Добре відомо, що головною козацькою святинею для запорожців у часи останньої Нової Запорозької Січі була Військова (Січова) церква Покрова Пресвятої Богородиці. Тому цілком зрозуміло, чому після скасування Запорозького війська саме вона стала одним із найвідоміших символів незалежності українського козацтва. Треба підкреслити, що одразу ж після подій червня 1775 року доля цієї церкви та її різниці стала темою для обговорення серед широкого загалу, що обумовило появу цілої низки народних пісень, легенд та чуток, а сама означена тема залишається не менш актуальною в наші дні, коли передова українська інтелігенція веде активні пошуки свого історичного коріння та визначення національних цінностей.
Зауважимо, що сучасні, найбільш поширені уявлення про цей храм пов’язані, на жаль, не з висновками наукових досліджень, а з легендарними звістками, викладеними популяризаторами козацької історії, зокрема А. Кащенком на початку ХХ ст., який писав: “Побачивши, що начальники забрали із церкви шухлядку [з найдорожчими військовими документами], донські козаки зрозуміли те так, що їм можна погріти біля церкви руки, і, вскочивши в неї, позривали з образів понавішувані на них золоті хрести, золоті та срібні медалі, а кому того не вистачило, то почали здирати з образів срібні ризи, а коли й того не стало — одірвали срібну царську браму й, побивши та порубавши її на шматочки, порозтягали по кишенях” [9, 306]. Значно пізніше одеський літератор Б. Сушинський, очевидно, використавши ту ж саму книгу А. Кащенка, ще більше драматизував описані ним події: “Ускочивши на Січ, російські війська обдерли церкву, пограбували скарбницю, похапали все, що тільки можна було вхопити, а по тому всі будівлі, в тому числі й церкву, зруйнували та попалили”[10, 633 – 634].
Ця точка зору стала настільки популярною, що, найчастіше, вже не піддається критичному аналізу. Так, спеціаліст з церковної історії Запорозького війська І. Лиман вже у науковій монографії стверджує, що Січовий храм був розорений безпосередньо під час ліквідації Січі [11, 176].
Отже, йдеться про здійснення акту справжнього вандалізму, в результаті якого головна запорозька церква була повністю знищена, а всі її цінності розкрадені солдатами російської армії, зокрема, донськими козаками, які, між іншим, також були православними християнами. Відразу же зазначимо, що дуже складна проблема подальшої долі речей церковної різниці має свою власну, досить значну за обсягом історіографію і ще далека від свого вирішення. Тому в цій статті ми зупинимось лише на деяких найважливіших аспектах історії саме Січової Покровської церкви, як головної культової споруди та унікальної пам’ятки історії та культури запорозького козацтва.
Спочатку спробуємо прослідкувати шлях творення історіографічної традиції щодо повного знищення храму Покрова Пресвятої Богородиці у 1775 р. Виявляється, що в її основі, переважно, покладено, спогади мешканця Нікополя Михайла Решетняка, які, нібито, були записані влітку 1845 р. А. Скальковським. Згідно з цими споминами, М. Решетняк особисто бачив, “как калмыки, донцы и солдаты (без ведома начальства) обдирали церковь, топором обрубая царские врата...” [12, 265].
Аналіз споминів колишнього козака дає підставу стверджувати, що А. Скальковський під час своєї єдиної подорожі по “запорозьким урочищам” ніяк не міг спілкуватися із М. Решетняком. Справа у тому, що сам М. Решетняк помер у 1839 р. і тому його спомини могли бути записані вченим лише зі слів іншої людини. Такою особою, найвірогідніше, міг бути дослідник козацької історії, священик Нікопольскої Покровської церкви, протоієрей Іоанн Карелін, який зайняв цю посаду у 1838 р. Він спеціально цікавився біографією М. Решетняка і встановив, що за документами названої церкви 1787 року колишньому запорожцю було 42 роки, отже, у 1775 р. його вік складав близько 30 років. Зазначимо, що у своїй статті 1867 р. І. Карелін також навів деякі записані ним спогади цього козака, але поставився до них з долею скептицизму [13, 537 – 538]. Насторожує також той факт, що ні отець Іоанн, ні А. Скальковський у своїх роботах не називають один одного, хоча, скоріше за все, вони зустрічались у Нікополі у 1845 р.
Все це дає підставу особливо ретельно поставитися до питання вірогідності саме цього факту із споминів М. Решетняка, який на сьогодні дуже часто приймається без застережень, перетворившись на історіографічну традицію, яка не викликає сумніву. Водночас слід мати на увазі, що в будь-якому разі слова запорожця М. Решетняка відображають існуючі у 1830-х роках народні уявлення про долю своєї вже не існуючої у той час святині.
Проте не слід забувати, що одночасно серед колишніх запорожців були поширені і зовсім інші чутки. Так, мешканець с. Михайлівки Катеринославського повіту, Микита Леонтієвич Корж (помер у 1835 р.), трохи раніше, а саме у 1828 – 1831 роках, розповів архієпископу Гавриїлу (Розанову), що “селение Покровское название получило от Покровской Запорожской церкви, которая и доныне существует” [14, 11].
Буде доречно навести уривки з козацьких історичних пісень, в яких йдеться про події червня 1775 р. В одній з них є такі рядки:
А москалі не дрімали, запас обдирали,
А московськії старшини церкву грабували;
Та беруть срібло, беруть злото, восковії свічі.
Ой, заплакав пан кошовий з старшиною в Січі.
Ой, зайшов же пан кошовий та на круту гору:
“Не руйнуйте, люди добрі, хоч Божого дому!”
У другій пісні викладена дещо інша версія:
Ой, обступили превражі драгуни
Усі степи та й усі плавні,
Пішли наші запорожці
Не з добра, а з печалі.
Ой, як утікали, то усе забирали
І з церков ікони,
Тільки покидали золотую збрую
Та вороні коні…
У спеціальній роботі з історії запорожців після ліквідації Запорозької Січі нами з різних джерел було зібрано ще декілька народних пісень, які стосуються означеного трагічного епізоду, але в них, як і в тільки що процитованих уривках, не йдеться про знищення або спалення самої храмової споруди [2, 101 – 106]. Зупинимось на питанні будівництва та зовнішнього вигляду Січової церкви Покрова Богородиці.
Найчастіше вважається, що спорудження останньої запорозької військової церкви, розташованої у Новій або Підпільненській Січі, розпочалось одразу ж після виходу Низового війська з-під протекції Кримського ханства і переводу козацького Коша на річку Підпільну у 1734 р. [11, 176]. На перший погляд, таке твердження є цілком логічним і ніби-то не може викликати принципових зауважень, проте, при більш детальному аналізі питання про час будівництва, як і про термін існування цієї церковної споруди, виявилось не таким простим.
