Існування суспільства залежить від непорушності особистої автономності його членів. Суспільство, що б заслужити на що свою назву, повинно складатися не з чисел чи механічних одиниць, але з осіб. Бути особою передбачає відповідальність і свободу, що вимагає певної внутрішньої самотності, відчуття особистої цілісності, власної реальності і спроможності віддати себе суспільству або відмовити йому у цьому дарі.
Якщо ж люди лише розчинені в масі позбавлених індивідуальності подібних собі істот, яких з усіх сторін штовхають автоматичні сили, вони втрачають свою правдиву людську природу, цілісність, спроможність любити, здатність до самовизначення. Коли суспільство складається з людей, яким невідома внутрішня самотність, воно більше не може скріплюватися любов'ю і, як наслідок, тримається на сильній ї брутальній владі.
Коли люди насильницьким шляхом позбавляються властивої їм самотності та свободи, суспільство, в якому вони живуть, загниває від улесливості, злоби і ненависті.
Жоден прогрес не вилікує від ненависті, що ніби духовний рак пожирає життєві сили матеріалістичного суспільства. Єдиними ліками є і завжди повинні бути духовні ліки. Небагато користі від розповіді людям про Бога і любов, якщо вони неспроможні слухати. Вуха, що чують послання Євангелія, заховані у серці людини, але ці вуха не чують нічого, якщо не наділені певною внутрішньою самотністю і мовчанням.
Іншими словами оскільки віра є справою свободи і самовизначення - добровільно дарованої ласки – людина не в змозі прийняти духовне послання доти, поки її розум і серце є в полоні автоматизму. Людина доти залишатиметься у цьому ярмі, поки буде розчинена в масі інших автоматів, позбавлених індивідуальності і належної їм цілісності як особам.
Те, що тут сказано про самотність, – не просто собі рецепт для пустельників. Воно пов’язане з майбутнім людини і її світу .
Адже про «нереальність» матеріальних речей можна просто говорити тільки відносно більшої дійсності духовних речей. Ми починаємо зрікатися створених речей, дивлячись на них збоку, пізнаючи їх такими, якими вони є самі в собі. Коли чинимо так, ми проникаємо в їх реальність, актуальність, правду, що неможливо відкрити, поки не видобудемо їх з себе і не віддалимось, щоб побачити з перспективи. Проте ми зможемо побачити речі з перспективи, поки продовжуватимемо пригортати їх до грудей. Коли ж віддаляємось від них, починаємо сприймати їх такими, якими вони є насправді. І лише тоді ми зможемо побачити в них Бога. Але поки не відшукаємо в них Бога, ми не можемо вирушити в дорогу споглядання, в кінці якої можемо віднайти їх у Ньому.
Отці пустельники вірили, що в очах Бога и надзвичайну цінність саме тому, що не становила ніякої цінності для людей. Земля безплідна – це земля, яку люди ніколи не могли б і пустошити, тому що вона нічого на могла їм запропонувати. Не було нічого, що приваблювало б їх. Не було нічого для ужитку. Пустеля – це край, в якому вибраний народ блукав 40 літ лише під опікою Бога. Вони могли б досягти Землі Обіцяної за кілька місяців, якби мандру¬вали просто до неї. Бог замислив, щоб вони полюбили Його в пустелі і щоб завжди повер¬тались у спогадах до свого перебування там, як до ідилічного періоду свого життя наодинці з Богом.
Пустеля просто створена бути такою, якою вона є, а не для перетворення людьми у щось інше. Подібно, як гори і моря. Отже, пустеля, за логікою, є вигідним місцем перебування для тієї людини, яка прагне бути нічим іншим, як тільки сама собою, тобто самотнім створінням, убогим, незалежним ні від кого, окрім Бога, без жодного великого плану, що стоїть між нею і її Творцем.
Так принаймні є теоретично. Але тут вклю¬чається інший чинник. По-перше, пустеля - це країна божевілля. По-друге, вона є пристано¬вищем диявола, скинутого в «пустку Верхньо¬го Єгипту» «блукати в посушливих місцях». Спрага доводить людину до божевілля, а дия¬вол сам шаленіє, спраглий своєї втраченої ве¬личності, бо він ув'язнив себе в ній і відкинув усе інше.
Отже, той, хто йде у пустелю, щоб бути самим собою, мусить остерігатись, щоб не втратити розум і не стати слугою того, хто перебуває у безплідному раю пустки і несамовитості.
