Прагнення до свободи є одним із найголовніших мотивів сучасної людини. Свобода - найпопулярніше поняття нашого часу. Одні хочуть звільнитись від тоталітарного режиму, від партійної ідеології, від колоніального імперіалізму, інші - від фарисейства, моралізму та матеріалізму, від тиску соціального конформізму тощо. Нажаль, головною небезпекою цих прагнень є те, що таке звільнення більшість людей сприймає у негативному сенсі - як ліквідацію тієї чи іншої перешкоди до свободи, як боротьбу з чимось, а не за щось. Відомо, що своїм негативним змістом поняття «звільнення» не може бути вичерпане. Недостатньо лише того, щоб щось прибрати або ліквідувати аби настала свобода. Важливим є з'ясувати позитивне значення поняття «звільнення» або «свободи». Прот. Олександр Шмеман з цього приводу стверджує наступне: «Пора нагадати звідки прийшло до нас це таємниче, майже невловиме поняття свободи. Його тисячоліттями не знала людина, не знали навіть великі та древні цивілізації. Антична Греція , наприклад, розуміла під свободою свободу міста від інших міст, незалежність народу від інших народів, але без докорів сумління вживалась із рабством та із підкоренням всіх абсолютній владі. Древній Рим створив систему права, але як тільки якісь дивні люди (християни) відкинули божественність і абсолютизм самого Риму, він кинув цих людей на поїдання левам і розіп'яв їх на хрестах. І тут також панувало рабство, панував непідвладний сакральний устрій, поставити який під сумнів уже вважалось злочином, який заслуговує смерті. Не таке просте і не таке самоочевидне це поняття свободи як думають сучасні «пророки» та ідеологи всяких звільнень... Поняття це парадоксальне та не виводиться із життєвого досвіду людини. Адже у природі - чи треба це доводити? - немає свободи. В ній, дійсно, панує абсолютний детермінізм, залізний закон причинності... Тоді і людина, якщо вона лише частина цієї природи, якщо вона тільки природа, не може ні на яку свободу претендувати. Тоді вона також... підкорена тому ж закону детермінізму» . Таким чином, єдиним змістом слова «свобода» є релігійне розуміння людини, тобто таке розуміння, яке не зводить її до однієї лише природи. «Людина постає образом Божим як онтологічна іпостась, вільна від простору, часу і природної необхідності».Щоб відійти від негативного розуміння свободи та перейти до позитивного - необхідно звернути увагу на слова Ісуса Христа у Новому Завіті: «Пізнаєте істину, і істина визволить вас» (Ів. 8, 32). Свобода не може прийти знизу, від природи, так як у природи немає свободи. «Свобода може прийти лише зверху, тільки якщо є Свобідний Абсолютний Дух, якщо над світом природи та детермінізму панує Божественна Свобода, ніким і нічим не детермінована» . Зміст біблійних слів « І сказав Бог: створімо людину за образом Нашим і за подобою Нашою» (Бут. 1,26), розкривають перед нами людину як образ і подобу Свобідного Божественного Духа, вона носій свободи в світі природи. Людина не тільки земля, але і дух. «Де Дух Господній, там свобода» (2 Кор. З, 17). «Бог свято оберігає онтологічну свободу людини, ніколи не принижує її волі» . Свобода є змістом та повнотою людського життя. Ап. Павло закликає: «Стійте у свободі, яку дарував нам Христос, і не підпадайте знову під ярмо рабства» (Гал. 5,1). Свобода тут протиставляється рабству, під яким розуміється гріх і смерть. Гріх не в тому, що ми падаємо та грішимо, а в тому, що ми вже не помічаємо справжнього падіння, не помічаємо пропащого, деградованого нашого життя. Те ж саме можна сказати і про поневолення людини смертю. Незважаючи на страх перед нею ми визнаємо її повністю законним і нормальним явищем. Отже гріх є «мірою нашого свідомого визнання смерті» .