Нагадаємо, що ще А. Скальковський плутався із датою спорудження храму. Так, в одній статті він відносив її до 1730-х [15], а в іншому місці — до 1740-х років [12, 264]. Прояснити проблему, певною мірою, допомагають опубліковані картографічні матеріали. Виявляється, що на “Плане Запорожских козаков города Сечи ис ретраншементом”, виконаним під керівництвом генерал-лейтената М. Фон-Брадке у 1737 р., церкви немає, а оборонні споруди “Замку” або Внутрішнього Кошу ще не завершені [1, 543]. На аналогічному плані 1738 р. церква вже позначена, а майже всі внутрішні та зовнішні укріплення Січі добудовані (Малюнок 1, В) [1, 544]. “Церковь Запорожская” присутня і на відомому плані Січі інженер-підполковника Даніеля де-Боксетта, який датується лютим 1742 р. (Малюнок 2, К) [4, 467 – 469].
Відомо також, що у 1742 р. всеросійська імператриця Єлизавета Петрівна своєю грамотою від 16 вересня на ім’я кошового отамана Семена Веремійовича (Тимошея) пожалувала “на покупку к новостроящейся у вас в Запорожье церкви Покрова Пресвятыя Богородицы белого железа и на заплату мастерам тысячу рублев и все те деньги, а також на сей 1742 год порох и свинец при сей... грамоте отправлены с присланными от вас Константином Малашевичем с товарищами” [3, 80].
Отже, наведені факти дозволяють зробити висновок, що будівництво церкви розпочалось десь у 1737 – 1738 роках, а завершилось у 1742 році, можливо, напередодні свята Покрови 14 жовтня. До речі, ще П. Короленко аргументовано стверджував, що зведення храму затрималось через події російсько-турецької війни 1735 – 1739 років [16, 23]. З цією думкою видатного кубанського історика важко не погодитись, але слід додати, що у 1735 – 1737 рр. на Січі велися дуже значні за обсягом роботи по зведенню оборонних споруд внутрішнього Коша, Новосіченського ретраншементу та зовнішніх укріплень Запорозької Січі (Малюнок 1 – 2). Скоріше за все, саме це будівництво в умовах триваючої війни було першочерговим, а на храм у той час не вистачало ні грошей, ні будівельників і тому спочатку у Коші стояла звичайна похідна церква, також освячена в ім’я Покрова Пресвятої Богородиці [12, 266].
Згідно з планами, наведеними вище, храм Покрова Богородиці розташовувався не в самому центрі головного майдану Внутрішнього Коша, де збирались військові Ради, а ближче до його східної частини, зліва від входу до Коша через центральну браму з боку базару (Малюнок 1; 2). Досить непогано відомо, як саме виглядала Покровська церква, хоча її обміри, на жаль, не збереглись. На гравюрі “Церква, рада і курені Запорозькі у 1773 році”, опублікованій А. Шмідтом, добре видно, що культова споруда була зведена з дерев’яних колод, мала хрестовидну у плані форму, шатровий дах з декількома банями, а також дзвіницю. Цілком очевидно, що храм на ній зображений не зовсім точно і з порушенням пропорцій, зокрема кидається в очі занадто перебільшена висота дзвіниці і неприродне розташування бокових бань. Крім цього, на гравюрі відсутній вхід, який, за церковними канонами, повинен бути з західного боку, тобто через дзвіницю (Малюнок 3) [4, 467 – 469].
Так чи інакше, наведений нами малюнок у цілому непогано співвідноситься з характеристикою храму, записаною А. Скальковським у с. Покровському в 1845 р. зі слів колишнього запорожця Вишкварка. Останній розповів вченому, що церква була збудована за благословенням Київського митрополита Рафаїла, “о 5 главах; престолов было два: один главный внизу, во имя св. Покрова Богоматері, як завжди було, а другой на хорах, во имя Святого Чудотворца Николая, покровителя, как известно, мореходов, воинов и лодочников” [12, 266 – 267].
Підкреслимо, що репрезентовані опис і малюнок навіть у деталях співпадають з проектом військової соборної церкви Воскресіння Христова, яку чорноморські козаки заклали вже на Кубані у Катеринодарі наприкінці 1799 року. Вона повинна була бути дерев’яною, “крестобразною, мерою с алтарем в длину, ширину и вышину 50 аршин [около 35 м.], и колокольня в длину и ширину 18 [до 13 м.], но не ниже боковых церковных приделов и пристроена к церкви..., самою искусственнейшою топорною, пиляною и струганою прочною работою, как следует, под железную крышу... Церковь сия должна быть о пяти, а колокольня об одной главах, во внутри церкви пол, крыласы, как снаружи рундуки с галлереями...”. Кошторис на її будівництво з лісу замовника, яким виступав уряд Чорноморського війська, складав 10.000 карбованців [17, 389 – 390]. Варто додати, що цей храм у 1801 році описаний як “преогромная деревянная церковь архитектурою подобная той, какова была в старой Запорожской Сичи”. Отже, цей собор, остаточно завершений лише у лютому 1807 року, був побудований за зразком Запорозької Січової церкви у стилі козацького барокко, хоча прототип був меншим за розмірами, але невідомо наскільки [18].
Треба мати на увазі і той факт, що запорожці добудовували та прикрашали свою церкву до самого кінця Січі. Так, ще у 1759 р. у війську існувала посада “будівничого Військової церкви”, обов’язки якого виконував тоді військовий писар Онисим Семенович Кривицький [1, 136]. Цей факт є яскравим прикладом того, якої особливої уваги надавало запорозьке товариство оздобленню свого головного храму. При цьому козаків не зупиняли навіть дуже значні грошові витрати.
Відомо, що іконостас Покровського храму був різьблений, гарної високохудожньої роботи з образами київського та італійського письма. А. Скальковський повідомив, що влітку 1845 р. він у розібраному вигляді зберігався на хорах Покровської церкви с. Покровського Катеринославського повіту, яка була збудована у 1798 р. неподалік від місця старого храму. Цікаво, що тоді ж освячене за часи запорожців місце олтаря Січової церкви було позначене спеціальним кам’яним монументом, на вершині якого спочатку був встановлений хрест. Тоді ж А. Скальковський вперше описав та замалював розташовані у правому криласі церкви “четыре места деревянные, грубой резной работы и живописи..., у которых кошевой и три главные старшины (судья, писарь и есаул) слушали Божественную литургию…”. Вони разом з іконостасом були перенесені у нову Покровську церкву [12, 266 – 269] (Малюнок 4).
Приблизно у той ж самий час село Покровське відвідав видатний український історик М. Костомаров, який у церкві звернув увагу на розібраний іконостас, зауваживши, що зробили його не на Запорожжі [19, 260].
Найбільш детальний опис залишків Січової церкви, а також деталей її оздоблення і речей з неї, які знаходились тоді у с. Покровському, в середині 1880-х років зробив Д. Яворницький. Він уточнив, що згаданий А. Скальковським пам’ятник розташовувався на городі селянина Андрія Лойка і на ньому був такий напис: “Сей крест поставлен над престолом Покрови Пресвятыя Богоматере: старанием Гурием Булгар 1835-го.” і підкреслив, що Г. Булгар був мешканцем с. Мар’їнського Херсонського повіту. Тоді ж вчений описав кований залізний купольний хрест старої церкви “работы весьма простой, но вместе с тем довольно изящной; высоты три аршина без вершка”, який йому показали на горищі поміщицького амбару. У церкві він бачив бокуни або стасідії на десять місць і навів їх детальну характеристику: “Бокуны — это вместе и стойки и сидения, весьма распространенные в монастырях; в них можно облокотиться на высокую перегородку, отделяющую ее от другой бокуны, и прислониться спиной к стенке, и совершенно свободно сесть на укрепленную внизу с помощью шарниров дощечку” (Малюнок 5). Тоді в церкві зберігалось ще досить багато речей з Січового храму, зокрема, образи, ризи, хоругви, різні церковні книги, а також паникадило, баня з жертовника та інше. На хорах знаходився “весь иконостас..., со множеством икон прекрасной греческой работы, отличающийся необыкновенной натуральностью” [6, 190 – 193].