Все ж погляньте на пустелі нині. Чим вони є? Місцем народження нового і жахливого створіння, випробувальним полігоном сили, з допомогою якої людина намагається знищити те, що Бог поблагословив. Тепер у добу найбільших технічних досягнень людини, здичавіння входить у власні права. Людина більше потребує Бога і може жити в пустелі своїми власними силами. Може будувати там свої фантастичні укріплені міста занепаду, сваволі і пороку. Блискучі міста, які поночі зненацька виростають у пустелі, втрачають подобу Міста Божого, що сходить з небес осяяти світ видінням миру. Вони не є навіть копією височенної Вавилонської вежі, що якось постала в пустелі Сенаар, щоб людина могла уславити своє ім'я і сягнути аж до неба (Бт. 11,4). Це осліплюючі і гидкі усмішки диявола на фоні пустелі, міста потаємності, де кожен шпигує за своїм братом, міста, в жилах яких гроші течуть, наче штучна кров, і з лона яких вийде останнє і найпотужніше знаряддя знищення.
Чи можемо ми мовчки спостерігати за зростанням цих міст і нічого не робити для очищення власних сердець? Коли людина зі своїми грішми і машинами перебирається у пустелю і живе там, не воюючи з дияволом, як це робив Христос, а вірячи у його обіцянки могутності й багатства, схиляючись перед його ангельською мудрістю, тоді пустеля сама розповзається усюди. Повсюдно – пустеля. Усюди – самотність, у якій людина повинна покутувати, боротися з супротивником і очищати власне серце в ласці Бога. Пустеля є притулком відчаю. А відчай нині усюди. Не думаймо, що наша внутрішня самотність полягає в прийнятті поразки. Ми нічого не зможемо порятувати, мовчки погоджуючись на поразку.
Відчай – це безодня. І не гадайте заповнити її, погоджуючись з нею, намагаючись забути, що погодились. Властиво, це і є наша пустеля: жити, дивлячись у вічі відчаю і не примирюючись з ним. Потоптати його в надії Хреста. Вести безупинну боротьбу з відчаєм. Ця боротьба – наша пустеля. Якщо провадити її відважно, Христос буде з нами. Якщо ж не зможемо протистояти, ми не знайдемо Його ніколи.
Томас Мертон
Сайт парафії св. Олександри
Джерело: Сайт ХРАМУ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ СВЯТИХ і Львівського молодіжного православного братства "Нев'янучий цвіт"
Якщо ж люди лише розчинені в масі позбавлених індивідуальності подібних собі істот, яких з усіх сторін штовхають автоматичні сили, вони втрачають свою правдиву людську природу, цілісність, спроможність любити, здатність до самовизначення. Коли суспільство складається з людей, яким невідома внутрішня самотність, воно більше не може скріплюватися любов'ю і, як наслідок, тримається на сильній ї брутальній владі.
Коли люди насильницьким шляхом позбавляються властивої їм самотності та свободи, суспільство, в якому вони живуть, загниває від улесливості, злоби і ненависті.
Жоден прогрес не вилікує від ненависті, що ніби духовний рак пожирає життєві сили матеріалістичного суспільства. Єдиними ліками є і завжди повинні бути духовні ліки. Небагато користі від розповіді людям про Бога і любов, якщо вони неспроможні слухати. Вуха, що чують послання Євангелія, заховані у серці людини, але ці вуха не чують нічого, якщо не наділені певною внутрішньою самотністю і мовчанням.
Іншими словами оскільки віра є справою свободи і самовизначення - добровільно дарованої ласки – людина не в змозі прийняти духовне послання доти, поки її розум і серце є в полоні автоматизму. Людина доти залишатиметься у цьому ярмі, поки буде розчинена в масі інших автоматів, позбавлених індивідуальності і належної їм цілісності як особам.
Те, що тут сказано про самотність, – не просто собі рецепт для пустельників. Воно пов’язане з майбутнім людини і її світу .
Адже про «нереальність» матеріальних речей можна просто говорити тільки відносно більшої дійсності духовних речей. Ми починаємо зрікатися створених речей, дивлячись на них збоку, пізнаючи їх такими, якими вони є самі в собі. Коли чинимо так, ми проникаємо в їх реальність, актуальність, правду, що неможливо відкрити, поки не видобудемо їх з себе і не віддалимось, щоб побачити з перспективи. Проте ми зможемо побачити речі з перспективи, поки продовжуватимемо пригортати їх до грудей. Коли ж віддаляємось від них, починаємо сприймати їх такими, якими вони є насправді. І лише тоді ми зможемо побачити в них Бога. Але поки не відшукаємо в них Бога, ми не можемо вирушити в дорогу споглядання, в кінці якої можемо віднайти їх у Ньому.
