Людина мислить стереотипами. Якщо „китаєць” – значить „маленький”, якщо „єврей” – значить „хитрий”. Якщо „француз”, то любить жінок і снідає жабами. Звичні асоціації роблять світ стійким і зрозумілим. Якщо один із стереотипів зламати, розвінчати, то людина мимоволі відчує тривогу. Картина життя, що склалася, порушиться, нависне загроза над всім комплексом звичних відносин і людина з неспокоєм почне збирати внутрішній світ воєдино, котрий розсипається. От чому так важко буває переконати людину, так важко проникнути з незвичними думками в його розум і серце – ці дві найприступніші фортеці у Всесвіті.
Без особливої надії на успіх я теж спробую сказати декілька слів на тему, яка в народній свідомості давно скам'яніла і своєю незмінністю нагадує пам'ятник. Ця тема – відношення до священства і, конкретніше, – чи багатий священик? Тема важлива вже тому, що довгі десятиліття, а може і сторіччя одне покоління як естафету приймає від попереднього міф про попа, який жадібний і корисливий, який часто байдужий до віри і головною метою вважає особисте благополуччя. Він багатіє на байдикуванні і обмані і, кажучи словами св. Димитрія Ростовського, служить „не за Ісуса, а за хліба куса”. Образ такого священика міцно влаштувався у фольклорі, наприклад, в казках. Від народних до пушкінської „О попе и работнике его Балде”(щоправда тут є версія, що спочатку одним з головних героїв казки був не піп а купець, це вже пізніше, можливо за радянської влади, якій було вигідно скомпроментувати священство, купця перемінили на попа, виставивши його дурнем. Примітка перекладача).
Звичайно, справедливість вимагає визнати, що диму без вогню не буває, і самі стереотипи не виникають на порожньому місці, у відриві від реальності. Як говорив Вересаєв, те, що вигадали про Пушкіна, не могли вигадати про Гоголя. Питання важливе вже тому, що стереотип відображає не всю дійсність, а лише частину її, і багато що невраховане, непомічене залишає за дужками. Отже, хто він – священик, і чи багатий він?
Почну з того, що батюшка не виробляє матеріальних благ. Ця проста констатація факту для епохи народження соціалістичного руху, звучала як звинувачення в кримінальному злочині. Пафосом боротьби за права трудящих, за гідне життя тяжко працюючої людини відмічена ціла епоха в новітній історії людства. Ці відчуття і думки до цих пір можна вважати одними з основних локомотивів історії. І як це часто буває – енергія виливається через край і доводить ентузіастів до перебільшених і навіть абсурдних висновків.
„Ми, – писав в „Діалектиці міфу” А.Ф. Лосев, – гонемо попів за експлуатацію, за те, що вони, володіючи великими знаннями і уміючи впливати на народ, підпорядковують його своїй владі, примушуючи платити за ті „утіхи”, які від них отримує. Але хіба не те ж робить і Шаляпін? Користуючись своїм талантом і уміючи впливати на народ, він витягує з нещасного ремісника або студента останню копійку, примушуючи його йти в театр, слухати його спів і дивитися його гру”.
Логіку борців проти експлуатації Лосев доводить до абсурду. Дійсно, з того, що священик – не виробник матеріальних благ, зовсім ще не витікає, що він обманщик, який жирує на чужій праці. Адже до сфери виробництва не відносяться також такі необхідні в суспільстві люди, як лікар і вчитель.
На схожості пастирського служіння з цими двома професіями я б хотів зупинитися.
У Євангелії від Луки говориться, що „безліч людей приходила до Христа послухати Його і зцілитися від своїх недуг”. Саме з цією ціллю ось вже дві з лишком тисячі років ходять люди в християнські храми – „послухати і зцілитися”. Люди слухають Небесне Вчення про правильне життя і лікуются благодаттю. Церква є вселенське училище благочестя і вселенська лікувальниця душевних (в основному) і тілесних недуг. Саме шкільна і університетська освіта, так само як і науки, серед яких знаходиться медицина, – вишли із стін монастирів. Це добре відомо всякій людині, що вивчала історію. Звідси ясно, що священицьке служіння – це служіння лікаря і вчителя, в їх особливому, сакраментальному сенсі.
Священик не повинен гребувати грішником, як і лікар – хворим. Він повинен бути чуйний і уважний до пастви, як вчитель до своїх учнів. Йому як докторові і педагогові, і навіть більш ніж ним, потрібна любов, щоб виконати все від нього потрібне.