Тому, поки людина поневолена гріхом та смертю, поки людина здатна з ними миритися, не відчуває їх як страшне поневолення, марними є всі людські міркування про свободу. Святіший Патріарх Київський Філарет вчить: «У наш час багато хто бореться за волю, за свободу слова, за демократію. Усе це добре, але треба тим, хто бореться, визволитися від гріха за допомогою благодаті Святого Духа. Часто ті, що жадають свободи, є рабами гріха владолюбства, гріха марнославства і гордості, гріха сріблолюбства і накопичення багатства. Якщо ж взяти простих людей, то серед них багато рабів пияцтва, наркоманії, блуду та інших пороків. Хіба ці християни і нехристияни можуть бути свобідними? Вони раби! Тільки не раби Божі! [2, с. 52]. Для християнства свобода означає не тимчасове звільнення від тієї чи іншої залежності, тієї чи іншої перешкоди, але, перш за все, радикальну та внутрішню переміну людської свідомості, а потім і всього людського життя. Поза Богом існує лише емпірично нам відома, розбещена та пропаща людина, надто далека від християнського ідеалу досконалості, явленого в Христі, а тому і права такої людини легко можуть порушуватися державою, відкидатися, відбиратися колективом, зрештою, перетворюватися у нікому непотрібний агітаційний лозунг. Що повною мірою було явлене богоборчою, анти-людською, більшовицькою тиранією у XX столітті. Радянський деспотизм відкинув Христа та його Тіло - Церкву, а із безбожного матеріалу творив власне тоталітарно-сатанинське тіло. «Комуністичний проект передбачав розчинення будь-якої людини в ідеологічно-адміністративному тілі, коли кожний шматок плоті народжувався уже в якості клітини державного організму... А будь-який вид опозиції, або навіть лише підозра в ній, призводив до хірургічного видалення хворої клітини і навіть всього її оточення».
В наш посттоталітарний час Церква закликає людину до свободи у Христі. Ставить перед нами завдання випростатися і перейти до природного прямоходіння, тобто бути особистістю. З точки зору православного богослів'я релікти тоталітаризму живі у людській свідомості до тих пір, допоки «людина добровільно відмовляється від можливості брати участь в «істинному житті», в особистісних взаєминах і любовному спілкуванні - єдиної можливості, що дозволяє їй бути іпостассю особистої неповторності». Живлення тоталітарної ідеології починається з рішення людини відмовитися від особистого спілкування з Богом, обмежитись автономністю та самодостатністю власної природи. Егоцентрична фобія приниження особистої людської гідності є наслідком законницького, юридичного тлумачення взаємин людини з Богом. Тоталітарна свідомість та залежність від неї є не лише правовим, а екзистенційним фактом. Це відмова людини бути такою, якою вона є насправді - образом Божим. Це не просто заперечення соціальної категорії «альтруїзму», а свідчення замкненості людини в її біологічній та психологічній індивідуальності, що є способом протиприродного існування, який спотворює її екзистенційну істину та суперечить тринітарному прототипу її життя. Таке спотворення передбачає втрату природної цілісності, гниття і смерть .
Християнська свобода передбачає звільнення принизливої залежності однієї людини від іншої, або від власних фобій, удаваної дурості, «внутрішнього цензора». Людина не повинна боятись осмислювати власне життя. Сергій Аверинцев підкреслює, наскільки важливим є «зрозуміти, що додумування до кінця, вільне перепитування власної думки з метою її уточнення - не є вседозволеністю, не приємна розбещеність, а навпаки, умова дисципліни думки» . Однак, необхідно пам'ятати, що тоталітарним безумством є «будь-яка система розмірковувань, коли вона стає некритичною щодо себе». Єдиним щепленням, що дає імунітет проти тоталітаризму, лишається чуття особистої відповідальності за кожне своє слово. «Кажу ж вам, що за всяке пусте слово, яке скажуть люди, вони дадуть відповідь у день судний: бо за словами своїми будеш виправданий і за словами своїми будеш осуджений» (Мф. 12, 36-37). «У зв'язку з цим варто пам'ятати, що тоталітаризми не були простим бунтом підсвідомості з її «архетипами»; вони здобули свій історичний шанс лише остільки, оскільки були абсолютно хибною відповіддю на цілковито реальні запитання, породжені кризою колишніх ав-тентичностей. Кінець тоталітаризмів і наступне розвінчування їх дають нам повною мірою відчути реальність самих запитань. Тільки повна відкритість назустріч запитанням, повна чесність і тверезість щодо них може насправді забрати шанс у повернення тоталітарних тенденцій у майбутньому. Виховання інтелектуальної чесності не замінить тренування «найправильніших» готових реакцій на слова».
