Пелікан, птах з великими білими крилами, жив над маленькою затокою, що врізалася в розколину високого скелястого берега.Там вилупилися з яєць чудові пеліканові діти: двоє сильних і вічно голодних пташат.
Пелікан-батько пірнав у воду через рівні проміжки часу, долаючи хвилі й оминаючи підводні скелі, аби впіймати рибину чи якого молюска й покласти у постійно розкриті дзьобики своїх малят.
Але тодішня зима видалася дуже суворою, і життя пелікана стало вкрай важким. Буревії, хуртовини шаліли безперестанку. Насилу вдавалося птахові здійматись у повітря й літати. Раптовий вихор не раз шпурляв бідолаху на скелі; врешті, він зламав собі крило й літати більше не міг. Тож лежав у своєму гнізді, коло дітей. А пташата волали й волали, широко розтуляючи дзьоби:
- Ми голодні! Ми дуже голодні!
Пригнічений, зажурений голодними зойками малечі, пелікан зробив те, що в такому становищі одвіку робили пелікани: застромив дзьоба у власні груди, щоб кров'ю своєю нагодувати дітей.
Таким чином йому вдалося ще на кілька днів подовжити малюкам життя. А сам він загинув.
Відтак один із пташат мовив до другого: - От і добре. Досить із мене цієї поживи щоденно.
Це чудо кожної Святої Літургії: "Беріть та їжте, це Тіло моє". А люди кажуть:"Щоразу те саме!"
БРУНО ФЕРРЕРО
