Святитель Димитрій

Колись давно, зо кілька сот років тому, у славному містечку Макарові, що неподалік від Києва, сталася радість. У побожній сім’ї козацького сотника Сави та його дружини і Марії народився хлопчик. Назвали його Данилком. Батько - козак Сава - бував удома нечасто, все у військових справах. І тому хлопчик зростав із матір’ю, від якої навчився ніжної любові до людей та до Бога.

Але от виповнилося Данилкові одинадцять років. Давно вже час братися до науки. Вдома навчили, чого вміли, тож послали до Києва, щоб набирався розуму серед інших дітей від мудрих учителів Братської школи. Незабаром хлопчик, завдяки хисту від Бога та власній старанності, перевершив у навчанні всіх однолітків, надто ж йому любилося писати вірші та промови.

І був цей хлопчик не такий, як усі діти: не любив бавитися, бігати, стрибати, а, як випаде вільна від шкільних уроків хвилинка, - сідає читати Святе Письмо, або ж про життя святих людей, або ж Богові молиться. І так виявилася схильність Данилка до життя у монастирі, бо ніщо і нікого у світі він так не любив, як Бога. Тож, коли виповнилося юнакові сімнадцять, він узяв батьківське благословення та попрямував до Кирилівського монастиря, який розташувався на одному з київських горбів. Там його прийняли до братії, постригти з чернечим ім’ям Димитрій. Усі ченці беруть собі інше ім’я, бо входять у нове, чернече, життя, зрікаючись минулого. Ось так учинив і Данило, прийнявши нове ім’я Димитрія.

Трудився й молився молодий чернець у монастирі, аж поки Бог покликав його у Чернігів, до іншого монастиря. Відтоді розпочалися його мандри: Димитрія, який мав неабиякий талант красномовності, запрошували у різні обителі, щоб ченці та миряни могли насолодитися його проповідями, отримати добре напучення. І скрізь його кликали та намагалися утримати в себе, бо дуже бракувало людям натхненного слова.

Багато ченців з різних монастирів бажали, щоб Димитрій став їхнім ігуменом, щоб навчав, як слід молитися, як любити одне одного, а найбільше - Бога. Так, покликали його до Максаків, у місцину біля Чернігова, де ченці залишилися сиротами без свого керманича-ігумена, який відійшов до Бога. Сподобалася та місцевість Димитрію: усамітнена, затишна, -до такої він завше прагнув, бо не любив суєти. Тому погодився настановляти максаківську братію. Та недовго судилося святителеві насолоджуватися молитовною тишею, бо його вже потребували в сусідньому місті - в Батурині.

У ті часи у церковній верхівці визріла така думка: давно вже слід зібрати розповіді про святих докупи та переказати їх живою мовою, щоб кожна людина, навіть не надто освічена, могта їх читати. І трудився над цим завданням не один чернець, та жоден не зміг подужати такої праці, бо святих у Церкві сила-силенна, і написано про них здебільшого іноземними мовами, а про декого й зовсім нічого невідомо. Тож для такого труда потрібна була людина не звичайна, а святого життя, натхненна Богом, та щоб знала багато мов, та ще щоб мала хист до письма. Коли ж просяяв в Українській Церкві Димитрій, то всі однодушно вирішили: він має Божий дар укласти Житія Святих.

Не хотів спочатку смиренний чернець братися до такої праці, бо здавалася вона йому непосильною. Але знав він, що послух є вищим від смирення, тому вирішив покластися на волю Божу: якщо Богові угодна його праця, то Він і допоможе. І поїхав Димитрій знову до Києва, до Києво-Печерської лаври, зачинився в усамітненій келії та взявся за перо. Два з лишком роки описував Димитрій життя багатьох святих, але роботи ще було - непочате поле.

Тим часом засумували за ним ченці у Батурині, тяжко їм було без свого настоятеля. І довго благали Димитрія, так що не міг він їм відмовити - покинув Лавру та повернувся до Батурина. Однак свого послуху не залишив. Щоб йому нічого не заважало, настоятель поселився в усамітненій келії, яку влаштував собі біля церкви святого Миколая Крупицького. Там прагнув бути і віддаватися тільки молитві та написанню Житій. Проте до доброго чоловіка завжди тягнуться люди за порадою. Так і Димитрія всі потребували. Тож мусив він управлятися скрізь: і людей настановляти, і нести головний послух свого життя.

Не встиг ігумен закінчити роботу, як випало йому ще одне непосильне завдання. Покликав його до Москви сам російський цар Петро І, який шукав людину, що могла б проповідувати про Христа у язичницькому Сибіру. І нагородили Димитрія ще вищим саном — став він митрополитом Сибірським і Тобольським. Висока то честь була, але тяжко затужив святитель від такої шани: як же він покине труд усього життя, не допише Житій? Мав, до всього, ще й заслабке для сибірських зим здоров’я. Так засумував митрополит від покладеного царем завдання, що аж занедужав. Завдяки цій хворобі не поїхав Димитрій до Сибіру, а залишився проповідувати в іншому російському місті - в Ростові. Там йому і вдалося, на славу Божу, закінчити свій подвиг - написання Житій святих.

Впродовж чотирьох останніх років життя невтомний Димитрій не полишав святительських турбот: боровся проти жорстокості царя, проповідував християнство, відкривав школи. У передсмертну годину святитель Димитрій покликав співців, попрохавши заспівати улюблений свій кант (Кант — хвальна врочиста пісня духовного або світського змісту):


Останнім, хто бачив Димитрія живим, був юнак Сава, переписувач праць, улюблений його помічник. Перед кончиною митрополит багато розповів хлопцеві про рідну Україну та про минулі літа. Потім він низько йому вклонився, подякував за добру працю та, поблагословивши, відпустив. Так у мирі відійшов до Господа святий Димитрій. Однак його духовне слово залишилося для нас у Житіях святих, а також у віршах та піснях, які рознесли по Україні сліпці-кобзарі.

4 жовтня - вшанування пам'яті св. Димитрія, митрополита Ростовського


Більше оповідань на віршів у Осінній книжці.

Православний молодіжний веб-портал hram.lviv.ua