Увійти за допомогою:
Слідкуйте за нами:
Розділи новин
  • Нові публікації
  • Коментують
  • ЦЕРКОВНІ ЧАСИ НА СВЯТУ ПАСХУ
    Читаються весь Світлий тиждень замість ранішніх і вечірніх молитов. …
  • Воскресіння Христове
    Воскресіння Ісуса Христа: хроніка подій Про Свято Воскресіння…
  • Пасхальне послання Предстоятеля Православної Церкви України митрополита Епіфанія
    Христос Воскрес! Ці короткі слова звичного зараз для нас…
  • Благовіщення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії
    Історія Благовіщення Пресвятої Діви Марії Про свято Благовіщення…
  • Неділя 2-га Великого посту
    Євангельське читання Проповідь патріарха Філарета Проповідь…
  • Популярне
    Где то косяк! Проверь правильность строки подключения. Возможно просто нет новостей за последние 30 дней.
    Опитування
    Ти святкуєш 8 липня православний День закоханих?
    так
    ні
    святкую день Валентина
    а що це за свято?
    • Хмаринка теґів
    • Календар
    • Архів
    «    Червень 2019    »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
     
    1
    2
    3
    4
    5
    6
    7
    8
    9
    10
    11
    12
    13
    14
    15
    16
    17
    18
    19
    20
    21
    22
    23
    24
    25
    26
    27
    28
    29
    30
    Квітень 2019 (4)
    Березень 2019 (2)
    Грудень 2018 (2)
    Листопад 2018 (1)
    Жовтень 2018 (1)
    Серпень 2018 (1)

    Знайшли помилку?

    Виділіть слова з помилкою і натисніть Ctrl + Enter

    Житіє преподобного отця нашого Антонія Великого

    Житіє преподобного отця нашого Антонія ВеликогоПреподобний Антоній був родом з Єгипту1. Батьки його були люди шляхетні і відомі своїм християнським благочестям. Свого сина вони виховували так, щоб він не знав нікого іншого, крім них і свого дому. Досягнувши підліткового віку, він не поспішав ні вивчати науки, ні зближуватися з іншими дітьми, але, залишаючись у своєму домі, зберігав чистоту серця і прагнув до довершеності в побожності. Не вдаючись до забав підлітків, Антоній любив ходити разом з батьками в храм Божий і, слухаючи там читання з божественних книг, прагнув отримувати всю можливу для себе користь і жити саме так, як вони вчили. Він не просив у старших солодкої їжі, як це властиво дітям, і взагалі був невибагливим до їжі, завжди задовольняючись тим, що йому давали.

    Батьки преподобного Антонія померли, коли йому було близько двадцяти років. Залишившись з малолітньою сестрою, він спочатку піклувався про дім та про належне виховання сестри. Часто, за своїм звичаєм, відвідуючи храм, він чув з читаних там божественних книг, як апостоли, залишивши все, пішли за Спасителем і як, за свідченням книги Діянь Апостольських, багато хто з християн продавав своє майно і приносив гроші до ніг апостолів для роздачі убогим (Діян. 4, 44). Антоній роздумував, якою твердою була віра цих людей і яку велику нагороду наготовано їм на небесах. З такими помислами він одного разу прийшов у храм і тут раптом почув слова Христа, сказані багатому юнакові: "Коли хочеш бути досконалим, піди продай добро твоє і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; і приходь та йди слідом за Мною" (Мф 19, 21). Антоній прийняв це за нагадування з неба – ніби Христос сказав ці слова особисто йому – і, вийшовши з храму, продав своє майно, а виручені завдяки продажу великі гроші роздав убогим, залишивши тільки незначну частину для своєї слабкої малолітньої сестри. У нього було триста хороших високоврожайних фінікових пальм, і він подарував їх сусідам, щоб звільнити себе і сестру від будь-яких турбот про них.
    Коли, невдовзі після цього, він знову прийшов у храм і почув слова Господа в Євангелії: "Не піклуйтеся про завтрашній день" (Мф 6, 34), то негайно вийшов і роздав убогим і решту майна. Не бажаючи більше жити у своєму домі, він доручив сестру вірним і відомим йому дівам2, які присвятили себе служінню Жениху-Христу, щоб вони виховували її своїм прикладом, а сам почав вести суворе подвижницьке життя.
    Тоді в Єгипті було ще мало монастирів і пустельництво не було поширене; але кожен, хто бажав служити Христу і спасатися, вправлявся в чеснотах, залишившись на самоті де-небудь поблизу свого селища. У той час на тижневій відстані від селища Антонія проживав один старець, який, усамітнившись із молодих років, звершував чернечий подвиг. Побачившись із ним і одержавши від цієї зустрічі користь для душі, Антоній почав уподібнюватись йому і також шукати самотності в різних місцях неподалік свого селища. Якщо і після цього йому доводилося чути про якогось пустельника, він, подібно до дбайливої бджоли, вирушив на пошуки його і не повертався, поки не знаходив відлюдника, і через побачення і бесіду з ним здобував деяку користь для себе, подібно до того, як бджола збирає мед.
    Такими були перші подвиги блаженного, і завдяки успіху в них він і далі зміцнював свої помисли в доброму напрямі. Разом з цим він здобував собі прожиток працею своїх рук, пам’ятаючи слова Писання: "Якщо хто не хоче трудитися, то нехай і не їсть" (2 Сол. 3, 10). На виручені від продажу своїх виробів гроші він купував хліб і годував голодних. Його душа перебувала в постійному молитовному спілкуванні з Богом, оскільки він знав з Писання, що молитися потрібно весь час (1 Сол. 5, 17). Читання Священного Писання він вислуховував з такою глибокою увагою, що не забував з прочитаного абсолютно нічого, і, при суворому дотриманні всіх заповідей Господніх, пам’ять стала замінювати йому самі священні книги. Так жив Антоній, і його любили вся братія, до яких він приходив, щоб одержати від них душевну користь і, перебуваючи в підпорядкуванні у них, навчався від них чеснот: одного він прагнув наслідувати в стриманості, іншого – в бадьорості, того – в лагідності, іншого в невсипущості, ще когось – в уважності до читаного; у одного він вчився подвигів посту, у іншого дивувався лежанню на голій землі, прославляв смирення одного, терпіння іншого. Заслуживши загальну любов і одержавши від усіх для себе користь, він повертався до себе в келію і там, роздумуючи про бачене, прагнув засвоїти і сумістити в собі чесноти всіх, спрямовуючи свої зусилля до того, щоб у жодній зі згаданих чеснот не бути останнім. Хоча він почав перевершувати всіх славою, однак і далі викликав загальну любов: сусіди і ченці, яких він часто відвідував, бачачи таке життя Антонія, називали його боголюбивим, і одні любили як сина, інші – як брата.
    Коли Антоній досягав успіху і зміцнювався в добрі, ворог християн – диявол, якому не сила було бачити такі чесноти юнака, повстав проти нього зі своєю давньою підступністю і став зваблювати його від добрих намірів та спокушати зійти з правильного путі. Він викликав у нього згадки про продане і роздане майно, про незабезпеченість сестри, про велич роду, про суєтну мирську славу, про задоволення, яке можна одержати від різної їжі, та про іншу красу мирського життя. Одночасно він представляв Антонію в думках тяжкий путь і важкий кінець чеснот, неміч тіла і тривалість подвигу. Цими та багатьма іншими помислами спокусник прагнув затьмарити його розум і розбестити серце. Коли ж диявол побачив, що Антоній переміг його завдяки молитві до Бога, терпінню і вірі, то звернувся до звичайних в юнацькому віці спокус: почав бентежити його нічними мріяннями, страхом і привидами, шумом, голосами і криками серед ночі, а вдень – і відкритими нападами. Антоній твердо протистояв дияволу: той вкладав йому нечисті помисли, Антоній же проганяв їх безперервною молитвою; той прагнув спокусити його почуття насолодою через природне роздратування і хвилювання похоті, а він захищав своє тіло вірою, неспанням і постом. Диявол приймав уночі образ прекрасної жінки і всіляко намагався викликати в Антонія пристрасть, але той гасив її думками про геєнський невгасимий вогонь і невмирущу черву. Диявол схиляв юного Антонія ступити на слизьку путь, близьку до падіння, а він, викликаючи в уяві вічні муки після страшного суду, непорушно зберігав серед спокус чистоту душі. Усе це осоромило диявола: окаянний, що мріяв бути подібним до Бога, був тепер посоромлений юнаком. Диявола, який повстає проти плоті і крові, перемогла людина, яка має плоть, тому що Своєму рабу допомагав Господь, Який прийняв заради нас плоть і Який дарував через це плоті силу перемагати ворога, щоб усі, хто спокушається таким чином, один за одним могли повторювати слова апостола: "Не я, а благодать Божа, яка зі Мною" (1 Кор. 15, 10).
