Коли восени 1240 року Батий оточив Київ,"не було чути нічого од звуків скрипіння возів його, ревіння безлічі верблюдів його, й од звуків іржання табунів коней його". День і ніч били ворожі тарани у стіни стольного града, ламалися списи, розколювалися щити, а стріли затьмарювали світло. "Многе множество було сили ворожої", – пише літописець. В ніч на 6 грудня татари вдерлися у Київ. Городяни на чолі з воєводою Дмитром, якого прислав князь Галицький Роман, згуртувалися навколо Десятинної церкви. Біля святині зав'язалася "битва велика". Маси людей, шукаючи порятунку, "вибігали і на церкву, і на склепіння церковне, і од тягаря повалилися з ними стіни церковні". Всі церкви стали фортецями, але падали одна за одною: Десятинна церква, Софійський собор, Печерський монастир...
Найвидатніший у той час проповідник єпископ Серапіон так зобразив нещастя свого народу: "Тоді навів на нас Господь Бог народ немилосердний, народ лютий, що не щадить ні молодої краси, ні немочі старих, ні малих дітей. Викликали ми на себе гнів Бога нашого. Зруйновані Божі церкви, зневажене священне начиння, потоптані святині, святителі стали поживою меча; тіла преподобних ченців віддані на споживу птахам. Кров наших батьків і братів, як велика вода, напоїла землю. Щезла сила наших князів і воєвод; наші хоробрі воїни, охоплені страхом, утекли, багато наших братів і дітей відведено в полон, наші села запустіли і поросли бур'яном... Наш труд одержали в спадщину невірні; наша земля стала добром чужинців, і самі ми стали знеславлені у всіх тих, що живуть по сусідству з нашою землею, посміховищем для наших ворогів, бо ми самі викликали на себе, як дощ з неба, гнів Божий..."
Особливо мучили татари князів. Від покірності князів залежала доля народу. Багато з них стали жертвами за ті сварки та міжусобну боротьбу між князівськими родами, які призвели до загибелі держави.
Одними з найбільш відомих мучеників за віру були князь Михаїл Чернігівський та його боярин Федір. У 1246 р. князь Михаїл одержав наказ прибути до хана, куди з'являлися й інші князі, куди і митрополит повинен був звертатися, щоб одержати "ярлик" (грамоту) на виконання свого церковного управління.
Перед від'їздом духівник благословив князя Михаїла: "Чимало князів побувало в орді, та мало хто з них зберіг чистою свою християнську совість, бо через вогонь ішли, і сонцю і кущу поклонялися, та й погубили душі свої за блага світу цього; ти ж, княже, не роби так".
"Я хотів би, – відповів князь, – за Христа пролити кров свою".
Князь прибув до Батия з товаришем своїм, боярином Федором. Батий дозволив допустити до себе князя Михаїла тільки в тому разі, якщо він виконає язичницький монгольський обряд. Князь заявив жерцям: "Християни не можуть іти через вогонь і поклонятися тому, чому тут поклоняються. Віра християнська забороняє кланятися творінню та ідолам". Тоді жерці доповіли Батиєві, що князь Михаїл не підкорюється волі хана. Розгнівавшись, Батий через свого вельможу переказав князеві: "Вибирай, що тобі любе: життя чи смерть; якщо не підеш через вогонь, не поклонишся кущу та сонцю й ідолам, загинеш лютою смертю, а виконаєш мою волю – дістанеш князівство". Михаїл відповів: "Цареві я можу поклонитися, бо йому Бог дав владу над земними царствами, але не можу поклонитися всьому тому, чому тут поклоняються". Даремно вельможа Батия умовляв князя послухати хана. "Готовий я пролити кров за Христа мого, – відповідав князь. – Не хочу бути християнином тільки за іменем, а поводитися як язичник". Товариш князя, боярин Федір, укріпляв його дух, тоді як інші спокушали його, нагадуючи про любу дружину та дітей. "Не слухаю вас, – говорив князь, – не погублю душі моєї!" Він зняв з себе князівське убрання, кинув його і сказав: "Геть славу цього світу тлінного, тимчасового! Вона не потрібна мені". Князь Михаїл з боярином Федором почали співати хвальні гімни святим мученикам. Тоді вбивці кинулися на князя, як звірі, били кулаками в серце, повалили на землю, товкли ногами, били і мучили, а один відступник, Доман, відрубав князю голову. Боярину Федору пообіцяли князівство вбитого князя Чернігівського, якщо виконає обряди язичницькі, але боярин мужньо відмовився і також прийняв мученицьку смерть.