Що стосується іконостасу, то на початку ХХ ст. Д. Яворницький повідомив про нього низку цікавих подробиць. Передусім, він написав про те, що на деяких іконах “имеются фигуры запорожцев с булавою в руках и в казацких костюмах”. Виявляється, що у 1887 р. цей справжній витвір мистецтва разом з Д. Яворницьким оглядав відомий колекціонер української старовини В. Тарновський, який побажав придбати його для свого приватного зібрання. Проте, за словами вченого, мешканці Покровського запросили за нього занадто велику суму у 10.000 карбованців і тому купівля не відбулась. Дещо пізніше, скоріше за все, у 1902 – 1903 роках, під час додаткових розвідок, проведених на Запорожжі у зв’язку з активною підготовкою до ХІІІ Археологічного з’їзду 1905 р. у Катеринославі, Д. Яворницькому, нарешті, якимось чином вдалося отримати іконостас. Ніяких подробиць цієї події він, на жаль, не навів, повідомив лише про те, що “теперь этот иконостас взят мною безвозмездно и находится в Музее А.Н. Поля” [7, 66].
Треба підкреслити, що деякі факти, наведені П. Короленком у 1905 р., не дуже добре співвідносяться з інформацією Д. Яворницького. Ми маємо на увазі свідоцтва або чутки, записані чорноморськими делегатами на Запорожжі зі слів очевидців у 1798 р., коли вони, за ініціативою військового отамана Т. Котляревського, небезуспішно намагались повернути речі та коштовності з різниць Січової церкви та Києво-Межигірського монастиря.
В них, зокрема, йдеться про те, що у середині 1780-х років, коли значна частина найкращих та найдорожчих церковних речей Покровської церкви вже була роздана князем Г. Потьомкіним по різних храмах та монастирях південної України та Росії, “прибышие от него Славянской провинциальной канцелярии майор Григорий Борзенко и комиссар Иван Деряев выбили в той церкви из мест все образа в серебрянных ризах и взяли их с собой. Вместе с тем, они взяли еще серебрянные врата, чаши и прочие вещи в опустевшей запорожской ризнице оставшиеся”. Крім цього, П. Короленко повідомив про таку важливу подробицю, що приблизно в той же час управляючий помістям князя А. Вяземського, якому тоді належало с. Покровське, Іван Розельпланцер “побил самые большие той церкви колокола и медь продал жидам в Польшу по 11 рублей за пуд” [5, 26].
І дійсно, в одному з каталогів Катеринославського обласного музею імені О. Поля, опублікованому у 1910 р., позначена “часть иконостаса (деревянной рамы без икон) из церкви последней Подпильненской Сечи. От великого князя Михаила Николаевича [Романова]” [20, 190(№№ 62 – 63)]. Як бачимо, ніяких образів у ньому вже не було, що підтверджує інформацію чорноморців, наведену П. Короленком. Ікони Покровської церкви не згадуються і серед інших експонатів музею О. Поля, хоча у 1880 роках Д. Яворницький бачив три образи із зображенням Ісуса Христа у мешканки с. Грушівки, селянки Богданової, які, за свідченням старожилів, походили саме з Січового храму [6, 264 – 265].
У 1910 році два бокуни на чотири місця, малюнки яких були раніше опубліковані А. Скальковським та Д. Яворницьким, також знаходились у музеї імені О. Поля. У згаданому каталозі вони описані таким чином: “два запорожских, разрисованных старинными красками, бокуна для сидения и стояния в церкви запорожской старшины, то есть кошевого отамана, судьи, писаря и есаула. Из церкви последней Сечи на р. Подпильной” [20, 247(№№ 464 – 465). Отже, можна зробити висновок, що у перших роках ХХ ст. ці деталі церковного інтер’єру, разом з іконостасом були вилучені з церкви за допомогою князя М. Романова, якому з 1861 р. належав маєток у с. Покровському.
Зауважимо, що крім вчених у дослідженні запорозьких церковних святинь взяли участь і художники. Так, ще до А. Скальковського, а саме у 1843 р., подорож на Запорожжя здійснив Т. Шевченко. Під час свого перебування у с. Покровському він зробив малюнок “Покровська Січова церква”, очевидно, не знаючи, що старий козацький храм тоді вже був розібраний. У 1880 р. село відвідали художники І. Рєпін та В. Сєров і перший з них написав олією невелику картину-етюд “Внутрішній вигляд Запорозької церкви”, ймовірно також не гадаючи про те, що то була вже зовсім інша церковна споруда. На картині І. Рєпіна добре видно згадані бокуни, три церковні запорозькі хоругви, образ Пресвятої Богоматері зі зрізаними верхніми кутами, діскос, зірку, а також два дерев’яних різьблених аналоя зі старої Покровської церкви. Всі ці речі були виставлені у притворі та спеціально відведеному куті, зліва від входу [21, 19 – 20].
Що стосується одного з аналоїв, зображеного на етюді І. Рєпіна, то він був описаний і опублікований Д. Яворницьким у 1888 р. Наведемо його характеристику: “Аналой, высоты аршин с четвертью, покрашенный ярко-зеленой краской, с резьбой и со вставленной на нем иконой, на которой представлена Богоматерь с покровом, держащая под ним несколько фигур: на первом плане царя Иоанна и царевну Софью, архииереев и монахов, а на втором — запорожцев; последние представлены без шапок, с бритыми головами, на которых виднеются чубы” (Малюнок 6) [12, 193]. Цікаво, що ця святиня у серпні 1905 р. ще знаходилась у Покровському, де її бачили делегати ХІІІ Археологічного з’їзду під час екскурсії по запорозьких урочищах [22, 268].
У 1908 р. Д. Яворницький опублікував фотознімки обох згаданих аналоїв з Січової церкви (Малюнок 7 – 8) [7], а трохи пізніше перший з них був описаний у каталозі музею: “аналой с изображением на нем Богоматери в облаках с распростертой ризой, под которой она держит с одной стороны архииереев и монахов, с другой — двух царей, одного монаха и запорожцев, одетых в кафтаны и стоящих на коленях; на заднем плане видна целая группа чубатых голов”. Про другий з них сказано: “аналой в виде раковины, окрашенный разных цветов красками” [20, 247(№№ 458 – 459)]. Отже, обидва аналої були вивезені вченим до Катеринослава пізніше, ніж залишки іконостасу, а саме між серпнем 1905 та 1908 рр.
