Святий Димитрій (світське ім`я — Данило) народився 11 грудня 1651 р. в містечку Макарові Київського полку в сім`ї макарівського сотника Сави Григоровича Туптала, який потім був київським сотником (1682-1686). Батько святого прожив понад 100 років, причому в останній період свого життя був ктитором Свято-Кирилівського монастиря у Києві. Був похований біля Свято-Троїцького храму цього монастиря у 1703 р. Батько й мати (Марія Михайлівна) святого відзначалися глибокою релігійністю, і не випадково не тільки він, але й всі його чотири сестри (Олександра, Марія, Феодосія, Параскева) прийняли чернечий постриг, причому Параскева (померла у 1710 р.) була ігуменією Свято-Микільського Йорданського монастиря у Києві. Батьки святого щедро обдаровували київські храми й монастирі, в т.ч. й Києво-Могилянської Академії.У 1660 р. батьки святого Димитрія внаслідок безперервних війн часів Руїни переселилися до безпечнішого Києва. Тут сім`я сотника Туптала оселилася у будинку навпроти південного фасаду Свято-Микільського храму на Подолі («Притиска»).
Св. Димитрій вчився спочатку вдома, а у 1662-1665 pp. (можливо, і дещо пізніше) був спудеєм Києво-Могилянської Академії. Він вчився блискуче, дуже багато читав і за короткий період свого студентського життя став уже зрілим науковцем, а свої таланти щедро використав у своїй діяльності на благо Православної Церкви. Глибока віра привела його до твердого рішення присвятити своє життя служінню Господу, відмовившись від світського життя. У 17-літньому віці (!), 9 липня 1668 р. (за старим стилем) він постригся в ченці у Свято-Кирилівському монастирі у Києві. Постригав його кирилівський старець — колишній ректор Києво-Могилянської Академії, колишній ігумен Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря о. Мелетій (Дзик), який, до речі, був активним борцем за незалежність Української Православної Церкви від Московського Патріярхату. Наступного, 1669 року, київський митрополит Иосиф (Нелюбович-Тукальський), якого московські воєводи не пускали до Києва, через що він резидував у Каневі, висвятив у канівській Свято-Успенській церкві молодого ченця на ієродиякона. У 1675 р. преосвященний Чернігівський архієпископ Лазар (Баранович) — колишній ректор Києво-Могилянської Академії — висвятив його в Свято-Троїцькому Густинському монастирі під Прилуками на ієромонаха і залишив при собі як проповідника.
Архієпископ Лазар чимало уваги приділяв протидії католицькій експансії і зібрав у Чернігові цілу плеяду православних богословів, серед яких вирізнялися колишній ректор Києво-Могилянської Академії о. Йоанікій (Галятовський) та Адам Зерні-кав. До них долучився і святий Димитрій, який був проповідником при чернігівській катедрі.
Важливу роль у житті святителя відіграла його поїздка до Вільна та Слуцька, де він за підтримки колишнього ректора Києво-Могилянської Академії (в цей час білоруського єпископа) Феодосія (Баєвського) проповідував Слово Боже понад рік. Він став знаменитим проповідником. Послухати молодого ієромонаха до храму приходили маси людей. Його запрошували в різні православні монастирі, в т.ч. і до самого Києва. Однак з волі гетьмана Івана Самойловича він опинився у Свято-Микільському монастирі поблизу Батурина — тодішньої гетьманської столиці. Настоятелем цього монастиря був о. Феодосій (Гугуревич). У Батурині, де знаходилася одна з найбагатших в Україні бібліотек, гетьманський архів, святитель розгорнув активну творчу працю. У 1680 р. він видав у Чернігові свою першу книгу «Руно орошенное, пречистая и преблагословная діва Марія, или чудеса образа пресвятыя Богородицы, бывшія в монастырі Ильинском черниговском», де було описано чудеса чудотворної ікони у Свято-Троїцькому монастирі у Чернігові. Твір перевидавався у Чернігові 7 разів протягом 1680-1702 pp., що було беззаперечним свідченням його надзвичайної популярності.
