Найстрашнішим гріхом в усі часи вважалося порушення шостої заповіді - вбивство - позбавлення іншої людини найбільшого дару Господнього - життя. Страшним гріхом є самогубство і вбивство в утробі - аборт.
Дуже близькі до вчинку вбивства ті, хто в гніві на ближнього допускає рукоприкладство - б'є, ранить, калічить. Винуваті в цьому гріху і батьки, які жорстоко поводяться зі своїми дітьми, б'ють їх за найменшу провину, а іноді без будь-якого приводу. Часто впадають у цей гріх рукоприкладства ті, хто зловживає вином. Стало звичним серед молоді битися, калічити, ледь не вбиваючи один одного із-за нічого, заради того, щоб продемонструвати свою силу, постояти за своє “я”. Але хіба це мужність? Найчастіше такі “герої” просто не вміють вгамувати в собі пристрасть і діють у пориві гніву, ненависті, під дією спалаху сатанинської злоби; ми ж, християни, знаємо, що справжня мужність якраз і виявляє себе у твердому, терплячому, наполегливому протистоянні пристрастям, непокорі їм. Хто більш мужній: ті, сумирні, мовчазні, покірні християни - юнаки, дівчата, малі діти, матері разом зі своїми немовлятами, - котрі без опору йшли на муки ради Христа, добровільно віддавали себе на катування, терпіли нечувані знущання, чи ті, “мужчини”, котрі за одне недоречне слово готові випустити ближньому кишки і як тільки що - тягнуться за ножем? Цікаво, як би повелися такі люди, якби їх віддали на муки, вимагаючи відречення від своєї віри? Найімовірніше, або зразу відреклися б від Христа, або ж почали б проклинати своїх кривдників, скреготіти на них зубами, намагатися вдарити когось з них. А християни завжди молилися навіть за своїх мучителів і катів. Часто тепер можна почути оправдання, що, мовляв, у житті існують “вовчі” закони і покірливість не завжди корисна і можлива. Але як такі думки сумістити з законом християнським? До кого ж тоді звернені слова Самого Господа “навчіться від Мене, бо я лагідний і смиренний серцем”(Мф. 11, 29), чи заповідь - коли вдарять тебе у праву щоку, підстав і ліву. Винні в цьому гріху і ті, хто підбурює на бійку, хто нацьковує людей плітками, обмовами, наклепами, озлоблює один на одного, сварить між собою близьких людей, ті, хто вносить чвари серед оточуючих. Нехай знає такий, що він творить діла диявольські, так як і саме слово “диявол” означає - наклеп.
Своєчасно неподана допомога хворому, вмираючому, байдужість до чужих страждань теж слід розглядати, як пасивне вбивство. Особливо жахливе подібне ставлення до старих хворих батьків з боку дітей. Сюди ж належить не надання допомоги людині, що потрапила в біду: бездомному, голодному, потопаючому на ваших очах, тому, кого б'ють чи грабують, потерпілому від пожежі чи повені. Але ми вбиваємо ближнього не тільки руками чи зброєю, але й жорстокими словами, лайкою, знущанням, насмішкою над чужим горем. Святий апостол Іоан каже: “Усякий, хто ненавидить брата свого, є людиновбивця”(1Ін.3, 15). Кожен на собі випробував - як ранить і вбиває душу злостиве, жорстоке, дошкульне слово.
Не менший гріх скоюють і ті, хто позбавляє честі, невинності молоду душу, розбещуючи її фізично чи морально, штовхаючи на шлях розпусти і гріха. Блаженний Августин каже: “Не думай, що ти не вбивця, якщо ти наставив ближнього твого на гріх. Ти розбещуєш душу спокушеного і крадеш у нього те, що належить вічності”. Запрошувати на п'яне зборище юнака чи дівчину, насильно споювати непитущого, підбурювати на помсту за образу, спокушати розпусними видовищами чи розповідями, насміхатися над цнотливими, над скромними людьми, схиляти до порушення посту, займатися звідництвом, надавати своє житло для пияцтва і розпусних зборищ - все це співучасть у моральному вбивстві ближнього.
Вбивство тварин без потреби, мордування їх - це також гріх “Праведний дбає і про життя худоби своєї, а серце нечестивого жорстоке” (Притч. 12,10).
Впадаючи в безмірну тугу, доводячи себе до розпачу, ми грішимо проти тої ж заповіді. Самогубство - дуже великий гріх, бо життя є дар Божий і тільки Йому належить влада позбавити нас його. За самогубців навіть не можна молитися. Церква не поминає їхніх імен і не відспівує, не заведено навіть ховати їх на християнському кладовищі і ставити хрест на могилі. Адже самогубець скинув свій хрест, відмовився нести його тягар, відкинув будь-яке сподівання на милість Божу, замахом на своє життя відкинув усі людинолюбні і несказанно милосердні піклування про себе Господа (адже за словами Господа - і волосина з голови нашої не падає без відома Бога, - як же він піклується про кожну людину!). Відмова від лікування, умисне невиконання приписів лікаря, свідоме завдання шкоди своєму здоров'ю, зловживання вином, паління тютюну, зловживання ліками, вживання наркотиків, взагалі - зневажливе ставлення до свого тілесного і душевного здоров'я - усе це різні види того ж самогубства. Тіло - храм душі, як і вся людина - храм Божий, храм Духа Святого, і, “хто розтлить цей храм - того Бог розтлить” за словами Святого Письма.
