Не вбивай.
Шостою заповіддю Господь Бог забороняє вбивство, тобто позбавлення життя іншої людини і самого себе (самогубство) в будьякий спосіб.
Життя – найбільший дар Божий; тому позбавляти життя себе або відбирати його в когось іншого – найжахливіший, найтяжчий і найбільший гріх.
Самогубство – найстрашніший з усіх гріхів, вчинених проти шостої заповіді, бо у самогубстві, крім гріха убивства, є ще тяжкий гріх – відчай, ремствування на Бога і зухвалий бунт проти Провидіння Божого. Крім того, самогубство виключає можливість покаяння.
Людина буває винною в убивстві, якщо навіть убила іншу людину ненавмисно; і таке вбивство є теж тяжким гріхом, бо в цьому випадку той, хто вбив, винен у своїй необережності.
Людина буває винною в убивстві й тоді, коли сама особисто не вбиває, але сприяє вбивству або хоча б допускає інших до цього.
Наприклад: 1. Суддя, який засуджує підсудного, невинність якого йому відома.
2. Всякий, хто допомагає іншим чинити вбивство своїм наказом, порадою, посібництвом, згодою, або хто переховує і виправдовує вбивцю і тим дає йому можливість знову вбивати.
3. Всякий, хто не визволяє ближнього від смерті, коли може зробити це.
4. Всякий, хто виснажує своїх підлеглих важкою працею і жорстокими покараннями і тим прискорює їхню смерть.
5. Всякий, хто нестриманістю і різними вадами вкорочує свій вік.
Грішить проти шостої заповіді і той, хто бажає смерті іншій людині, хто не подає допомоги бідним і хворим, хто не живе з іншими у злагоді і в мирі, а, навпаки, ставиться до інших з ненавистю, заздрощами і злобою, затіває з іншими сварки і бійки, кривдить інших. Грішать проти шостої заповіді всі злі і сильні, які кривдять слабких, що трапляється і серед дітей. Євангельський закон Христів каже: "Кожен, хто ненавидить брата (ближнього) свого, є людиновбивця" (1 Ін 3, 15).
Крім тілесного вбивства, є ще страшніше і відповідальніше вбивство: це вбивство духовне. Рід духовного вбивства – спокуса, тобто коли хто зводить (спокушує) ближнього у невір'я або на шлях порочного життя і тим самим піддає його душу духовній смерті.
Спаситель сказав: "Хто спокусить одного з малих цих, що вірують у Мене, тому краще б, якби повісили йому жорно млинове на шию і потопили його в морській глибині... горе такій людині, через яку спокуса приходить" (Мф 18, 6–7).
Щоб уникнути гріха проти шостої заповіді, християнинові необхідно: допомагати бідним, служити хворим, утішати засмучених, полегшувати стан нещасних, з усіма поводитися лагідно і з любов'ю, миритися із розгніваними, прощати кривди, робити добро ворогам і ні словом, ні ділом не подавати згубного прикладу іншим, особливо дітям.
Не можна прирівнювати до злочинного вбивства битву на війні. Війна є велике суспільне зло, але, в той же час, війна є і велике лихо, яке попустив Господь для виправлення і напоумлення народу, як Він допускає і епідемії, голод, пожежі та інші нещастя. Тому вбивство на війні Церква не розглядає як особистий гріх людини, тим більше, що кожен воїн повинен, за заповіддю Христовою, "покласти душу (віддати життя) свою за друзів своїх", для захисту віри й батьківщини.
Серед воїнів було багато святих, прославлених чудесами.
Однак на війні можуть бути і злочинні вбивства, це коли, наприклад, воїн вбиває противника, який здається в полон, піднявши руки, або допускає якісь звірства тощо.
Страта злочинця відноситься також до суспільного виду зла і є великим злом, але допустима у виняткових випадках, коли вона, по суті, є єдиним засобом, здатним зупинити численні вбивства і злочини. Але за правосуддя вчиненої страти відповідають з усією суворістю перед Богом представники влади, судді, які ухвалили смертний вирок. Страта для закоренілого злочинця часто буває єдиним засобом для покаяння. А без волі Божої і волосина з голови людини не впаде.
ЗАКОН БОЖИЙ