    Злостивий змій переконався, нарешті, що він неспроможний перемогти Антонія підступними спокусами, і, з гіркотою відчуваючи, що його завжди проганяють, безсило скреготів зубами. Потім він явився йому в образі чорного і страшного юнака, який плачучи говорив людським голосом:
    – Багатьох я ввів у спокусу, багатьом затьмарив розум, але тепер як іншими святими, так і тобою через твої подвиги переможений.
    Насправді підступний спокусник казав це, щоб викликати у смиренному юнакові високі думки про самого себе.
    – Хто ти, що так говориш? – запитав його блаженний Антоній.
    – Я спокусник на блуд, – відповів диявол, – різноманітними хитрощами я прагну схилити до цього гріха всіх юнаків, через те мене й називають духом блуду. Скількох людей, що дали обітницю цнотливості, я схилив до такого гріха! Скількох, що вже почали жити стримано, мені вдалося повернути до колишнього нечистого життя! Я – той, за кого і пророк Осія докоряє згрішившим, кажучи: "дух блуду ввів їх в оману" (Ос. 4, 12), і справді, я спокусив їх; я ж часто спокушав і тебе самого, але щоразу ти проганяв мене.
    Антоній, почувши це, подякував Господу і ще сміливіше сказав ворогу:
    – Багато в чому ти осоромлений, багато в чому зганьблений, тому і чорнота твоя, і прийнятий тобою образ юнака є не що інше, як ознаки твого безсилля. Тепер я більше не боюся тебе: "Господь – мій помічник, і я сміливо дивлюся на ворогів моїх" (Пс. 117, 7).
    І після цих слів Антонія привид негайно безслідно зник. Така була перша перемога Антонія над дияволом, одержана за допомогою благодатної сили Христової. Однак Антоній не перестав дбати про свої чесноти після цієї перемоги, та й у диявола після однієї поразки не ослабли ще сили, бо він "ходить, рикаючи, наче лев, і шукає, кого пожерти" (1 Пет. 5, 8). Антоній, пам’ятаючи з Писання, що багато буває підступів диявольських, неослабно вправлявся у тяжких подвигах, думаючи: якщо сатана і був переможений, коли спокушав плотською хіттю, то він може піддати людину якимось тяжчим і небезпечнішим спокусам. Тому Антоній все більше і більше виснажував і поневолював своє тіло, щоб, перемігши в одному, не дати перемоги над собою в другому. Привчаючи себе поступово до більш суворого життя, надзвичайні подвиги служіння Богу він зробив звичними для себе, звички ж обернув ніби на природу: щодня він постив до заходу сонця і всі ночі проводив у молитві; іноді він споживав їжу тільки через два дні і лише на четверту ніч трохи засинав. Його їжею були хліб і сіль, з великою кількістю води, ліжком була рогожа або волосяниця, іноді – й гола земля. Масла він зовсім не вживав, про м’ясо ж і вино марно й казати, оскільки їх не вживають і менш старанні ченці. Блаженний говорив, що юнацькому тілу неможливо перемогти ворога, якщо воно буде пом’якшене солодкістю масла, і що потрібно накладати на тіло якомога тяжчі подвиги, щоб з його ослабленням ставав сильнішим дух, за словом апостола: "Коли я немічний, тоді сильний" (2 Кор. 12, 10). Приймаючи на себе щодня все нові і нові подвиги, він згадував пророка Іллю, який говорив: "Живий Господь Саваоф, перед Яким я стою! Сьогодні я покажуся Йому" (3 Цар. 18, 15). (Наведені слова Писання належать св. пророку Божому Іллі Фесвітянину). І він міркував так: "Недаремно приведено в Писанні це слово "сьогодні", бо Ілля не рахував подвигів минулого часу, але ніби щодня знов брався за подвиги, всіма силами прагнучи з’явитися перед очима Божими таким, яким, на його думку, повинна бути людина, гідна бачити Бога, тобто з чистим серцем і готова виконувати волю Божу".
    Він думав ще й про те, що кожен подвижник повинен уподібнюватися великому Іллі і, маючи перед собою його образ, вивчати за ним, як перед дзеркалом, своє життя. Тому він вирушив до гробниць, що знаходилися неподалік від селища, попросивши одного із знайомих, щоб він у певні дні приносив йому їжу. Той замкнув його в одній з таких гробниць, і там, на самоті, блаженний віддався безмовності. Побачивши це, диявол став побоюватися, що Антоній з часом озброїться проти нього пустельницьким подвижництвом. Зібравши демонів, він, за попущенням Божим, піддав його таким жахливим побоям, що блаженний довго лежав нерухомо і безмовно, про що згодом він сам багато разів розповідав. Заподіяні йому муки перевершували всякі людські страждання. Але з милості Господа Бога, Який ніколи не залишає того, хто надіється на Нього, Антоній не помер. Через декілька днів до нього прийшов згаданий знайомий, несучи їжу. Відчинивши двері і побачивши, що він ніби мертвий лежить на землі, він підняв його і приніс у своє селище.
    Коли поширилася чутка про це, до Антонія зібралися сусіди і родичі і з великою скорботою стали звершувати над ним, як над померлим, заупокійну службу. Але опівночі, коли всі міцно заснули від утоми, Антоній став помалу опритомнювати. Зітхнувши і підвівши голову, він помітив, що не спить лише той, хто приніс його сюди. Покликавши його, він став просити, щоб той нікого не будив і відніс його на колишнє місце. Це було виконано, і Антоній знову став жити на самоті. Не маючи сил через рани стояти на ногах, він молився, лежачи ниць, і після молитви голосно вигукнув: "Біси! Ось я, Антоній, тут. Не уникаю я боротьби з вами; знайте, якщо зробите ще що-небудь, і навіть більше за колишнє, все одно ніщо не відлучить мене від любові до Христа".
    Блаженний співав при цьому: "Коли й військо проти мене стане, не злякається серце моє" (Пс. 26, 3).
    Тоді ненависник добра – диявол, дивуючись, що Антоній наважився повернутися сюди після таких побоїв, скликав своїх бісів і розлючено сказав їм:
    – Бачите, нам не вдалося перемогти його ні духом блудодіяння, ні тілесними ранами, – після того й іншого він ще з більшою сміливістю глумиться над нами; налаштуйтеся ж кожен на ще сильнішу і впертішу боротьбу з ним, щоб він відчув, кому зробив виклик.
    І негайно після цього вся безліч бісів прийшла в несамовитий рух, бо у диявола є багато способів боротьби з людьми. Раптом пролунав такий грім, що це місце захиталося, і стіни розпалися; і негайно в житло Антонія увірвалося і заповнило його безліч демонів, які з’явилися у вигляді примар левів, вовків, аспидів3, змій, скорпіонів4, рисей і ведмедів, і кожна з цих примар виявляла свою лють відповідним до його вигляду способом: лев рикав, збираючись поглинути Антонія, буйвол страшив своїм ревом і рогами, з шипінням звивалася змія, стрімко кидалися вовки, рись по-своєму прилаштовувалася до нападу. Всі ці примари були вкрай страшні на вигляд, а вчинене ними ревисько було просто жахливе. Антоній, вражений і терзаний ними, терпів болісні страждання, але не злякався і зберіг бадьорість і ясність розуму. Хоч тілесні рани і завдавали йому болю, але, залишаючись непохитним в душі, він ніби глумився над ворогами і казав:
    – Якби у вас було скільки-небудь сили, то для боротьби зі мною досить було б і одного з вас, – але оскільки Господь відібрав у вас силу, то ви намагаєтеся злякати своєю чисельністю; вже саме те, що ви прийняли вигляд безсловесних тварин, очевидно свідчить про вашу слабкість.
    І знову він мужньо казав їм далі:
    – Якщо, за попущенням Божим, ви маєте силу напасти і поглинути мене, то ось я, – чого зволікаєте? А якщо вам не дано такої сили наді мною, то навіщо даремно трудитися? Знамення хреста і віра в Бога служать для нас незборимою стіною охорони.
    Так демони після багатьох марних спроб і намагань залякати блаженного Антонія лише скреготали зубами, тому що не тільки жоден з них не досяг успіху, а, навпаки, вони самі були переможені і зганьблені ним.
    Милосердий Господь Ісус, охороняючи Свого раба, не залишив його під час тяжкої боротьби з демонами. Звівши догори погляд, Антоній побачив, що склепіння гробниці над ним розкрилося і на нього сходить, розсіюючи темряву, світлий промінь. З появою світла демони зникли всі до одного, тілесний біль миттєво утих, а гробниця, яка розпалася під час появи демонів, знову виявилася неушкодженою. Зрозумівши з цього відвідання Господнє і глибоко, від серця, зітхнувши, блаженний вигукнув, повернувшись обличчям до світла, яке осяяло його:
    – Де був Ти, милосердний Ісусе? Де був Ти і чому з самого початку не з’явився, щоб зцілити мої рани?
    І був до нього голос:
    – Антонію! Я був тут, але чекав, бажаючи бачити твою мужність; тепер же, після того, як ти твердо витримав боротьбу, Я завжди допомагатиму тобі і прославлю тебе у всьому світі.
