. Коли розглядати людину суто як біологічний організм, який якісно нічим не відрізняється від тварин (а тварин ми умертвляємо для різних потреб), то лише на цій підставі можна обґрунтовувати, що життя повне страждань, і тоді можна припинити його. Натомість, якщо дивитися на неї як на особу, яка водночас є духовною і тілесною істотою, свідомість котрої, вільне самовизначення та розум мають нематеріальну природу і не є просто проявами діяльності головного мозку, а мають духовну природу, коли життя тієї людини простягається в її духовній складовій у вічність, тоді евтаназія, в кожному разі, є обкраданням цієї особи. Це крадіжка останніх хвилин життя людини в духовно-тілесній цілості, її страждань, які можна сприймати по-різному. Надто якщо розглядати їх як нагоду (котрої, можливо, вже більше й не буде) переосмислити своє життя, примиритися з ближніми, з Богом. І в духовному плані страждання можна сприймати як надзвичайний дарунок спокутування поганих учинків, надолуження того, чого не зробили у справному, молодому фізичному стані, врешті-решт, як поєднання зі стражданнями Христа.
А почуття гідності нерозривно пов’язане з поняттям життя людини. Якщо вона сама не вибирала, чи приходити в це життя, то так само не має права вирішувати, чи відходити з нього. Життя дано людині як дар, який вона повинна прийняти до останньої хвилини, покладаючись на Творця. І хочете ви це знати чи ні – питання виникнення людського життя є надприродним.
Страждання
7 Згідно з християнським ученням, страждання, особливо під час останнього моменту життя, мають особливе місце у спасаючому Божому плані. Хворий спасається терпінням. Вони є свідченням участи у Христових стражданнях і в Його спасительній жертві. Тому не повинно дивувати, що окремі християни надають перевагу поміркованому вживанню знеболюючих засобів, аби добровільно прийняти принаймні частину страждань у злуці зі страждаючим і розп'ятим Христом (Мт. 27:34). При цьому було б нерозсудливо вважати героїчність такого роду загальним правилом. Навпаки, людська і християнська розсудливість пропонують для більшости хворих людей вживання ліків, здатних зменшити біль чи позбутися його, навіть якщо вони можуть спричинити подвійний вплив на підсвідомість і зменшити свідомість. Для тих людей, які не в змозі виявити свої думки чи висловитися, можна логічно припустити їхнє бажання прийняти знеболююче відповідно до поради лікаря.
У минулому моралісти вважали, що хворі не мають уживати надзвичайних засобів. Це твердження, що має статус принципу, все ще зберігається сьогодні, але не є таким чітким і ясним через невизначеність терміну «надзвичайні засоби» та швидкий прогрес у лікування недуг. Таким чином, Декларація про евтаназію говорить про пропорційні й непропорційні засоби. У будь-якому разі, для того, щоб прийняти правильне рішення щодо застосування лікувальних засобів, необхідно брати до уваги наступні елементи: складність медичного втручання та ризик ліків, їх вартість (економічний аспект) та їх ефективність отримати очікуваний результат, враховуючи стан хворого та його фізичні й моральні ресурси.
Коли з терапевтичної точки зору вже нічого не можна вдіяти для того, щоб зупинити хворобу, в лікарів ще залишаються засоби, які вони можуть і повинні застосовувати вже не заради оздоров¬лення чи продовження життя хворого, але з відчуття професійної етики та поваги стосовно пацієнта і в ім'я боротьби за якість життя, яке ще залишається в ньому. Ці засоби становлять звичайну допомогу і паліятивну допомогу. Ці два поняття не є тотожними.
Під звичайною допомогою мають на увазі забезпечення хворого харчуванням та гідрадацією (штучними чи ні), відсмоктування бронхіяльних виділень, лікування виразок, які виникають унаслідок лежачого положення.
