Цікаве інтерв’ю з засновником видавничого проекту «Єдина Церква» (колишня назва «QUO VADIS»), учасником Революції Гідності Євеном Аврамчуком про українські духовні та церковні книги, про те як Майдан вплинув на видавничу діяльність, сьогоднішній стан справ і перспективи християнської книги українською мовою.Яка історія видавничого проекту під назвою «Єдина Церква»?
Видавництво православно-християнської літератури під теперішньою назвою «Єдина Церква» виникло на межі 90-х і 2000-х років у Києві, при дуже активній в плані місіонерському і просвітницькому парафії на честь прп. Агапіта Печерського. За кілька років парафія набуде ще більшої, але вже з протилежним знаком популярності – після того, як настоятелем став сумнозвісний «львів’янин» о. Андрій Ткачов, що після Майдану подався до Москви. Тоді ж, до появи Ткачова при храмі видавалась журнал-газета «Камо грядєши» («QUO VADIS»), що дала назву видавництву літератури. Перші книги вийшли у 2002-2003 рр. – на той момент все російською мовою. Протопресвітери Йоан Меєндорф, Олександр Шмеман, Микола Афанасьєв – прекрасні сучасні автори, пристойні книжки. Досить швидко стало зрозуміло, що такі книги самим в Україні реалізувати неможливо. Тож довелося їхати до Москви, міняти наші тиражі на широкий асортимент російської літератури, везти все це назад додому і реалізовувати тут. Так у 2006 році з’явився інтернет-магазин «QUO VADIS». Усі, хто користувався на той момент інтернетом і був світоглядно готовий замовляти книги в інтернет-магазині, отримав можливість купляти якісну християнську літературу від провідних видавництв за найнижчими (видавничими) цінами.
Що ж далі? Коли ж з’явились книги українською мовою?
Перші наші книги українською мовою з’явилися у 2005 році, на патріотичній хвилі одразу після Майдану. То були «Як ми віруємо» архиєп. Павла Фінляндського, «Великий Піст» прот. Олександра Шмемана і ще одна брошурка. Усі наклади розійшлися дуже вдало, здебільшого завдяки владиці Симеону, нинішньому митр. Вінницькому. А тоді він обіймав Володимир-Волинську катедру. Але, не зважаючи на цей успіх, на ще кілька успішних україномовних видань, на те, що вести справи в Москві було дуже дорого, минуло ще більше 10 років, перш ніж я здогадався, що Господь від нас чекає, щоб ми працювали для рідної Української Церкви і українського читача.
Навіть другого Майдану і отриманих на ньому поранень виявилось недостатньо. Потрібно було остаточно збанкрутувати, буквально тікати з Москви через небезпеку бути заарештованим, щоб аж у 2016 році розпочати відновлення підготовки видань українською мовою. Дивним чином, цьому сприяли поранення, отриманні мною на Майдані. Грошей на підготовку видань не було. Аж тут український уряд вирішив видати грошову допомогу тим, хто постраждав на Майдані. Цих грошей вистачило на те, щоб видати дві чудові книги прот. Андрія Дудченка, клірика київського Спасо-Преображенського собору і нині викладача літургійного богослов’я КПБА («Сповідь і Причастя: практичні поради» і «Божественна літургія. Путівник») і підготовлений тим же кліриком «Молитовник православних вірян». Книги і Молитовник з’явилися у 2016-2017 рр. Зауважу, що о. Андрій наразі є головним в Україні спеціалістом з богослов’я, о. Олександра Шмемана і взагалі з тематики літургійного богослов’я і літургійного відродження.
