Карпати, Україна
Створивши світ, сьомого дня Бог відпочив. Натомість усе творіння радилося поміж собою: як подякувати Господу, як прославити Його?
- Поки Господь відпочиває, - розмірковувала вголос Велика Зоря, — треба якнайшвидше придумати, як будемо величати свого Творця.
- Пугу! Пугу! А ти освітлюй стежки, щоб звірятам і птахам було видно вночі, — порадила Мудра Сова.
- А хіба звірі та птахи вночі не сплять? - здивувалася Велика Зоря.
- Я, наприклад, — гордо підняла голову та випростала спину Сова, - всю ніч не змикаю очей.
- Добре, то я освітлюватиму тобі шлях. Усю ніч мигтітиму. Думаю, Господеві сподобається, — зраділа Велика Зоря і заблищала, немов ліхтар.
- А я вже від обіду складаю свою подяку, - зашумів Рясний Дощ, - усі квіти полив, повітря стало чистим, аж прозорим.
- І ми хочемо бути вдячними! — залопотіли пелюстками Ромашки. Ми танцюватимемо весняний танок! А сонечко гратиме нам на скрипці.
- А я? - сумно витирав слізки Малий Струмочок. - А чим же я зможу подякувати Господеві? Я такий маленький, що не кожен і помітить. Маю замало сили, щоб, як Дощ, напоїти водою Квіти. І танцюрист із мене не вельми вправний. Якби ж я міг так мигтіти, як Велика Зоря!
- Годі скиглити! — пробурмотів Сірий Камінь. — Краще змий із мене порох. Дощ хвальковитий, гадаю, полити квіти для нього нічого не вартувало - це ще не робота, а забавка. От наді мною треба потрудитися. Глянь, скільки бруду на мені!
— Я миттю! — зрадів Малий Струмочок, бо й для нього знайшлася якась добра справа. Він узявся старанно змивати порох, що був на камені. Струмочок невтомно працював увесь день, а ввечері Сірий Камінь уже виблискував, як скло.
— Який працьовитий, хоч і малий! - захоплювався Камінь, милуючись своїм чистеньким обличчям у люстрі водяного плеса.
— Тобі справді подобається моя робота? Я так стомився, — зітхнув зморений, але дуже щасливий Малий Струмочок.
— Якби ще й моїх братиків так помити! Це було би просто чудово!
— А я впораюся! Тільки не швидко, бо ще малий і не маю багато водички. Щодня я відмиватиму до блиску один із каменів. Подякую Творцеві своєю працею — думаю, це гарний спосіб прославити Господа, що створив мене.
І Малий Струмочок щодня перетікав від одного сірого каменя до іншого, перетворюючи їх на чисте блискуче каміння. Отак невтомно він працював на славу Божу.
Одного дня, шукаючи наступного каменя, якого варто було б помити, Малий Струмочок не повірив своїм очам - перед ним було аж п’ять великих, ніби гора, Каменів-порогів, які низько вклонялися, вітаючи його.
- Добридень, наша велична Ріко! - зашуміло Каміння.
— Ви зі мною вітаєтеся? - зніяковів Струмочок. — Але я не річка, я маленький...
Камені лише всміхнулися йому у відповідь. Бо замість Маленького Струмочка вони бачили перед собою бурхливу широку Ріку, повну риби, що несла свої води до моря.
Бачиш, — почувся далекий голос найпершого Сірого Каменя, постійно рухаючись уперед, за плідною працею ти й не помітив, як розлився і став бурхливим Дніпром.
— Господи, — прошепотів вражено Маленький Струмочок, що давно вже виріс до могутньої Ріки, - тепер Ти бачиш, якою великою є моя вдячність Тобі за те, що Ти створив мене! Такою ж безмежною, як ця ріка. Дякую, мій Творче! Слава Тобі!
Текст: Наталя Сиротич
Фото: Юрія Браніцького
Фото: Юрія Браніцького
Більше оповідань у Весняній книжці.
Православний молодіжний веб-портал hram.lviv.ua
