Дерево мало шершавий стовбур і покручене гілля, родило кислі яблука, яких ніхто не хотів їсти. Проте найгірше - то був його характер. Воно безперестанку нарікало: що земля ось-ось перетвориться на болото, що корови й кролі знищать його кору, що висока трава йому дошкулятиме - і так далі, безперестанку.Живопліт, що виріс коло Дерева, вирішив якось припинити це безнастанне нарікання. Розповів про все старому Крукові, який, вислухавши, мовив так: - Лихо в тім, що Дерево не бачить у житті справжньої мети - через те нарікає і нарікає.
- І де ж її шукати, оту справжню мету?
- Зазвичай вона під самісіньким носом.
Влітку Живопліт, як завше, забуяв розкішним зелом. Ще й Козолист обвив його кущі, прикрашаючи їх своїм пахучим квіттям.
- Послухай, Дерево, - озвався Живопліт одного дня, - що у твоєму житті видається тобі найгіршим?
Дерево з хвилину поміркувало, а тоді журливо прошепотіло:
- Найгіршим є те, що я нікому не подобаюся. Квітну лиш кілька днів на рік, листя моє негарне, а дикі мої плоди зовсім не смачні.
- Але ж твоїй біді можна зарадити! - вигукнув Живопліт. - Я попросив би Козолиста, щоб обвився довкола твого стовбура й гілля. Тоді запашне квіття й соковите смарагдове листя зодягатимуть тебе щонайменше півроку. Та е одна проблема: Козолист... Козолист не хоче цього. Твердить, що ти забагато нарікаєш.
Дерево замислилося. Тоді озвалося так:
- А коли я дам слово, мовляв, однині буду менше нарікати, ти зумієш переконати його, щоб вився довкола мого стовбура та моїх гілок?
- Авжеж, - відповів Живопліт.
І до кінця року Дерево не поскаржилося на свою долю ні разу.
А навесні, одного погідного дня, Козолист пустив невеличку парость. Парость розвинулася і заплелася круг стовбура та гілок. Розпустилися запашні квіти, жовті й рожеві. Дерево стало найкрасивішим з усіх довколишніх дерев. Відтоді воно вже не нарікало. Ніколи.
Одного зимового дня, пополудні, Крук заговорив до Живоплота:
- Давно я не чув, щоб Дерево скаржилося. Либонь, віднайшло таки сенс життя. Як ти гадаєш?
- А ти запитай у самого Дерева, - порадив Живопліт.
Крук знявся в повітря, підлетів до Дерева і запитав, чи знайшло воно, зрештою, сенс життя.
- Вибач, зараз не можу розмовляти - мушу захищати мого Козолиста від дощу.
- Але ж тепер, взимку, він бурий, зів'ялий...
- Тепер - так, - відповіло Дерево, - але він обвиває мене, і я бережу його аж до весни. Тоді він знов зазеленіє, розквітне - буде ще гарнішим, як торік.
Старий Крук і Живопліт були вельми втішені. Дерево справді віднайшло сенс життя і вже ніколи не нарікало.
Інколи наше серце страждає від короткозорості. А сенс життя у кожною з нас... під самісіньким носом.
БРУНО ФЕРРЕРО