Формувати інтелектуально чесну та свобідну людину може лише незалежна Православна Церква. Однак, заради правди необхідно зазначити, що Церква тим активніше братиме участь у звільненні людини від страху «бути собою» чим швидше звільниться сама. Митрополит Георгій Ходр вказує на необхідність звільнення сучасної Церкви «від владолюбства деяких кліриків і вірян, від егалітарного демократизму, при якому нехтують авторитетом Бога, святих канонів; звільнення від експлуатації свого багатства священиками та церковними функціонерами, від ототожнення себе з тими, хто наділений владою...від єлейності у мові та в манерах, тому що все це перетворює Церкву в тіло - суспільне тіло, яке підкорене закону смерті». Відчуваючи на собі печатку тоталітаризму багато християн піддались спокусі синагоги. Почали дивитись на Церкву як на замкнуте суспільство, де чільне місце займає не Проповідь Христового Євангелія, а збереження обрядів, звичаїв та привілеїв. Тому Церкві, людям, світові потрібні сильні, свобідні, правдиві слова, бо Слово стало плоттю. Необхідно, щоб і християнське слово, за прикладом Сина Людського, вийшло назустріч людям. «Християнський консерватизм повинні врівноважувати новизна та сміливість у пастирській роботі, пошук найбільш адекватних форм літургіки і каноніки, здатних довести подих Духа та краще сповістити про грядущого Господа. По-іншому, консерватизм може перетворитись у моральний терор, в недбальство та злочинну бездіяльність».
Важливим моментом у подоланні деспотизму є пам'ять про гріхопадіння людини. Гріх у православному розумінні є не стільки юридична як онтологічна категорія, не стільки провина перед Богом, скільки рана, яку наносить людина своїй власній душі. Таким чином, гріх - це знищення розуму, руйнування волі, спотворення почуттів. Через гріх людська природа перетворюється на індивідуальні, автономні одиниці. Внаслідок цього інша людина завжди є підтвердженням неминучої розколотості нашої природи. «Кожен «інший» являє собою безпосереднє, емпіричне свідчення неспроможності особистості подолати динамічний імпульс до розчеплення людської природи... «інший» є моєю приреченістю бути носієм індивідуальної, природної волі до виживання. Ця воля існує не внаслідок свободи, вона є імпульсом, інстинктом і необхідністю... і може бути вдоволена лише шляхом антагоністичної конфронтації з іншими індивідами». З вище сказаного випливає, що в постгріховному стані одна людина для іншої є пеклом, одна одну катує, взаємно відкриваючи трагічну приреченість на власну індивідуальну окремішність, нездатність до існування, вільного від природної детермінованості, нездатність любити і відчувати любов іншого. Такий стан є причиною тоталітарної ідеології. Тому позбутися тоталітаризму означає позбутися наслідків гріха прародичів, що неможливо без спасительноїХристової Церкви.
В цьому контексті важливе місце займає така форма державного устрою, як демократія. Вона відповідним чином коригує наслідки первородного гріха, оберігає нас від жорстокості. Відомий християнський мислитель XX століття Клайв СтейплзЛьюіс підкреслює: «Істинне виправдання демократії в тому, що ми падше творіння, і людині не можна довірити владу над побратимами» [К. Люіс, с. 293]. Зважаючи на те, що наша нація є християнською, ми маємо всі підстави позбутися посттоталітарного мислення і бути демократами, тобто вчитися виконувати заповідь любові та шанування людини.
Підводячи підсумок, необхідно зазначити, що тільки християнство змогло породити ідею незаперечних прав людської особистості. Це права людини як образу і подоби Божої, як онтологічно свобідної неповторної істоти. Образ Божий у людині зберігається саме через дар свободи, адже тотожний особистісній моделі існування, яка полягає у здатності стверджувати або відкидати істинне життя в любові. І саме тому, що тоталітарні режими пригноблюють та зневажають Богом дану свободу людини, вони є антицерковними та богоборчими. Будь-яка демократична держава повинна всіляко сприяти, щоб Церква здобула дійсну свободу, яка стане запорукою формування вільних, свобідних, творчих людей, здатних перетворити посттоталітарну державу на вільну та християнську.
Протоієрей Володимир Сміх