    Почувши це, Антоній встав і відчув себе надзвичайно міцним: йому здавалося, що він одержав знову сили набагато більше, ніж витратив у боротьбі. Блаженному Антонію було тоді тридцять п’ять років.
    Після цього Антоній пішов до вищезгаданого старця, у якого він питав порад на самому початку, і став просити його, щоб він пішов і оселився разом з ним у пустелі в якомусь малодоступному місці. Коли старець відмовився – і через старість, і через новизну такого способу подвижництва5, Антоній безстрашно вирушив один у далеку дорогу до невідомої ченцям гори в пустелі. Але ворог, не припиняючи спокушати його і бажаючи перешкодити виконанню його наміру, кинув на його шляху срібне блюдо, – щоб спокусити його сріблолюбством. Побачивши блюдо, Антоній зрозумів підступність ворога і зупинився в роздумах. Дивлячись убік – на блюдо, він став викривати спокусника, що ховався в примарі, і казав собі: "Звідки взялося це блюдо в пустелі? Тут лише стежина для звірів і птахів, тут немає навіть жодного людського сліду; до того ж воно ніби впало з мішка, то, через його великі розміри, цього не міг не помітити той, хто упустив, і він, у будь-якому разі, повернувся б і, пошукавши на пройденому шляху, знайшов би загублену річ, оскільки місце тут пустельне. Отже, це твоя, дияволе, хитрість, але цим не перешкодиш моєму наміру: "срібло твоє буде з тобою на загибель" (Діян. 8, 20).
    І як тільки він промовив це, блюдо миттєво зникло, як розсіюється дим від вогню.
    Іншим разом він побачив золото, що у великій кількості лежало на його дорозі. Він перестрибнув через нього, як через вогнище, і поспішив у пустелю. Перейшовши там річку, він знайшов у горі порожнє обгороджене місце, яке, через давнє запустіння, було повне всіляких отруйних гадів і змій. Антоній оселився тут6, і безліч скорпіонів і змій, ніби кимось гнані, негайно ж розбіглися. Він заклав камінням вхід; приніс з собою хліба на шість місяців, – запасати його мали звичай фівяни, у яких він не псувався протягом цілого року, – і, маючи всередині огорожі небагато води, він став жити там у повній самотності, пустельником. Він ніколи не виходив звідти і до себе нікого не приймав. Лише двічі на рік він забирав через покрівлю хліб, який приносив йому друг, якого він раніше просив про це; але із тим, хто приносив, він не говорив ні слова.
    Багато хто, бажаючи бачити Антонія, щоб одержати від нього користь для душі, приходили до дверей його житла і чули звернені до Антонія голоси нечистих духів, які кричали:
    – Навіщо ти прийшов у наші володіння? Яке твоє діло до цієї пустелі? Іди геть з чужих уділів, тобі не стане сили жити тут і зносити наші напади!
    У такій безперервній боротьбі з бісами і в самотності, далеко від людей, преподобний Антоній прожив двадцять років.
    Коли ж настав час потрудитися не тільки для свого спасіння, але й на користь іншим, до житла Антонія стали приходити багато людей, які бажали уподібнюватися його подвижницькому життю, і вони розламали вхід у його житло. Побачивши, що обличчя у нього світле і тілом він здоровий, вони дивувалися, як після таких постів і подвигів і після боротьби з бісами він не змінився ні обличчям, ні тілом. З того часу преподобний став і для інших наставником, пастирем, учителем подвижницького життя і вождем на путі до неба. Бог до такої міри допомагав йому, що згодом у нього з’явилася безліч учнів, яких він схилив до зречення від світу і від самих себе. Невдовзі утворилося багато монастирів, у яких він з любов’ю керував у подвижницькому житті ченців нових і старих – і за віком, і за часом такого життя. Одного разу братія, зібравшись, стали просити його, щоб він дав їм статут чернечого життя. Підвищивши голос, він відповів:
    – Щоб навчитися виконувати заповіді Божі, достатньо і Божественних Писань; однак не можна не вважати справою дуже доброю і хорошою те, що братія взаємно втішає один одного словами. Тому відкривайте мені, як діти батькові, те, що знаєте, а я, як дітям, відкриватиму вам те, що пізнав з тривалого досвіду. Перш за все нехай буде у всіх вас спільним правилом, щоб ніхто не слабшав у подвигу, який він узяв на себе, але кожен нехай завжди прагне примножувати і збільшувати почате.
    Далі Антоній дав їм багато корисних настанов, як це видно з його бесіди, детально викладеної у складеному Афанасієм Великим житії Антонія. З цієї розмови тут наведено лише найважливіше. Про життя вічне святий Антоній говорив так:
    – У теперішньому житті ціна речі, що купується, дорівнює тому, чого вона коштує, і продавець одержує не більше. Але обіцяне вічне життя отримується за дуже малу ціну: воно подається нам за життя короткочасне, про що написано: "Дні віку нашого – сімдесят літ, а як у силі – вісімдесят літ, і якщо більше їх – труд і хвороби" (Пс. 89, 10). Якби ми навіть прожили, працюючи в служінні Богу, вісімдесят або сто років, все одно в майбутньому житті нам належить царювати не якийсь обмежений час, а за згадану кількість років будемо працювати навіки-віків, притому одержимо у володіння не землю, а небо; скинувши з себе тлінну плоть, одержимо її знову в нетлінні. Отже, діти мої, не вдавайтеся до скорботи, тому що "нинішні тимчасові страждання нічого не варті порівняно з тією славою, яка відкриється в нас" (Рим. 8, 18).
    Про тих, хто залишає світ і схильний перебільшувати значення свого подвигу, він говорив:
    – Нехай ніхто з тих, хто відрікся від світу, не думає про себе, що він залишив щось велике, тому що, порівняно з небесними благами, вся земля нікчемна і мала. Якщо ж увесь світ у сукупності не коштує небесних осель, то нехай кожен подумає і зрозуміє, що, відрікшись від декількох виноградників, або нив і домів, або від нікчемної кількості золота, він не може ні говорити, що залишив велике, ні тужити, що одержить незначну нагороду. Подібно до того, хто відмовляється від малої мідної монети для придбання ста золотих монет, відрікається від усього світу, ніби він весь був у його владі, все ж таки у небесному царстві одержить у сто разів більшу нагороду.
    Про примарність земних благ і велику користь чеснот преподобний сказав таке:
    – Ми повинні особливо твердо пам’ятати, що якби хто і не захотів розлучатися зі своїми багатствами, все ж таки смерть насильно розлучить його з ними. То чому ж нам самим не зробити того ж заради чеснот? Чому ради небесного царства не відмовитися добровільно від свого майна, яке всеодно втратимо в кінці цього життя? Нехай же християни не піклуються про те, чого, помираючи, не можуть узяти з собою. Краще всіма силами душі прагнутимемо до придбання того, що зводить нас після смерті на небо, як-от: премудрості, цнотливості, справедливості, добродійного життя, розсудливості, любові до убогих, твердої віри в Христа, негнівливості, приймання прочан. Прагнучи до цього, ми і на землі проводитимемо життя безпечальне7.
    Про ревне і безперестанне служіння Христу Богу святий Антоній говорив так:
    – Не слід забувати, що ми – раби Христа і повинні служити Йому, своєму Творцеві. Раб не може відмовлятися від виконання наказів, які стосуються теперішнього або майбутнього часу, під тим приводом, що він працював уже в минулий час, і не посміє сказати, що, втомившись на попередній роботі, тепер повинен бути вільним, – навпаки, щодня з однаковою старанністю виконує ту ж саму роботу, щоб і своєму господареві догодити, і самому не заслужити за лінощі побоїв і покарання. Так само і ми повинні завжди ревно виконувати заповіді Божі, твердо пам’ятаючи, що Господь – праведний винагороджувач, і що в якому гріху смерть спостигне людину, за той її і буде засуджено. Про це Він ясно свідчить і через пророка Єзекіїля: "І він помре від неправди своєї, яку вчинив" (Єз. 33, 13). Ось чому і окаянний Іуда в одну ніч за скоєне лиходійство втратив плоди своїх трудів, які чинив протягом усього попереднього часу. Тому ми повинні завжди з однаковою старанністю намагатися виконувати заповіді Господні, і Сам Бог допомагатиме нам, як написано: "Тим, які люблять Бога... усе сприяє до добра" (Рим. 8, 28).
    Антоній переконував, щоб не вдаватися до лінощів: слід завжди пам’ятати про смерть, і наводив слова апостола, який говорив, що він щодня вмирає: "Навіщо і ми повсякчас наражаємося на небезпеки? Я щодня вмираю" (1 Кор. 15, 30–31).