Повертаючись до самої Січової Покровської церкви, треба згадати і про те, що за часи запорожців при ній працювала школа і навіть існувала спеціальна посада шкільного отамана. Ми можемо назвати ім’я людини, яка виконувала ці обов’язки та одночасно була свічкарем. Це був козак Грицько Волик, який помер восени 1751 р. під час епідемії чуми. Тоді ж загинули й інші служителі церкви: ієромонах Ігнатій, перший диякон Феодор та чернець Феона [8, 84]. Добре відомо, що у більшості церков Запорожжя священики і диякони обирались громадою прихожан і були переважно козацького походження, але у Січову церкву, зазвичай, призначались більш освічені та шановні ієреї, прислані із Києво-Межигірського монастиря [23].
При церкві була зібрана досить значна бібліотека. В останній знаходилось не менше 120 книг не лише богослужебного, але й морального та історичного змісту [13, 534]. Про долю цієї бібліотечної збірки також майже нічого не відомо і більшість спеціалістів навіть не згадують про те, що вона взагалі існувала. Архієпископ Гавріїл у 1850-х роках написав, що, судячи з опису речей Січової церкви 1775 р., “между книгами редких не находилось” [24, 104]. Зазначимо, що одна з них була знайдена та атрибутована автором у бібіліотеці Одеського археологічного музею НАН України, серед книг, які раніше належали Одеському товариству історії та старожитностей. Вона є рукописною збіркою на 57 піваркушах, в яку входять три праці історичного характеру: фрагмент неопублікованого досі варіанту “Літопису гадяцького полковника Григорія Грабянки” та дві статті академіка Ф. Міллера з історії козацтва, опубліковані у 1755 та 1760 роках. Треба вважати, що цей рукописний звід був особисто вилучений із бібліотечного зібрання церкви правителем Катеринославського намісництва генерал-майором І. Сінельниковим у 1783 р. [25, 232 – 234].
Дуже важливим є той факт, що під час скасування Січі у Військовій Покровській церкві дійсно була знайдена схованка, розташована під її престолом. У ній знаходилась скриня, в якій зберігались найбільш цінні, з точки зору запорожців, документи. Всі ці папери в одній в’язці були вивезені з Запоріжжя, а у 1892 р. виявлені у Московському відділенні архіву Головного штабу П. Івановим, який опублікував найбільш цікаві з них [3, 59 – 100]]. Гадаю, що доречно буде навести тут їх стислий опис, зроблений названим вченим:
“1. Грамоты императриц: Анны Иоанновны (6 подлинных и одна копия), Елизаветы Петровны (46 подлинных и 1 копия) и Екатерины ІІ (1).
2. Копия универсала гетмана Богдана Хмельницкого от 15 января 1655 г.
3. “Выписка з писма з договору вечного мира Российского с Поляками 1686 г. третьего пункта в Белоцерковки”.
4. Высочайший указ 14 июня 1688 г. на имя кошевого отамана Григория Сагайдачного о построении города на р. Самаре и о движении запорожцев на промысел против крымцев.
5. Записка, составленная по распоряжению кошевого атамана Ивана Малашевича под заглавием: “В память потомную сие ведомо будет, много числом лет Войско Запорожское Низовое под крымскою протекциею мешкало, и в коликих местах Кошем своим, чыто Сечью сыдение мало, року 1734 мая 29 запысуется”.
6. Подлинный универсал Запорожскому Войску гетмана, графа Разумовского от 9 ноября 1750 г.
7. Черновые бумаги по переписке Коша с Правительствующим Сенатом, с коллегией иностранных дел, с графом К.Разумовским и с разными учреждениями за 1755 – 1759 гг.” [26].
Таким чином, можна зробити висновок, що Січова церква Покрова Пресвятої Богородиці була для козаків не лише звичайною культовою спорудою, а й справжнім культурним центром усього Запорозького війська. Можна впевнено стверджувати, що вона виконувала функції і скарбниці, і своєрідного музею, оскільки в ній зберігались старі клейноди, найважливіші документи, а також срібні та золоті козацькі нагороди, подаровані церкві запорожцями. Ця традиція пізніше була відроджена у Чорноморському війську вже на Кубані.
З інших маловідомих епізодів історії Покровської церкви слід згадати запис, зроблений на сторінках однієї з богослужебних книг, яка також зберігалась у 1845 р. у новому храмі с. Покровського: “1763 г. месяца Ноября против 9 числа, была буря крепко сильна, что и верхи Сечевой церкви посвертало”. У 1845 р. він був знайдений і пізніше опублікований А. Скальковським [12, 271].
Завершуючи опис церкви Покрова Пресвятої Богородиці, скажемо, що вже наприкінці 1760-х років вона стала замала для запорожців. Більше того, козаки дали обітницю: лише тільки благополучно завершиться війна 1768 – 1774 років, звести у Січі нову кам’яну церкву в ім’я Покрови. Про це Кіш повідомив В. Черткова у грудні 1772 р., додавши, що саме для цього будівництва буде використаний тесаний камінь, цегла і мармур зі старих турецьких споруд та мечетей, які розташовувались на запорозьких землях [12, 129 – 130, 264].
Подальша історія Січового храму виглядає таким чином. У 1776 р. Підпільненська Січ була названа Покровським, але в той час церква там ще діяла, як, до речі, школа та шпиталь при ній. Про це свідчить інструкція канцелярії Новоросійської губернії від 22 липня: “Для приобретения находящимся при здешней церкве Покрова Пресвятыя Богородицы церковнослужителям и школе содержания, которое они имели от зимовников и мельниц, учинить по рассмотрению господина воеводы новое, с изъятием того положения, и кажется, полезно бы было сделать кружки для сбору церковнослужителям, на школу и шпиталь” [27, 195, 198]. Наприкінці 1770-х років місто Покровськ втратило свій статус і як звичайне село перейшло у приватну власність князя А. Вяземського, після чого більшість козаків, не бажаючи ставати кріпаками, залишили це поселення. Вже у 1780 р. протоієрей Григорій Кремянський і другий священик Петро Терпило попросили митрополита Євгенія перевести їх до м. Нікополя, бо “за расходом из Покровска людей в разные слободы, двум священникам в городе Покровске жить было нечем” [28, 65]. Саме Г. Кремянський під час свого переходу до Нікополя, у 1783 р., з дозволу Новоросійського губернатора М. Язикова забрав із Січової церкви значну частину її різниці, зокрема відомий образ Покрова Богоматері із зображеними на ньому запорожцями [6, 57].
Проте Покровський храм існував ще деякий час. Так, немає ніяких сумнівів, що він діяв ще у лютому 1794 р., хоча і знаходився у дуже занедбаному стані. Його священик Іоанн Бистрицький доповідав Катеринославському митрополиту Гавріїлу: “В помещичьем селении генерала-прокурора, князя Вяземского Покровском, где была Запорожская Сечь, Покровская церковь такая до крайности ветхая, что даже и служения иметь в ней крайне опасно; подвалины совсем сгнили, и церковь вошла в землю на полтора аршина, вверху в приделах бревна развалились и совсем кладение наклонно”. Лише 24 березня того ж року митрополит наказав І. Бистрицькому запечатати Покровську церкву до ремонту, або побудови нової. Нова, вже кам’яна церква була зведена у Покровському у 1798 р. [29]. Тоді до неї потрапили залишки різниці та оздоблення Січової церкви, і, можливо, саме в той час або трохи раніше стара церковна споруда була розібрана. Таким чином, козацька Січова церква Покрова Богородиці проіснувала понад 50 років, з яких 33 вона безпосередньо належала запорожцям.
