Сьогоднi, чуючи статистичнi зведення стосовно смертностi, одруження чи розлученнь, пересiчнi громадяни з жахом хапаються за голову. Що дiється? Чому втрачене те святе почуття вiрностi i благоговiйностi по вiдношенню до шлюбу i взагалi до людського життя? Де подiлась та жертовна любов, коли мати вiддає своє життя за власне дитя (а не навпаки, дитина стає жертвою чийогось небажання народжувати!!!), чому сімейна зрада розцінюється, як норма сьогодення? Чому так сталося, що люди перестали жити і просто співіснують одне з одним? Бажаючи заробити зайву гривню чи битий бакс, наш сучасник частенько забуває про найважливіші моменти свого життя. Моменти, заради яких ми і прагнемо триматись на плаву, ради яких працюємо, про які мріємо, заради яких живемо. Не помилюсь, коли скажу, що такими є наші близькі: у когось – це мама, ще хтось за найближчого має свого товариша. Але в більшості своїй цими близькими людьми є ВІН та ВОНА.
Подружжя здавна вважалося тим форпостом, де знаходили свій прихисток чоловік та жінка. З розвитком людства змінювалось і відношення до цього Богом даного нам інституту. А з приходом нової ери, після перебування між нами Ісуса Христа, сім'я прирівнюється до найсвятішого, що є на землі – до Церкви. Утім, незважаючи на такий високий статус, нинішній стан справ у цій царині не можна назвати втішним і святим. Сьогодні у суспільстві зростає орієнтація на неформальні шлюбно-сімейні відносини. Збільшується частка бездітних та однодітних родин, зростає кількість дітей, народжених поза шлюбом, а також матерів – одиначок. Все частіше ми чуємо про плюси так званого громадянського подружнього життя, "на віру". Всі ці негативні прояви є всього лиш наслідком моральної розбещеності людства ХХІ сторіччя.
Не хворіючи безпідставним консерватизмом, а намагаючись вберегти високий статус повноцінної сім'ї (неодмінним атрибутом якої є церковне благословення і державна реєстрація), маємо вжити конкретних контрзаходів. Мабуть, таким можна вважати появу при Православному молодіжному братстві преподобного Миколи Святоші (що діє при Волинській єпархії УПЦ КП) сестринського відділу "МАРІЯ". Молоді дівчата (частина з яких одружені і мають досвід сімейного життя) своєю діяльністю хочуть сказати "НІ!" ганебному відношенню до сім'ї, до ще ненароджених дітей і інших складових людського буття. Як розповіли активістки сестринського служіння "Марія", ще в давніх книгах старого завіту написано: "Мудра жінка свій дім будує..." Власне, новостворений рух і покликаний відновлювати ті славні традиції достойного сімейного життя, в якому жінка не є приниженою рабинею, а рівноправною половиною. Як стверджують "МАРІЇ", праця над поверненням жінкам "жіночості" лише починається.
Попри все жінка завжди відчувала потребу в надійному плечі свого "мужа", відтак потрібно налагоджувати і добрі відносини з чоловіками. Активна учасниця сестринського руху Інна Черненко пропонує читачам "cerkva.info" свій перший урок-тренінг ("Міцна сім'я") у вигляді художньої розповіді. Юна "Марія" прагне, аби написана нею розповідь стала спонукою до роздумів про достойне сімейне життя. Життя, у якому діють принципи взаємоповаги і рівності, де люди цінують один одного.
Цінуємо, коли втрачаємо...
«Уявімо собі тиху затишну домівку. На плиті закипав чайник. Ще хвилинка, і спокусливий запах кави розплився б по всій квартирі. Ритмічно цокав годинник і раз по раз заливався співом вечірній соловейко. Було вже пізно, але вона зовсім не думала про сон, та й що хорошого могло їй приснитися цієї ночі. Глибока задума огорнула її, про що свідчило зморщене лице і зачарований погляд в нікуди.
І чому він такий? Невже так можна? Хто я для нього взагалі? Хіба може люблячий чоловік так поводитись? Хм! Люблячий чоловік... Можливо, десь і є такі!? Чого ж вийшла заміж? Спочатку було не так: багато ніжних слів, уваги, поступливості, квіти, вірші... А тепер? Тільки в словнику шукай визначення слова "романтика". Не життя, а суєта суєт. І допомоги не діждешся ніякої, одні лише докори. І де він взявся, можливо, без нього легше?
Та раптом хвилю думок перервав несподіваний стукіт у двері. Неочікувана гостя з холодним виглядом обличчя стала на порозі.
– Я прийшла забрати одного з вас. ТИ або твій ЧОЛОВІК піде сьогодні зі мною. Рішення за тобою.
Враз її всю обгорнув жах, хотілося крикнути, але хтось наче затулив вуста. Вона так і стояла, все ще не розуміючи або не бажаючи зрозуміти, що сталось. Забрати когось? Тобто смерть одного з нас!? Ні, це щось не те, якась нісенітниця. Навіщо забирати, я не хочу!!!