За правилами Анкірського Собору (313р.), за навмисне умертвіння плоду (аборт) належить відлучення від Причастя на 10 років. Святитель Василій Великий, говорячи в одному з своїх правил (2-е правило) про тих, що умисне погубили зачатий в утробі плід, не допускає різниці між плодом цілком сформованим і тим, який ще не одержав людського вигляду. Він знаходить в цьому злочині подвійний гріх: і дітовбивство, і намір самогубства, так як з насильницьким знищенням плоду наражається на небезпеку і життя самої матері. Святитель Василій осуджує таких матерів за дітовбивство, визначає їм половину терміну єпитимії, належної за вбивство. Для жінки, що визнає свою причетність до Православної Церкви, штучне переривання вагітності категорично недопустиме.
Аборт рівнозначний вбивству, але в основі причин, що призводять до цього тяжкого гріха, замішана ще і відсутність довіри до Бога, що влаштовує життя будь-якої людини, яка приходить у світ, страх життєвих труднощів чи страх осуду, сором перед насмішками - коли зачаття сталося в результаті розпусти чи перелюбу. Але до цього гріха майже завжди причетні і мужчини - чоловіки чи коханці. Чоловіки, які заохочують до аборту або ж примушують до нього, стають так само винними, а то й більше за своїх дружин. Ті ж мужчини, котрі, легковажно входячи у близькі стосунки з жінками, скоюють гріх розпусництва, навіть часто не знаючи того, стають винуватцями здійснюваних абортів, виявляються причетними і до дітовбивства. І скільки таких легковажних “гулящих” мужчин, не знаючи того, носять на своїй душі кров вбитих немовлят. Тому перед сповіддю треба добре згадати - чи не був скоєний такий злочин чи, можливо, були такі розпусні зв'язки, які могли закінчитися абортом, і на Страшному суді раптом виявиться, що і до такого гріха, як вбивство, - маєш причетність.
За творами архімандрита Лазаря
та свт. Ігнатія (Брянчанінова)
Дуже близькі до вчинку вбивства ті, хто в гніві на ближнього допускає рукоприкладство - б'є, ранить, калічить. Винуваті в цьому гріху і батьки, які жорстоко поводяться зі своїми дітьми, б'ють їх за найменшу провину, а іноді без будь-якого приводу. Часто впадають у цей гріх рукоприкладства ті, хто зловживає вином. Стало звичним серед молоді битися, калічити, ледь не вбиваючи один одного із-за нічого, заради того, щоб продемонструвати свою силу, постояти за своє “я”. Але хіба це мужність? Найчастіше такі “герої” просто не вміють вгамувати в собі пристрасть і діють у пориві гніву, ненависті, під дією спалаху сатанинської злоби; ми ж, християни, знаємо, що справжня мужність якраз і виявляє себе у твердому, терплячому, наполегливому протистоянні пристрастям, непокорі їм. Хто більш мужній: ті, сумирні, мовчазні, покірні християни - юнаки, дівчата, малі діти, матері разом зі своїми немовлятами, - котрі без опору йшли на муки ради Христа, добровільно віддавали себе на катування, терпіли нечувані знущання, чи ті, “мужчини”, котрі за одне недоречне слово готові випустити ближньому кишки і як тільки що - тягнуться за ножем? Цікаво, як би повелися такі люди, якби їх віддали на муки, вимагаючи відречення від своєї віри? Найімовірніше, або зразу відреклися б від Христа, або ж почали б проклинати своїх кривдників, скреготіти на них зубами, намагатися вдарити когось з них. А християни завжди молилися навіть за своїх мучителів і катів. Часто тепер можна почути оправдання, що, мовляв, у житті існують “вовчі” закони і покірливість не завжди корисна і можлива. Але як такі думки сумістити з законом християнським? До кого ж тоді звернені слова Самого Господа “навчіться від Мене, бо я лагідний і смиренний серцем”(Мф. 11, 29), чи заповідь - коли вдарять тебе у праву щоку, підстав і ліву. Винні в цьому гріху і ті, хто підбурює на бійку, хто нацьковує людей плітками, обмовами, наклепами, озлоблює один на одного, сварить між собою близьких людей, ті, хто вносить чвари серед оточуючих. Нехай знає такий, що він творить діла диявольські, так як і саме слово “диявол” означає - наклеп.
