Щороку 24 липня православна церква вшановує пам`ять великої княгині Ольги. Серед вітчизняних діячів, канонізованих церквою, за часом свого життя вона є перша з найдавніших святих Київської Русі. Вславлення та вшанування княгині Ольги набрало значного масштабу вже невдовзі по її смерті, за часів правління внука її, великого князя Київського Володимира Святославича. Головною й найпершою заслугою Ольги, взятою при цім на увагу, було прийняття нею християнства. В княжому роду Рюриковичів вона була першою княгинею-християнкою, торуючи онукові шлях до подвигу. Він офіційно запровадить християнство на Русі. Тож Ольга і Володимир здійснюють апостольський подвиг, заслуживши тим імення "рівноапостольних".Уже на початку XI ст. славнозвісний автор "Слова про Закон та Благодать" митрополит Іларіон, згадуючи Ольгу, ставить її поряд з Володимиром Святославичем і відзначає, що вона "принесла хрест з Константинополя града".
Інший письменник XI століття, Яків Мніх, у своєму творі, присвяченому Володимирові, знов-таки вславляє Ольгу, котра "мужеську мудрість маючи, просвітлена духом, збагнула Бога істинного, творця неба і землі", прийняла хрещення в Греції й повернулася звідтіля "з великою радістю, освячена духом і тілом, несучи знамення чесного хреста".
Тогочасні письменники порівнюють Ольгу й Володимира з імператором Костянтином Великим та його матір`ю Оленою. Це за їхніх часів християнство стало у Візантії державною релігією. Не випадково Ольгу під час хрещення в Константинополі нарекли Оленою. Княгиню найперше вшановують як ініціаторку процесу християнізації Русі, який свого розвою набув завдяки діяльності внука її Володимира. Автор "Повісті врем`яних літ", складаючи шану їй, відзначає, що була Ольга "предтечею християнської землі, як вранішня зірка перед сходом сонця і як зоря перед світом, отож сіяла вона, як місяць вночі, так і серед людей невірних сіяла, як бісер у калі. Кальні-бо були гріхами, не омиті святим хрещенням. А вона ж омилась святою купіллю, і скинула одяг гріховний ветхого чоловіка Адама, і в нового Адама одяглася, що є Христос. І ми звертаємось до неї: "Радуйся, руське пізнання Бога, початок нашого з ним примирення" .
Ольгу було канонізовано як святу, мабуть, ще до мон-голо-татарської навали. Доказ цього — сербський "Пролог" XIII —XIV ст., списаний із старішого давньоруського оригіналу. В ньому серед святих Київського краю згадано й Ольгу — "царице рушьские, проматерь всех царей Рушьских"2. Цей Пролог, по-перше, засвідчує велику популярність житія Ольги: слава про неї вже тоді не обмежувалася землями Київської Русі, а ширилася принаймні серед південних слов`ян. Прикметними є й титули, якими наділено Ольгу в Прологові. Тут маємо акцент не так на самому апостольському подвигові її, як на першен-стві в князівському роді. Вшанування Ольги як першої княгині-християнки в роду Рюриковичів накладалося на традиційний культ предків, що його тисячоліттями втримувала слов`янська людність. Саме з цим власне й пов`язаний початок ушанування Ольги, який припадає на часи князювання Володимира Святославича.
Щойно було побудовано Десятинну церкву, як Володимир (таке сталося вперше в історії Русі) взявся до перенесення мощей своєї бабці й перезахоронения її в саркофагові, поставленому посеред храму. А було те, мабуть, року 1007. Згодом, року 1011, у тій же церкві поховали "царицю" Анну, Володимирову жону. Ім`я її є безпосередньо пов`язане з хрещенням Русі. Тут-таки в мармуровому саркофагові було поховано й самого Володимира. Року 1044 сюди ж переносять, перед тим охрестивши, останки князів Олега та Ярополка, загиблих під час усобиць у X ст. Отже, Десятинну церкву, певно, надумали перетворити на усипальницю князів-християн. Ольга й була першою в тому пантеоні. Останки її не збереглися. Під час монголо-татарської навали Десятинну церкву, що зоставалася останнім місцем опору киян, було зруйновано, а гробниця опинилася під спудом її. За переказами, гробницю віднайшов Петро Могила, коли споруджувалась нова церква на руйновищі Десятинної.
Щонайменш до початку XVIII ст. місце те вшановувалося як чудотворне — згідно з традиційним уявленням про святість, "многая бо исц-Ьленія всяким недугованіям от честных тЬх мощей подавахуся". Так пише*про це автор "Книги житій Святих" Димитрій Туптало (1705 p.). Повідомляючи про чудеса, які діються біля усипальниці святої, він зауважує: "Не подобает же прейти молчанієм и сіє: бяше над гробом єя в стен-Ь церковной оконце, и єгда кто с в-Ьрою несумн-Ьнною прихождаше к святым єя мощам, оконце то само от себ-Ь отверзашеся и яв-Ь бяше таковому, извн-ь стоящему, вщгбти оконцем внутр ле-жащія честныя чудотворныя мощи. От них же и сіянію некоему чудному исходити зримо бываше достойным таковаго зрЪшя, и яц-Ьм же, кто от имеющих в-Ьру недугом одержимый бываше, здравіє получаше абіє. А иже прихождаше с маловерієм, не отверзашеся ему оконце, ниже мощей святых видети можаше, аще бы и в самую вшел церков, точію гроб зряше, таковый ниже исцеленія можаше получити. А в-Ьрующіи вся яже на ползу душам и телесам их получаху молитвами святыя праведныя Ольги, нареченныя в просвіщеній Слены..."3.
У XVIII ст. останки Ольги були "внаслідок нещасливих обставин знов заховані у невідомому місці"4.
Нині в Києві, у Софійському музеї, зберігається знайдений під час розкопок на місці Десятинної церкви шиферний різьблений саркофаг. У ньому, крім кісток, було виявлено каблучку, за розміром жіночу, а також жіночу туфлю. Сам саркофаг, оздоблений різьбленням у вигляді хрестів під аркадою, розетками та стилізованими кипарисами, є досконалий витвір давньоруського мистецтва. Ймовірна річ, що він належав княгині Ользі.
Отже, як і всіх святих Київської Русі, Ольгу вшановують як обдаровану чудотворною силою, яку, з Божої ласки, віддають її останки, чудовно вздоровлюючи правовірних.
Тими осібними рисами, що визначали вони місце Ольги в пантеоні давньоруських святих, були передовсім її роль шанованого предка в християнській гілці князівського роду Рюриковичів, а також апостольська місія, яку започатковує вона разом з онуком своїм Володимиром. Ольга, підкреслювалось у "Кройнщі" Феодосія Софоновича (XVII ст.), "первая рускую землю святым крещением просветила".
Це й було підставою для зближення в традиції давньоруської писемності образів Ольги та Володимира з образами візантійських святих Костянтина й Олени, а також для перенесення на цих князів Київської Русі найменування "рівноапостольні", яке у візантійській традиції встановилося як загальний царський титул. Але й в Ольги та у Володимира є свої осібні права на святість. Ці права здобули їм їхні особисті риси поведінки, моральні якості, виразно змальовані у присвяченій цим святим агіографічній літературі,— то є внесок згаданих князів у витворений на Русі образ святості як ідеал моральності. Саме на вияснення цих рис ми й спрямуємо свою увагу, взявши як приклад образ Ольги, як постає він з писемних пам`яток.
Популярність княгині в народі від самого початку була надзвичайно велика, а через те, на думку дослідників, ще раніше тих джерел, що збереглися до наших днів, мала існувати якась докладна церковна повість про хрещення та смерть Ольги, з якої, як з першоджерела, власне й зачерпувала звістки про неї вся подальша писемна традиція. Отак і виникло, як вважається, вже згадуване нами найдавніше проложив Житіє Ольги, яке дійшло до нас у складі сербського "Прологу" кінця ХНІ —XIV ст. Дослідники гадають, що складено його було на Русі у XII ст.