Ви скажете: а де вони, ці ваші чуйні пастирі, що люблять, розумні що жертвують собою? А я відповім вам питанням на питання: а хіба ви не зустрічали в своєму житті Вчителів і Лікарів – ось так – з великої букви? Хіба ви не знаєте, що хороше ховається, а погане лізе в очі. Omnia preclara – rara. Все прекрасне – рідке, говорили римляни. Тому потрібно докладати зусиль що бзнайти добре. Шукаємо ж ми з вами хороших медиків-фахівців, якщо припече, і не закликаємо до скасування системи охорони здоров'я, а разом – і освіти – не дивлячись на велику кількість негативних фактів. От так і з батюшками. Вони є, молитовні і добрі, такі, що натерпілися бід та вміють співчувати, безкорисливі і милостиві. Тільки ми їх не бачимо до тих пір, поки не почнемо пошук.
Ми, здається, підібралися до відповіді на питання: чи багаті священики? Ми не підійшли до відповіді в притул, а підібралися збоку. Якщо вірно, що діяльність християнського пастиря у ряді своїх рис істотно схожа на діяльність педагога і лікаря, то вірний і висновок: священик, як правило, такий же «заможний» як і працівники цих двох – особливих - професій.
Кожен може додумати цю тезу, розвинути її і довести до конкретних прикладів з свого життя. Особливо, якщо придивиться до життя вчителів і лікарів, що живуть в глибинці, а не поспішить робити висновки із спостережень за працівниками Мінохоронздоров'я. Загальний же висновок такий: у наший убогій країні, в цей складний час середньостатистичний священик не може бути багатий за визначенням. Адже величезна більшість священиків керують сільськими парафіями, а як живе основна маса людей в селах, всім відомо. Парафія у вимираючому селі, де церковну службу відвідують п'ять бабусь, бути багатим ніяк не може.
Він, звичайно ж не бомж і не жебрак (слава Тобі, Господи), але він і не „новий українець”. Якщо і попадаються серед них люди по-справжньому забезпечені, то нітрохи не частіше, ніж серед тих же лікарів, деякі з яких, в основному, столичні ескулапи, зуміли влаштуватися трохи краще своїх провінційних побратимів. Хоч і в столиці маленьких, бідних приходів – ставок гати.
Той, хто лікує гнійні душевні рани, і намагається розсіяти морок злості і егоїзму, дуже схожий на тих, хто лікує хвору плоть і сіє „розумне, добре, вічне”...
свящ. Андрій ТКАЧОВ
Переклад з російської свящ Валентина Гордіюка
Джерело: ПРАВОСЛАВНИЙ АПОЛОГЕТИЧНИЙ ПОРТАЛ
Без особливої надії на успіх я теж спробую сказати декілька слів на тему, яка в народній свідомості давно скам'яніла і своєю незмінністю нагадує пам'ятник. Ця тема – відношення до священства і, конкретніше, – чи багатий священик? Тема важлива вже тому, що довгі десятиліття, а може і сторіччя одне покоління як естафету приймає від попереднього міф про попа, який жадібний і корисливий, який часто байдужий до віри і головною метою вважає особисте благополуччя. Він багатіє на байдикуванні і обмані і, кажучи словами св. Димитрія Ростовського, служить „не за Ісуса, а за хліба куса”. Образ такого священика міцно влаштувався у фольклорі, наприклад, в казках. Від народних до пушкінської „О попе и работнике его Балде”(щоправда тут є версія, що спочатку одним з головних героїв казки був не піп а купець, це вже пізніше, можливо за радянської влади, якій було вигідно скомпроментувати священство, купця перемінили на попа, виставивши його дурнем. Примітка перекладача).
Звичайно, справедливість вимагає визнати, що диму без вогню не буває, і самі стереотипи не виникають на порожньому місці, у відриві від реальності. Як говорив Вересаєв, те, що вигадали про Пушкіна, не могли вигадати про Гоголя. Питання важливе вже тому, що стереотип відображає не всю дійсність, а лише частину її, і багато що невраховане, непомічене залишає за дужками. Отже, хто він – священик, і чи багатий він?
Почну з того, що батюшка не виробляє матеріальних благ. Ця проста констатація факту для епохи народження соціалістичного руху, звучала як звинувачення в кримінальному злочині. Пафосом боротьби за права трудящих, за гідне життя тяжко працюючої людини відмічена ціла епоха в новітній історії людства. Ці відчуття і думки до цих пір можна вважати одними з основних локомотивів історії. І як це часто буває – енергія виливається через край і доводить ентузіастів до перебільшених і навіть абсурдних висновків.