У 1681 р. архієпископ Лазар (Баранович) призначив святого ігуменом у Спасо-Преображенський монастир у селі Максаках на Чернігівщині. Через рік його було переведено ігуменом у Свято-Микільський Крупицький монастир на місце о. Феодосія, котрий став ректором Києво-Могилянської Академії, а потім й ігуменом Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. 26 жовтня 1683 р. він добровільно зрікається ігуменства, бажаючи присвятити себе чернечим подвигам та творчій богословській діяльності. На прохання архімандрита Києво-Печерської лаври, преосвященного Варлаама (Ясинського) він переселився у лавру і розпочав головну справу свого життя: написання Четьї-Миней», тобто зводу житій святих за днями і місяцями церковного року. Цей задум прагнув звершити ще св. Петро (Могила), але смерть перешкодила йому втілити його у життя. Потім пробував звершити це архімандрит Іннокентій (Гізель), але й у цьому випадку смерть стала на перепоні. Архімандрит Варлаам, розуміючи, що йому навряд чи вдасться виконати цю фундаментальну працю, вирішив спертися на святителя Димитрія, який тоді був у розквіті фізичних сил. Над своїм головним твором святитель працював «нощеденственно» майже до кінця життя. За півтора року він написав «Четьї-Мінеї» за вересень — жовтень і частину листопада! Коли ж 10 листопада уві сні йому явився св. мученик Орест, чиє житіє написав святитель, то це було ним справедливо розцінено як добрий знак і як заклик продовжувати творчу працю над житіями, яка тривала цілих 20 років! Шлях до завершення цієї гігантської праці був би коротшим, але святитель займався не тільки житіями, а й виконував дуже важливі пастирські та адміністративні обов`язки...
1683 року йому явилася уві сні св. великомучениця Варвара. Цей віщий сон теж був не випадковим. Пізніше (у 1691 р.) він знайде у Батурині мощі св. великомучениці, вивезені з палаючого Києва у 1651 p., й урочисто перенесе їх у Свято-Микільський монастир, де був ігуменом. У 1684 р. святитель Димитрій разом з архімандритом Варлаамом поїхав у Батурин вітати нового київського митрополита Гедеона (Святополк-Четвертинського), і той разом з гетьманом Самойловичем переконав Димитрія у необхідності знову прийняти на себе обов`язки ігумена Свято-Микільського монастиря (1686-1692). Тим часом він потроху завершив першу частину «Четьї-Міней» (за вересень-листопад) і віддав її до друку в топографію Києво-Печерської лаври у 1689 р.
Між тим Українська Православна Церква всупереч всім канонам була підпорядкована Московською Патріярхією (1685). Розгорнувся процес нищення автономії Київської митрополії, українських православних традицій, обмосковщення УПЦ. Московський Патріярх Йоаким (Савелов), хоч і вчився в Києво-Могилянській Академії, завжди з неприхильністю ставився до українського духовенства, безпідставно звинувачував його у неправославних поглядах. Він навіть звелів палити книги відомих українських православних богословів, як «Виклад про Церкву Святу» Феодосія (Софоновича), ревно боровся проти «гнусного обічая» голити бороду й стригти волосся. Щось таке, нібито «крамольне», Йоаким відшукав і у творі святителя Димитрія й зажадав нищення вже виданого тому «Четьї-Міней» й особистої цензури. Насправді Москва вирішила завести власну духовну цензуру, щоб і тут обмежити права УПЦ. В середині XVIII ст., коли свобода друку в Україні була остаточно задушена, «Четьї-Мінеї» зазнали нещадного московського цензорського втручання: зі збірки були вилучені не лише українські слова, але й розуміння українськими богословами церковних проблем, викидалися навіть цілі оповідання. Мова твору, що так захоплювала читача, у багатьох випадках була замінена штучно-казенним стилем, характерним для катерининської епохи. Подібних «редакцій» зазнали й інші твори святителя, зокрема його проповіді «на украинском наречии».
Довелося св. Димитрію їхати разом з новим гетьманом Іваном Мазепою до Москви і там переконувати Патріярха у своїй правоті. Оскільки за освітою, знанням мов, талантом богослова, історика й письменника не було тоді рівних св. Димитрію, Патріярх дав йому благословення на продовження праці зі створення зводу житій святих. Святитель знову складає з себе ігуменські обов`язки і береться за продовження житій. У 1693 р. ним була завершена й друга частина твору (за грудень-лютий), яка побачила світ 1695 року.