Згодом з`явилося інше проложив Житіє. Його виявили потім у складі давньоруського "Прологу" XIV століття.
Час же написання цього Житія, певно, XIII століття. Є ще одна писемна пам`ятка про Ольгу — це "Похвальне слово", яке зустрічається в рукописах здебільшого поряд із "Пам`яттю і похвалою святому Володимирові" Якова Мніха. До пізніших агіографічних творів про Ольгу належать поширене проложне Житіє та поширене Житіє її, вміщене в "Степенній книзі", — то вже XVI століття.
Але цим не "обмежене коло оповідей про славну княгиню. Велику увагу приділив їй Нестор у "Повісті врем`я-них літ". Про неї, як уже зазначалося, писав у "Слові про Закон та Благодать" Іларіон. Серед пізніших українських творів, де маємо значний матеріал для характеристики Ольги, чимале місце посідають передовсім "Кройніка" Феодосія Софоновича, "Синопсис" Інокентія Гізеля та "Літописець" Леонтія Боболинського. Усі вони створені у XVII ст. Нарешті, на початку XVIII ст. Димитрій Туптало віддає належне княгині у "Книзі житій святих". Отже, як бачимо, від давнини й аж до XVIII століття включно образ Ольги незмінно посідає чільне місце в писемній традиції, яка закладала у вітчизняній духовності підвалини морального ідеалу.
Життя Ольги притягує до себе інтерес не лише слов`янських книжників. Згадують про неї також і візантійські хроністи й письменники. Чимало написано про перебування Ольги в Константинополі у творі імператора Костянтина Багрянородного "Про церемонії візантійського двору". Згодом, у хроніках XI — XII ст., оповідають про її подорож до Царгорода візантійські автори Іоан Скилиця, Кедрін, Зонара та інші.
Усі джерела, присвячені Ользі, наводячи цілком вірогідні історичні відомості, водночас рясніють фантастичними, подекуди анекдотичними вигадками. Проте й такі оповіді є важливі не менше, аніж правдиві перекази минулих подій. Адже ж бо вводили їх до загального опису не випадково, а задля того, аби в образі давньоруської святої увиразнити ті її риси та якості, які й закладалися у збірний портрет морального ідеалу.
Якщо спробувати класифікувати численні оповіді про Ольгу, розкидані по різних пам`ятках писемної культури, то можна доволі чітко згрупувати їх довкола трьох епізодів із життя києво-руської княгині. Саме вони найперше цікавлять усіх оповідачів. Перший епізод обіймає літа дівування Ольги, дотикається її знайомства з князем Ігорем та їхнього одруження. Другий — то відомщення, яке вчинила вона деревлянам за люту розправу над її чоловіком. І зрештою, третій — подорож Ольги до Константинополя і хрещення княгині.
Спробуймо ж відтворити життєвий шлях шанованої на Русі святої, звертаючи найголовніше увагу на ті її риси, котрі в уяві оповідачів об`єднували між собою доволі відмінні в своїй суті епізоди її довгого й складного життя.
Перший, ранній період не лише у часовому вимірі, але й змістом своїм є дуже далекий од кульмінаційного, з точки погляду ідеалу святості, подвигу княгині — хрещення її у Царгороді. Тільки ж ось що є прикметним: оповідь про той період поміщено не в літописних переказах, а саме в житійній літературі. І до того ж у тій, що з`явилася в дальшім часі — в XVI — XVII ст. Отже, тут уже мали перед собою докінчений образ святої і, виходячи з того, виокремлювали ті риси, котрі визначають осібне місце Ольги в пантеоні святих.
Про місце й час народження Ольги найдавніші джерела нічого певного не звідомлюють. Тим-то й пізніша житійна література, й дослідження істориків Київської Русі не дають однозначної відповіді на питання, дотичні до початкових етапів життя святої.
Щодо місця народження Ольги. Батьківщина її — Псковщина. Правда, це ми тепер так кажемо, а на час появи Ольги на світ самого Пскова ще не було. Уточнюючи дані про її походження, переважна більшість джерел називає село Вибути. На думку В.Татищева, Ольга народилася в Ізборську, теж розташованому на псковській землі. В багатьох давніх джерелах назва міста цього "Псков" передається згідно з північним діалектом як "Плесков". Власне отим, мабуть, і пояснюється повідомлення "Володимирського літописця" (пам`ятки XV століття) про болгарське походження Ольги. Непорозуміння сталося через збіг назв: і в Болгарії є Плесков, поблизу Преслава. Насправді ж, як переконливо свідчать поважні джерела, Ольжине походження було місцеве.
Що ж до іншого, то в різних пам`ятках нема згідності. У багатьох житіях стверджується, що Ольга походила з незнатного роду. Проте пізній, Іоакимівський літопис та деякі агіографічні твори XVII — XVIII століть виводять її родовід од легендарного Гостомисла, за характеристикою Димитрія Туптала — "именита мужа, иже прежде князей российских в Великом Нов-ьтраде начальствоваше. Єго же советом призван бысть от варяг на великоє Рос-сійскоє княженіє Рурик с братією"7.
Та чи не більше розбіжностей є щодо часу народження майбутньої княгині. Першою датою в життєписі Ольги, яку називають літописні джерела, є час одруження з нею Ігоря. Згідно з "Повістю врем`яних літ", це сталося року 903. Новгородський же літопис відносить цю подію до року 920. Спираючись на свідчення "Повісті врем`яних літ", В.Татіщев позначив час народження Ольги 887 роком. Але більшість дослідників піддають таке припущення сумніву. Відомо ж бо, що коли року 945 загинув Ольжин чоловік князь Ігор, їхній син Святослав був ще зовсім малий. Отже, Ольга мала б народити його десь року 942 — майже через 40 років по одруженні, маючи вже 55 літ. Це є малоймовірним.
Саме час народження княжича Святослава є висхідним пунктом в обрахунках відомого сучасного російського вченого Б.Рибакова. Оскільки те сталося десь між 941 і 943 роками, а дівчат у Давній Русі віддавали заміж шістнадцяти-вісімнадцятирічними, то, як на нього, Ольга мала народитися приблизно між 923 — 927 роками. Але такі обрахунки також не переконують. Досить хоча б згадати, що за повідомленням "Повісті врем`яних літ" Святослав 970 року мав уже двох майже дорослих синів (п`ятнадцяти-шістнадцятирічних). Якщо ж рахувати, держачись версії Б.Рибакова, то йому на той час мало б бути лише 28 літ.
Можна й далі продовжувати перелік різних поглядів на факти і дати початкового періоду життя Ольги8. Але й сказаного доволі, аби переконатися, що давні автори не мали великого інтересу до питань, дотичних до місця й часу народження, а також і походження святої. Такі факти або просто лишали обік, або витлумачували довільно. Зрештою це є зрозумілим. Адже ж бо стародавня література, присвячена Ользі, творила не історичний портрет реальної діячки києво-руської доби, а образ святої.
Де, коли та в якій родині народився святий — те не має вирішального значення. Він — Божий обранець, і через те його існування є певною мірою позачасове. Коли давньоруські автори пишуть про святого, то висувають наперед зовсім не конкретні факти і дати його земного буття. Їх цікавить найбільше той високий повчальний зміст, який несе в собі земний подвиг святого, перетворюючи його буття на втілений ідеал високоморального, праведного життя.
