Сила Божа мертвих піднімає
Пам'ять трьох Києво-Печерських угодників Марка, Феофіла та Іоана відзначається одночасно, незважаючи на те, що померли вони в різний час. Свої чернечі подвиги вони відбували в святій Печерській обителі разом, в кінці ХІ — на початку ХІІ століть.
Марко жив в печері вже в 1091 році, коли переносилися мощі преподобного Феодосія у Велику Печерську церкву і брав в цьому участь. Він мав чернечий послух копати в печері місця для захоронення спочилої братії. Проте, виконуючи начебто прості обов’язки, Марко досягнув надзвичайної духовної досконалості. Трудився він і вдень, і вночі, копаючи землю і виносячи її на своїх плечах, і ніякої плати за це не брав. А якщо хтось і давав йому з власної волі, то він все віддавав убогим.
Якогось дня він трудився, як завжди, але трохи занеміг і залишив свою працю не закінченою. А тут один з братів якраз відійшов до Господа. Коли ж його принесли до місця поховання, то воно виявилося занадто вузьким і не закінченим. Не було як возлити на мертвого олії та спорядкувати його. Винуватий Марко смиренно просив братію: “Пробачте мені, отці, бо через неміч не закінчив” А вони ще більше докоряли йому. Тоді Марко звернувся вже до небіжчика: “Оскільки тісним є це місце, то ти, брате, сам окропися, та, взявши олію, вилий на себе.”
Мертвий так і зробив: простяг руку, взяв олію та й полив на себе хрестоподібно. Віддавши посуд, сам приготувався та й завмер. Від такого чуда всіх присутніх охопив страх і трепет. Стало зрозуміло, що Марко мав від Господа таку силу, що й мертві йому підкорялися. Та не задовольнявся Марко лише своїми трудами, а ще й змиряв свою плоть суворим постом і молитвою, носив важкі вериги і навіть обмежував споживання води: випивав її лише стільки, скільки входило в його мідний хрест, який завжди був при ньому. І лише тоді, коли вже не міг терпіти спрагу.
Якось сталося, що один із ченців довго хворів та й помер, а місця готового в печері не було. Хтось із друзів прийшов сповістити про це Марка, а той йому каже: “Ти ж бачиш, що місце не готове. Велю тобі, аби ти пішов і сказав померлому: “Брате, говорить тобі грішний Марко, аби ти перебув ще цей день, а завтра відійдеш до нашого Господа”. Той і пішов до небіжчика, а його вже й братія відспівувала. Тож став над ним та й каже: “Брате, говорить тобі грішний Марко, що ще немає готового місця для тебе , тож зачекай до ранку”.
Ці дивні слова почули всі присутні і враз побачили, як небіжчик відкрив очі, бо ж душа повернулася до нього. Так і пролежав він і той день і ніч, нікому нічого не сказавши. На ранок, коли все було готово, небіжчику були передані нові слова: “Каже тобі Марко, — покинь життя це тимчасове та переходь до вічного, бо вже готове місце для прийняття тіла твого”. І як почув той ці слова, то закрив очі навічно. Знову всі були здивовані новим чудом Марковим.
Жили в монастирі ще два рідних брати Феофіл та Іоан. Ублагали вони Марка влаштувати їм спільне місце, коли покличе їх Господь до себе. Якось старший брат Феофіл відбув у потребі з обителі, а менший Іоан помер. Повернувся назад старший та й зажурився від такої новини. Та коли побачив, що його брат похований на його, вищому місці, став нарікати на Марка. А той, як муж смиренний, поклонився Феофілу й каже: “Пробач мені, брате, согрішив перед тобою”. А потім до померлого брата Іоана: “Брате, встань, дай місце не померлому брату, а сам ляж на нижчому місці”.
І всі знову побачили чудо страшне і жахливе. Феофіл упав до ніг Маркових зі сльозами: “Отче Марку, згрішив я, зрушивши брата з місця. Молю тебе, повели йому, аби знову ліг на своє місце”.
Блаженний Марко відповів йому: “Господь усунув ворожнечу з-поміж нас. А вчинив це через твоє ремствування, щоб не ворогував ти повік, тримаючи на мене злість. Але й бездушне тіло явило любов до тебе і по смерті віддаючи тобі старшинство. Хотілося, щоб не вийшов ти звідсіля, не успадкувавши свого старшинства, а був покладений отут зараз же. Але оскільки ти ще не готовий до відходу, то йди подбай про свою душу, бо невдовзі принесуть і тебе сюди. Підводити ж мертвих — то є справа Божа, а я лише грішна людина”.
Почувши ці страшні слова, дуже засмутився Феофіл. Він повернувся до своєї келії і гірко заплакав, а в подальшому плакав безперестанно. Від того щоденного плачу він зовсім виснажився і занапастив собі очі, бо нічого вже не бачив. Він роздав все, що мав, до самої сорочки, жив у великому воздержанні і почав шукати смерті.
Тим часом Марку стало відомо про час свого відходу. Він сказав Феофілові: “Прости мене, брате, бо на довгі літа ввів я тебе в скорботу! Оце відхожу я з цього світу, тож молись за мене. Я ж про тебе не забуду і осмілюсь прохати Господа, щоб невдовзі сподобив нас зустрітися і опинитися там, де отці Антоній і Феодосій перебувають”. Феофіл зі сльозами відповів Марку: “Отче, навіщо ти мене покидаєш? Або забери мене з собою, або даруй прозріння”. І дізнався він від Марка, що прозріє він за три дні до відходу свого. Марко тут же упокоївся і був покладений на місце, яке сам собі приготував. Феофіл продовжував тяжко ридати, маючи посудину для збирання своїх сліз.
Але відчувши час відходу до Господа, прозрів і побачив перед собою ангела з посудиною, наповненою його сльозами, з якої йшли пахощі, як від мира благовонного. Феофіл почув слова ангела: “Оце твої сльози, які ти в молитві Богу вилив від чистого серця” і додав: “Блаженні ті, що плачуть бо вони втішаться”. Розповівши про все ігумену, Феофіл на третій день покинув своє земне життя. Братія його достойно похоронила, помазавши з посудини, що приніс ангел, і вся печера переповнилася пахощами. Бо ж сказано: “Ті, хто сіють зі сльозами, пожнуть з радістю” (Пс 125.5).
Так і спочивають всі троє блаженних поруч в Ближніх печерах, а їх пам’ять відзначається 11 січня, та ще 11 жовтня та в другу неділю Великого посту.
Автор: Борис Самбор
