У стихирі служби святителю Іоану, митрополиту Тобольському є прекрасні слова, які коротко характеризують два найвеличніші періоди його життя: "Ти єси слава градов Чернігова і Тобольська…". Чернігів зображає собою Україну, а Тобольськ звісно ж далеку Сибір, куди засилали українців для того, щоб просвітити тамтешнє населення світлом християнської віри. Випускники Києво-Могилянської академії, праведні і освічені мужі, їхали туди неохоче, бо це була духовна і фізична каторга. Так намагалися російські царі зламати дух найбільш освічених, найбільш волелюбних архіпастирів-українців. Не став винятком і митрополит Іоан Максимович. За підрахунком К. В. Харламповича, із 127 архиєреїв, які займали великоросійські кафедри в 1700-1762 рр., 70 були вихідцями із України і Білорусії, 47 - із Великоросії, а 10 - із інших православних країн. Відтак, чим вищим було становище архиєрея, тим доля малоросів була більшою. П`ять із шести архиєреїв, які засідали у Святійшому урядуючому синоді в 1746 р., були українцями; в 1751 р. всі 9 архиєреїв-синодалів були українцями [10; с. 486-487].
Народився майбутній святитель у м. Ніжині 1651 року. Його батьки – Максим Васильович і Єфросинія Максимович були побожними, благочестивими людьми. Сім'я їх складалася із семи синів, із яких Іоан був найстаршим. Успішне закінчення Києво-Могилянської академії дало можливість для Іоана залишитися викладачем латинської мови, а любов до усамітнення привела його до монашества і 1680 року він приймає чернецтво у Києво-Печерській лаврі з ім`ям Іоан на честь святителя Іоана Золотоустого. Згодом архиєпископ Чернігівський Лазар Баранович висвятив Іоана спочатку на ієродиякона, а потім на ієромонаха. Водночас духовний собор монастиря призначає молодого ченця на становище проповідника [6; с. 6-7].
Найбільший дар від Господа – володіння словом, майбутній святитель втілив у своєму найбільшому і неперевершеному богословському трактаті "Іліотропіон", тобто "Соняшник", в якому він розкрив розуміння того, як людина повинна свою волю узгоджувати з волею Божественною [5].
Під час тяжких випробувань, які випали на долю Києво-Печерського монастиря, ієромонах Іоан Максимович став ігуменом Брянського Новопечерського монастиря, в який було переведено ченців із Київських печерських пагорбів, під загрозою навали турків [8; с. 267]. Незабаром в серпні 1695 р. майбутній архипастир за клопотанням святителя Феодосія Чернігівського викликається на служіння до Єлецького Успенського монастиря, де стає його архимандритом.
10 січня 1697 року постановою Патріарха Московського Адріана ігумена Єлецького монастиря Іоана Максимовича було обрано єпископом Чернігівським. Про цю подію нам яскраво розповідає у своєму літописі Самійло Величко [1; с. 537-540].
П’ятнадцять років керував святитель Іоан Чернігівською кафедрою. Серед народу віруючого він мав велику повагу. Відоме його чудесне зцілення від тяжкої хвороби за заступництвом його попередника великого святителя Феодосія Углицького, чудотворця Чернігівського. Про це чудо архиєпископ Іоан повідомив усьому народові і навіть склав святителеві "Похвалу" [7; с. 362].
Любов до освіти зробила архиєпископа Іоана великим просвітителем Чернігівського краю. У своєму кафедральному місті він заснував колегіум, відкрив типографію, в якій було видано за його життя і пізніше чимало книг. Його праці стали великим здобутком і внеском в українське православне богослів'я: "Нравоучительное зерцало" 1703 р.; "Феатрон, или позор нравоучительный" 1708 р.; "Толкование на 50-й псалом" 1708 р.; "Толкование на "Отче наш…" и "Осмь блаженств евангельских" 1709 р.; "Богомыслие в пользу правоверным" 1710-1711 рр. Він був упорядником і латино-греко-російського лексикона [3; с. 280].
Святитель Іоан Максимович вів постійну переписку із святою горою Афон. Він вболівав за чернече життя Руського Свято-Пантелеймонового монастиря, який повністю населяли ченці з України.
Великою, палкою, а потім і трагічною була дружба Святителя з українським гетьманом Іваном Мазепою. Останній дуже поважав рід Максимовичів. Гетьман безпосередньо взяв участь у архієрейських виборах Іоана Максимовича на Чернігівську кафедру. Але ж, згодом архиєпископ Іоан Максимович опинився серед тих, хто проклинав Мазепу і навіть написав пашквіль на українського гетьмана. Святитель Іоан Максимович у 1709 році видає з приводу Полтавської битви книжечку "Вісім блаженств євангельських", присвятивши її царевичу Олексію Петровичу, в якій ганить Мазепу [2; с. 39].
Царський петровський режим за "відданість" заплатив Іоану Максимовичу сповна. В 1711 році преосвященний зі скорботою покидав рідний йому Чернігів і Україну. Його було призначено на Сибірську кафедру з титулом "митрополита Тобольського і всього Сибіру". Болючого удару завдав святителю відданий князь Петра I О. Меншиков, який вважав, що архипастир його зневажив, призначивши день для освячення храму у князівських маєтках не порадившись з ним. Святитель на це заслання до Сибіру відповів О. Меншикову так: "Так, далеко мені їхати, але він буде ще дальше за мене". Сказане святителем стало пророчим – князь Меншиков закінчив своє життя у далекому засланні, дам де живуть білі ведмеді [4; с. 75].