Щодо цього привертає до себе увагу мотив, незмінно повторюваний у пізніх житіях Ольги, сам собою чи не найвіддаленіший од реальної історичної дійсності й навіч фольклорного походження. Але з боку творення образу святості саме він виявляється щонайважливішим для агіографа, вартим особливої уваги. Йдеться про епізод знайомства Ольги з молодим князем Ігорем, а затим і одруження їх.
Засновник князівської династії Рюрик,— так починає свою оповідь Димитрій Туптало9,— вмираючи, лишив по собі неповнолітнього сина Ігоря, а до часу, поки змужніє отрок, доручив правити "сроднику" своєму Олегові. Тим часом князь Ігор, "юношескаго дошед возраста, в ловех упражняшеся". І от якось на полюванні поблизу тієї місцини, де згодом постане Псков, він вийшов до річки і, вгледівши на супротивному березі звіра, гукнув парубкові, що саме плив у човні, аби той доправив його туди. Коли ж човен пристав до берега і молоденький мисливець умостився в нім, то розпізнав він у парубкові прекрасну дівчину. Так уперше спіткалися Ольга з Ігорем. Зачарований її молодою вродою, Ігор "уязвися сердцем и разго-реся к ней похотію и начать глаголати словеса любодейная, к скверному смешенію прелщая". Вона ж на його залицяння мовила:
"Чого баламутишся, княже, марне намисливши? По словах твоїх чую негідне жадання твоє вчинити наругу наді мною. Не бути тому, і чути про те не хочу. Та благаю тебе, господарю, послухай мене і відкинь свої нісенітні й негідні помисли, яких треба соромитись. Згадай же та сам розваж: ти ж бо є князь, князеві ж належить бути наче отой світильник, що дає`всім взірець учинків добрих, бути верховником і суддею, котрий стоїть на сторожі законів людських. То як же ти сам тепер пориваєшся впасти у беззаконня? А як здолає тебе хтивість нечиста і сам почнеш коїти зло, чи зможеш тоді заборонити іншим учиняти зле і чи годен будеш справляти правдивий суд у державі своїй? Відступися од своєї негідної хтивості, що нею чесні люди гидують. Нехай ти і князь, а й тебе можуть зненавидіти й посміятися з негідної хтивості твоєї. Знай же, хоч я й сама-одна проти тебе і не годна силу твою побороти, та не подужаєш ти мене. Коли б ти почав був мене пересилювати, то оборонить мене оця глибінь річкова, бо лучче мені у цноті померти, ці води обравши замість гроба свого, аніж дівство своє на наругу віддати".
Князь був глибоко вражений словами цієї надзвичайної дівчини. "Он же, се слышав, пріиде в чувство и устыдеся своего безумія и ничтоже противу отвещати могій, молчаше срамляяся. И так реку преплывше, разлучистася. И удивишися князь таковому благоразумію и целомудрію оныя девицы". Останні слова — то власне й є те, заради чого автори житій так докладно спиняються на цій витвореній народною фантазією події, надаючи їй першорядного значення межи іншими епізодами дівочого життя Ольги. Адже ж бо святий, за увленнями, закладеними в тогочасній свідомості русичів, був обранцем серед людей; він по суті належить не їм, а світові Божому. Тим-то святий сприймався так, що він є поза часом, яким міряють людське життя. Він не знає розвитку, оскільки ознака святості схована в ньому від самого народження. Це зумовлює, зокрема, своєрідну, "анфіладну", за висловом Д.Лихачова, побудову агіографічної літератури. Героя в ній зображено поза розвитком, статично. Різні епізоди земного життя святого є ніби нанизані на одну вісь, утворену тими видатними якостями, що вони й визначають святість як ідеал чеснот і що до них має прагнути кожен, хто прилучився до життя праведника.
Згаданий епізод, як і всі інші, що складають зміст життя Ольги, саме й слугував цій меті. Він давав змогу виставити наперед ті якості, з якими найперше й пов`язаний образ княгині в пантеоні святих Київської Русі. Вказівками на ці чесноти наче обрамлено оповідь Димитрія Туптала. Коли агіограф починає описувати знайомство Ігоря з Ольгою, то він наголошує: "Бяше бо зело целомудренна и премудра, якоже абіє предлежащее явит слово". Тим же й завершується оповідь: "Се начаток добр и удивленія достоин блаженныя Ольги, яко еще не ведущи Бога, ниже заповеди его слышавши, таков в целомудріи показа подвиг, девственную свою чистоту опасно хранящи и премудрыми словесы, от мужеумнаго смысла износи-мыми, похотноє сверепство юнаго князя укроти и приведе того в чувство".
Оті пречудові риси дівчини запали в серце князеві. Коли ж йому наспів час одружитися, то він, відхиливши домагання багатьох красунь, посилає свого "сродника" Олега по Ольгу. "И с великою честію приведе ю в Кіев і сочетася ей законним браком". Цим завершується перший епізод у життєписі Ольги, як він постає у вітчизняній книжній традиції.
Друга подія, яку також висунуто на передній план в оповідях про княгиню, є покарання нею деревлян за смерть мужа свого. Цю історію можна переповісти в такому вигляді.
По своєму поверненні з війни супроти Візантії та укладенні з греками договору Ігор подався на чолі вояків-дружинників до підкорених ним племен стягати полюддя — данину. Такий спосіб "кормління" князя на той час був за звичай. Переказуючи вражіння іноземців, котрі навідували землі Київської Русі, Костянтин Багрянородний у трактаті "Про управління імперією", написаному як раз за того періоду, оповідав, як щорік у листопаді руський князь на чолі дружини вирушав на ту акцію. Вона тривала до квітня, аж поки не зійде крига з Дніпра, а тоді вже й можна було вертатись до Києва. Частину стягненого брали собі, решту ж везли на продаж до Візантії, головно до Константинополя.
Так було й цього разу. Тільки ж виснажені трудним походом Ігореві дружинники почувалися скривдженими. Адже ж бо княжого воєводи Свенельда дружинники, котрі щойно ходили в деревлянські землі, віддані Свенельдові на "кормління", хвалилися багатою здобиччю.
Довелося князеві вислухати скаргу: "Отроки Свенельжені оружжям і в порти ізоділись, а ми голі. Піди, князю, з нами на дань, і ти добудеш, і ми".
Він і згодився, та й знову подався до деревлян. "І до першої нову ще дань намислив,— розповідає Нестор у "Повісті врем`яних літ" у запису під 945 роком,— і гвалт їм з мужами своїми чинив і зібрав він дань, і в город свій пішов". Та йдучи назад, здумав відпустити дружину до-мому і з малим загоном отроків повернутися в деревлянські землі, бо, як пояснює Нестор, "жадав ще більшого багатства". Довідавшись про наближення своїх кривдників, деревляни кинулися до свого князя Мала і стали до ради: "Якщо вовк унадиться по вівці,— міркували вони,—то по одній попереносить цілу отару, як не вб`ють його. Отак і цей: як не вб`ємо його, то всіх нас погубить". Порадившись, відрядили вони до Ігоря послів із таким питанням: "Пощо знову йдеш? Усю ж дань забрав?". Проте Ігор не став відповідати послам, а рушив далі, наблизившись до самого деревлянського міста Іскоростеня. Військо деревлян, перестрівши князя біля міста, знищило його нечисленний загін, а сам він прийняв люту смерть. Як розповідає візантійський учений Лев Диякон у своїй "Історії", писаній у другій половині X ст., Ігоря припнуто було до верхівок двох нахилених дерев, а коли їх відпустили, то князя розірвало надвоє.
Оповідь ця, як і наступна — про відомщення Ольги, складена за народними легендами та переказами. Хоча, напевне, вона не позбавлена історичного підґрунтя. Але нас за даного випадку цікавить не так історія загибелі Ігоря, як події, що розгорнулися після того.