    – Тому, – продовжував Антоній, – і ми, люди, повинні намагатися жити праведно і, пам’ятаючи про смертну годину, не грішити. Встаючи зі сну, не сподіваймося дожити до вечора, і відходячи до сну, пам’ятаймо, що, можливо, не доживемо до ранку; не забуваймо, що міра нашого життя нам невідома і що ми цілком у владі Божій. А проводячи так кожний день, ми не будемо ні грішити, ні спокушатися якимись згубними побажаннями: ні гніватися один на одного, ні Нагромаджувати собі земні багатства, але, щохвилини чекаючи смерті, нехтуватимемо всім тлінним: втрата для нас жіночої любові погасить вогонь похоті; тоді ми будемо прощатимемо одне одному гріхи, тримаючи завжди перед своїми очима день страшного суду; страх перед цим судом і тремтіння при думці про вічні пекельні муки відкидатиме приємність тілесного задоволення і утримуватиме душу від падіння в гріховну пропасть.
    Про царство Боже Антоній говорив:
    – Елліни, шукаючи мудрості, їдуть за море і про пусте вчення розпитують чужоземних учителів; а нам зовсім не потрібно переходити з однієї чужої країни в іншу або перепливати море, шукаючи царства небесного, оскільки Сам Господь наш Ісус Христос сказав у Євангелії: "Царство Боже всередині вас є" (Лк 17, 21), і для досягнення його потрібна лише сама наша добра воля.
    Щодо боротьби з демонами Антоній дав такі повчання:
    – Сам Бог вказав нам, щоб ми з неослабною увагою завжди стежили за тим, що відбувається у нас в душі, тому що у нас є дуже підступні й хитрі вороги, – це демони, – і ми, за словами апостола (Еф. 6, 11–12), повинні безперестанно боротися з ними. Незліченна кількість їх носиться в повітрі, цілі полчища ворогів оточують нас звідусюди. Я не міг би пояснити вам усі відмінності між ними; скажу лише стисло про ті відомі мені засоби, якими вони намагаються спокушати нас. Перш за все ми повинні твердо пам’ятати, що Бог не створив зла і що демони стали злими не за Його волею: така зміна в них відбулася не за природою, а залежала від їх власної волі. Як створені благим Богом, вони спочатку були добрими духами, але за самопіднесення їх було скинуто з неба на землю, і там, перебуваючи в злі, вони спокусили народи хибними мріями і навчили їх ідолопоклонства; а нам, християнам, вони безмірно заздрять і невпинно піднімають проти нас усяке зло, побоюючись, що ми успадкуємо їхню колишню славу на небесах. Різні і різноманітні ступені їх занурення в зло: одні досягли падіння в безодню нечестя, інші здаються менш злостивими, але всі вони, в міру своїх сил, борються різними засобами проти всяких чеснот. Тому ми повинні посилено молитися і здійснювати подвиги стриманості для отримання від Бога дару розмірковування, – щоб зрозуміти різницю між злими духами, щоб пізнавати у кожному окремому випадку їхні всілякі хитрощі та зваблювання і все відганяти одним і тим же християнським знаменням – хрестом Господнім. Одержавши цей дар, святий апостол Павло говорив: "Щоб не заподіяв шкоди нам сатана, бо нам невідомі його наміри" (2 Кор. 2, 11). Потрібно, щоб і ми наслідували апостола і попереджали інших про те, що потерпіли самі, і взагалі – наставляли взаємно одне одного. Зі свого боку я зазнав від демонів багато підступних зваблювань і кажу вам про це, як дітям, щоб, будучи попередженими, ви могли зберегти себе серед таких само спокус. Велику злість мають біси проти всіх християн, особливо проти ченців та дів Христових. Вони всюди розставляють їм у житті спокуси, намагаються розбестити їхні серця богопротивними і нечистими помислами. Але нехай ніхто з вас не впадає від цього в страх, оскільки завдяки палким молитвам до Бога та посту ми негайно проганяємо бісів. Утім, якщо вони на деякий час припинять напади, не вважайте, що ви вже повністю перемогли, бо після поразки біси зазвичай нападають з ще більшою силою. Хитро змінюючи засоби боротьби, вони якщо не можуть спокусити людину помислами, то намагаються спокусити або залякати її примарами, то набуваючи образу жінки чи скорпіона, то перетворюючись на якогось велетня, заввишки як храм, чи на цілі полки воїнів або на які-небудь інші примари, які всі зникають після першого ж звершення хресного знамення. Якщо розгадають їхні зваблення, то вони стають віщунами і силкуються, подібно до пророків, передбачати майбутні події. Якщо і в цьому разі вони зазнають осоромлення, то на допомогу собі в боротьбі закликають уже самого князя, корінь і осереддя всілякого зла.
    Багато разів преподобний отець наш Антоній Великий розповідав і про точнісінько такий самий диявольський вигляд, який він бачив і який являвся Іову, просвіщеному Богом: "Очі в нього, як вії зорі; з пащі його виходить полум’я, вискакують вогненні іскри, з ніздрів його виходить дим, як з киплячого горщика або казана. Подих його розжарює вугілля, і з пащі його виходить полум’я" (Іов. 41, 10–13). Такий страшний вигляд мав князь бісівський. Він хотів би миттєво згубити весь світ, але насправді не має сили; бо всемогутність Божа приборкує його, подібно тому як твариною правують за допомогою вузди, або як позбавляють свободи полоненого його окови. Він боїться і хресного знамення, і побожного життя праведників. Святий Антоній так говорив про це:
    – Велику силу, улюблені браття, мають проти диявола чисте життя і непорочна віра в Бога. Повірте моєму досвіду: для сатани страшні неспання людей, які живуть за волею Божою, їхні молитви і пости, лагідність, добровільна убогість, скромність, смирення, любов, стриманість, а найбільше за все – їхня щиросерда любов до Христа. Змій, що високо звеличився, сам добре знає, що його засуджено на потоптання ногами праведників, за словом Божим: "Ось даю вам владу наступати на змій, і на скорпіонів, і на всяку силу вражу, і ніщо не зашкодить вам" (Лк 10, 19).
    Преподобний Антоній розповів для душевної користі слухачів і ось що:
    – Скільки разів біси нападали на мене під виглядом озброєних воїнів і, набуваючи образів скорпіонів, коней, звірів та різних змій, оточували мене і наповнювали собою приміщення, в якому я перебував. Коли ж я починав співати проти них: "Одні хваляться колісницями, інші кіньми, а ми хвалимося іменем Господа Бога нашого" (Пс. 19, 8), то, гнані благодатною допомогою Божою, вони тікали. Одного разу вони з’явилися навіть у дуже світлому вигляді і стали говорити:
    – Ми прийшли, Антонію, щоб дати тобі світло.
    Але я замружив очі, щоб не бачити диявольського світла, і почав у душі молитися Богу, – і їхнє богопротивне світло згасло. Через деякий час вони знову з’явилися і стали переді мною співати і сперечатися один з одним від Писання, – але я був як глухий і не слухав їх. Траплялося, що вони трясли мій монастир, але я з безтрепетним серцем молився Господеві. Часто навколо мене чулися крики, танці і дзвін; але коли я починав співати, їхні крики оберталися в жалюгідні вигуки, і я прославляв Господа, Який знищив їхню силу і поклав кінець їхньому шаленству.
    – Повірте, діти мої, тому, – продовжував Антоній, – що я розповім вам. Одного разу я бачив диявола в образі незвичайного велетня, який наважився сказати про себе: "Я – Божа сила і премудрість, – і звернувся до мене з такими словами: – Проси у мене, Антонію, чого хочеш, і я дам тобі”.
    У відповідь я плюнув йому в губи і, озброївшись Христовим іменем, попрямував просто на нього, і цей велетень негайно розтанув і зник у мене в руках. Коли я постив, він знову з’явився мені під виглядом ченця, який приніс хліба і умовляв мене поїсти.
    – Ти, – казав він, – людина і не вільний від людської слабкості, зроби ж деяке послаблення своєму тілу, інакше можеш захворіти.
    Але я зрозумів, що це – підступне зваблення лукавого змія, і, коли звернувся до своєї звичайної зброї – знамення хреста Христового, він негайно перетворився на струминку диму, яка, потягнувшись до вікна, відразу зникла. Біси часто намагалися спокусити мене в пустелі раптово виниклою примарою золота, розраховуючи спокусити або його виглядом, або через дотик до нього. Не приховаю і того, що демони багато разів били мене. Але я терпляче переносив побої і лише вигукував:
    – Ніхто не може відлучити мене від любові Христової!
    Через ці слова вони ставали несамовитими і, зрештою, залишали мене не за моїм, а за Божим велінням, згідно зі словами Христа: "Бачив сатану, що, як блискавка, впав з неба" (Лк 10, 18).
    Одного разу демон постукав у ворота монастиря. Вийшовши, я побачив перед собою величезного велетня, голова якого, здавалося, досягала до неба. І коли я запитав:
    – Хто ти?
    Він відповів:
    – Я – сатана.
    Я запитав:
    – Що тобі тут потрібно?
    – Мене марно, – відповів він, – звинувачують усі ченці, і за що проклинають мене всі християни?
    – І правильно чинять, – сказав я у відповідь, – тому що ти їх часто спокушаєш.