Усі наші видання були принципово міжконфесійними, тобто в підготовці приймали участь представники різних православних юрисдикцій. А вже на початку 2018 року виникла ідея підготувати і видати книгу автора іншої юрисдикції. Вибір впав на священика тодішньої УПЦ КП з Тернополя, прот. Євгена Заплетнюка. Тоді ж я прийняв рішення провести, так би мовити, ребрендінг, і змінити назву видавничого проекту з розмито-екуменічного «QUO VADIS» на більш конкретне «Єдина Церква». Зауважу, до оголошення планів колишнього президента Петра Порошенка, до популяризації слова «томос» лишалося ще кілька місяців. Це мав би бути виклик розколу – не стільки як юрисдикційному розділенню, скільки розколу, як світогляду, що пустив глибоке коріння в наших серцях. Додатково зауважу, що наші тогочасні видання створювали нам серйозні фінансові проблеми. Реалізувати наші книжки в РПЦ ми вже очевидно не могли, за вкрай рідким виключенням. Але ми так само майже не могли реалізовувати наші книги в УПЦ КП чи УАПЦ. Бо ми все ж залишались для більшості кліру українських Церков чужими. А дехто, на диво, вимагав благословення від нашого на той момент єпископату, що було абсолютно неможливо.
І станом на сьогодні, не зважаючи на те, що вже маємо Томос і єдину Церкву, але потужні відлуння колишньої ситуації переслідують нас досі. То єпископ потужної єпархії припиняє досить вдалу реалізацію книги через те, що в підготовці книги приймав участь його «конкурент», тобто єпископ того ж міста, тільки з колишньої недружньої юрисдикції, то ще щось…
Але повернуся все ж до книги о. Євгена Заплетнюка. Нажаль, підготовка і вихід книги затримались рівно на рік через несподівані проблеми зі здоров’ям. І «500 сучасних порад від консервативного священика» вийшли вже в нинішньому році. Тож виклик у бік розділення дещо запізнився. Крім, само собою, власне тексту, нам вдалося, сподіваюсь, дати іншим православно-християнським видавцям зразок і орієнтир зовнішнього оформлення книги, що відповідає рівню 21 століття. Вважаю, що вбогі за змістом і зовнішнім оформленням брошурки, достойні епохи патріарха Московського Пімена, мають назважди залишитися в минулому.
Згадана книга о. Євгена Заплетнюка – це ваше останнє видання?
Вже ні… Почну з того, що, коли на межі 2016-2017 рр. ми видали наш, так би мовити «іноваційний» «Молитовник православних вірян», я був впевнений, що церковнослов’янська мова богослужіння швидко має відійти в минуле, а видавцям слід зосередитись на якісних україномовних виданнях. Але, коли розпочався поступовий перехід парафій з РПЦ до ПЦУ, виявилось, що деякі парафії на чолі з дуже патріотичними священиками вирішили залишити церковнослов’янську мову богослужіння. У духовних школах ПЦУ досі вивчають московський синодальний варіант церковнослов’янської. То ж очевидно, що цю царину також потрібно остаточно українізувати, повернувшись до того ж до нашої питомої багатовікової традиції. Ми видали триптих – серію з трьох навчально-методичних посібників (Літургія, Всенічна і Молитовник), що мають допомогти повернутись до української вимови («київського ізводу») церковнослов’янської мови. Уклав триптих о. Андрій Пономаренко з Дніпра, за активної допомоги дружини Ірини, яка протягом кількох років здійснювала, так би мовити, рецепцію київського ізводу на кліросі.
Нещодавно вийшли перші дві невеликі книжки з серії «Літургійне відновлення». Це перше видання «Святеє – святим!» о. Олександра Шмемана і вже третє видання «Чашу життя вкусіте…» ігумена Петра (Мещерінова) і Олександра Боженова. А також вийшло третє видання популярної сучасної праці о. Андрія Дудченка «Сповідь і Причастя: практичні поради» і друге видання книги «Божественна літургія. Путівник» того ж автора.
То що, надалі плануєте заглибитись в староукраїнську давнину, у стародруки?
Ми й триптиху ніяк не планували, але видали. Тому на майбутнє вже не зарікаюсь чогось не робити, не видавати. Бо це ж є наше коріння. А, не відновивши коріння, неможливо нарощувати стовбур дерева і молоді гілки. Але все ж головні наші плани пов’язані із сучасністю, сучасними авторами, просвітництвом достойного рівня.