Деревлянські вожді не вважали вчинене ними за злочин. Адже ж бо князь-грабіжник дістав по заслузі за порушення заведеного ним же порядку. І вони хочуть знову налагодити дружні стосунки з Києвом, як наче й не було за ними провини. Згідно з уявленнями родоплемінного суспільства (а саме на цій стадії розвитку й перебували деревляни) той, хто вбив вождя племені, може успадкувати його владу тільки взявши шлюб з його вдовою. Тому через півроку по вбивстві Ігоря, навесні, відряджено було посольство до Києва, аби просити Ольгу вийти заміж за деревлянського князя Мала.
Тільки ж Ольга загибель Ігоря сприймала інакше. Туга за чоловіком і смертельна образа на його вбивць —то само собою, але над нею тяжів ще й обов`язок помститися деревлянам, як веліли звичаї її народу та закони держави. Як слушно зазначав відомий російський історик С.Соловйов, "за умов панування родового побуту відомщення за родича було подвигом щонайперше, от через що оповідь про такий подвиг здіймала загальну жваву увагу, і тому так свіжо й прикрашено збереглася в пам`яті народу"10. От через що й оповідання про Ольжину помсту, попри всі криваві подробиці її, переходить до агіографічної літератури. Обов`язок відомщення насамперед покладався на сина загиблого. Однак Святослав був ще надто малий, а через те здійснити його випадало жоні...
Отож до Київської гавані, неподалік Боричева узвозу, пристала деревлянська л о дія, де сиділи двадцять "мужів щонайлуччих". Княгиня запросила їх до себе і, привітавши, спитала: "Скажіть-но, чого ради прийшли ви сюди?". Виступив наперед найстарший та й мовив до неї: "Нас земля послала Деревська, аби таке сказати: чоловіка твого вбито, бо він як вовк обдирав нас та грабував, а наші князі добрі є, бо привели Деревську землю в заможний стан. То йди за нашого князя Мала. Наш князь молодий літами і гарний на вроду, він милостивий до всіх. Іди за нього, і пануватимеш не лише над землею Руською, але й Деревською".
Уважно вислухала їх Ольга і, надумавши хитрість, люб`язно до них усміхнулася: "Люба мені ваша мова. Вже мені князя мого не оживити, у вдовстві ж пробувати тяжко. Самій несила як слід управляти князівством, а мій син ще малий. Піду за князя вашого молодого, я ж бо й сама не стара ще. Тільки ж вшанувати вас хочу завтра ранком перед людом моїм. То йдіть-но зараз до лодії, що на ній припливли ви до Києва, та чекайте у ній до ранку. А коли надійдуть мої посланці запросити вас до палацу, то відказуйте їм: "Не поїдемо кіньми і пішки не підемо. У цій лодії ми прийшли від нашого князя, то й несіть нас у ній". І здіймуть вас люди мої у лодії, віддаючи вам шану належну".
Посли зраділи, таке зачувши, і повернулися знов до лодії, А княгиня тим часом заходилася готувати відомщення. Звеліла на теремному дворі вирити здорову й глибоку яму. Коли ж ранок настав, послала по гостей. Зійшли її люде з Гори до гавані та й кажуть до мужів, котрі, пишаючись, сиділи в лодії: "Кличе вас Ольга на честь велику". Посли ж, пам`ятаючи Ольжині слова, на. те відказують: "Не поїдемо ані кіньми, ані возами, і пішки не підемо, несіть нас у лодії до княгині вашої".
Посланці подивувалися з такої відповіді, а проте не стали перечити, отак порозваживши: "Не наша воля, князя нашого вбито, а княгиня наша хоче заміж іти за деревлянського князя. Тож нічого не вдієш, треба коритися". Здійняли вони лодію і понесли її містом. Посли ж деревлянські сиділи в ній, погордливо усміхаючись та довкола роздивляючись.
Коли принесли лодію до теремного двору, Ольга наказала кинути її до наготовленої ями, а затим нахилилася над нею і запитала в послів: "Чи добра вам честь?". А деревляни відказали: "Гірше нам, аніж Ігорева смерть". Задоволена цим, княгиня випросталася й наказала засипати невдах живцем. Отак стався перший акт помсти.
Тільки ж Ольга не спинилась на тому, задумавши ще нову хитрість. Відряджає вона своїх послів до деревлян із. такими словами: "Я згодна вийти заміж за вашого князя. Та коли ви насправді того бажаєте, то пришліть до мене мужів нарочитих, щоб з великою честю мені за вашого князя віддатись, інакше бо не пустять мене люде київські".
Як зачули те деревляни, зраділи й незагайно спорядили в дорогу п`ятдесят найдостойніших мужів, знатних, нарочитих, отих, "що держать деревську землю". Коли посли дісталися Києва, Ольга наказала добряче витопити "мовницю", аби гості її, мовляв, перш помилися та відпочили після довгої подорожі, а відтак завітали до неї. Деревляни радо погодились, не чуючи лиха, заходились митися. А тим часом за наказом княгині двері замкнули, баню обклали соломою й запалили з усіх боків. Отак у вогні загинули й ці деревлянські посли.
Але й ця відплата не була остання...
Ольга знову посилає гінців своїх до деревлян із такими словами: "Ось я вже йду до вас, тож медів доволі наготуйте біля города, де вбито мужа мого, і нехай поплачу я над гробом його і тризну вчиню по своєму мужеві, а тоді піду за князя вашого Мала".
Вдосталь меду хмільного настачили деревляни до зустрічі з княгинею. Ольга привела з собою нечисленну дружину. Наказала насипати високу могилу на місці, де поховано Ігоря, як годиться, оплакала свого мужа загиблого, а тоді приступилася до виконання хитрого задуму.
Сила деревлян посходилися на тризну, досхочу пригощалися, а отроки Ольжині за наказом княгині самі не пили, тільки їм слугували та все наливали й наливали.
Бенкетуючи, деревляни питалися в Ольги: "Де є друзі наші,, котрих ми посилали до тебе?". І почули у відповідь: "Ідуть за мною з військом мужа мого". Заспокоєні тим, деревляни ще завзятіше взялися до келихів. А коли зовсім упилися, княгиня нишком одійшла набік та й наказала отрокам посікти їх усіх до одного. І посікли їх п`ять тисяч, звідомлює літописець, а Ольга повернулась до Києва.
Отак, здійснивши три ритуальні помсти за смерть чоловіка, Ольга виконала свій обов`язок за давнім звичаєм. Але ж, як ми вже казали, помститися за батька мусить також і син. Отож наступного, 946 року Ольга скликає велике військо і, очоливши його разом з малим Святославом, рушає на деревлянську землю. Згідно з "Повістю врем`яних літ", цей похід є перша подія, що значила початок князювання Святослава.
Супроти киян виступило велике військо деревлянське. Коли зійшлися вони, малий Святослав здійняв свого списа і кинув на ворогів. І хоча він був ще малосила дитина і спис його, пролетівши межи вуха коневі, впав ледве не біля ніг його, та все ж символічний акт цей став знаком на початок бойовища і на те, що очолив його сам князь. Воєводи київські Свенельд та Асмунд гукнули до воїв: "Князь уже розпочав! Нумо вдармо ж і ми, дружино, за князем!".
Деревляни зазнали поразки, кинулись навтьоки й позачинялися в городах своїх. Ольга з сином обложили Іско-ростень. Мешканці його якомога боронилися, знали ж бо, що вбили Ігоря і нема їм на що сподіватися.