Своєчасно неподана допомога хворому, вмираючому, байдужість до чужих страждань теж слід розглядати, як пасивне вбивство. Особливо жахливе подібне ставлення до старих хворих батьків з боку дітей. Сюди ж належить не надання допомоги людині, що потрапила в біду: бездомному, голодному, потопаючому на ваших очах, тому, кого б'ють чи грабують, потерпілому від пожежі чи повені. Але ми вбиваємо ближнього не тільки руками чи зброєю, але й жорстокими словами, лайкою, знущанням, насмішкою над чужим горем. Святий апостол Іоан каже: “Усякий, хто ненавидить брата свого, є людиновбивця”(1Ін.3, 15). Кожен на собі випробував - як ранить і вбиває душу злостиве, жорстоке, дошкульне слово.
Не менший гріх скоюють і ті, хто позбавляє честі, невинності молоду душу, розбещуючи її фізично чи морально, штовхаючи на шлях розпусти і гріха. Блаженний Августин каже: “Не думай, що ти не вбивця, якщо ти наставив ближнього твого на гріх. Ти розбещуєш душу спокушеного і крадеш у нього те, що належить вічності”. Запрошувати на п'яне зборище юнака чи дівчину, насильно споювати непитущого, підбурювати на помсту за образу, спокушати розпусними видовищами чи розповідями, насміхатися над цнотливими, над скромними людьми, схиляти до порушення посту, займатися звідництвом, надавати своє житло для пияцтва і розпусних зборищ - все це співучасть у моральному вбивстві ближнього.
Вбивство тварин без потреби, мордування їх - це також гріх “Праведний дбає і про життя худоби своєї, а серце нечестивого жорстоке” (Притч. 12,10).
Впадаючи в безмірну тугу, доводячи себе до розпачу, ми грішимо проти тої ж заповіді. Самогубство - дуже великий гріх, бо життя є дар Божий і тільки Йому належить влада позбавити нас його. За самогубців навіть не можна молитися. Церква не поминає їхніх імен і не відспівує, не заведено навіть ховати їх на християнському кладовищі і ставити хрест на могилі. Адже самогубець скинув свій хрест, відмовився нести його тягар, відкинув будь-яке сподівання на милість Божу, замахом на своє життя відкинув усі людинолюбні і несказанно милосердні піклування про себе Господа (адже за словами Господа - і волосина з голови нашої не падає без відома Бога, - як же він піклується про кожну людину!). Відмова від лікування, умисне невиконання приписів лікаря, свідоме завдання шкоди своєму здоров'ю, зловживання вином, паління тютюну, зловживання ліками, вживання наркотиків, взагалі - зневажливе ставлення до свого тілесного і душевного здоров'я - усе це різні види того ж самогубства. Тіло - храм душі, як і вся людина - храм Божий, храм Духа Святого, і, “хто розтлить цей храм - того Бог розтлить” за словами Святого Письма.
За правилами Анкірського Собору (313р.), за навмисне умертвіння плоду (аборт) належить відлучення від Причастя на 10 років. Святитель Василій Великий, говорячи в одному з своїх правил (2-е правило) про тих, що умисне погубили зачатий в утробі плід, не допускає різниці між плодом цілком сформованим і тим, який ще не одержав людського вигляду. Він знаходить в цьому злочині подвійний гріх: і дітовбивство, і намір самогубства, так як з насильницьким знищенням плоду наражається на небезпеку і життя самої матері. Святитель Василій осуджує таких матерів за дітовбивство, визначає їм половину терміну єпитимії, належної за вбивство. Для жінки, що визнає свою причетність до Православної Церкви, штучне переривання вагітності категорично недопустиме.
Аборт рівнозначний вбивству, але в основі причин, що призводять до цього тяжкого гріха, замішана ще і відсутність довіри до Бога, що влаштовує життя будь-якої людини, яка приходить у світ, страх життєвих труднощів чи страх осуду, сором перед насмішками - коли зачаття сталося в результаті розпусти чи перелюбу. Але до цього гріха майже завжди причетні і мужчини - чоловіки чи коханці. Чоловіки, які заохочують до аборту або ж примушують до нього, стають так само винними, а то й більше за своїх дружин. Ті ж мужчини, котрі, легковажно входячи у близькі стосунки з жінками, скоюють гріх розпусництва, навіть часто не знаючи того, стають винуватцями здійснюваних абортів, виявляються причетними і до дітовбивства. І скільки таких легковажних “гулящих” мужчин, не знаючи того, носять на своїй душі кров вбитих немовлят. Тому перед сповіддю треба добре згадати - чи не був скоєний такий злочин чи, можливо, були такі розпусні зв'язки, які могли закінчитися абортом, і на Страшному суді раптом виявиться, що і до такого гріха, як вбивство, - маєш причетність.
За творами архімандрита Лазаря
та свт. Ігнатія (Брянчанінова)