Під паліятивною допомогою мають на увазі медичну допомогу невиліковно хворому пацієнтові, яка скерована радше на боротьбу із симптомами, ніж з основною причиною хвороби. Для цього хворому призначають процедури, які полегшують його існування. Паліятивна допомога включає в себе, наприклад, паліятивну онкотерапію (хірургію, радіотерапію, хіміотерапію), яка застосо¬вується до пацієнтів, стан яких дозволяє боротися лише із симптомами хвороби.
Вона включає також так зване підтримуюче лікування, що передбачає:
• знеболюючі терапії, які не усувають причину хвороби, але є скерованими на пом'якшення чи усунення відчуття болю;
• психологічну підтримку, яка має особливо важливу роль у наданні допомоги хворому та його близьким.
Сьогодні завдяки прогресу, досягнутому в ділянці неврології і діагностичної техніки, лікарі майже одноголосно стверджують, що біологічна смерть особи може бути точно констатованою лише після підтвердження стану повної смерти головного мозку. Але тут слід окремо розглянути деякі конкретні випадки хворих у стані коми.
У разі коми, яку можна вважати зворотньою, необхідно вико¬ристо¬вувати всі засоби, які є в розпорядженні лікарів, для повернення пацієнта до життя; при цьому слід іти на економічні чи медичні жертви.
Коли кома, на думку експертів, є незворотньою, хворому у стані коми слід надавати звичайну допомогу (яка включає гідрадацію та парентеральне харчування), однак не є обов'язковим подальше використання болючих і важких для хворого засобів, які прирікають його на продовження агонії і нездатні повернути хворого до свідомости й контакту з людьми. Винесення рішення про незворотність коми і неспроможність повернення свідомости можуть прийняти лише компетентні медичні працівники.
Слід зауважити, що, незважаючи на ці детальні вказівки, залишаються нез'ясованими випадки не лише глибокої і незво¬ротньої коми, але й пролонгованої коми, коли хворий продовжує залишатися в стані коми при наданні йому лише звичайної допомоги.
Терпіння
8 Кожна людина, яка живе на цій землі, перенесла якесь терпіння. Якщо ми читаємо Св. Письмо, то здається, що терпіння повстало зразу після гріха перших людей: вони зразу ж відчули тягар терпінь. Людина переносить терпіння за свої гріхи, деякі люди терплять за гріхи минулого покоління, але, все ж таки, "заплата за гріх - смерть, а дар Божий - життя вічне в Христі Ісусі Господі нашім" (Рим. 6, 23). Читаючи книгу Йова про його життя і терпіння, ми, як християни, розуміємо, що повинні наслідувати таким прикладам, як робив праведний Йов і багато святих, що терпіли заради спасіння своєї душі. Пам'ятаймо, що ми є діти Божі і Господь нас ніколи не залишить, якщо ми до кінця переносимо терпіння. "А коли діти, то і спадкоємці ж Божі - спадкоємці Христа; якщо ми страждаємо разом із ним, щоб разом із ним і прославитися" (Рим. 8, 17).
Дивлячись на життя Господа нашого Ісуса Христа, ми бачимо, що Христос прийшов на землю, щоб нас ізбавити від терпінь. Христос багато навчає грішний люд, що вони терплять за гріхи свої і за гріхи інших людей. У Св. Письмі ми читаємо одне із Одкровень, яке Христос зробив при Своєму земному житті: "Переходивши, побачив Ісус чоловіка з роду сліпого. Запитали Його учні: "Учителю, хто згрішив - він чи батьки його, що сліпим він уродився? Аж він не згрішив, ані батьки його - відказав Ісус, - але щоб діла Божі виявились на ньому". Неможливо перелічити, скільки Христос творив чудес, щоби народ не терпів. Він оздоровляв калік, виганяв демонів, воскрешав померлих, позбавляв людей голоду.