Ціле літо простояла Ольга біля стін обложеного міста, так і не здолавши оволодіти ним. І тоді вона знову вдалася до хитрощів. Відрядила послів до-деревлян із такими словами: "До чого ви хочете досидітись? Ваші міста вже всі здалися мені й погодилися сплачувати данину, і лани свої обробляють, а ви хочете з голоду сконати, не бажаючи данину платити". Ті відповіли: "Раді б ми відбутися даниною, тільки ж ти за чоловіка загиблого жадаєш помститися". А Ольга на те: "Я вже відомстила за чоловіка, коли посланці ваші вперше та вдруге були в Києві. Втретє я помсту вчинила, як по чоловікові тризну правили. Більше вже того не хочу. Маю єдине бажання взяти з вас данину помірну й, замирившись із вами, геть піду".
Запитали деревляни: "Що ж ти бажаєш узяти в нас? Залюбки дамо тобі меду й хутра". Вона відказала на це так: "Нині не маєте ви ані меду, ані хутра. Мені ж треба з вас небагато: по троє голубів і по троє горобців мені дайте од кожного двору, бо не хочу я данину тяжку на вас накладати, як те муж мій чинив. Тим-то й прошу від вас небагато, бо в облозі ви знемоглися, тож мені се малеє дайте!".
Деревляни радо погодились. Поназбирали вони з кожного двору по троє голубів та по троє горобців і з поклоном послали княгині. Те, що вона зажадала такої необтяжливої данини, не збудило в них підозри. Адже ж бо спрадавна повелося у східних слов`ян віддавати на жертву богам саме птахів. На те, гадали, й потрібна княгині така данина. Тим часом Ольга пороздавала своїм воям голубів та горобців і наказала прив`язати до кожного трут, а як смеркне — трут підпалити й пустити птаство на волю. Голуби полетіли до своїх голубників, горобці —під стріхи. Од вогню, що його вони принесли з собою, спалахнули голубники, від них зайнялися кліті й одрини, і не було двору, де б не горіло, і ніяк було гасити, бо палало з усіх боків. І побігла людність із міста, Ольга ж звеліла своїм воям хапати поспіль усіх. А взявши місто, дощенту його спалила. І старійшин було спалено, силу людності повбивано, а хто вцілів — того чи в неволю кинуто, чи позоставлено, аби тяжку данину платили. Так закінчується в "Повісті врем`яних літ" оповідь про ці події, яку ми майже дослівно переповіли тут11.
Житійна література сливень без змін відтворює опис Ольжиного відомщення деревлянам, уславлюючи княгиню як святу й благовірну. І тут постає низка питань.
Дії Ольги можна пояснити прадавніми звичаями слов`ян, котрі розглядали криваву помсту як справу гідності та честім Але чому агіографи так докладно і з неприхованою симпатією розповідають про ті страхітливі вчинки її, витворюючи образ християнської святої? Адже такий жорстокий звичай принципово суперечить засадам християнської моралі любові та милосердя. Може, це випливало з бажання неухильно додержуватись історичної правди, не відступаючись навіть тоді, коли правда виявлялась гіркою? Ні. Річ у тім, що агіограф викладав не історію життя, яким воно було, з усіма притаманними йому суперечностями та складнощами. Він творив образ святості, наголошуючи лише на тих моментах, які відповідали цій головній меті. Крім того, й історична вірогідність описаних подій викликає у дослідників великі й доволі обгрунтовані сумніви. На всіх сюжетах, що становлять зміст оповіді про Ольжине відомщення, лежить виразний відбиток їхнього фольклорного походження.
Скоріше за все, то є витвір народної фантазії, опертої на літературну традицію.
І.Франко, М.Грушевський та інші12 не раз відзначали, що Ольжина розправа над Іскоростенем є модифікація доволі поширеного в літературі різних народів "мандрівного" сюжету. Тут можна згадати біблійне оповідання про Самсона. Він спалив достиглу пшеницю філістимлян, спіймавши триста лисиць і прив`язавши їм до хвостів запалений гніт, а відтак пустивши на волю. В одній з повістей про Олександра Великого є схожий епізод: він знищив дерев`яне місто, збудоване на горі, наславши на нього "вогняне" птаство. Вірменський історик Асохік розповідає, як багдадський емір Ібн-Хосров (кінець X ст.) спалив місто ~~ виловили в ньому псів, облили їх нафтою, запалили та й пустили назад. В аналогічному сюжеті-ісландської саги (тієї ж доби, тільки трохи пізніше) про завоювання Гаральдом Фарфаргом — майбутнім зятем Ярослава Мудрого — сицилійського міста знаряддям теж були птахи, до яких прив`язали змащені пальною сумішшю ґноти. Зрештою, в давньочеській літературі подибуємо розповідь про те, як Батий зламав опір Києва. Він так само використав голубів.
Фольклорний характер мають й інші оповідання про Ольжине відомщення. Отже, про історичну вірогідність за даних випадків також не йдеться. Агіографів цікавили зовсім не ті моменти, які показують жорстокість розправи, а ті якості, що визначають місце Ольги в пантеоні давньоруських святих: вірність довіку своєму чоловікові, а ще більше — мудрість княгині, "хитрість" розуму її. Опис бо кожного акту помсти, то є нагода оспівати — не жорстокість, не оружну силу княгині та її хороброї дружини — її розумову потугу, "смисленість", винахідливість, завдяки яким вона незмінно перемагає ворога. Кожен такий акт є властиво загадка, що її велемудра княгиня загадує своїм супротивникам. Загадка, яку їм, нерозумним, збагнути несила, а тому вони є роковані на смерть.
Тут ми виявляємо доволі характерний для києво-русь-кої ментальності символіко-космологічний спосіб мислення. Уявлення про довколишню природу, людські вчинки становлять собою систему загадок, символів, образів, які містять вказівку на якусь вищу реальність, а цілий світ постає у вигляді книги, що в ній істина є вимовлена та в принципі приступна людині. Тільки ж на те, щоб збагнути її, треба вміння символічного вияснення, тоді за буквальним, фактичним можна виявити символічне, таємне, знак вічного, духовного, Божественного. Саме здатність до такого прочитування і вважалася прикметою мудрості.
Давньоруські пам`ятки рясніють прикладами такого вміння розкривати заховане значення предмета — цього неодмінного доказу мудрості. Так, наприклад, у "Повісті врем`яних літ" описано випадок, як за давніх часів поляни сплатили були хозарам ясак зброєю, даючи "от диму меч". Це хозарські мудреці витлумачили як поганий знак: двогострий меч символічно віщував зміну співвідношення поміж володарями та поневоленими, тобто підкорення полянами хозар. "І справдилося сказане ними",— вдоволено констатує літописець. У запису під 971 роком, де йдеться про перемогу Святослава над греками, сказано, що князь-переможець відмовився од золота та багатих тканин — данини, посланої йому константинопольським імператором, але радо прийняв зброю. І мудрі радники грецького государя, як повідомляє літописець, витлумачили це як доказ особливої лютості київського князя, котрий віддає перевагу зброї перед багатством. Переляканий імператор укладає мир з ним на умовах, продиктованих Святославом.
Саме такий спосіб думання і прочитувався в загадках мудрої Ольги нерозумним деревлянам. На перший погляд, дивна вимога: посланці князя Мала мусять здолати дорогу од гавані до княжого двору не кіньми, не пішки, а в лодії. Нетямущі деревляни вважають це за просту весільну витівку, а насправді то було символічне попередження про смертельну небезпеку. Лодія —один з атрибутів слов`янського поховального обряду. За часів язичництва на Русі був доволі поширений звичай — знатних небіжчиків покладати в лодії та спалювати.
Язичницьких звичаїв сягає й вимога Ольги витопити баню для сватів. Це також є одна з прикмет давнього поховального обряду, на яку не зважили деревлянські посли.
Третя помста теж не обійшлася без загадки — попередження, якого деревляни не втямили. Бенкетуючи під час тризни, вони не звернули уваги на те, що, частуючи їх медом, Ольжині дружинники самі не пили. Деревляни забули про давній язичницький звичай поминати померлого не тільки п`ючи та гуляючи, але й влаштовуючи вояцькі змагання та ігрища. Ольга скористалася з того, подбавши, щоб супротивники, коли настане час боротьби, були знеможеш хмелем і негодні чинити опір.