З українськими авторами?
Перш за все ми розшукуємо саме українських авторів. Але, я впевнений, потрібно перекладати і видавати всю якісну, сучасну світову християнську літературу. Як це роблять скажімо… корейці. Так, так, не греки, не американці, а саме корейці. І перш за все – познайомити співгромадян з сучасними працями, перш за все богословськими працями наших православних братів. І перш за все – наших сусідів, перш за все – з румунськими авторами. Українці зовсім не знайомі з прекрасним богословським надбанням сусідньої потужної Церкви-сестри. І це зовсім не важко здійснити, адже серед буковинців є чимало тих, хто на достатньо високому рівні володіє румунською
Поділіться, будь ласка, найближчими планами…
Найперше – це праці протопресвітера Миколая Афанасьєва – вершина літургійного відродження.
Також, важливий пункт нашого плану – видання праць з бібліїстики протоієрея Олега Скнаря, археолога, викладача івриту, настоятеля храму Покрови при Головному військовому госпіталі, що другим перейшов з РПЦ до єдиної Української Православної Церкви.
Вважаю абсолютно необхідним видати повне зібрання проповідей митрополита Сурозького Антонія. Вже повним ходом йде перекладацька робота.
Видавничі плани виглядають дуже амбітно. Що ж потрібно, щоб втілити їх у життя, щоб згадані праці з’явились на полицях церковних книгарень?
Ви влучили в десятку своїм питанням. І по суті сформулювали відповідь. Потрібно начебто не дуже й багато – створити оті самі книжкові полиці, роздивляючись які, потенційний читач міг би побачити нові прекрасні книжки. Нелегко створити достойне книжкове видання. Але на порядок важчим є його реалізувати, а перед цим – донести до потенційного покупця. Адже церковна мережа книгорозповсюдження майже відсутня, навіть на рівні області-єпархії. Не кажучи вже про рівень район-деканат і парафію. Покладаючись на майже 20-річний досвід книгорозповсюдження, двічі я звертався до Предстоятеля ПЦУ з листами, що містили конкретні пропозиції стосовно вирішення цього питання. Там не було нічого складного, справа не потребує жодних фінансових, матеріальних вкладень. Відповіді поки що не отримав; тож сподіватимусь на вирішення проблеми у світлому майбутньому. Гадаю, суттєве вирішення проблеми принесе електронна книга. Тоді не доведеться переконувати, зацікавлювати єпископа, декана, пароха, завідуючу складом і свічницю. Це занадто важко. А якщо чесно – нереально. Проте, поки що робитимемо все, що в наших силах. На жаль, досі не запустили нову версію нашої сторінки – «Єдина Церква». Немає потреби. До того ж кидатиметься в очі надто велика невідповідність між потужним порталом і десятком давно виданих книжечок. Тому замість потужного порталу досі працює наш старенький інтернет-магазин – «QUO VADIS – християнська книга». Нажаль, він не має мобільної версії.
На Ваш погляд, у чому полягає причина такого стану речей?
Відповідь: Якщо чесно, то головна причина, на мій погляд, полягає в тому, що займатись просвітництвом, в тому числі розповсюджувати в єпархії, парафії якісну сучасну літературу – невигідно з матеріальної, фінансової точки зору. Продавати свічки, іконки, різне церковне начиння – на порядок вигідніше. Ситуація навряд чи зміниться найближчим часом. На мій погляд, якісне церковне книговидавництво не подружиться з офіційними церковними структурами. Вірогіднішим виглядає інший варіант: у разі виникнення в Українській Церкві активних церковних рухів, братств, що розпочнуть євангелізацію, катехизацію, ці ж церковні рухи відродять і книговидавничу діяльність, в тому числі і в електронному вигляді.
Інформація розміщена на правах реклами