Отці пустельники вірили, що в очах Бога и надзвичайну цінність саме тому, що не становила ніякої цінності для людей. Земля безплідна – це земля, яку люди ніколи не могли б і пустошити, тому що вона нічого на могла їм запропонувати. Не було нічого, що приваблювало б їх. Не було нічого для ужитку. Пустеля – це край, в якому вибраний народ блукав 40 літ лише під опікою Бога. Вони могли б досягти Землі Обіцяної за кілька місяців, якби мандру¬вали просто до неї. Бог замислив, щоб вони полюбили Його в пустелі і щоб завжди повер¬тались у спогадах до свого перебування там, як до ідилічного періоду свого життя наодинці з Богом.
Пустеля просто створена бути такою, якою вона є, а не для перетворення людьми у щось інше. Подібно, як гори і моря. Отже, пустеля, за логікою, є вигідним місцем перебування для тієї людини, яка прагне бути нічим іншим, як тільки сама собою, тобто самотнім створінням, убогим, незалежним ні від кого, окрім Бога, без жодного великого плану, що стоїть між нею і її Творцем.
Так принаймні є теоретично. Але тут вклю¬чається інший чинник. По-перше, пустеля - це країна божевілля. По-друге, вона є пристано¬вищем диявола, скинутого в «пустку Верхньо¬го Єгипту» «блукати в посушливих місцях». Спрага доводить людину до божевілля, а дия¬вол сам шаленіє, спраглий своєї втраченої ве¬личності, бо він ув'язнив себе в ній і відкинув усе інше.
Отже, той, хто йде у пустелю, щоб бути самим собою, мусить остерігатись, щоб не втратити розум і не стати слугою того, хто перебуває у безплідному раю пустки і несамовитості.
Все ж погляньте на пустелі нині. Чим вони є? Місцем народження нового і жахливого створіння, випробувальним полігоном сили, з допомогою якої людина намагається знищити те, що Бог поблагословив. Тепер у добу найбільших технічних досягнень людини, здичавіння входить у власні права. Людина більше потребує Бога і може жити в пустелі своїми власними силами. Може будувати там свої фантастичні укріплені міста занепаду, сваволі і пороку. Блискучі міста, які поночі зненацька виростають у пустелі, втрачають подобу Міста Божого, що сходить з небес осяяти світ видінням миру. Вони не є навіть копією височенної Вавилонської вежі, що якось постала в пустелі Сенаар, щоб людина могла уславити своє ім'я і сягнути аж до неба (Бт. 11,4). Це осліплюючі і гидкі усмішки диявола на фоні пустелі, міста потаємності, де кожен шпигує за своїм братом, міста, в жилах яких гроші течуть, наче штучна кров, і з лона яких вийде останнє і найпотужніше знаряддя знищення.
Чи можемо ми мовчки спостерігати за зростанням цих міст і нічого не робити для очищення власних сердець? Коли людина зі своїми грішми і машинами перебирається у пустелю і живе там, не воюючи з дияволом, як це робив Христос, а вірячи у його обіцянки могутності й багатства, схиляючись перед його ангельською мудрістю, тоді пустеля сама розповзається усюди. Повсюдно – пустеля. Усюди – самотність, у якій людина повинна покутувати, боротися з супротивником і очищати власне серце в ласці Бога. Пустеля є притулком відчаю. А відчай нині усюди. Не думаймо, що наша внутрішня самотність полягає в прийнятті поразки. Ми нічого не зможемо порятувати, мовчки погоджуючись на поразку.
Відчай – це безодня. І не гадайте заповнити її, погоджуючись з нею, намагаючись забути, що погодились. Властиво, це і є наша пустеля: жити, дивлячись у вічі відчаю і не примирюючись з ним. Потоптати його в надії Хреста. Вести безупинну боротьбу з відчаєм. Ця боротьба – наша пустеля. Якщо провадити її відважно, Христос буде з нами. Якщо ж не зможемо протистояти, ми не знайдемо Його ніколи.
Томас Мертон
Сайт парафії св. Олександри
Джерело: Сайт ХРАМУ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ СВЯТИХ і Львівського молодіжного православного братства "Нев'янучий цвіт"