Так само й в останньому епізоді помсти, який завершився спаленням Іскоростеня, вимога сплатити данину голубами й горобцями мала б насторожити мудрого, адже в світі чували про такий спосіб розправи над обложеним містом (пам`ятаєте наведені нами повите історії?). Нерозумні деревляни знову не витримали інтелектуального двобою з мудрою княгинею і заплатили за це життям.
Сила розуму, велич мудрості, які завжди беруть гору над невіглаством, недалекоглядністю, невмінням читати символічну картину світу,— ось що найбільше важило для авторів і читачів житійної літератури в діяннях Ольги.
Апофеозом мудрості та жіночої цнотливості в життєписах давньоруської святої є подорож Ольги до Константинополя.
Ця акція, безперечно, була визначною подією в історії Ольжиного князювання. Вона дістала відображення не лише у вітчизняних писемних пам`ятках. Велику увагу їй приділяли також й іноземні, зокрема візантійські, письменники. А проте чимало питань, дотичних до цієї події, ще й досі не з`ясовано в історичній науці. Не тільки мету, але й час подорожі різні дослідники визначають по-різному.
В "Повісті врем`яних літ" подорож Ольги датовано 955 роком, а західноєвропейський хроніст —наступник абата Регінона Прюмського — називає рік 963. Деякі історики вважають за ймовірний 957 рік, а на думку відомого сучасного дослідника Г.Г.Литавріна, першу подорож до Візантії Ольга здійснила невдовзі по смерті Ігоря, 946 року, а 957 року, можливо, відбулася друга подорож.
Звичайно, це питання є важливе для історичної науки. Але житійна література на такі речі не зважала. Взагалі з усіх звісток про подорож Ольги апографів зацікавили мало які. Та й ті або сумнівні з погляду історичної вірогідності, або й загалом є плодом народної фантазії.
Тому є сенс відтворити по змозі історично правдиву картину Ольжиних відвідин візантійського імператора, аби в зрівнянні з нею визначити, що ж спонукало творців Житія святої Ольги вдатися лише до поодиноких "фактів", та й то мало схожих на дійсність.
Як зазначає літописець у запису під 955 роком, "пішла Ольга в греки й прийшла до Царграда". В гавані Золотий Ріг кинула якір армада лодій-човнів з численним посольством княгині. З Ольгою був її племінник, не названий у пам`ятках на ім`я, декілька своячок — руських княгинь та бояринь, священик Григорій. Саме лише посольство мало 100 осіб. Поміж ними було 12 близьких до Ольги жінок, 18 осіб двірського жіноцтва, 20 послів, 42 купці та 12 товмачів. Усього ж разом з обслугою, воями та моряками прибульці складали майже півтори тисячі народу. Перша авдієнція в імператора відбулася 9 вересня, тобто впродовж двох місяців посольство очікувало зустрічі з правителем "другого Риму" — так тоді називали Константинополь, який у X столітті визнавали як справжню столицю світу.
Звісно ж, з імператором Костянтином VII Багрянородним була попередня домовленість про візит. Тому двомісячну затримку не можна пояснити несподіваною для нього появою високої гості. Просто така була норма поводження з посольствами, своєрідна психологічна обробка їх перед переговорами з імператором. Хитромудрі грецькі дипломати хотіли посіяти в душах прибульців непевність, розгубленість, замішання, а заразом і нетерпляче бажання зустрічі — вона мала сприйматися як щасливе дарування долі.
Тільки ж — і це робить честь княгині — вона на те не піддалася. Навпаки, не дозволила принизити своєї гідності, хоча й почувалася глибоко ображеною і згодом не поминула гаразд "віддячити" імператорові. Вже по її поверненні до Києва, оповідає літописець, завітали грецькі посли й передали їй слова імператора: "Я щедро обдарував тебе. Ти ж казала до мене: "Коли повернуся на Русь, багатих дарів пошлемо тобі: і челяді, й воску, і хутра, і воїв численних на підмогу". Ольжина відповідь була така: "Коли ти,— каже,— постоїш у мене в Почайні, скільки я в Суду, тоді дам тобі". І послів, сказавши те, відпустила"1 .
Ольга виявила гідність і під час прийому в імператора. Детально описав цю врочисту церемонію сам Костянтин Багрянородний.
Прийом відбувався у великій тронній залі. Вона мала назву Магнаврської і призначалася для офіційних авдієн-цій "знаменитим і великим людям за гегемонією". Збудована ще за часів імператора Костянтина Великого, котрий установив християнство як державну релігію, ця зала кого хочеш могла вразити пишними мозаїками, витонченою мармуровою оздобою, численними золотими й срібними прикрасами. Немало було тут і хитромудрих механізмів, створених єдино для того, аби приголомшити свіжу людину, дати їй відчути власну мізерність перед величчю імператора Ромеїв.
У самій глибині зали на спеціальнім узвишші з зеленого мармуру височів так званий трон Соломона. На цьому троні, зробленому з золота й оздобленому коштовним камінням, сидів імператор. Церемоніймейстер, котрий під звуки органної музики завів Ольгу до зали, зупинив її перед узвишшям. За цього врочистого моменту зустрічі трон з імператором несподівано почав підніматися вгору, сховані механізми піднесли його аж до склепіння високої зали. Одночасово й позолочені леви, поставлені перед троном, зарухалися, зіп`ялися на задні лапи, заревли й почали люто бити себе хвостами. На різні голоси заспівали золоті пташки, що сиділи, тріпочучи крильцями, мов живі, на визолоченому дереві. Але й ці дива Ольга сприймала незворушно. Адже про "хитрощі Царграда" було відомо на Русі з переказів мандрівників і для Ольги те не було новиною. Хоча, звісно, княгиня не могла не оцінити належно пишності оздоби Магнаврської зали та інших чудових приміщень палацу — Анадендрарію (внутрішнього саду), Трикліну Кандидатів (зали з камілавкієм — спорудою у вигляді святочної царської корони), залів Онопод та Августія. В останній вона відпочивала перед прийомом в імператриці.
Цей прийом був влаштований у залі Юстиніана. По тому відбувся врочистий бенкет, а насамкінець — десерт ув Аристирії. То була затишна зала, знов-таки з мармуром та мозаїками, де Ольгу вшанували найвищою честю — сидіти за золотим столом разом з імператором та його родиною.
Наступний прийом (мабуть, прощальний) було призначено на 18 жовтня. Сорок днів, які відділяли його від першого, напевне, були присвячені ознайомленню з містом, участі в різних урочистих подіях, переговорам. Якогось із цих днів і сталося хрещення Ольги патріархом Константинопольським. Згідно з переказами давньоруських авторів, він поблагословив її ось такими словами:
"Благословенна ти поміж руських князів, бо покохала світло, а морок полишила. Благословлятимуть тебе сини руські і в найдальшому роду твоїх онуків!".
У житійній літературі цю подію згадано, певна річ, як найважливішу в шерезі інших, дотичних до константинопольської місії Ольги. У нас ще буде нагода повернутися до цього епізоду, а поки зазначимо, що в "наповненні" днів перебування києво-руського посольства у "другому Римі" є чимало нез`ясованого. Надто скупі ті дані, які містить києво-руська та візантійська писемність, порівняно з тривалістю місії. Дослідникам доводиться послуговуватись принагідними свідченнями інших джерел, аби відтворити, бодай приблизно, загальну картину.
