У часи змагань за утворення і розвиток незалежної Української Православної Церкви в Україні під радянською владою український церковний рух почав розвиватися і на українських землях, які опинилися з 1919–20 рр. під Польщею. Маючи в минулій історії Польщі досвід, як небезпечно мати своїх громадян церковно узалежненими від Москви, польський уряд подбав про автокефалію православної Церкви в Польщі; Польська автокефалія була визнана, незважаючи на спротив Москви, східними православними патріархами та іншими автокефальними Церквами після Томосу (закону) Константинопольського Патріарха від 13 листопада 1924 р.

Національний церковний рух в Україні викликав у Церкві велику боротьбу, бо проти нього виступили єпископи, що майже всі були або росіянами за походженням, або зросійщеними. В Москві ж, у 1917 р., був скликаний Всеросійський Церковний Собор, на якому було відновлено патріаршество в Російській Церкві. Хто був за старий порядок, сподівався на cтримання революції і збереження Росії від розвалу під впливом Церкви на чолі з Патріархом.

Від 1686 року Московська Патріархія підпорядкувала собі всю Київську митрополію, тобто не тільки терени Східної України та Київ, а й невід'ємні її частини в Західній Україні (Волинь, Поділля, Галичину, Холмщину), що потрапили під владу Польщі за угодою з Москвою в 1667 р. Але й під юрисдикцією Московського Патріарха переслідування православної Церкви в Польщі не припинилося. Навпаки, політичний поділ України полегшив Польщі запровадження унії, бо втратився міцний зв'язок між паствою, духовенством та вищою православною ієрархією.

Відраза до офіційної Церкви у колах інтелігенції нерідко призводила до релігійної байдужості, а то й до зневір'я. Молодь захоплювалася соціалістичними та революційними ідеями, відкидала Церкву й релігію як гальмо в розвитку людства. Однак частина інтелігенції зберігала віру та відданість християнському вченню, і в той же час гостро картала церковне керівництво.

Згідно з умовами переходу Київської митрополії під владу Москви, на які погодилися царі (їх було двоє у той час) та Московський Патріарх, православна Церква в Україні мала право на широку автономію. Вона зберігала право обирати митрополита і єпископів на власних Соборах. Під владою митрополита Київського залишалися всі монастирі в Україні. Йому належало право церковного суду. Він мав право на власну друкарню, в справи якої не повинна була втручатися Москва. Зважаючи на давність та історичне значення Київського митрополичого престолу, митрополит Київський вважався другим після Московського Патріарха.

Св. Іоасаф, у миру Іоаким, народився 8 вересня 1705 року у знаній українській родині Горленків. На восьмому році життя, як і вся багата українська шляхта, батьки послали хлопця до Києво-Могилянської академії. Розлучившись із сином, вони дуже сумували за ним. Одного разу батькові приснився сон, який пророчив долю його сина. У глибокій задумі сидів старий Горленко перед вечором на ґанку. Сонце заходило. Глянувши на захід, він побачив Божу Матір, що стояла на повітрі, і сина свого Іоакима, який молився, припавши до ніг її. Божа Матір сказала хлопцеві: "Почуті Мною молитви твої". І тоді злетів ангел і накинув на хлопця святительську мантію. Старий Горленко пішов розповісти про своє видіння дружині, але по дорозі усе забув і пригадав сон з усіма подробицями аж через багато років, після смерті сина.
Пам`ять - 23 грудня, а 17 вересня - відкриття мощів (нов. ст.).

Св. Феодосій був вихідцем із шляхетної родини Полонських, які згодом отримали прізвище Углицьких (звідси св. Феодосій Углицький). Батько Феодосія був священиком. Після навчання в Київській духовній академії св. Феодосій пішов на військову службу. Однак невдовзі він відмовився від усього мирського і почав провадити подвижницьке життя в одному з київських монастирів, будучи архидияконом, ігуменом, а потім – архимандритом. В 1692 р. св. Феодосій був висвячений на єпископа Чернігівського. У святительському сані він виявив батьківське піклування про свою паству, намагався зміцнювати в ній любов до побожного життя, подаючи усім своїм життям високий приклад. Святістю, увагою до людей і поблажливістю до недоліків кожного святитель здобув загальну любов і пошану.
Пам'ять святителя – 18 лютого, відкриття святих мощей – 22 вересня (новий ст.).

Широкі простори Сибіру,заселені численними інородцями, були полем місіонерської діяльності. У XVIII столітті тут добре попрацював св. Інокентій. Св. Інокентій народився наприкінці XVII століття в Україні у шляхетній родині. Освіту він здобув у Київській духовній академії, а в Києво-Печерській лаврі прийняв чернецтво. Деякий час св. Інокентій був префектом та вчителем філософії в Московській Слов'яно-греко-латинській академії.
Пам'ять св. Інокентія відзначається 9 грудня за нов. ст.

Задовго до підпорядкування Київської митрополії Московський Патріархат спільно з державною владою широко використовував українське духовенство, українських учених, щоб подолати неуцтво, яке панувало на Московщині, зокрема в церковному житті. Московський Патріарх Філарет, батько царя Михайла Федоровича, у смутну добу побував у польському полоні, побачив боротьбу православних братств проти Берестейської унії і зрозумів велике значення освіти у справах віри. Повернувшись до Москви, він заснував патріаршу греко-латинську школу.

Святий Димитрій (світське ім`я — Данило) народився 11 грудня 1651 р. в містечку Макарові Київського полку в сім`ї макарівського сотника Сави Григоровича Туптала, який потім був київським сотником (1682-1686). Батько святого прожив понад 100 років, причому в останній період свого життя був ктитором Свято-Кирилівського монастиря у Києві. Був похований біля Свято-Троїцького храму цього монастиря у 1703 р. Батько й мати (Марія Михайлівна) святого відзначалися глибокою релігійністю, і не випадково не тільки він, але й всі його чотири сестри (Олександра, Марія, Феодосія, Параскева) прийняли чернечий постриг, причому Параскева (померла у 1710 р.) була ігуменією Свято-Микільського Йорданського монастиря у Києві. Батьки святого щедро обдаровували київські храми й монастирі, в т.ч. й Києво-Могилянської Академії.
Православна Церква відзначає день пам`яті св. Димитрія Ростовського 10 листопада, знайдення мощей - 4 жовтня (новий стиль).

Московські царі та Патріарх намагалися надати своєму підступному акту законного вигляду. 1686 року до Царгорода вирядили послів з Москви і від гетьмана Самойловича. На шляху вони зустрілися з Олександрійським Патріархом Досифеєм, відомим і впливовим каноністом, який спочатку рішуче відмовився визнати незаконне приєднання Київської митрополії до Москви й осудив цей акт як канонічно та морально неправильний, безпідставний, свавільний. Він також осудив царську обіцянку дати щедру винагороду Константинопольському Патріархові після одержання грамот про відречення від Київської митрополії, назвавши це "явною симонією" (продажем духовних дарів за гроші).