„Ми, – писав в „Діалектиці міфу” А.Ф. Лосев, – гонемо попів за експлуатацію, за те, що вони, володіючи великими знаннями і уміючи впливати на народ, підпорядковують його своїй владі, примушуючи платити за ті „утіхи”, які від них отримує. Але хіба не те ж робить і Шаляпін? Користуючись своїм талантом і уміючи впливати на народ, він витягує з нещасного ремісника або студента останню копійку, примушуючи його йти в театр, слухати його спів і дивитися його гру”.
Логіку борців проти експлуатації Лосев доводить до абсурду. Дійсно, з того, що священик – не виробник матеріальних благ, зовсім ще не витікає, що він обманщик, який жирує на чужій праці. Адже до сфери виробництва не відносяться також такі необхідні в суспільстві люди, як лікар і вчитель.
На схожості пастирського служіння з цими двома професіями я б хотів зупинитися.
У Євангелії від Луки говориться, що „безліч людей приходила до Христа послухати Його і зцілитися від своїх недуг”. Саме з цією ціллю ось вже дві з лишком тисячі років ходять люди в християнські храми – „послухати і зцілитися”. Люди слухають Небесне Вчення про правильне життя і лікуются благодаттю. Церква є вселенське училище благочестя і вселенська лікувальниця душевних (в основному) і тілесних недуг. Саме шкільна і університетська освіта, так само як і науки, серед яких знаходиться медицина, – вишли із стін монастирів. Це добре відомо всякій людині, що вивчала історію. Звідси ясно, що священицьке служіння – це служіння лікаря і вчителя, в їх особливому, сакраментальному сенсі.
Священик не повинен гребувати грішником, як і лікар – хворим. Він повинен бути чуйний і уважний до пастви, як вчитель до своїх учнів. Йому як докторові і педагогові, і навіть більш ніж ним, потрібна любов, щоб виконати все від нього потрібне.
Ви скажете: а де вони, ці ваші чуйні пастирі, що люблять, розумні що жертвують собою? А я відповім вам питанням на питання: а хіба ви не зустрічали в своєму житті Вчителів і Лікарів – ось так – з великої букви? Хіба ви не знаєте, що хороше ховається, а погане лізе в очі. Omnia preclara – rara. Все прекрасне – рідке, говорили римляни. Тому потрібно докладати зусиль що бзнайти добре. Шукаємо ж ми з вами хороших медиків-фахівців, якщо припече, і не закликаємо до скасування системи охорони здоров'я, а разом – і освіти – не дивлячись на велику кількість негативних фактів. От так і з батюшками. Вони є, молитовні і добрі, такі, що натерпілися бід та вміють співчувати, безкорисливі і милостиві. Тільки ми їх не бачимо до тих пір, поки не почнемо пошук.
Ми, здається, підібралися до відповіді на питання: чи багаті священики? Ми не підійшли до відповіді в притул, а підібралися збоку. Якщо вірно, що діяльність християнського пастиря у ряді своїх рис істотно схожа на діяльність педагога і лікаря, то вірний і висновок: священик, як правило, такий же «заможний» як і працівники цих двох – особливих - професій.
Кожен може додумати цю тезу, розвинути її і довести до конкретних прикладів з свого життя. Особливо, якщо придивиться до життя вчителів і лікарів, що живуть в глибинці, а не поспішить робити висновки із спостережень за працівниками Мінохоронздоров'я. Загальний же висновок такий: у наший убогій країні, в цей складний час середньостатистичний священик не може бути багатий за визначенням. Адже величезна більшість священиків керують сільськими парафіями, а як живе основна маса людей в селах, всім відомо. Парафія у вимираючому селі, де церковну службу відвідують п'ять бабусь, бути багатим ніяк не може.
Він, звичайно ж не бомж і не жебрак (слава Тобі, Господи), але він і не „новий українець”. Якщо і попадаються серед них люди по-справжньому забезпечені, то нітрохи не частіше, ніж серед тих же лікарів, деякі з яких, в основному, столичні ескулапи, зуміли влаштуватися трохи краще своїх провінційних побратимів. Хоч і в столиці маленьких, бідних приходів – ставок гати.
Той, хто лікує гнійні душевні рани, і намагається розсіяти морок злості і егоїзму, дуже схожий на тих, хто лікує хвору плоть і сіє „розумне, добре, вічне”...
свящ. Андрій ТКАЧОВ
Переклад з російської свящ Валентина Гордіюка
Джерело: ПРАВОСЛАВНИЙ АПОЛОГЕТИЧНИЙ ПОРТАЛ