Поза всякі сумніви, Ольга відвідала тоді Софійський собор, споруджений ще в VI ст. в самому центрі візантійської столиці. Він призначався для патріарших та імператорських церемоній. У храмі містилася кафедра Константинопольського патріарха. Тут Ольга могла зустрітися з ним. Цілком імовірно, що їй разом з її почтом випало брати участь в урочій відправі. Пам`ять про Ольжині відвідини собору зберегла золота, оздоблена коштовним камінням таріль, в центрі якої викарбувано образ Христа. Цю реліквію 1200 року бачив у різниці Софійського собору єпископ Новгородський Антоній.
Може бути, що Ольга побувала на іподромі, розташованому неподалік Софійського собору та імператорського палацу. Це місце мало неабияке значення для життя столиці. Адже тут імператор зустрічався з народом, тут його врочисто вшановували як найпершу особу в імперії. Згідно з установленим ритуалом, на честь важливих посольств на іподромі влаштовували ігрища — циркові вистави та змагання. Дотично до перебування Ольги в Константинополі таких звісток немає, але нещодавно відомий український історик С.Висоцький висунув доволі обгрунтовану гіпотезу, що саме цю подію зображено на одній із фресок Софійського собору в Києві.
Унікальні фрескові зображення, які мають світський характер, було відкрито в київському Софійському соборі 1843 року, і відтоді пояснення їх дослідниками показували свою неоднозначність. І от С.Висоцький, котрий присвятив понад два десятиліття вивченню цих зображень, дійшов висновку, що то є сцени перебування Ольги в Константинополі. Що навело його на цю думку?
Собор зводили й розписували за часів князювання Ярослава Мудрого, котрий вважався наступником діянь своєї славної прабабки Ольги та батька свого Володимира в утвердженні християнства на Русі. Тож заради престижу Ярослава й могли зобразити на стінах вежі, повз які князь із почтом сходив на хори, сцени вшанування в Царграді першої в княжому роду княгині-християнки.
На фрескових композиціях —урочистий прийом Ольги імператором у Магнаврській залі; Костянтин, княгиня та її посольство на трибунах іподрому під час змагань колісниць. На залишках фрески, що на стіні північної вежі,— співправитель Костянтина молодий Роман II на білому коні, частково збереглося й зображення врочистої процесії на чолі з імператрицею Оленою, котра також приймала Ольгу.
На стіні південної вежі відтворено й інші сцени тих подій, в яких могла брати участь княгиня, зокрема колядування. Новорічні свята в Константинополі візначали у вересні, тобто саме тоді, коли Ольгу було запрошено до імператорського палацу. Зображення виступу музик, а трохи віддалік — акробатів показують зв`язок з усіма попередніми. Проте до цього часу вважалося, що то є відтворення скомороших розваг. Тільки ж відомо, що церква осуджувала й жорстоко переслідувала скоморохів, тому навряд чи можна пристати на те, що в соборі, ще й головному на Русі, стали б увічнювати їхні образи. Тим часом опис розваг при дворі Костянтина Багрянородного, залишений Кремонським єпископом Ліутпрандом, засвідчив, крім іншого, й виступ акробатів, аналогічний зображеному на фресці Софії Київської14.
Хоча, як можна судити з усього сказаного, на Русі могли знати й подробиці Ольжиних відвідин візантійської столиці, жодна з подій, крім охрещення її, не здобулась на увагу житійної літератури. І пояснення причин далекої подорожі агіографія зводить саме до цього акту. Проте тут зовсім не вся правда, хоча б тому, що, як повідомляють літописні джерела, княгиня повернулася невдоволена результатами візиту. Мабуть, крім охрещення, були й якісь інші причини, що спонукали її спорядити посольство до
Царграда. Щодо цього в дослідницькій літературі висловлюються різні припущення.
Присутність у складі посольства великого числа купців може свідчити про те, що місія Ольги мала на меті розв`язати насамперед економічні питання. Угода з греками, укладена її чоловіком Ігорем, була куди менш вигідна для руських купців, аніж попередня, Олегова, 911 року. Коли зважити на те, що тогочасна Візантія — головний партнер Київської Русі у зовнішній торгівлі, то стане зрозуміло, що розширення її на вигідних умовах і визначало зміст вимог, виставлених Ольгою на переговорах. Вона могла скористатися з ситуації, яка саме склалася: загострення стосунків поміж Візантією та Хозарією, дедалі зростаючий тиск арабських військ на південних кордонах імперії змушували Костянтина Багрянородного шукати військової підмоги, у Русі.
На думку дослідників, багато важили й міркування політичного характеру. Прагнучи утвердити гідне місце Русі в системі тогочасних політичних відносин, Ольга сподівалася домогтися в імператора цісарського титулу. Ця мета, як вважають, визначала її намір зміцнити союз з Візантією династичним шлюбом (одруженням сина її Святослава з однією з Костянтинових дочок), а також прийняти хрещення в патріарха Константинопольського. Гадають до того ж, що Ольга вела переговори про хрещення Русі. Але через незгідливість імператора їй пощастило лише в одному — в охрещенні власному.
Агіографія вибірково затрималася саме на цій події єдино на те, щоб підкреслити успіх місії й оминути невдачі — політичний бік діяльності святої її не обходив. Святість визначалася передовсім величчю подвигу, звершеного перед Богом в ім`я утвердження відповідних християнській моралі міжлюдських стосунків. З огляду на це ані економічні, ані конкретно-політичні інтереси володарки давньоруської держави як такі не цікавили агіографа, деталі ж урочистостей на її честь — і поготів.
Велич її апостольського подвигу вбачається в тім, що, на відміну од учнів Христа, котрим сам Бог передав істинне знання, вона власним розумом навертається до християнської віри. Прийняття християнства —то насамперед є розумна справа, вищий вияв мудрості святої. Так витлумачується значення її охрещення в Константинополі. За Димитрієм Тупталом, Ольга йде до Візантії "истиннаго богознанія желанієм возбуждаема". Бог, забажавши княгинею Ольгою насадити святу віру на Русі, "восія убо в сердци єя зарю невидимый благодати своєя, отверзая умная єя очеса к познанію истиннаго Бога, его же не знаяше, уже бо уразумвла бяше прелесть и заблужденіє поганскаго нечестія"15.
Охрещення Ольги відзначають як визначну подію не лише вітчизняні джерела. Про це згадують і німецькі хроністи, і візантійський історик XI століття Скіліца. Та все ж вірогідність цього факту історична критика ставить під сумнів.
По-перше, видається дивним, що Костянтин Багряно-родний, котрий так докладно описує церемонії, пов`язані з перебуванням Ольги в Царграді, жодним словом не прохопився про таку важливу подію. Отож і М.Гру-шевський (та й інші дослідники) припускав, що це хрещення сталося не в Константинополі, а радше після повернення Ольги додому. "Се охрещення її,— писав він,— мусимо класти десь коло часу подорожі до Царгорода, але скорше по ній, як перед нею, бо візантійські протоколи нічим ще не натякають, що Ольга була християнка"16. Але все ж таки, либонь, мають більше рації ті дослідники, котрі стверджують, що княгиня появилася в Константинополі вже християнкою. Докази на те, нехай непрямі, містять візантійські протоколи, де описано церемоніал прийому її в імператорському палаці. Попри образливе для Ольги двомісячне чеканння авдієнції в Костянтина (що, втім, як ми знаємо, вважалося за норму візантійського дипломатичного етикету), за деяких випадків маємо свідчення підкреслено шанобливого ставлення до руської княгині. На такі знаки уваги навряд чи здобулася б язичниця.
