Декілька століть християнський світ, особливо його східну частину, Візантійську імперію, не полишала іконоборча колотнеча. Шанувати чи не шанувати святі образи – про це дискутували і в монастирях, і в храмах, і в палацах вельмож, і на сільських базарах, – здавалося, нема для хрещеного люду всіх класів, станів і всякого рівня освіченості важливішого питання. Якби ж тільки дискутували! Раз по раз богословські суперечки переростали в політичні чвари і розпочиналася чергова різанина: то палили образи, виганяли з храмів і вбивали іконошанувальників, розстригали їхніх єпископів, то з аналогічними драмами встановлювали образи. Занедбувалося сільське господарство, розладнувалася торгівля, занепадали ремесла, під натиском іновірців з кордонів імперії відступали війська християн – і все через те, що не було єдності щодо священних зображень. Здавалося, мусили б навести лад у країні царі, але й вони, часто змінюючись через політичну нестабільність, належали то до партії іконошанувальників, то до партії іконоборців. 787 року врешті-решт було прийнято чіткі та ясні канони про необхідність шанувати ікони й розп’яття та боротися з викривленнями, надмірностями в цій справі. Прийнято не де-небудь і не ким-небудь, а на Вселенському соборі. Але, як мовиться, не встигло висохнути чорнило на підписаних рішеннях, як усе почалося спочатку: вогнища, кровопролиття, взаємні прокляття ну і, звичайно ж, велемудрі дискусії. Здавалося, кінця-краю не буде цій братовбивчій богозневазі.
У січні 842 року помер імператор Феофіл, запеклий іконоборець. Жінкою Феофіла була Феодора, таємна шанувальниця ікон. Спадкоємець престолу – Михаїл Третій, – вихований матір’ю по-православному, був ще малолітнім, тож за нього державою, згідно з тодішніми законами, стала правити Феодора. Опікунами ж царевича були три найвищих сановники, які теж вклонялися Богові перед святими образами. Навколо них і згуртувалися сили іконошанувальників. Їхнім завданням було не просто відновити шанування образів, розп’яття, мощей, священних місць і таке інше, бо силоміць то вже робилося не раз, – а мирним чином і назавжди.
Найперше вони вмовили Вселенського Патріарха Йоана Граматика, ненависника ікон, зректися престолу. Патріархом обрали славнозвісного в ті часи вченого-монаха Мефодія, який витерпів багато мук і переслідувань від іконоборців. Наступного року, в лютому, було скликано помісний собор у Царгороді, на якому було відновлено іконошанування та підтверджено постанови всіх попередніх Вселенських соборів. Постанови собору 843 року були вирізані – на пам’ять для майбутніх поколінь – на трьох великих плитах і вміщені у головному столичному храмі – Св. Софії. На знак того, що під тривалою боротьбою за чистоту православної віри підведено риску і що боротьба ця завершилась мирною перемогою, тоді ж було ухвалено святкувати новий празник – Торжество Православ’я. Його вперше було відзначено 11 березня 843 року, а нині святкується першої неділі Великого посту. І хоча єресі з’являлися подекуди й надалі, а нині виникають навіть так звані секти православного походження, проте Православ’я після цього собору має на них ліки – сформовані й остаточно затверджені догмати й канони.
А в тому, що церковне життя відтоді налагодилося, що подолання іконоборства було здійснено в обстановці миру й братолюбства, велика заслуга тогочасної глави Візантійської імперії цариці Феодори, яку Церква зачислила до лику Божих угодників. Тож просимо нині цю небожительку: Свята Феодоро, моли Бога
за нас!
Пам'ять - 24 лютого.
Прес-Центр УПЦ КП