І за це добро, що зробив Ісус людям, його віддають на смерть і розпинають. Господь стільки переніс терпінь, що жодна людина не змогла би перенести - побитий, осміяний, опльований, прибитий до хреста, як найбільший грішник. Але Христос перемагає смерть і диявола, що нашу природу гнобить, і дає людям надію на краще майбутнє. І після Його смерті і воскресіння багато іде за цією істиною, стаючи святими і мучениками. Св. ап. Павло пише до Тимофія у листі: "Тому я все терплю ради вибрання, щоб і вони осягнули спасіння, що в Христі Ісусі з вічною славою" (2 Тим. 2, 10). Багато святих, коли їх розпинали, терпіли достойно, щоб наслідувати ту вічну славу.
Ми чуємо нарікання: за що я терплю? Я ж віруючий! Але ж пам'ятаймо слова Ісуса Христа: "Хто терпить - той спасеться" або "І ви забули попередження, що вам, як синам говорить: мій сину, не легковаж Господнім нареченням і не падай духом, коли він тебе картає, бо кого Господь любить, того карає і б'є кожного сина, кого приймає" (Єв. 12, 4-6).
Так, сьогодні у світі багато терпінь, які люди переносять, і Господь не дає людині стільки терпінь, скільки вона не зможе перенести. Господь бачить кожну людину, знає кожну душу і серце. І дає стільки терпіння, щоб людина не впала під цим тягарем.
Отже, не нарікаймо на своє життя, на свої терпіння, подивімося на Христа, як він терпів за нас. Будьмо достойними християнами, приймаймо те, що Бог нам дає.
Висновок
9. Не потрібно йти проти Господа, проти Його Святої волі, бо Він знає, що творити, бо Його дороги - не наші дороги, і Його думки - не наші думки. Тож молімось, щоб ми у цій земній мандрівці все перетерпіли і наслідували Царство Боже разом з Христом і всіма святими. "Хто до кінця витримає, той спасеться".
Автор: Юрій Браніцький
Джерела:
1. Іваненко А. О. Тлумачний словник української мови. – Харків: Фоліо, 2005.
2. Едвард Станєк. Піклуючись про совість. – Київ: Український письменник, 2003.
3. Іван Павло ІІ. Енцикліка Evangelium Vitae, № 65.
4. Пор.: Э. Сгречча. Биоэтика. Москва 2002.
5. Пор.: Пій ХІІ. Промова до міжнародної групи лікарів (24 лют. 1957); Конгрегація Святого Престолу.; Павло VI . Кожне життя — святе: Послання до французького телебачення (27 січ. 1971); Промова до Міжнародної колегії хірургів (1 черв. 1972); ІІ Ватиканський Собор. Пастирська Конституція Gaudium et Spes, № 27.
6. Пор.: ІІ Ватиканський Собор. Догматична Конституція про Церкву.
7. Священна Конгрегація у справах доктрини і віри. Декларація про евтаназію, № ІІ.
8. Священик Георгій Чистяков – cerkva.info.
9. Протоієрей Роман Барановський – pravoslavye.orq.ua.
10. Луць Іван, член Папської Академії Життя, директор Львівського медучилища післядипломної освіти. Співдоповідь на тему: «Аборти, контрацептиви, евтаназія: проблеми і пошуки шляхів шанування життя».
11. Леся Олендій. Евтаназія: гідна смерть чи вбивство? // Львівська Газета (19.05.2005 рік).
12. Зеновій. ¬¬- cerkva.info.
13. Протоієрей Серафим Слобідський. Закон Божий. Видавничий відділ УПЦ КП. Київ 2005
Джерело: hram.lviv.ua
*****
Православний молодіжний веб-портал hram.lviv.ua є незалежним. Тому фінансова підтримка кожного з вас є дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку проектів hram.lviv.ua.
Перераховуйте кошти у гривнях на картку ПриватБанку 4149 4378 0153 3694.
Або іншим зручним способом у гривнях, доларах або євро - детально.