Такі основні етапи історії Військової запорозької церкви та її характеристика. Автор впевнений, що подальші поглиблені дослідження обов’язково додадуть до них нові деталі та епізоди.
Автор: І.В. САПОЖНИКОВ
Зауважимо, що сучасні, найбільш поширені уявлення про цей храм пов’язані, на жаль, не з висновками наукових досліджень, а з легендарними звістками, викладеними популяризаторами козацької історії, зокрема А. Кащенком на початку ХХ ст., який писав: “Побачивши, що начальники забрали із церкви шухлядку [з найдорожчими військовими документами], донські козаки зрозуміли те так, що їм можна погріти біля церкви руки, і, вскочивши в неї, позривали з образів понавішувані на них золоті хрести, золоті та срібні медалі, а кому того не вистачило, то почали здирати з образів срібні ризи, а коли й того не стало — одірвали срібну царську браму й, побивши та порубавши її на шматочки, порозтягали по кишенях” [9, 306]. Значно пізніше одеський літератор Б. Сушинський, очевидно, використавши ту ж саму книгу А. Кащенка, ще більше драматизував описані ним події: “Ускочивши на Січ, російські війська обдерли церкву, пограбували скарбницю, похапали все, що тільки можна було вхопити, а по тому всі будівлі, в тому числі й церкву, зруйнували та попалили”[10, 633 – 634].
Ця точка зору стала настільки популярною, що, найчастіше, вже не піддається критичному аналізу. Так, спеціаліст з церковної історії Запорозького війська І. Лиман вже у науковій монографії стверджує, що Січовий храм був розорений безпосередньо під час ліквідації Січі [11, 176].
Отже, йдеться про здійснення акту справжнього вандалізму, в результаті якого головна запорозька церква була повністю знищена, а всі її цінності розкрадені солдатами російської армії, зокрема, донськими козаками, які, між іншим, також були православними християнами. Відразу же зазначимо, що дуже складна проблема подальшої долі речей церковної різниці має свою власну, досить значну за обсягом історіографію і ще далека від свого вирішення. Тому в цій статті ми зупинимось лише на деяких найважливіших аспектах історії саме Січової Покровської церкви, як головної культової споруди та унікальної пам’ятки історії та культури запорозького козацтва.
Спочатку спробуємо прослідкувати шлях творення історіографічної традиції щодо повного знищення храму Покрова Пресвятої Богородиці у 1775 р. Виявляється, що в її основі, переважно, покладено, спогади мешканця Нікополя Михайла Решетняка, які, нібито, були записані влітку 1845 р. А. Скальковським. Згідно з цими споминами, М. Решетняк особисто бачив, “как калмыки, донцы и солдаты (без ведома начальства) обдирали церковь, топором обрубая царские врата...” [12, 265].
Аналіз споминів колишнього козака дає підставу стверджувати, що А. Скальковський під час своєї єдиної подорожі по “запорозьким урочищам” ніяк не міг спілкуватися із М. Решетняком. Справа у тому, що сам М. Решетняк помер у 1839 р. і тому його спомини могли бути записані вченим лише зі слів іншої людини. Такою особою, найвірогідніше, міг бути дослідник козацької історії, священик Нікопольскої Покровської церкви, протоієрей Іоанн Карелін, який зайняв цю посаду у 1838 р. Він спеціально цікавився біографією М. Решетняка і встановив, що за документами названої церкви 1787 року колишньому запорожцю було 42 роки, отже, у 1775 р. його вік складав близько 30 років. Зазначимо, що у своїй статті 1867 р. І. Карелін також навів деякі записані ним спогади цього козака, але поставився до них з долею скептицизму [13, 537 – 538]. Насторожує також той факт, що ні отець Іоанн, ні А. Скальковський у своїх роботах не називають один одного, хоча, скоріше за все, вони зустрічались у Нікополі у 1845 р.
Все це дає підставу особливо ретельно поставитися до питання вірогідності саме цього факту із споминів М. Решетняка, який на сьогодні дуже часто приймається без застережень, перетворившись на історіографічну традицію, яка не викликає сумніву. Водночас слід мати на увазі, що в будь-якому разі слова запорожця М. Решетняка відображають існуючі у 1830-х роках народні уявлення про долю своєї вже не існуючої у той час святині.
Проте не слід забувати, що одночасно серед колишніх запорожців були поширені і зовсім інші чутки. Так, мешканець с. Михайлівки Катеринославського повіту, Микита Леонтієвич Корж (помер у 1835 р.), трохи раніше, а саме у 1828 – 1831 роках, розповів архієпископу Гавриїлу (Розанову), що “селение Покровское название получило от Покровской Запорожской церкви, которая и доныне существует” [14, 11].
Буде доречно навести уривки з козацьких історичних пісень, в яких йдеться про події червня 1775 р. В одній з них є такі рядки:
А москалі не дрімали, запас обдирали,
А московськії старшини церкву грабували;
Та беруть срібло, беруть злото, восковії свічі.
Ой, заплакав пан кошовий з старшиною в Січі.
Ой, зайшов же пан кошовий та на круту гору:
“Не руйнуйте, люди добрі, хоч Божого дому!”
У другій пісні викладена дещо інша версія:
Ой, обступили превражі драгуни
Усі степи та й усі плавні,
Пішли наші запорожці
Не з добра, а з печалі.
Ой, як утікали, то усе забирали
І з церков ікони,
Тільки покидали золотую збрую
Та вороні коні…
У спеціальній роботі з історії запорожців після ліквідації Запорозької Січі нами з різних джерел було зібрано ще декілька народних пісень, які стосуються означеного трагічного епізоду, але в них, як і в тільки що процитованих уривках, не йдеться про знищення або спалення самої храмової споруди [2, 101 – 106]. Зупинимось на питанні будівництва та зовнішнього вигляду Січової церкви Покрова Богородиці.
Найчастіше вважається, що спорудження останньої запорозької військової церкви, розташованої у Новій або Підпільненській Січі, розпочалось одразу ж після виходу Низового війська з-під протекції Кримського ханства і переводу козацького Коша на річку Підпільну у 1734 р. [11, 176]. На перший погляд, таке твердження є цілком логічним і ніби-то не може викликати принципових зауважень, проте, при більш детальному аналізі питання про час будівництва, як і про термін існування цієї церковної споруди, виявилось не таким простим.
Нагадаємо, що ще А. Скальковський плутався із датою спорудження храму. Так, в одній статті він відносив її до 1730-х [15], а в іншому місці — до 1740-х років [12, 264]. Прояснити проблему, певною мірою, допомагають опубліковані картографічні матеріали. Виявляється, що на “Плане Запорожских козаков города Сечи ис ретраншементом”, виконаним під керівництвом генерал-лейтената М. Фон-Брадке у 1737 р., церкви немає, а оборонні споруди “Замку” або Внутрішнього Кошу ще не завершені [1, 543]. На аналогічному плані 1738 р. церква вже позначена, а майже всі внутрішні та зовнішні укріплення Січі добудовані (Малюнок 1, В) [1, 544]. “Церковь Запорожская” присутня і на відомому плані Січі інженер-підполковника Даніеля де-Боксетта, який датується лютим 1742 р. (Малюнок 2, К) [4, 467 – 469].