Це сталося 23 вересня 1246 року. У цей день православна Церква згадує пам'ять святих мучеників Михаїла, князя Чернігівського, та боярина Федора.
ЗАКОН БОЖИЙ
Найвидатніший у той час проповідник єпископ Серапіон так зобразив нещастя свого народу: "Тоді навів на нас Господь Бог народ немилосердний, народ лютий, що не щадить ні молодої краси, ні немочі старих, ні малих дітей. Викликали ми на себе гнів Бога нашого. Зруйновані Божі церкви, зневажене священне начиння, потоптані святині, святителі стали поживою меча; тіла преподобних ченців віддані на споживу птахам. Кров наших батьків і братів, як велика вода, напоїла землю. Щезла сила наших князів і воєвод; наші хоробрі воїни, охоплені страхом, утекли, багато наших братів і дітей відведено в полон, наші села запустіли і поросли бур'яном... Наш труд одержали в спадщину невірні; наша земля стала добром чужинців, і самі ми стали знеславлені у всіх тих, що живуть по сусідству з нашою землею, посміховищем для наших ворогів, бо ми самі викликали на себе, як дощ з неба, гнів Божий..."
Особливо мучили татари князів. Від покірності князів залежала доля народу. Багато з них стали жертвами за ті сварки та міжусобну боротьбу між князівськими родами, які призвели до загибелі держави.
Одними з найбільш відомих мучеників за віру були князь Михаїл Чернігівський та його боярин Федір. У 1246 р. князь Михаїл одержав наказ прибути до хана, куди з'являлися й інші князі, куди і митрополит повинен був звертатися, щоб одержати "ярлик" (грамоту) на виконання свого церковного управління.
Перед від'їздом духівник благословив князя Михаїла: "Чимало князів побувало в орді, та мало хто з них зберіг чистою свою християнську совість, бо через вогонь ішли, і сонцю і кущу поклонялися, та й погубили душі свої за блага світу цього; ти ж, княже, не роби так".
"Я хотів би, – відповів князь, – за Христа пролити кров свою".
Князь прибув до Батия з товаришем своїм, боярином Федором. Батий дозволив допустити до себе князя Михаїла тільки в тому разі, якщо він виконає язичницький монгольський обряд. Князь заявив жерцям: "Християни не можуть іти через вогонь і поклонятися тому, чому тут поклоняються. Віра християнська забороняє кланятися творінню та ідолам". Тоді жерці доповіли Батиєві, що князь Михаїл не підкорюється волі хана. Розгнівавшись, Батий через свого вельможу переказав князеві: "Вибирай, що тобі любе: життя чи смерть; якщо не підеш через вогонь, не поклонишся кущу та сонцю й ідолам, загинеш лютою смертю, а виконаєш мою волю – дістанеш князівство". Михаїл відповів: "Цареві я можу поклонитися, бо йому Бог дав владу над земними царствами, але не можу поклонитися всьому тому, чому тут поклоняються". Даремно вельможа Батия умовляв князя послухати хана. "Готовий я пролити кров за Христа мого, – відповідав князь. – Не хочу бути християнином тільки за іменем, а поводитися як язичник". Товариш князя, боярин Федір, укріпляв його дух, тоді як інші спокушали його, нагадуючи про любу дружину та дітей. "Не слухаю вас, – говорив князь, – не погублю душі моєї!" Він зняв з себе князівське убрання, кинув його і сказав: "Геть славу цього світу тлінного, тимчасового! Вона не потрібна мені". Князь Михаїл з боярином Федором почали співати хвальні гімни святим мученикам. Тоді вбивці кинулися на князя, як звірі, били кулаками в серце, повалили на землю, товкли ногами, били і мучили, а один відступник, Доман, відрубав князю голову. Боярину Федору пообіцяли князівство вбитого князя Чернігівського, якщо виконає обряди язичницькі, але боярин мужньо відмовився і також прийняв мученицьку смерть.
Це сталося 23 вересня 1246 року. У цей день православна Церква згадує пам'ять святих мучеників Михаїла, князя Чернігівського, та боярина Федора.
ЗАКОН БОЖИЙ