    – Я нічого їм не роблю, – відповів він, – але вони самі засмучують один одного. Адже я проклятий і скинутий, – а чи не чув ти з Писання, що "у ворога не вистачило зброї, міста зруйнував Ти" (Пс. 9, 7)? І справді, ось я вже позбавлений місця в світі, не залишилося під моєю владою жодного міста, і немає у мене зброї, всі народи у всіх країнах сповідають ім’я Христове, пустелі наповнилися ченцями. Нехай же самі дивляться за собою, а мене даремно не проклинають.
    Здивувавшись тоді благодаті Божій, я відповів йому:
    – Це настільки нове і нечуване від тебе визнання приписую не твоїй правдивості, якої у тебе немає, а єдино Божій силі; ти ж, будучи батьком брехні, повинен був зізнатися в тому, що є насправді, і цього разу, проти своєї волі, ти сказав правду, тому що Христос Своїм пришестям остаточно зруйнував твою силу, і, позбавлений ангельської слави, ти маєш тепер жалюгідне і ганебне життя в усілякій нечистоті. – І як тільки я промовив це, демон негайно зник.
    Так преподобний переконував братію не боятися сили бісів, приборканої і зруйнованої Христом, і мужньо, з Божою допомогою, боротися з ними, зміцнюючи свої серця вірою в Христа. Слухаючи це, братія раділи і запам’ятовували повчання свого отця. У одних посилювалося прагнення до чеснот, в інших зміцнювалася слабка віра, деякі очищувалися від хибних зваблювань помислами, серця інших звільнялися від дії страшних примар, а всі разом сповнювалися бадьорої готовності зневажати демонські зваблювання і дивувалися даній Антонію від Бога такій великій благодаті, щоб розуміти і розрізняти духів.
    На тій горі, де жив преподобний Антоній, виникло багато монастирів, які, покриваючи її подібно до шатрів, були переповнені божественними сонмами псалмоспівців, читців Писання, молитовників, посників, людей, які з радістю сподіваються на майбутні блага і трудяться лише для подачі милостині. Взаємна любов і злагода панували між ними, і їхні оселі були подібні до міста, позбавленого хвилювань світу цього, сповненого лише благочестя і праведності. Не було між ними ні негідника, ні лайливця, ні ненависника, ні наклепника, ні такого, що ремствує; була лише безліч подвижників, які одностайно служили Богу, так що кожен, кому доводилося бачити ці монастирі та їхній спосіб життя, не міг, виголошуючи, не повторити слів Писання: "Які прекрасні намети твої, Якове, оселі твої, Ізраїлю! Розстилаються вони, як долини, як сади біля річки, як дерева алое, насаджені Господом" (Чис. 24, 5–6).
    Час йшов, і Антоній продовжував усе старанніше трудитися. Тим часом почалося жорстоке гоніння на церкву Христову з боку нечестивого царя Максиміна8. І коли святих мучеників повели до Александрії, то пішов за жертвами Христовими і преподобний Антоній, залишивши свій монастир.
    – Підемо, – казав він, – і ми на світлий бенкет наших братів, щоб або і самим удостоїтися того ж, або бачити інших такими, що трудяться.
    У своїй любові та добрій волі преподобний справді був мучеником. Але хоча він і бажав постраждати за ім’я Христове, однак мучеництво не було йому призначене, оскільки Господь для користі Свого стада зберігав учителя і наставника Антонія.
    Антоній відкрито виявляв свою відданість святим мученикам: поєднаний з ними узами нерозривної любові, прислужував їм, коли вони були в оковах, супроводжував їх на суд, був перед лицем мучителів і, не приховуючи, що він християнин, прямо домагався, таким чином, постраждати за Христа. Однак ніхто не наважився підняти на нього руку, тому що так було угодно Богу, Який зберігав життя Антонія, яке було набагато корисніше для людей, ніж його мученицька смерть. Після того як зазнав мученицької кончини святійший Петро, архієпископ Александрійський, і гоніння припинилося, блаженний Антоній повернувся у свій монастир і, уподібнюючись протягом усього подальшого життя святим мученикам у вірі і надії, виснажував своє тіло особливо строгими подвигами і постійним неспанням. Нижнім одягом його була волосяниця, верхнім – шкіряний плащ. Тіла свого він ніколи не омивав, окрім хіба тих випадків, коли потрібно було переходити через воду, і до самої його смерті ніхто ніколи не бачив його наготу.
    Одного разу, коли він перебував у самоті і, зачинившись у своїй келії, нікого не приймав, прийшов до нього з біснуватою дочкою воєначальник Мартиніан. Він постукав і став благати преподобного вийти помолитися і допомогти його страждаючій дочці. Антоній, не відчиняючи дверей, визирнув згори і сказав:
    – Чому ти звертаєшся до мене по допомогу? Я смертний, як і ти; ми обидва однаково немічні за природою. Якщо віруєш у Христа, Якому я служу, то іди, помолися по своїй вірі Богу, і дочка твоя видужає.
    Мартиніан увірував, закликав ім’я Христове і пішов додому з дочкою, яка негайно ж зцілилася. Господь зробив багато й інших чудес через Свого раба Антонія. У Євангелії Він обіцяв: "Просіть, і дасться вам" (Мф 7, 7), і згідно з цим, знайшовши людину, гідну Його благодаті, не відмовив йому у чудотворній силі: багато біснуватих лежали перед входом у його келію, – оскільки двері її було замкнено, – і всі одержували зцілення за його богоугодними молитвами. Антоній побачив, що велика чисельність відвідувачів перешкоджає йому перебувати в улюбленій безмовності; з іншого боку, він побоювався, щоб його власний розум не почав звеличуватися через велику кількість здійснених ним знамень. І він задумав іти у верхню Фіваїду, де його ніхто не знав. Узявши хліба, він сів на березі ріки і став чекати корабля, щоб перепливти на другий бік. Раптом він почув голос згори, який питав:
    – Антонію! Куди і навіщо ти йдеш?
    Не засмутившись, оскільки вже не вперше чув такий голос, Антоній безтрепетно відповів:
    – Оскільки люди не дають мені тут спокою, то я хочу вирушити у верхню Фіваїду, щоб не змушували мене робити те, що перевищує мої сили, і щоб не порушували моєї безмовності.
    – Якщо підеш у Фіваїду, – продовжував голос, – то ще більше зазнаватимеш тих само труднощів. Якщо справді хочеш трудитися в суворій самоті, то йди у внутрішню пустелю.
    – Хто ж вкаже мені дорогу туди? Адже це місце незнайоме мені, – сказав Антоній.
    У відповідь на це голос вказав йому на сарацинів, які зазвичай ходили цією дорогою до Єгипту для торгівлі. Тепер вони поверталися назад, і Антоній, підійшовши, став просити їх, щоб вони взяли його з собою і довели до пустелі. Вони охоче погодилися, відчувши в Антонії посланого Самим Богом супутника. Провівши три дні і три ночі разом з сарацинами в дорозі, блаженний Антоній побачив високу гору, з-під якої витікало джерело хорошої води; гору оточувала невелика рівнина, на якій росли декілька диких фінікових пальм. Антонію сподобалося це місце, – ніби воно було вказане йому Самим Богом, – і Той, Хто невидимо розмовляв з ним на березі ріки, справді надихнув його обрати цю гору для свого місцеперебування. Узявши від супутників хліба, він став жити на цій горі один. Сарацини, побачивши його подвижницьке життя, стали приносити йому хліб, іноді він мав деяку мізерну утіху і від фініків диких пальм. Згодом, коли братія дізналися про його місцеперебування, то стали з любов’ю, як діти – батькові, присилати йому їжу. Але Антоній, відчувши, що завдає братії труднощів, і бажаючи позбавити їх від цієї праці, попросив одного з тих, хто приходив, щоб він приніс йому заступ, мотику і трохи насіння. Коли той виконав це, Антоній обійшов гору і вибрав невелику місцину, придатну для копання і посіву, бо для зрошування можна було провести воду зверху. Розпушивши землю, він посіяв зерна і з того часу вже щороку мав свій хліб; працюючи, він радів, що не обтяжує нікого і годується в пустелі працею своїх власних рук. Але оскільки і там багато хто почав приходити до нього, то для пригощання відвідувачів він посіяв ще декілька грядок овочів, бобів, гороху та іншого. Спочатку сюди стали приходити на водопій звірі, які топтали і пожирали овочі. Одного разу, коли вони знову зібралися сюди, преподобний взяв одного з них і, легенько хльоснувши його лозиною, сказав усім їм:
    – Навіщо ви заподіюєте мені шкоду, самі не зазнаючи від мене ніякого утиску? Ім’ям Господнім наказую вам: ідіть від мене геть і не приходьте сюди.
    І відтоді звірі, послухавши заборону, більше не приходили. Так самотньо жив преподобний, перебуваючи в молитві і безперестанних подвигах. Однак, натхнені любов’ю до старця, братія приходили до нього і намагалися чим-небудь прислужити йому. Вони приносили маслини і єлей або сочевицю чи інші овочі, благаючи підкріпити своє тіло, що ослабло від старості. Скільки повинен був перенести блаженний нападів, живучи там, як про це ми знаємо від тих, хто приходив до нього!