Відомо також, що у 1742 р. всеросійська імператриця Єлизавета Петрівна своєю грамотою від 16 вересня на ім’я кошового отамана Семена Веремійовича (Тимошея) пожалувала “на покупку к новостроящейся у вас в Запорожье церкви Покрова Пресвятыя Богородицы белого железа и на заплату мастерам тысячу рублев и все те деньги, а також на сей 1742 год порох и свинец при сей... грамоте отправлены с присланными от вас Константином Малашевичем с товарищами” [3, 80].
Отже, наведені факти дозволяють зробити висновок, що будівництво церкви розпочалось десь у 1737 – 1738 роках, а завершилось у 1742 році, можливо, напередодні свята Покрови 14 жовтня. До речі, ще П. Короленко аргументовано стверджував, що зведення храму затрималось через події російсько-турецької війни 1735 – 1739 років [16, 23]. З цією думкою видатного кубанського історика важко не погодитись, але слід додати, що у 1735 – 1737 рр. на Січі велися дуже значні за обсягом роботи по зведенню оборонних споруд внутрішнього Коша, Новосіченського ретраншементу та зовнішніх укріплень Запорозької Січі (Малюнок 1 – 2). Скоріше за все, саме це будівництво в умовах триваючої війни було першочерговим, а на храм у той час не вистачало ні грошей, ні будівельників і тому спочатку у Коші стояла звичайна похідна церква, також освячена в ім’я Покрова Пресвятої Богородиці [12, 266].
Згідно з планами, наведеними вище, храм Покрова Богородиці розташовувався не в самому центрі головного майдану Внутрішнього Коша, де збирались військові Ради, а ближче до його східної частини, зліва від входу до Коша через центральну браму з боку базару (Малюнок 1; 2). Досить непогано відомо, як саме виглядала Покровська церква, хоча її обміри, на жаль, не збереглись. На гравюрі “Церква, рада і курені Запорозькі у 1773 році”, опублікованій А. Шмідтом, добре видно, що культова споруда була зведена з дерев’яних колод, мала хрестовидну у плані форму, шатровий дах з декількома банями, а також дзвіницю. Цілком очевидно, що храм на ній зображений не зовсім точно і з порушенням пропорцій, зокрема кидається в очі занадто перебільшена висота дзвіниці і неприродне розташування бокових бань. Крім цього, на гравюрі відсутній вхід, який, за церковними канонами, повинен бути з західного боку, тобто через дзвіницю (Малюнок 3) [4, 467 – 469].
Так чи інакше, наведений нами малюнок у цілому непогано співвідноситься з характеристикою храму, записаною А. Скальковським у с. Покровському в 1845 р. зі слів колишнього запорожця Вишкварка. Останній розповів вченому, що церква була збудована за благословенням Київського митрополита Рафаїла, “о 5 главах; престолов было два: один главный внизу, во имя св. Покрова Богоматері, як завжди було, а другой на хорах, во имя Святого Чудотворца Николая, покровителя, как известно, мореходов, воинов и лодочников” [12, 266 – 267].
Підкреслимо, що репрезентовані опис і малюнок навіть у деталях співпадають з проектом військової соборної церкви Воскресіння Христова, яку чорноморські козаки заклали вже на Кубані у Катеринодарі наприкінці 1799 року. Вона повинна була бути дерев’яною, “крестобразною, мерою с алтарем в длину, ширину и вышину 50 аршин [около 35 м.], и колокольня в длину и ширину 18 [до 13 м.], но не ниже боковых церковных приделов и пристроена к церкви..., самою искусственнейшою топорною, пиляною и струганою прочною работою, как следует, под железную крышу... Церковь сия должна быть о пяти, а колокольня об одной главах, во внутри церкви пол, крыласы, как снаружи рундуки с галлереями...”. Кошторис на її будівництво з лісу замовника, яким виступав уряд Чорноморського війська, складав 10.000 карбованців [17, 389 – 390]. Варто додати, що цей храм у 1801 році описаний як “преогромная деревянная церковь архитектурою подобная той, какова была в старой Запорожской Сичи”. Отже, цей собор, остаточно завершений лише у лютому 1807 року, був побудований за зразком Запорозької Січової церкви у стилі козацького барокко, хоча прототип був меншим за розмірами, але невідомо наскільки [18].
Треба мати на увазі і той факт, що запорожці добудовували та прикрашали свою церкву до самого кінця Січі. Так, ще у 1759 р. у війську існувала посада “будівничого Військової церкви”, обов’язки якого виконував тоді військовий писар Онисим Семенович Кривицький [1, 136]. Цей факт є яскравим прикладом того, якої особливої уваги надавало запорозьке товариство оздобленню свого головного храму. При цьому козаків не зупиняли навіть дуже значні грошові витрати.
Відомо, що іконостас Покровського храму був різьблений, гарної високохудожньої роботи з образами київського та італійського письма. А. Скальковський повідомив, що влітку 1845 р. він у розібраному вигляді зберігався на хорах Покровської церкви с. Покровського Катеринославського повіту, яка була збудована у 1798 р. неподалік від місця старого храму. Цікаво, що тоді ж освячене за часи запорожців місце олтаря Січової церкви було позначене спеціальним кам’яним монументом, на вершині якого спочатку був встановлений хрест. Тоді ж А. Скальковський вперше описав та замалював розташовані у правому криласі церкви “четыре места деревянные, грубой резной работы и живописи..., у которых кошевой и три главные старшины (судья, писарь и есаул) слушали Божественную литургию…”. Вони разом з іконостасом були перенесені у нову Покровську церкву [12, 266 – 269] (Малюнок 4).
Приблизно у той ж самий час село Покровське відвідав видатний український історик М. Костомаров, який у церкві звернув увагу на розібраний іконостас, зауваживши, що зробили його не на Запорожжі [19, 260].
Найбільш детальний опис залишків Січової церкви, а також деталей її оздоблення і речей з неї, які знаходились тоді у с. Покровському, в середині 1880-х років зробив Д. Яворницький. Він уточнив, що згаданий А. Скальковським пам’ятник розташовувався на городі селянина Андрія Лойка і на ньому був такий напис: “Сей крест поставлен над престолом Покрови Пресвятыя Богоматере: старанием Гурием Булгар 1835-го.” і підкреслив, що Г. Булгар був мешканцем с. Мар’їнського Херсонського повіту. Тоді ж вчений описав кований залізний купольний хрест старої церкви “работы весьма простой, но вместе с тем довольно изящной; высоты три аршина без вершка”, який йому показали на горищі поміщицького амбару. У церкві він бачив бокуни або стасідії на десять місць і навів їх детальну характеристику: “Бокуны — это вместе и стойки и сидения, весьма распространенные в монастырях; в них можно облокотиться на высокую перегородку, отделяющую ее от другой бокуны, и прислониться спиной к стенке, и совершенно свободно сесть на укрепленную внизу с помощью шарниров дощечку” (Малюнок 5). Тоді в церкві зберігалось ще досить багато речей з Січового храму, зокрема, образи, ризи, хоругви, різні церковні книги, а також паникадило, баня з жертовника та інше. На хорах знаходився “весь иконостас..., со множеством икон прекрасной греческой работы, отличающийся необыкновенной натуральностью” [6, 190 – 193].
