Пелікан, птах з великими білими крилами, жив над маленькою затокою, що врізалася в розколину високого скелястого берега.
Там вилупилися з яєць чудові пеліканові діти: двоє сильних і вічно голодних пташат.
Пелікан-батько пірнав у воду через рівні проміжки часу, долаючи хвилі й оминаючи підводні скелі, аби впіймати рибину чи якого молюска й покласти у постійно розкриті дзьобики своїх малят.
Але тодішня зима видалася дуже суворою, і життя пелікана стало вкрай важким. Буревії, хуртовини шаліли безперестанку. Насилу вдавалося птахові здійматись у повітря й літати. Раптовий вихор не раз шпурляв бідолаху на скелі; врешті, він зламав собі крило й літати більше не міг.

Жив колись чоловік, який розводив рибу. У нього був великий став, де плавали риби різноманітних видів.
Якось уночі збудив його шум, що долинав від ставу. Встав. Вийшов з будинку. Але спросоння нелегко зорієнтуватися на місцевості, ще й темно було, хоч в око стрель. Йому здавалося, ніби іде до ставу. Аж раптом перечепився і повалився на землю. Підвівся, рушив, та невдовзі знову спіткнувся і, впавши, скотився до рову. І знову підвівся, рушив...

Жив собі на світі знак запитання. Був дуже привабливим і, як усі, властиво, знаки запитання, вельми інтелігентним.
Проте від певний час мандрував по країні сумний та пригнічений, сповнений гіркоти й розчарування.
Скидалося на те, що він став нікому не потрібний. Усі дедалі частіше зверталися до його запеклого ворога, знаку оклику. Тільки й робили, що викрикували: "Вперед! Зупинися! Рушай! Геть з дороги!"

Симон, що віддавна був узалежнений від алкоголю і перебував у притулку для бездомних, несподівано змінився. Його глибоко вразила самовідданість волонтерів, людей доброї волі, що працювали у притулку. Невдовзі Симон зробився такий послужливий і добрий, що його не впізнавали ані мешканці, ані працівники притулку. Удень і вночі він невтомно уділявся праці. Жодна робота не могла його принизити. Коли треба було прибрати у кімнаті алкоголіка, якому стало зле, прочистити труби в кухонній раковині чи в туалеті, Симон робив це без жодного слова, ба навіть з усміхом. Мало того, часом складалося враження, що він надзвичайно вдячний за те, що може чимсь прислужитися.

В одній англійській казці оповідається про молодця Жака, який був щасливим тому, що вмів добре виконувати накази свого батька. Але Жак, наївний простак, ніколи не зміг би виконати будь-що, якби на поміч йому не приходила його молода дружина. Ось уривок з цієї казки:
“Одного дня батько сказав Жакові, що вони повинні йти будувати незвичайний замок. Такий, що ще ніколи ніде не існував. Бо так звелів цар, який хотів цим казковим замком перевершити всіх інших царів. Коли вони йшли до того місця, де мали будувати замок, Мудрець Ґоббон звернувся до сина:
— Чи не міг би ти скоротити трохи дорогу? Жак, поглянувши вперед, побачив перед собою дуже довгу дорогу і відповів:
— Батьку, але я не знаю, як її скоротити.

Вранці секретарка продавала квитки на останню в навчальному році шкільну виставу. Вчора, на передостанню виставу, квитки розійшлися всі до єдиного.
У невеличкій черзі стояла мати одного з учнів:
- Я вважаю, це зовсім неправильно — платити гроші за можливість побачити власного сина, - сказала вона секретарці, коли підійшла її черга. Втім, не гаючись, витягла з сумочки гаманця.

Один шанований людьми священик, що служив на маленькій парафії, завжди вельми старанно готувався до недільної проповіді. Якось у храмі — то був Великодній ранок — він зійшов на казальницю. А в руці тримав іржаву металеву клітку, яку помістив так, щоб усі вірні могли її бачити.
Парафіяни були здивовані. Священик тим часом говорив: «Учора, гуляючи, я зустрів хлопця з тією кліткою в руках. Були в ній три пташки, що аж тремтіли від холоду й страху.

Один бідний парубок намагався заробити гроші на навчання - продавав перехожим паперові хустинки та інші дешеві дрібнички. З тією ж метою він стукав і стукав до різних дверей. Кінець кінцем пересвідчився, що має в кишені лиш кілька срібняків, до того ж відчував несамовитий голод.
Нічого не вдієш: вирішив просити чогось їстівного в найближчому домі. Та, коли відчинила йому гарненька дівчинка з великими зеленими очима, бідоласі забракло відваги.

У найфешенебельнішому ресторані одного міста якась пані замовила собі спаржеву юшку - фірмову страву цього ресторану. Вже за кілька хвилин послужливий офіціянт поставив перед жінкою тарілку з юшкою, що парувала і пахла дуже смачно. По тому вклонився й відійшов.
- Офіціанте! - гукнула жінка йому в спину. -Будьте ласкаві, підійдіть-но сюди.
- Чогось іще бажаєте, пані? - спитав, наблизившись до столика.
- Прошу скуштувати цієї юшки! - попросила жінка.
- Але навіщо? Хіба не таку юшку ви замовляли?

Одна дівчинка вирішила наново пофарбувати свого велосипеда.
Обрала колір зелений, бо змалечку дуже його любила. Одначе старший брат сказав їй на те:
- В житті не бачив зеленого велосипеда! Пофарбуй-но краще червоною фарбою. Буде класно!
Червоний колір також подобався дівчинці, й вона пофарбувала велосипед у червоний колір.
Але подружка зауважила:
- Всі мають червоні велосипеди. Чому би тобі не пофарбувати його у блакитний колір?
Дівчинка, подумавши, таки пофарбувала велосипед у блакитний колір.

Він був справді блискучим менеджером. Робочий день його був організований бездоганно - сприяли цьому комп'ютер, мобільний телефон і годинник. Цінував чи не кожну секунду свого часу!
Одного дня він їхав до великої правничої фірми, де мав зустрітися з поважними людьми. Але розкішний хмародер, у якому розмістився офіс тієї фірми, був стояв у самісінькому середмісті, й менеджер якоїсь миті збагнув, що, виїжджаючи, не врахував шаленого автомобільного руху в центрі міста, ані того, що неодмінно матиме труднощі з паркуванням своєї машини.