– Ні люба, я не питаю, чи ти хочеш. Я даю тобі вибір. Тут і зараз. Ти або він.
– Вибір? Самій? Я або він? Ні! Схаменися, бери, бери мене! Він не може померти, йому треба жити. Він потрібен своїм друзям, близьким, рідні дуже люблять його. Йому і так довелося несолодко зі мною. Це надто несправедливо позбавити його життя. Воно має бути довгим і щасливим. Він заслуговує на те, щоб милуватись життям: чути плескіт хвиль, вдивлятись в зоряне небо, слухати шум літньої грози. Йому все це так подобається! Та й я, я не зможу жити без нього! Не відчувати його тепла, просто його присутності, не чути самого голосу кожного ранку, не розповідати йому всі потаємні свої думки, не знаходити захисту в його обіймах, не схилятися на його плече...
– Зупинись! Ти дивишся на все дуже однобоко. Розсуди: Помре не він, помреш ти. Чи солодко йому стане? Яку радість, яке щастя буде він відчувати? Плескіт хвиль, шум грози – це все буде сірим, бо немає тебе. Його любов до тебе велика, більша, ніж ти думаєш. Біль втрати постійно жеврітиме в його серці. Кожної ночі, не знайшовши тебе поруч, його очі наповнятимуться слізьми, і він не зможе заснути до ранку. І кожен раз, коли він надягатиме сорочку, він згадуватиме тебе, бо саме ти прасувала її. Та й кожна річ, кожна дрібниця навіть крісло, на якому сиділа ти, буде спогадом про тебе. Ніхто його не чекатиме вдома, не приготує вечері, не вислухає найнереальніших думок і мрій. Так друзі його потребують, але в кожного є, або буде своя сім'я, якій вони віддаватимуть свій час і свою любов. Так, можливо біль втрати притупиться і він пристосується до нового життя, але цьому передуватимуть роки розпачу і болю. Та й взагалі, чи хотів би він цього?
Страшна розгубленість охопила жінку. Що було їй робити? Піти самій чи віддати його? Але найбільше мучило її те, що вона так мало встигла сказати, так мало зуміла простити, так часто не цінувала хвилинок, прожитих разом. А як багато було в її словах докору і звичайнісіньких образ. Їй хотілося все почати спочатку, стати іншою, стерпіти, простити, віддати себе, і то не в дрібницях, а в усьому, в усьому виявляти свою любов. Вона ще ніколи не відчувала, що так його любить. Та неминучий приречений вирок все більше й більше здавлював серце.
Та, що це? Що за метушня з'явилась в непроханої гості? Невже, невже вона хоче сказати...
– Стій, зачекай хвилинку! Не може бути! Це не та адреса, і квартира зовсім інша. Це очевидно помилка. Пробач за передчасний візит, сьогодні така темна ніч!!!
Блідолиця дама з косою говорила ще щось, але жінка її вже не чула, потоки сліз текли з її очей, адже вона отримала ще одну можливість любити його знов...»
Джерело: cerkva.info
Подружжя здавна вважалося тим форпостом, де знаходили свій прихисток чоловік та жінка. З розвитком людства змінювалось і відношення до цього Богом даного нам інституту. А з приходом нової ери, після перебування між нами Ісуса Христа, сім'я прирівнюється до найсвятішого, що є на землі – до Церкви. Утім, незважаючи на такий високий статус, нинішній стан справ у цій царині не можна назвати втішним і святим. Сьогодні у суспільстві зростає орієнтація на неформальні шлюбно-сімейні відносини. Збільшується частка бездітних та однодітних родин, зростає кількість дітей, народжених поза шлюбом, а також матерів – одиначок. Все частіше ми чуємо про плюси так званого громадянського подружнього життя, "на віру". Всі ці негативні прояви є всього лиш наслідком моральної розбещеності людства ХХІ сторіччя.
Не хворіючи безпідставним консерватизмом, а намагаючись вберегти високий статус повноцінної сім'ї (неодмінним атрибутом якої є церковне благословення і державна реєстрація), маємо вжити конкретних контрзаходів. Мабуть, таким можна вважати появу при Православному молодіжному братстві преподобного Миколи Святоші (що діє при Волинській єпархії УПЦ КП) сестринського відділу "МАРІЯ". Молоді дівчата (частина з яких одружені і мають досвід сімейного життя) своєю діяльністю хочуть сказати "НІ!" ганебному відношенню до сім'ї, до ще ненароджених дітей і інших складових людського буття. Як розповіли активістки сестринського служіння "Марія", ще в давніх книгах старого завіту написано: "Мудра жінка свій дім будує..." Власне, новостворений рух і покликаний відновлювати ті славні традиції достойного сімейного життя, в якому жінка не є приниженою рабинею, а рівноправною половиною. Як стверджують "МАРІЇ", праця над поверненням жінкам "жіночості" лише починається.