Що стосується іконостасу, то на початку ХХ ст. Д. Яворницький повідомив про нього низку цікавих подробиць. Передусім, він написав про те, що на деяких іконах “имеются фигуры запорожцев с булавою в руках и в казацких костюмах”. Виявляється, що у 1887 р. цей справжній витвір мистецтва разом з Д. Яворницьким оглядав відомий колекціонер української старовини В. Тарновський, який побажав придбати його для свого приватного зібрання. Проте, за словами вченого, мешканці Покровського запросили за нього занадто велику суму у 10.000 карбованців і тому купівля не відбулась. Дещо пізніше, скоріше за все, у 1902 – 1903 роках, під час додаткових розвідок, проведених на Запорожжі у зв’язку з активною підготовкою до ХІІІ Археологічного з’їзду 1905 р. у Катеринославі, Д. Яворницькому, нарешті, якимось чином вдалося отримати іконостас. Ніяких подробиць цієї події він, на жаль, не навів, повідомив лише про те, що “теперь этот иконостас взят мною безвозмездно и находится в Музее А.Н. Поля” [7, 66].
Треба підкреслити, що деякі факти, наведені П. Короленком у 1905 р., не дуже добре співвідносяться з інформацією Д. Яворницького. Ми маємо на увазі свідоцтва або чутки, записані чорноморськими делегатами на Запорожжі зі слів очевидців у 1798 р., коли вони, за ініціативою військового отамана Т. Котляревського, небезуспішно намагались повернути речі та коштовності з різниць Січової церкви та Києво-Межигірського монастиря.
В них, зокрема, йдеться про те, що у середині 1780-х років, коли значна частина найкращих та найдорожчих церковних речей Покровської церкви вже була роздана князем Г. Потьомкіним по різних храмах та монастирях південної України та Росії, “прибышие от него Славянской провинциальной канцелярии майор Григорий Борзенко и комиссар Иван Деряев выбили в той церкви из мест все образа в серебрянных ризах и взяли их с собой. Вместе с тем, они взяли еще серебрянные врата, чаши и прочие вещи в опустевшей запорожской ризнице оставшиеся”. Крім цього, П. Короленко повідомив про таку важливу подробицю, що приблизно в той же час управляючий помістям князя А. Вяземського, якому тоді належало с. Покровське, Іван Розельпланцер “побил самые большие той церкви колокола и медь продал жидам в Польшу по 11 рублей за пуд” [5, 26].
І дійсно, в одному з каталогів Катеринославського обласного музею імені О. Поля, опублікованому у 1910 р., позначена “часть иконостаса (деревянной рамы без икон) из церкви последней Подпильненской Сечи. От великого князя Михаила Николаевича [Романова]” [20, 190(№№ 62 – 63)]. Як бачимо, ніяких образів у ньому вже не було, що підтверджує інформацію чорноморців, наведену П. Короленком. Ікони Покровської церкви не згадуються і серед інших експонатів музею О. Поля, хоча у 1880 роках Д. Яворницький бачив три образи із зображенням Ісуса Христа у мешканки с. Грушівки, селянки Богданової, які, за свідченням старожилів, походили саме з Січового храму [6, 264 – 265].
У 1910 році два бокуни на чотири місця, малюнки яких були раніше опубліковані А. Скальковським та Д. Яворницьким, також знаходились у музеї імені О. Поля. У згаданому каталозі вони описані таким чином: “два запорожских, разрисованных старинными красками, бокуна для сидения и стояния в церкви запорожской старшины, то есть кошевого отамана, судьи, писаря и есаула. Из церкви последней Сечи на р. Подпильной” [20, 247(№№ 464 – 465). Отже, можна зробити висновок, що у перших роках ХХ ст. ці деталі церковного інтер’єру, разом з іконостасом були вилучені з церкви за допомогою князя М. Романова, якому з 1861 р. належав маєток у с. Покровському.
Зауважимо, що крім вчених у дослідженні запорозьких церковних святинь взяли участь і художники. Так, ще до А. Скальковського, а саме у 1843 р., подорож на Запорожжя здійснив Т. Шевченко. Під час свого перебування у с. Покровському він зробив малюнок “Покровська Січова церква”, очевидно, не знаючи, що старий козацький храм тоді вже був розібраний. У 1880 р. село відвідали художники І. Рєпін та В. Сєров і перший з них написав олією невелику картину-етюд “Внутрішній вигляд Запорозької церкви”, ймовірно також не гадаючи про те, що то була вже зовсім інша церковна споруда. На картині І. Рєпіна добре видно згадані бокуни, три церковні запорозькі хоругви, образ Пресвятої Богоматері зі зрізаними верхніми кутами, діскос, зірку, а також два дерев’яних різьблених аналоя зі старої Покровської церкви. Всі ці речі були виставлені у притворі та спеціально відведеному куті, зліва від входу [21, 19 – 20].
Що стосується одного з аналоїв, зображеного на етюді І. Рєпіна, то він був описаний і опублікований Д. Яворницьким у 1888 р. Наведемо його характеристику: “Аналой, высоты аршин с четвертью, покрашенный ярко-зеленой краской, с резьбой и со вставленной на нем иконой, на которой представлена Богоматерь с покровом, держащая под ним несколько фигур: на первом плане царя Иоанна и царевну Софью, архииереев и монахов, а на втором — запорожцев; последние представлены без шапок, с бритыми головами, на которых виднеются чубы” (Малюнок 6) [12, 193]. Цікаво, що ця святиня у серпні 1905 р. ще знаходилась у Покровському, де її бачили делегати ХІІІ Археологічного з’їзду під час екскурсії по запорозьких урочищах [22, 268].
У 1908 р. Д. Яворницький опублікував фотознімки обох згаданих аналоїв з Січової церкви (Малюнок 7 – 8) [7], а трохи пізніше перший з них був описаний у каталозі музею: “аналой с изображением на нем Богоматери в облаках с распростертой ризой, под которой она держит с одной стороны архииереев и монахов, с другой — двух царей, одного монаха и запорожцев, одетых в кафтаны и стоящих на коленях; на заднем плане видна целая группа чубатых голов”. Про другий з них сказано: “аналой в виде раковины, окрашенный разных цветов красками” [20, 247(№№ 458 – 459)]. Отже, обидва аналої були вивезені вченим до Катеринослава пізніше, ніж залишки іконостасу, а саме між серпнем 1905 та 1908 рр.
Повертаючись до самої Січової Покровської церкви, треба згадати і про те, що за часи запорожців при ній працювала школа і навіть існувала спеціальна посада шкільного отамана. Ми можемо назвати ім’я людини, яка виконувала ці обов’язки та одночасно була свічкарем. Це був козак Грицько Волик, який помер восени 1751 р. під час епідемії чуми. Тоді ж загинули й інші служителі церкви: ієромонах Ігнатій, перший диякон Феодор та чернець Феона [8, 84]. Добре відомо, що у більшості церков Запорожжя священики і диякони обирались громадою прихожан і були переважно козацького походження, але у Січову церкву, зазвичай, призначались більш освічені та шановні ієреї, прислані із Києво-Межигірського монастиря [23].