    Воістину збулися на ньому слова апостола: "Наша боротьба не проти крові і плоті, а проти… духів злоби піднебесних" (Еф. 6, 12). Скільки там чулося жахливих криків, ніби криків натовпу і звуків зброї, – вся гора, здавалося, була повна демонів! Але преподобний Антоній був подібний до фортеці і один переміг усіх, відганяючи всі полчища демонів коліноуклінною молитвою. І справді, гідним подиву є те, що одна людина могла жити в голій пустелі, не боячись ні постійних нападів демонів, ні безлічі чотириногих звірів і отруйних гадів. Справедливо співав Давид: "Ті, що надіються на Господа, не похитнуться як гора Сіон, що стоїть вічно" (Пс. 124, 1).
    Однієї ночі, коли Антоній молився і не спав у служінні Господеві, він раптом побачив, що вся його обитель і навіть навколишня пустеля повні звірів, які страхітливо розкривали пащі і скреготіли зубами. Але преподобний негайно розпізнав у цьому підступність ворога – диявола і сказав: "Якщо від Господа дано вам владу наді мною, то я готовий бути пожертий вами; якщо ж ви з’явилися за сатанинським підступом, то втікайте геть, тому що я – раб Христа".
    І за словом преподобного всі звірі поспіхом зникли, гнані силою Божою.
    Через декілька днів сталася нова сутичка з тим самим ворогом. Святий мав звичай давати на спомин який-небудь подарунок кожному, хто приходив до нього з приношенням, і для цієї мети плів кошика. Потягнувши за смужку, з якої він плів корзину, він раптом відчув, що хтось тримає її. Преподобний піднявся і побачив звіра, який до пояса мав образ людини, а друга половина його тулуба мала ослячий вигляд. Антоній, перехрестившись, сказав: "Я – раб Христа; якщо ти посланий на мене, то ось я, – не тікаю".
    І негайно примара разом з безліччю інших бісів утекла і зникла.
    Через деякий час братія попросили преподобного відвідати їх. Маючи до них отецьку любов, Антоній поклав разом з ними на верблюда хліба і води, – оскільки вони мали йти безводною місцевістю, – і вирушив у путь. По дорозі вода, яку він узяв, вийшла вся, і через сильну спеку подорожнім загрожувала смерть від спраги. Марно вони обходили околиці, шукаючи де-небудь у заглибленнях залишків дощової води. Через спрагу і сонячну спеку вже здихав верблюд. У такому тяжкому становищі старець, за звичаєм, звернувся до молитви про допомогу. Відійшовши від супутників на невелику відстань, він, схиливши коліна, підняв до неба руки і почав молитися. І негайно ж на цьому місці показалося джерело води. Вгамувавши спрагу і взявши запас води, мандрівники благополучно прибули до братії, які чекали на них. Вони, зібравшись усі разом, вийшли назустріч старцю і, з повагою цілуючи його, прийняли від нього благословення, а він, ніби принісши з гори закон або якийсь дорогий для них дар, пропонував їм духовну їжу – схвалював подвиги старших і давав повчання молодшим.
    Пробувши тут деякий час, він невдовзі знову пішов на свою гору. Маючи владу над нечистими духами, преподобний зцілив багато біснуватих, виганяючи з них бісів. Про це розповідає Афанасій Великий у складеному ним житії Антонія. Преподобний зціляв своєю молитвою і різні інші хвороби. Він був не позбавлений і пророчого дару, – передрікав майбутнє, і таке, що знаходиться далеко, бачив виразно, ніби воно було перед його очима.
    Одного разу до преподобного здалеку прийшли двоє братів; у них дорогою вийшла вся вода, і один з них з волі Божої вже помер, а другий знеможений лежав на землі і чекав смерті. Антоній, який у той час перебував на горі, спішно покликав до себе двох ченців і наказав їм, щоб вони, узявши з собою посудину з водою, швидко йшли по шляху, що веде до Єгипту, при тому сказав:
    – Один брат, який ішов сюди, вже помер у Господі; помре й інший, якщо не встигнете на допомогу.
    Ченці поспіхом вирушили в дорогу і знайшли все так, як сказав старець. Того, хто знемагав від спраги, вони напоїли і привели з собою, а померлого поховали.
    Іншим разом він сидів на горі і, звівши погляд до неба, побачив якусь душу, що сходила на небо у супроводі ангелів, які веселилися з нею. Дивуючись цьому, преподобний помолився, щоб було йому відкрито, що означає це видіння. І був до нього голос: "Це – душа ченця Амонія9, який жив у Нітрії".
    Амоній був старець, який з ранньої юності і до смерті проводив суворе подвижницьке життя, як це видно з його житія (за четверте число місяця жовтня); а відстань від гори, на якій жив Антоній, до Нітрії була на тринадцять днів путі. Учні Антонія, побачивши свого старця радісним і здивованим, стали просити його, щоб він пояснив їм причину цього піднесення.
    – Сьогодні спочив Амоній, – відповів їм старик.
    Вони знали Амонія, бо він часто приходив сюди. Запам’ятавши цей день, учні Антонія стали розпитувати братів, які прийшли через тридцять днів, і дізналися від них, що Амоній справді помер в той самий день і годину, в яку старець бачив вознесіння на небо його душі. Вони дуже дивувалися, що завдяки чистоті душі, Антоній так скоро міг дізнатися про подію, яка сталася на дуже далекій відстані.
    Одного разу близько дев’ятої години преподобний, вставши помолитися перед споживанням їжі, був піднесений розумом і побачив себе таким, що пливе по повітрю. При цьому повітряні демони намагалися перепинити шлях і перешкодити його сходженню. Але ангели чинили їм опір і вимагали назвати причину затримання. Ті стали пригадувати гріхи Антонія від самого його народження. Але ангели зупинили їх і сказали: "Що було від народження, те Господь згладив; але якщо ви знаєте про які-небудь гріхи його з того часу, як він став ченцем і дав обітницю Богу, то про це можете говорити".
    Тоді демони, палаючи злістю, стали обмовляти Антонія, звинувачуючи його у гріхах, яких він не чинив; і коли це не дало наслідків, для Антонія відкрилася вільна путь. Опам’ятавшись, Антоній побачив, що стоїть на попередньому місці. Приголомшений видінням, він забув про їжу і всю ніч провів у полум’яній молитві, зітханнях і роздумах про те, як багато у людини ворогів і яка важка повітряна путь душі до неба.
    Однієї ночі він почув голос згори, який сказав йому: "Встань, Антонію, вийди і подивися!"
    Антоній вийшов і, звівши догори погляд, побачив когось страшного і такого високого, що голова його торкалася хмар. Він побачив і якихось інших істот, ніби окрилених, які прагнуть піднятися до неба, але страшний велетень простягає руки і намагається перепинити їх, причому одних він хапає і кидає вниз, а інші, обминувши його, сміливо відлітають угору, і він у безсилій люті лише скрегоче зубами. І знову почув Антоній голос: "Намагайся зрозуміти те, що бачиш!"
    Тоді відкрився його розум, і він почав розуміти, що то сходили на небо людські душі, а диявол перешкоджав їм, причому грішників йому вдавалося затримувати і залишати у своїй владі, проте на святих його сила не поширювалася, і він не міг затримати їх. Преподобний розповів про такі одкровення братії не через марнославство, а для їхньої користі. До того ж і вони самі, побачивши його чимось здивованим, попросили розповісти про видіння. Обличчя його було завжди осяяне якоюсь особливою благодаттю, і хоча хтось і не бачив його ніколи раніше, все ж негайно упізнавав серед багатьох інших. Душевна чистота святого відображалася на його веселому обличчі, яке світилося внутрішнім боговидінням. Він завжди був радісний, як написано: "Веселе серце робить лице веселим" (Притч. 15, 13).
    Наскільки він був привітним зовнішньо, настільки ж чистим і надзвичайно непохитним – у вірі. Він ніколи не ставав на бік віровідступників, коли бачив їхнє свавільне спотворення віри; ніколи дружньо не розмовляв з маніхеями10 та іншими єретиками, окрім лише тих випадків, коли вони виявляли готовність відмовитися від хибних поглядів. Преподобний прямо говорив, що дружба і бесіди з єретиками завдають шкоди душі. Найбільше ж він уникав аріан, забороняючи і всім православним спілкуватися з ними. Коли декілька аріан прийшли до нього і він із розмови з ними побачив їхнє зловір’я, то негайно відійшов від них з гори, кажучи: "Слова їхні отруйніші за самих змій".