Попри все жінка завжди відчувала потребу в надійному плечі свого "мужа", відтак потрібно налагоджувати і добрі відносини з чоловіками. Активна учасниця сестринського руху Інна Черненко пропонує читачам "cerkva.info" свій перший урок-тренінг ("Міцна сім'я") у вигляді художньої розповіді. Юна "Марія" прагне, аби написана нею розповідь стала спонукою до роздумів про достойне сімейне життя. Життя, у якому діють принципи взаємоповаги і рівності, де люди цінують один одного.
Цінуємо, коли втрачаємо...
«Уявімо собі тиху затишну домівку. На плиті закипав чайник. Ще хвилинка, і спокусливий запах кави розплився б по всій квартирі. Ритмічно цокав годинник і раз по раз заливався співом вечірній соловейко. Було вже пізно, але вона зовсім не думала про сон, та й що хорошого могло їй приснитися цієї ночі. Глибока задума огорнула її, про що свідчило зморщене лице і зачарований погляд в нікуди.
І чому він такий? Невже так можна? Хто я для нього взагалі? Хіба може люблячий чоловік так поводитись? Хм! Люблячий чоловік... Можливо, десь і є такі!? Чого ж вийшла заміж? Спочатку було не так: багато ніжних слів, уваги, поступливості, квіти, вірші... А тепер? Тільки в словнику шукай визначення слова "романтика". Не життя, а суєта суєт. І допомоги не діждешся ніякої, одні лише докори. І де він взявся, можливо, без нього легше?
Та раптом хвилю думок перервав несподіваний стукіт у двері. Неочікувана гостя з холодним виглядом обличчя стала на порозі.
– Я прийшла забрати одного з вас. ТИ або твій ЧОЛОВІК піде сьогодні зі мною. Рішення за тобою.
Враз її всю обгорнув жах, хотілося крикнути, але хтось наче затулив вуста. Вона так і стояла, все ще не розуміючи або не бажаючи зрозуміти, що сталось. Забрати когось? Тобто смерть одного з нас!? Ні, це щось не те, якась нісенітниця. Навіщо забирати, я не хочу!!!
– Ні люба, я не питаю, чи ти хочеш. Я даю тобі вибір. Тут і зараз. Ти або він.
– Вибір? Самій? Я або він? Ні! Схаменися, бери, бери мене! Він не може померти, йому треба жити. Він потрібен своїм друзям, близьким, рідні дуже люблять його. Йому і так довелося несолодко зі мною. Це надто несправедливо позбавити його життя. Воно має бути довгим і щасливим. Він заслуговує на те, щоб милуватись життям: чути плескіт хвиль, вдивлятись в зоряне небо, слухати шум літньої грози. Йому все це так подобається! Та й я, я не зможу жити без нього! Не відчувати його тепла, просто його присутності, не чути самого голосу кожного ранку, не розповідати йому всі потаємні свої думки, не знаходити захисту в його обіймах, не схилятися на його плече...
– Зупинись! Ти дивишся на все дуже однобоко. Розсуди: Помре не він, помреш ти. Чи солодко йому стане? Яку радість, яке щастя буде він відчувати? Плескіт хвиль, шум грози – це все буде сірим, бо немає тебе. Його любов до тебе велика, більша, ніж ти думаєш. Біль втрати постійно жеврітиме в його серці. Кожної ночі, не знайшовши тебе поруч, його очі наповнятимуться слізьми, і він не зможе заснути до ранку. І кожен раз, коли він надягатиме сорочку, він згадуватиме тебе, бо саме ти прасувала її. Та й кожна річ, кожна дрібниця навіть крісло, на якому сиділа ти, буде спогадом про тебе. Ніхто його не чекатиме вдома, не приготує вечері, не вислухає найнереальніших думок і мрій. Так друзі його потребують, але в кожного є, або буде своя сім'я, якій вони віддаватимуть свій час і свою любов. Так, можливо біль втрати притупиться і він пристосується до нового життя, але цьому передуватимуть роки розпачу і болю. Та й взагалі, чи хотів би він цього?
Страшна розгубленість охопила жінку. Що було їй робити? Піти самій чи віддати його? Але найбільше мучило її те, що вона так мало встигла сказати, так мало зуміла простити, так часто не цінувала хвилинок, прожитих разом. А як багато було в її словах докору і звичайнісіньких образ. Їй хотілося все почати спочатку, стати іншою, стерпіти, простити, віддати себе, і то не в дрібницях, а в усьому, в усьому виявляти свою любов. Вона ще ніколи не відчувала, що так його любить. Та неминучий приречений вирок все більше й більше здавлював серце.
Та, що це? Що за метушня з'явилась в непроханої гості? Невже, невже вона хоче сказати...
– Стій, зачекай хвилинку! Не може бути! Це не та адреса, і квартира зовсім інша. Це очевидно помилка. Пробач за передчасний візит, сьогодні така темна ніч!!!
Блідолиця дама з косою говорила ще щось, але жінка її вже не чула, потоки сліз текли з її очей, адже вона отримала ще одну можливість любити його знов...»
Джерело: cerkva.info