Гарну характеристику чотирьохрічного служіння святителя на Сибірській митрополії подає нам місцевий літописець: "Митрополит Иоан был тих, смирен, благорассудлив, о бедных сострадателен и милостив … Едино у него увеселение было — писать душеполезные сочинения". Тут він написав аж десять таких богословських трактатів. За весь період свого перебування на кафедрі в Тобольську він ні до кого не їздив, не бував у гостях, і тільки один раз трапезував у Сибірського губернатора князя М. Гагаріна, який на цьому дуже наполягав. Святитель відвідував зовсім інших − в'язнів у тюрмах, яких на засланні в Сибіру було дуже багато. Добро творив таємно через довірених йому людей. Допомагав бідним. Підходив тихенько до вікна убогих хатинок і стукав, промовляючи: "Прийміть в ім'я Ісуса Христа". Кидав допомогу і дуже швидко зникав. Багато матеріально він допомагав бідному духовенству [3; с. 281].
Як і його попередники, архіпастирі з України, святитель дбав про відкриту ними духовну школу. Займався місіонерською діяльністю. 1714 року послав до китайського Пекіну місію на чолі з архимандритом Іларіоном Лежайським. В Тобольську святитель Іоан Максимович видав свій "Іліотропіон". Як благочестивий пастир він передбачив свою блаженну кончину. Став заздалегідь готуватися до неї. Прийняв святе причастя. 10 червня 1715 р. він востаннє відправив святу Літургію, після якої закликав духовенство на обід і сам їм за столом прислугував. Після трапези з усіма попрощався і в молитовному стані на колінах спочив у своїй келії. Митрополит Філофей Ліщинський, який був тоді у Кандинському краї з просвітительською місією, сказав: "Брат наш Іоан уснє. Прейдем отсуда", - і зараз повернувся до Тобольська [4; с. 76].
Святителя поховали за його заповітом у Свято-Успенському соборі, бічному його вівтарі преподобних Антонія і Феодосія Печерських. Тобольський Кремль з його храмами був дуже схожий на баракову храмову архітектуру тодішньої України. Святителі влаштовували церкви і бічні вівтарі на честь українських святих.
Минуло більше ста років після упокоєння ревного святителя. Цікавий лист до Святійшого урядуючого синоду 1826 року написав архієпископ Тобольський Євгеній Казанцев: "Митрополиту Іоану Максимовичу тут є дуже велика віра, багато чиниться чудес, і що сам бічний вівтар на честь святителя Іоанна Золотоустого збудований начебто тим, хто зцілився від нього. Говорили що за його заступництвом цей хворий одужав" [4; с. 76]. У цьому ще листі святитель просив дозволу перенести гроб святителя із-за причини аварійного стану бічного вівтаря. Зайшовши з духовенством до склепу, архиєпископ знайшов мощі святителя нетлінними в зовсім непошкодженому гробі, клобук і мантія також були, як нові [9; с. 61-64].
1916 року митрополита Тобольського і всього Сибіру Іоана Максимовича було канонізовано. Це була остання канонізація за російського царя Миколи ІІ. По нинішній день мощі святителя Іоана Максимовича спочивають у Свято-Покровському соборі Тобольська. Пам′ять його відзначає Православна Церква в день його упокоєння 10/23 червня.
____________________________________
1. Величко С. В. Літопис. Т. 2. / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич. – К.: Дніпро, 1991. – 642 с. "Той нововибраний архієпископ Максимович, проживши на своїй архієпископії 14 років чи, може, й більше, випустив у світ великою своєю працею всілякі користі людському життю книги, одні сам склавши, а інші з латинської на руську мову переклавши (як "Театрум Політикум", "Гелітропіон", "Царський путь хреста господнього», "Алфавіт віршовий", "Богородице діво" теж віршами, "Паракліс" віршами тощо) і велівши надрукувати їх в чернігівській друкарні. За ті праці, а особливо за численні передмови при них, зокрема про Полтавську перемогу над шведами, де виписував похвали пресвітлому государю царю Петру Олексійовичу, був винагороджений від нього Сибірською митрополією, і, хоч,може, не хотілося йому її, поїхав туди і закінчив там своє життя".
2. Димитрій Рудюк, митрополит. Історична записка з приводу анафеми на українського гетьмана Івана Мазепу. - К.: Архангельський глас, 2009. - 96 с.: іл.
3. Дмитрук Анатолий, протоиерей. Патерик Сибирских святых и подвижников благочестия. - Единецко-Бричанская епрахия, 2006. - 608 с.
4. Жития Сибирских святых. - Новосибирск, 1999. - 288 с.
5. Максимович Иоанн, митрополит. Илиотропион или сообразование человеческой воли с Божественной волей. - М., 2003. - 510 с.
6. Морозов Олександр, протоієрей. Святитель народився в Ніжині. - Ніжин, 2001. - 54 с.
7. Кагамлик С. Києво-Печерська лавра: світ православної духовності і культури (XVII-XVIII ст.). – К, 2005. – 552 с.
8. Самбор Б. Святі землі української. - К.: Вид. Архангельський глас, 2009. - 686 с.
9. Фомин С. В. Последний царский святой. Святитель Иоанн (Максимович) митрополит Тобольский, Сибирский чудотворец. Житие. Чудеса. Прославление. Служба. Акафист. - СПБ, 2003. - 702 с.
10. Харлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. - Т. 1. - Казань, 1914.
- Портрет пензля С. Панпушина