Під час урочистої церемонії від Ольги не зажадали проскінесису — потрійного поклону. Згідно з узвичаєним ритуалом годилося тричі низько схилитися перед імператорським троном і впасти навколішки. Ольга сиділа на святочному обіді за одним столом з імператором та імператрицею. Це було б неможливо, коли б княгиня була язичниця. Не зберігали б у Софійському соборі в Константинополі золотої тарелі з християнською символікою, якби подарувала її язичниця. Та й навряд чи язичниця зробила б такий дарунок. Ці факти, а також присутність у складі Ольжиного посольства священика, дають підстави для висновку, що княгиня охрестилася в Києві невдовзі перед своєю подорожжю до візантійської столиці.
Та коли воно так, то звідкіля чи не одностайні твердження про охрещення її патріархом Константинопольським? У сучасній історичній літературі маємо версію, яка може, на наш погляд, претендувати на вірогідність.
Охрещення Ольги в Києві було приватною справою. До того ж, з огляду на язичницьке оточення, його могли вчинити потай. У Константинополі ж під час урочистої відправи у Софійському соборі могло статися благословення княгині патріархом як, сказати б, легалізація її причетності до християнства. Така акція мала б означати вже не приватний, а державний рівень прилучення до християнської віри (охрещених і тоді, і в раніші часи немало було на Київській землі) — перший крок до навернення в християнство цілої Київської Русі, народу руського. Цим власне і визначалася значущість апостольського подвигу Ольги.
Повернувшись до Києва, княгиня, як свідчать давньоруські джерела, почала зносити язичницькі капища. їй приписують ініціативу спорудження дерев`яної церкви святої Софії, що стояла, за звісткою Іоакимівського літопису, в Києві, неподалік Золотих воріт. Храм цей знищила пожежа, і, можливо, саме на тому місці в дальшім часі було зведено кам`яний Софійський собор.
Проте заходи Ольги не дали бажаних наслідків. Києво-руська суспільність не була готова до рвучкого повороту, якого потребувала християнізація Русі: "не приспе время", як констатували літописці. Навіть син, Святослав, незважаючи на вмовляння матері, категорично відмовився прийняти християнство. З його приходом до влади язичницька віра утверджується як панівна, а християнська всіляко переслідується. Пора для встановлення та поширення християнства на Русі ще не настала. Ольга опинилася в трагічній ситуації людини, котра випередила свій час. Оточенню вона здавалася "не від світу сього". Але це якраз і було характерне для уявлення звичайних людей про святого.
Одначе вернімося до Ольжиних відвідин Константинополя. Історично вірогідні звістки давніх джерел ми, по суті, вже вичерпали. Проте літописи та житійна література дають нам матеріал, хоча й далекий од дійсності, проте близько причетний до образу святої. Маємо на оці відверто фольклорну своїм походженням оповідь про залицяння до Ольги імператора Візантії. Вражений красою та мудрістю княгині, він забажав одружитися з нею. Цим епізодом власне й починає переказ про місію Ольги "Повість врем`яних літ":
"В літо 6463 [955] пішла Ольга в Греки. І прийшла до Цареграда. І був тоді царем Костянтин, син Леонів, і видів він її доброю, і вродливою, і розумною дуже, і здивувався цар розуму її, і, бесідуючи з нею, сказав їй: "Достойна ти царювати в городі цьому з нами". І зрозуміла вона і рече царю: "Поганка я, і якщо хочеш мене охрестити, то хрести сам, а якщо ні, то не охрещуся". І охрестив її цар з патріархом... І після хрещення прикликав її цар і рече їй: "Хочу тебе в жони взяти". І рече вона: "Як-то мене хочеш взяти: і хрестив мене сам, і дочкою назвав? А в християн немає такого закону, і ти сам [це] знаєш". І рече цар: "Переклюкала мене, Ольго". І дав їй дари численні: золото і срібло, і паволоки, і сосуди різні, і відпустив її, назвавши дочкою своєю"17.
Звичайно ж, наведена легенда — просто історичний анекдот. Коментуючи його, М.Грушевський зауважував: "Нема чого й говорити, що в дійсності се не могло мати місця; тодішній імператор Константин Порфирородний, звісний літерат і книголюбець, мав тоді живу жінку і був у таких шанованих літах, що певно не думав з нею розводитись задля варварської "архонтісси"18. Додамо, що, хоча точну дату народження Ольги не визначено, є підстави вважати, що їй на час подорожі було як не за 60, то за 50 років напевно.
По розваженні над традицією зображення Ольжиного життя у вітчизняній та агіографічній літературі, М.Грушевський відзначив: "З-поза церковної закраски, яка налягла на образ Ольги в літописи завдяки сполученню церковної традиції з легендарною народною, виступає виразно стать хитрої княгині змальована сею останньою — такою виступає Ольга в своїх переговорах і з темними лісовими недоріками Деревлянами, і всесвітніми хитрунами й крутіями царгородськими Греками, і так її прославляє потім київська суспільна опінія в Володимировій легенді: "Ольга яже 61» мудр-Ьйши вс-Ьхъ чоловікъ". Але вона жінка — не просто голова держави... Як жінка Ольга завзято боронить своєї жіночої чести — з початку дівочої (в пізнійшій легенді про залицяння Ігоря), потім вдовиної чести (сватання Мала й грецького саря) — привабна і пожадана всіма, а заразом неприступна, що кождому вміє дати відповідну відправу: найвища похвала для неї як жінки"19.
Отже, образ Ольги як вельми цнотливої та премудрої жінки й зберегла історична пам`ять вітчизняної культури. Так утверджувалося розуміння мудрості як вищої цінності, що визначає сенс людського життя. "Блага мудрість паче сили",— проголошується в "Ізборнику Святослава 1073 року", одній з найпопулярніших пам`яток писемності Київської Русі.
Який же зміст вкладали в поняття мудрості в києво-руській культурі?
Передовсім мудрість розуміється як "відання", знання. В одному з розділів щойно згаданого "Ізборника" є таке визначення: "Мудрость же есть ведение божескыихъ и человечьскыихъ вешти и еже с темъ вина". Але саме по собі знання видимого ("речей людських") та невидимого Сречей божеських") не є запорукою "благої мудрості". Його істотна риса — поривання до вияснення причини, яка викликала до життя світ речей земних і небесних. Причина ця є Бог. До осягнення Бога як вищої сутності та істини і тягнеться мудрість. Через зовнішній світ вона прагне розкрити Божу істину, що містить у собі таємниці сенсу людського життя. Мудрість тим самим мислилась як розгадування загадок власного "Я", осягнення сенсу життя.
Але мудрість —це не тільки й не стільки знання істини. Вона передбачає "життя в істині". Мудрість є не лише слово, а й діло. Відповідно до цього мудрець не той, хто тільки знає істину про сенс людського життя, а той, хто здатен утілити цю пізнану істину в практиці власного життя. При цім в такій єдності слова і діла першорядне значення надається ділу. Зрештою не так важливо, звідкіля здобув знання істини мудрець. Він може здобути його, опановуючи книжну мудрість в авторитетних текстах, які містять у собі слово Боже. Ось такий саме в давньоруському розумінні філософ, любомудр. Але не менше шанується у вітчизняній традиції мудрість як "смисленість", "хитрість розуму", яка добувається не з книжок, а завдяки вродженим здібностям та життьовому досвідові. Головне, щоб таке знання було підтверджене відповідним йому ділом, "життям в істині".
Саме такими "смисленими" людьми "мудрісного життя" змальовано в літописі й давніх полян. Князь Олег силою свого розуму здолав перепони, поставлені на шляху його флоту греками. Ольга та внук її Володимир Святославич показали своїми діяннями найвищі зразки "благої мудрості". У "Слові про Закон та Благодать" Іларіон говорить, що Володимир усвідомив конечну потребу християнізації Русі "токмо от благааго съмысла и остро-уміа"20.
Пам'ять - 24 липня (нов. ст.).
Автор: В.С. Горський
Джерело: Храм святого Миколая Чудотворця (Притиска)