З волі св. Феодосія Углицького св. Димитрію було довірено стати ігуменом монастиря свв. апостолів Петра й Павла у Глухові (червень 1694 р.- січень 1697 p.), потім протягом короткого часу (лютий-червень 1697 р.) — Свято-Кирилівського монастиря у Києві. У липні 1697 р., на прохання св. Іоанна (Максимовича), він (уже як архімандрит) переїхав до Єлецького Свято-Успенського монастиря в Чернігові, а потім став архімандритом Спасо-Преображенського монастиря в Новгороді-Сіверському (1699-1701).
У 1700 р. вийшов з друку вже третій том житій святих, одночасно святитель почав писати скорочений їх варіант — «Мартиролог...» А писати йому ставало все важче... Церкві він був потрібен і як письменник, і як мудрий пастир, і як блискучий проповідник. Його хотіли мати за ігумена найкращі монастирі Гетьманщини. За Волею Божою він щасливо довів до кінця свою найважливішу книгу, останній (4-й) том якої вийшов з друку у 1705 році. Завершилося написання унікальної церковно--історичної енциклопедії, яку й цілі колективи вчених не сила були створити! Крім «Четьї-Міней» святитель зробив скорочений переклад Святого Письма, скорочену версію Києво-Печерського патерика, написав велику кількість проповідей, повчань, досліджень з історії Церкви, богослов`я, богослужбових праць, драматичних і мемуарних, творів. Якби вдалося видати зібрання тих творів святого Димитрія, які збереглися, то знадобилося б не менше 30 томів по 600-700 сторінок кожний.
У 1701 році у житті святого Димитрія стався різкий злам. За наказом царя Петра І його було забрано з рідної України до Москви і 23 лютого висвячено на митрополита Сибірського і Тобольського. Ця вимушена й тяжка поїздка підірвала його здоров`я. Св. Димитрій дуже сильно захворів і лежав у келіях Чудова монастиря, через що не зміг виїхати до Сибіру. Враховуючи стан здоров`я святителя, його фактичне заслання було дещо послаблено: його перевели в Ростов Великий, де він став митрополитом Ростовським і Ярославльським (весна 1702 р.). Тут, далеко від Батьківщини, у чужому оточенні, він не втратив сили духу. Чимало сил забирала боротьба з розколом. Святитель навіть написав цілу книгу, у якій доводив помилковість позицій противників Патріярха Никона. Писав він тексти служб на честь чудотворної ікони Казанської Божої Матері, свв. мучеників казанських тощо. У 1704 р. він переклав у нову раку мощі свв. князів Федора Смоленського та його синів Давида й Костянтина. Довелося займатися вихованням у православному дусі не тільки мирян,
але й духовенства. У двох його збережених обіжних (окружних) посланнях він доводить місцевим священикам гріховність порушення таємниці сповіді, неприпустимість полишення ними помираючих без сповіді та Святого Причастя тощо. Розуміючи, що одних циркулярів тут замало, святий Димитрій відкрив у Ростові духовну семінарію (другу в Росії), активно проповідував, об`їжджав єпархію. Всі кошти, що належали йому як митрополиту, він, людина скромна й лагідна, віддавав на бідних та на духовну семінарію. У нього не було навіть коней, щоб кудись виїхати.
Здоров`я святого погіршувалося. На нього впали нові випробування. У 1705 р. було закрито духовну семінарію, яку святитель відкрив з такими труднощами. Потім дійшла звістка про Полтавську поразку гетьмана Мазепи, з яким св. Димитрій завжди був у дружніх стосунках. Перед Великоднем 1707 р. св. Димитрій написав заповіт... Помер він під час молитви в ніч з 27 на 28 жовтня 1709 р. Був похований 25 листопада. Панахиду за його заповітом відправив Стефан (Яворський), його друг ще з часів навчання в Києво-Могилянській Академії, який промовив пророчі слова: «Свят, Димитрій, свят». Восени 1752 р. митрополит Ростовський і Ярославльський св. Арсеній (Мацієвич) відкрив нетлінні мощі святого Димитрія, біля яких стали відбуватися чудесні зцілення. Він же розпочав роботу з канонізації святителя, що й було звершено 22 квітня 1757 р. Святі мощі було покладено у срібну раку й перепоховано у соборній церкві Зачаття Богоматері Сітасо-Яковлевського монастиря у Ростові.
Православна Церква відзначає день пам`яті св. Димитрія Ростовського 10 листопада, знайдення мощей - 4 жовтня (новий стиль).
Джерело: ПРАВОСЛАВНИЙ АПОЛОГЕТИЧНИЙ ПОРТАЛ.