При церкві була зібрана досить значна бібліотека. В останній знаходилось не менше 120 книг не лише богослужебного, але й морального та історичного змісту [13, 534]. Про долю цієї бібліотечної збірки також майже нічого не відомо і більшість спеціалістів навіть не згадують про те, що вона взагалі існувала. Архієпископ Гавріїл у 1850-х роках написав, що, судячи з опису речей Січової церкви 1775 р., “между книгами редких не находилось” [24, 104]. Зазначимо, що одна з них була знайдена та атрибутована автором у бібіліотеці Одеського археологічного музею НАН України, серед книг, які раніше належали Одеському товариству історії та старожитностей. Вона є рукописною збіркою на 57 піваркушах, в яку входять три праці історичного характеру: фрагмент неопублікованого досі варіанту “Літопису гадяцького полковника Григорія Грабянки” та дві статті академіка Ф. Міллера з історії козацтва, опубліковані у 1755 та 1760 роках. Треба вважати, що цей рукописний звід був особисто вилучений із бібліотечного зібрання церкви правителем Катеринославського намісництва генерал-майором І. Сінельниковим у 1783 р. [25, 232 – 234].
Дуже важливим є той факт, що під час скасування Січі у Військовій Покровській церкві дійсно була знайдена схованка, розташована під її престолом. У ній знаходилась скриня, в якій зберігались найбільш цінні, з точки зору запорожців, документи. Всі ці папери в одній в’язці були вивезені з Запоріжжя, а у 1892 р. виявлені у Московському відділенні архіву Головного штабу П. Івановим, який опублікував найбільш цікаві з них [3, 59 – 100]]. Гадаю, що доречно буде навести тут їх стислий опис, зроблений названим вченим:
“1. Грамоты императриц: Анны Иоанновны (6 подлинных и одна копия), Елизаветы Петровны (46 подлинных и 1 копия) и Екатерины ІІ (1).
2. Копия универсала гетмана Богдана Хмельницкого от 15 января 1655 г.
3. “Выписка з писма з договору вечного мира Российского с Поляками 1686 г. третьего пункта в Белоцерковки”.
4. Высочайший указ 14 июня 1688 г. на имя кошевого отамана Григория Сагайдачного о построении города на р. Самаре и о движении запорожцев на промысел против крымцев.
5. Записка, составленная по распоряжению кошевого атамана Ивана Малашевича под заглавием: “В память потомную сие ведомо будет, много числом лет Войско Запорожское Низовое под крымскою протекциею мешкало, и в коликих местах Кошем своим, чыто Сечью сыдение мало, року 1734 мая 29 запысуется”.
6. Подлинный универсал Запорожскому Войску гетмана, графа Разумовского от 9 ноября 1750 г.
7. Черновые бумаги по переписке Коша с Правительствующим Сенатом, с коллегией иностранных дел, с графом К.Разумовским и с разными учреждениями за 1755 – 1759 гг.” [26].
Таким чином, можна зробити висновок, що Січова церква Покрова Пресвятої Богородиці була для козаків не лише звичайною культовою спорудою, а й справжнім культурним центром усього Запорозького війська. Можна впевнено стверджувати, що вона виконувала функції і скарбниці, і своєрідного музею, оскільки в ній зберігались старі клейноди, найважливіші документи, а також срібні та золоті козацькі нагороди, подаровані церкві запорожцями. Ця традиція пізніше була відроджена у Чорноморському війську вже на Кубані.
З інших маловідомих епізодів історії Покровської церкви слід згадати запис, зроблений на сторінках однієї з богослужебних книг, яка також зберігалась у 1845 р. у новому храмі с. Покровського: “1763 г. месяца Ноября против 9 числа, была буря крепко сильна, что и верхи Сечевой церкви посвертало”. У 1845 р. він був знайдений і пізніше опублікований А. Скальковським [12, 271].
Завершуючи опис церкви Покрова Пресвятої Богородиці, скажемо, що вже наприкінці 1760-х років вона стала замала для запорожців. Більше того, козаки дали обітницю: лише тільки благополучно завершиться війна 1768 – 1774 років, звести у Січі нову кам’яну церкву в ім’я Покрови. Про це Кіш повідомив В. Черткова у грудні 1772 р., додавши, що саме для цього будівництва буде використаний тесаний камінь, цегла і мармур зі старих турецьких споруд та мечетей, які розташовувались на запорозьких землях [12, 129 – 130, 264].
Подальша історія Січового храму виглядає таким чином. У 1776 р. Підпільненська Січ була названа Покровським, але в той час церква там ще діяла, як, до речі, школа та шпиталь при ній. Про це свідчить інструкція канцелярії Новоросійської губернії від 22 липня: “Для приобретения находящимся при здешней церкве Покрова Пресвятыя Богородицы церковнослужителям и школе содержания, которое они имели от зимовников и мельниц, учинить по рассмотрению господина воеводы новое, с изъятием того положения, и кажется, полезно бы было сделать кружки для сбору церковнослужителям, на школу и шпиталь” [27, 195, 198]. Наприкінці 1770-х років місто Покровськ втратило свій статус і як звичайне село перейшло у приватну власність князя А. Вяземського, після чого більшість козаків, не бажаючи ставати кріпаками, залишили це поселення. Вже у 1780 р. протоієрей Григорій Кремянський і другий священик Петро Терпило попросили митрополита Євгенія перевести їх до м. Нікополя, бо “за расходом из Покровска людей в разные слободы, двум священникам в городе Покровске жить было нечем” [28, 65]. Саме Г. Кремянський під час свого переходу до Нікополя, у 1783 р., з дозволу Новоросійського губернатора М. Язикова забрав із Січової церкви значну частину її різниці, зокрема відомий образ Покрова Богоматері із зображеними на ньому запорожцями [6, 57].
Проте Покровський храм існував ще деякий час. Так, немає ніяких сумнівів, що він діяв ще у лютому 1794 р., хоча і знаходився у дуже занедбаному стані. Його священик Іоанн Бистрицький доповідав Катеринославському митрополиту Гавріїлу: “В помещичьем селении генерала-прокурора, князя Вяземского Покровском, где была Запорожская Сечь, Покровская церковь такая до крайности ветхая, что даже и служения иметь в ней крайне опасно; подвалины совсем сгнили, и церковь вошла в землю на полтора аршина, вверху в приделах бревна развалились и совсем кладение наклонно”. Лише 24 березня того ж року митрополит наказав І. Бистрицькому запечатати Покровську церкву до ремонту, або побудови нової. Нова, вже кам’яна церква була зведена у Покровському у 1798 р. [29]. Тоді до неї потрапили залишки різниці та оздоблення Січової церкви, і, можливо, саме в той час або трохи раніше стара церковна споруда була розібрана. Таким чином, козацька Січова церква Покрова Богородиці проіснувала понад 50 років, з яких 33 вона безпосередньо належала запорожцям.
Такі основні етапи історії Військової запорозької церкви та її характеристика. Автор впевнений, що подальші поглиблені дослідження обов’язково додадуть до них нові деталі та епізоди.
Автор: І.В. САПОЖНИКОВ