    Коли аріани розпустили неправдиву чутку, ніби Антоній поділяє їхні погляди, преподобний був приголомшений їхньою зухвалістю; він, охоплений справедливим гнівом, прийшов до Александрії; там перед архієпископом і всім народом він прокляв аріан, назвавши їх передвісниками антихриста, і сповідав Сина Божого не творінням, а Єдиносущним з Отцем, Творцем світу11; і всі православні християни сповнилися великої радості, що христоборну єресь прокляв такий стовп Церкви. Тоді всі люди, різної статі і віку, не тільки християни, але і єретики, навіть язичники, оточили преподобного, кажучи:
    – Бажаємо бачити людину Божу.
    Так усі називали Антонія, і ім’я його зажило такої надзвичайної слави, що люди прагнули доторкнутися хоча б до краєчка його одягу, сподіваючись через це одержати для себе велику користь. Не можна і переповісти, скільки біснуватих і ті, які страждали різними хворобами, дістали тоді зцілення, скільки закрилося ідольських капищ, скільки приєдналося до стада Христового язичників – завдяки прибуттю Антонія в місто, його словам і чудесам12. Дехто, непокоячись, що велике зібрання народу втомлює святого, стали відганяти від нього юрбу; але він лагідно мовив:
    – Число тих, які приходять до мене, не більше, ніж полчищ демонів, з якими ведемо безперестанну боротьбу на горі.
    Укладач цього житія, святий Афанасій Великий, говорить:
    Коли Антоній повертався до себе і ми пішли проводжати його, то одна жінка кричала услід:
    – Почекай, людино Божа, благаю тебе! Моя дочка жорстоко мучиться від біса. Прошу тебе, почекай, щоб і мені, біжучи за тобою, не зазнати нещастя!
    Зворушений цими словами і нашими проханнями, дивний старець зупинився. Коли жінка підійшла, а дочку її нечистий дух кинув на землю, Антоній помолився в душі Господеві Ісусу Христу, – і негайно нечистий дух залишив хвору. Її мати і весь народ дякували Богу; радів і сам Антоній, що повертається в свою улюблену пустелю.
    Було і ще дивне в преподобному. Преподобний вражав ще й тим, що, не вчивши грамоту, він був мудрим і розсудливим. Одного разу два язичницькі філософи, елліни за походженням, прийшли до Антонія, щоб випробувати і, якщо можна, перемогти його в мудрості. Він перебував на вершині гори; коли побачив їх, то зрозумів з першого погляду хто вони, сам зустрів прибульців і запитав через перекладача:
    – Навіщо ви, мудреці, узяли на себе клопіт іти здалеку до нерозсудливого і вирушили сперечатися з нерозумним?
    – Ми вважаємо тебе не дурним, навпаки, вельми мудрим, – відповіли вони.
    – Якщо ви прийшли до нерозсудливого, – знову звернувся до них святий, – то праця ваша марна. Якщо ж, як ви вважаєте, я людина мудра, то повинні наслідувати того, кого називаєте мудрим, бо треба уподібнюватись мудрим і побожним. Якби я прийшов до вас, то мені потрібно було б уподібнюватися вам; але оскільки ви прийшли до мене як до мудреця, то будьте ж, як я, християнами.
    І філософи пішли, вражені і проникливістю його розуму, і вигнанням ним бісів, яке вони бачили на власні очі.
    Приходили до нього й інші вчені, подібні до цих філософів, бажаючи посміятися з нього як з людини неписьменної і неграмотної. Але він осоромив їх і змусив замовкнути, висловивши таке міркування:
    – Дайте мені відповідь, що з’явилося раніше: розум чи письмена, і що дало початок іншому: чи письмена створили розум, чи розум створив письмена?
    – Розум винайшов і передав письмена, – відповіли вони.
    Тоді Антоній сказав:
    – Отже, у кого здоровий розум, той може і не потребувати письмен.
    І втретє прийшли до нього люди, які вивчали всяку мирську мудрість і які перевершили всіх сучасників своєю вченістю. Вони ставили йому майстерні питання про основи нашої віри у Христа, – з явною метою поглумитися над хрестом Христовим. Трохи помовчавши і пошкодувавши про їхні хибні погляди, старець почав говорити їм через перекладача, який знав грецьку мову: "Що краще і пристойніше: чи шанувати хрест Христа, чи звеличувати перелюбство, дітовбивство і кровозмішення ваших богів? Чи прославляти презирство до смерті і найбільшу чесноту, які відкрилися в хресті Христовому, чи хвалити непотріб, якого вчить ваша порочна віра? Що може бути краще, ніж говорити і вірувати, що Слово Боже прийняло на Себе людську плоть, щоб через з’єднання з нашою смертною природою піднести нас на небо і залучити до небесного, Божественного? Як же ви насмілюєтеся сміятися з християнської віри, – що Христос Син Божий, без якої-небудь шкоди для Своєї природи, почав бути тим, ким не був13, і перебуває тим, ким став бути14, – якщо ви самі зводите душу з неба і поселяєте її не тільки в тіла людські, але і в змій і тварин, і переміщуєте її то туди, то сюди і стверджуєте, що вона вселяється іноді в людину, іноді в тварину, іноді у птаха або в якусь іншу живу істоту? Християнська віра, сповідаючи всемогутність і милосердя Боже, з тієї ж причини вважає за можливе для Бога втілення, однак шана не виключає шану15. Ви ж марнословите, коли говорите, що душа, витікаючи з найчистішого джерела божества, падає низько, і насмілюєтеся стверджувати, що, принижуючись, вона зазнає змін і перетворень. Однак нам потрібно тут говорити про хрест Христа Бога нашого. Чи не краще терпіти хрест або яку-небудь іншу смерть, ніж, довіряючи вашим безглуздим вигадкам, віддавати поклоніння єгипетській богині Ізіді, яка оплакує Озіріса, свого брата і разом чоловіка? Посоромтеся віри в лихого Тифона, брата вашого бога Озіріса16. Нехай буде вам соромно за втечу Сатурна17, за його протиприродне поглинання дітей. Посоромтеся кровожерливості і розбещеності Зевса, його хтивості, про що говорять ваші ж стародавні оповіді. Ось у що ви вірите, ось які ваші боги, які окраси ваших храмів! Ви смієтеся з хреста і страждань Господніх. Але чому ж замовчуєте Його воскресіння? Чому не звертаєте уваги на Його чудеса: повернення зору сліпим, слуху – глухим, зцілення кульгавих, очищення прокажених, ходіння по морю, вигнання бісів, воскресіння мертвих і багато інших, з яких ясраво відкривалися Його Божественна сила і слава? І якби ви відкинули упередження, яких виповнені, то негайно ж переконалися б, що Ісус Христос є істинний Бог, Який став людиною заради нашого спасіння".
    Цими і багатьма іншими доказами преподобний такою міркою зганьбив співрозмовників-філософів, що вони не мали що сказати йому у відповідь. Той, хто забажає, може про це детально дізнатися з житія Антонія, складеного Афанасієм Великим, у якого цю бесіду викладено повністю. Ми ж, зважаючи на широкий обсяг оповіді, припиняємо переказ промови преподобного до еллінів і розповімо тепер стисло про діла самого преподобного, які мали видатне значення в його житті і були найкориснішими для нас.
    Хоча преподобний Антоній проживав на самій околиці тодішнього світу, цар Константин та його сини Констанс і Констанцій18 заочно палко полюбили його і в листах просили його прийти побачитися з ними.
    – Чи йти мені до царів? – запитав він своїх учнів.
    – Якщо підеш, – відповіли вони, – будеш Антонієм, якщо ж не підеш, будеш аввою19 Антонієм.
    – Оскільки, – сказав преподобний, – якщо я піду, то не буду аввою, то все ж краще мені не ходити. – І не пішов.
    Тоді царі стали просити його, щоб він хоча б у своїх листах виклав їм благословення і розраду. Преподобний надіслав їм лист, в якому, похваливши їх за сповідання віри Христової, вчив їх, щоб не пишалися владою в цьому житті і щоб, хоча й сидять на царських престолах, не забували про те, що вони – люди, а найбільше щоб пам’ятали про майбутній страшний суд, на якому повинні будуть звітувати про те, як вони користалися владою. Преподобний переконував їх бути милостивими до людей, дотримувати правосуддя, бути отцями для убогих і нещасних сиріт.
    Одного разу, сидячи серед братії за роботою, він перебував ніби в стані піднесення: уважно дивлячись угору на небо, зітхав, потім, молитовно схиливши коліна, довго гірко плакав. Присутні настрашилися і почали благати його розповісти, що він бачив.
    – Краще було б, діти мої, померти раніше, ніж настане лихо, що наближається, – скорботно відповів старець.
    Вони знову почали його розпитувати, і преподобний Антоній, заливаючись слізьми, сказав:
    – Величезне лихо насувається на Церкву Христову, і зрадять її люди, подібні до безсловесних тварин. Бачив я вівтар храму Господнього і в ньому безліч мулів, які, оточивши святий престол, люто скидають усе, що стоїть на ньому, і, розкидавши по підлозі, топчуть ногами; і чув я голос, який казав: "Осквернений буде жертовник Мій!" Ось чому я зітхаю і плачу.
