Гнучке деревце у саду прив'язали до міцного ясеневого кийка. Кийок служив деревцеві за опору й охорону, допомагав йому, щоби зростало струнким.
Коли вітер запрошував у танок, юне деревце похитувало своєю щораз буйнішою кроною, розгойдувалося і кричало:
"Відпусти мене, прошу, чому ти так міцно мене тримаєш? Дивись-но: усі гойдаються на вітрі. Чому ж я маю стояти мов укопане?"
"Зламаєшся, — незмінно відповідав кийок. — А крім того, можеш стати перехнябленим і перекривленим карликом".
"Ти — старий заздрісник. Облиш мене!"
Молоде деревце з усіх сил намагалося звільнитися, проте кийок рішуче стояв на своєму і був твердий як ніколи.
Одного літнього вечора розпочалася страшна буря — із громами й блискавицями, із градом. Деревце, ухиляючись від шаленого вітровію, натужно скрипіло, а його крона трохи не стелилася по землі. Пориви вітру були такі сильні, що, здавалося, ось-ось вирвуть деревце з корінням.
"Ось і кінець", — подумало деревце.
"Тримайся!" — скрипів старий кийок. Він зібрав усі свої сили і чинив опір стихії. Виснажливе змагання тривало ще довго. Деревце вціліло, а старий кийок зламався. Від нього залишились лише два цурпалки. Молоде деревце усе зрозуміло і заплакало.
"Не полишай мене! Я так тебе потребую!" Та на його ридання нікому було відповісти.
Уламок кийка так і залишився прив'язаним до стовбура деревця, начеб прагнув востаннє його обняти.
І нині перехожі зі здивованням дивляться на міцне дерево, яке на вітрі ніжно гойдає сухий цурпалок.
У давні часи в одній країні немічних старців заводили у неприступні гори і залишали там на самотню смерть. Якось один молодий чоловік завів туди свого старого батька. Коли син шукав для нього місця на скелях, батько промовив: "Заведи мене трохи вище".
"Чому?" — спитав син.
"Бо тут я залишив був свого батька. Не хочу померти в тому самому місці".
Син зрозумів, що за якихось тридцять літ з ним станеться те саме.
Він обіпер батька на своє міцне плече і повів додому
Коли вітер запрошував у танок, юне деревце похитувало своєю щораз буйнішою кроною, розгойдувалося і кричало:
"Відпусти мене, прошу, чому ти так міцно мене тримаєш? Дивись-но: усі гойдаються на вітрі. Чому ж я маю стояти мов укопане?"
"Зламаєшся, — незмінно відповідав кийок. — А крім того, можеш стати перехнябленим і перекривленим карликом".
"Ти — старий заздрісник. Облиш мене!"
Молоде деревце з усіх сил намагалося звільнитися, проте кийок рішуче стояв на своєму і був твердий як ніколи.
Одного літнього вечора розпочалася страшна буря — із громами й блискавицями, із градом. Деревце, ухиляючись від шаленого вітровію, натужно скрипіло, а його крона трохи не стелилася по землі. Пориви вітру були такі сильні, що, здавалося, ось-ось вирвуть деревце з корінням.
"Ось і кінець", — подумало деревце.
"Тримайся!" — скрипів старий кийок. Він зібрав усі свої сили і чинив опір стихії. Виснажливе змагання тривало ще довго. Деревце вціліло, а старий кийок зламався. Від нього залишились лише два цурпалки. Молоде деревце усе зрозуміло і заплакало.
"Не полишай мене! Я так тебе потребую!" Та на його ридання нікому було відповісти.
Уламок кийка так і залишився прив'язаним до стовбура деревця, начеб прагнув востаннє його обняти.
І нині перехожі зі здивованням дивляться на міцне дерево, яке на вітрі ніжно гойдає сухий цурпалок.
У давні часи в одній країні немічних старців заводили у неприступні гори і залишали там на самотню смерть. Якось один молодий чоловік завів туди свого старого батька. Коли син шукав для нього місця на скелях, батько промовив: "Заведи мене трохи вище".
"Чому?" — спитав син.
"Бо тут я залишив був свого батька. Не хочу померти в тому самому місці".
Син зрозумів, що за якихось тридцять літ з ним станеться те саме.
Він обіпер батька на своє міцне плече і повів додому
БРУНО ФЕРРЕРО