    Це видіння преподобного збулося через два роки, коли почалося жорстоке аріанське гоніння: церкви Божі було пограбовано, священні сосуди осквернено, і Святих Таїн торкалися нечисті руки язичників. Цілі скопища нечестивих виступили тоді проти Христа і силоміць примушували православних ходити в церкви з гілками дерев у руках. Останнє пояснюється тим, що у язичників в Александрії був звичай входити у свої капища з пальмовими гілками, і аріани, бажаючи привернути їх на свій бік у боротьбі проти православних, уподібнюючись їм, також стали ходити з гілками у свої храми. Домовившись діяти спільно проти православної християнської віри, вони й почали уподібнюватися одні одним у звичаях: аріани – язичникам, язичники – аріанам. До цього нечестивого звичаю примушували і православних. О жах! О беззаконня! Жінок і дівчат було осквернено, кров православних проливалася в храмах і окропляла престоли, купелі хрещення було опоганено хтивістю язичників. Усі побачили в цьому здійснення видіння Антонія – що мули зневажають жертовник Божий. І багато слабких людей, зі страху перед аріанами, переходили на бік їхньої єресі.
    Говорячи про майбутню біду, святий Антоній в той же час утішав братію:
    – Не сумуйте, діти: як розгнівався Господь, так Він і умилосердиться згодом, і Церкві знову буде повернено її променисту красу і силу, і ті, що непохитно зберегли серед гонінь віру Христову, сяятимуть світлом благодаті. Змії повернуться тоді в свої нори, і благочестя ще більше зміцниться. Стежте лише за собою, щоб не мати згубного для себе спілкування з аріанами, тому що вчення їхнє – не апостольське, а належить дияволу і батьку їх – сатані. Через це у видінні їх було показано в образі нерозумних тварин.
    У той час в Єгипті жив один воєначальник, на ім’я Валакій, який, спонуканий злобними аріанами, жорстоко переслідував християн. Він був такий немилосердний, що привселюдно на площі оголював і бив навіть дівчат і ченців. Преподобний Антоній послав до нього листа такого змісту: "Бачу гнів Божий, що йде на тебе. Припини переслідування християн, і погибель, що до тебе наближається, тоді відійде".
    Нечестивець прочитав лист і тільки посміявся з нього; обплювавши лист, він кинув його на землю, безчесно покарав посланців Антонія і почав ганити преподобного, вигукуючи проти нього різні погрози. Але невдовзі над нечестивим, згідно з пророцтвом преподобного, вибухнула кара Божа. На п’ятий день після цього він вирушив разом з єгипетським начальником Несторієм у місцевість, названу Хереум, що в Александрії; поїхали вони на смирних і спокійних конях. Раптом коні почали грати під ними, прагнучи один до одного; і кінь, на якому сидів Несторій, несподівано схопив зубами Валакія, скинув його на землю і почав гризти м’які частини його тіла. Напівмертвого його принесли в місто, і на третій день він випустив свою нечестиву душу. Усі побачили у цьому здійснення пророцтва Антонія, що справедливо спостигло гонителя.
    Але час уже розповісти про кончину преподобного. Він мав звичай спускатися з вершини гори, де перебував у самотині, до братії, що жили біля підошви гори, і відвідувати їх. В одне з таких відвідувань він сказав їм про наближення своєї смерті, що була відкрита йому Богом.
    – Востаннє прийшов я до вас, діти мої, – сказав він, – бачити вас у цьому житті я вже не сподіваюся; пора мені звільнитися від життя і спочити, бо я прожив уже сто п’ять років.
    При цих словах братія глибоко засмутилися. Вони плакали і цілували старця, ніби він уже йде зі світу. А він переконував їх трудитися з неослабною ревністю, не сумувати серед подвигів стриманості, а жити так, ніби щодня готуючись до смерті; з успіхом охороняти душу від нечистих помислів, уподібнюватися святим, не зближуватися з розкольниками – мелетіанами, не входити в спілкування з нечестивими аріанами; переконував їх триматися отцівського передання і зберігати у чистоті благочестиву віру в Господа нашого Ісуса Христа, якої навчилися з Писання і з його багатократних повчань.
    Після цього братія стали настійливо просити його, щоб він залишився з ними, бо вони вважали за шану бути присутніми при його кончині. Але він не погодився, тому що знав про їхнє бажання вшанувати його тіло після смерті урочистим похованням. Уникаючи навіть посмертної шани і слави від людей, преподобний поспішив відійти від них і сховатися на самоті. Попрощавшись із братією, він вирушив на вершину гори у своє улюблене житло, місце його подвигів. Через декілька місяців він тяжко захворів. Покликавши до себе двох ченців, які трудилися разом з ним протягом останніх п’ятнадцяти років і прислужували преподобному через його старечу неміч, він сказав їм: "Діти мої! Як написано, "Ось я відходжу в путь усієї землі" (3 Цар. 2, 2 порів. Нав. 23, 14), мене кличе до Себе Господь, і я сподіваюся споживати небесні блага. Але вас, мої улюблені діти, благаю: не втратьте плодів своєї багаторічної стриманості, ревно і з успіхом продовжуйте початі вами подвиги. Вам відомо, скільки різних перешкод ставлять нам біси, але не страшіться їх нікчемної сили. Уповайте на Ісуса Христа, твердо віруйте в Нього всім своїм серцем, і від вас утікатимуть усі демони. Пам’ятайте все, чого я вчив вас, намагайтеся вести благочестиве життя – і безсумнівно одержите нагороду на небі. Уникайте будь-якого спілкування з розкольниками, єретиками і аріанами. Ви ж знаєте, що я жодного разу дружньо не розмовляв з ними, через їхні лихі задуми і христоборну єресь. Найбільше ж намагайтеся виконувати заповіді Господні, щоб святі прийняли вас після вашої смерті у вічні оселі, як родичів і друзів. Пам’ятайте, розмірковуйте і завжди думайте про це. І якщо ви справді піклуєтеся про мене, любите мене, як батька, і готові виконати мою волю, то не дозволяйте нікому переносити до Єгипту моїх останків, щоб там не віддавали тіла мого урочистому похованню, бо головним чином з цієї причини я і віддалився на цю гору. Самі поховаєте мене, діти мої, в землі і виконаєте заповідь свого старця: нехай ніхто, окрім вас, не знає могили, де буде поховане моє тіло, яке, по моїй вірі в Господа, встане нетлінним при загальному воскресінні мертвих. Розділіть мій одяг так: мілоть20 і занепалий нижній одяг, на якому лежу, віддайте єпископу Афанасію21, другу мілоть віддайте єпископу Серапіону22, а волосяницю візьміть собі. Прощайте, мої улюблені діти! Антоній йде, і його вже не буде більше з вами в цьому житті".
    Коли після цих слів учні, прощаючись, цілували його, Антоній простягнув ноги і з тихою радістю на обличчі, поглядаючи на ангелів, що прийшли по його душу, як на своїх друзів, помер і приєднався до святих отців23. Учні святого, згідно з його заповітом, одягнувши тіло, поховали його, і, окрім них, ніхто дотепер не знає місце поховання преподобного Антонія.
    Афанасій, одержавши від учнів зношений одяг і мілоть святого, прийняв у цих подарунках ніби самого Антонія. Наче ощасливлений багатим спадком, він завжди з благоговійною радістю поглядав на цей одяг, приводячи собі на спомин святий образ Антонія.
    Такими були життя і кончина преподобного Антонія, любов до якого і слава якого розповсюдилися по всіх країнах. І не майстерно складеними творами24, не світською мудрістю, не знатністю роду, не величезними багатствами прославився він, а благочестивим життям. І здійснилося на ньому слово Спасителя: "Я прославлю тих, що прославляють Мене" (1 Цар. 2, 30). Жив він не в якомусь знаменитому місці, яке б усі знали; навпаки, він віддалився майже на самий край світу в непрохідну пустелю. Однак і звідти він став відомим і в Іспанії, і в Африці, і в Італії, і в Іллірії, і навіть у стародавньому Римі. Антоній, що ховався від усіх на горі, не хотів і не шукав слави. Але Господь Сам відкрив і показав усім цей світильник віри і благочестя, щоб, дивлячись на нього, вчилися чеснот і, дивуючись такому життю преподобного, прославляли Отця Небесного, Якому з Єдинородним Його Сином і Всесвятим Духом честь, слава, дяка і пок
    • Переглядів: 2364
    Сподобалося? Розкажи друзям:
    • Коментарі (0)
    • Вконтакті
    • Facebook
    • Довідка
    Бажаєте висловитися?

    Рекомендуємо Вам авторизуватися, в цьому випадку ви зможете підписатися на коментарі до статей і бачити інформацію, приховану від анонімних відвідувачів.

    Без реєстрації на сайті, ви можете залишати коментарі через спеціальні плагіни.
    Вкладка Коментарі - стандартна форма сайту Hram.Lviv.UA
    Вкладка ВКонтакті - дозволяє опублікувати відгук через vk.com
    Вкладка Facebook - дозволяє опублікувати відгук через Facebook.com