Увійти за допомогою:
Слідкуйте за нами:
Розділи новин
  • Нові публікації
  • Коментують
  • ЦЕРКОВНІ ЧАСИ НА СВЯТУ ПАСХУ
    Читаються весь Світлий тиждень замість ранішніх і вечірніх молитов. …
  • Воскресіння Христове
    Воскресіння Ісуса Христа: хроніка подій Про Свято Воскресіння…
  • Пасхальне послання Предстоятеля Православної Церкви України митрополита Епіфанія
    Христос Воскрес! Ці короткі слова звичного зараз для нас…
  • Благовіщення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії
    Історія Благовіщення Пресвятої Діви Марії Про свято Благовіщення…
  • Неділя 2-га Великого посту
    Євангельське читання Проповідь патріарха Філарета Проповідь…
  • Популярне
    Где то косяк! Проверь правильность строки подключения. Возможно просто нет новостей за последние 30 дней.
    Опитування
    Скільки Вам років?
    до 13
    14-17
    18-23
    24-29
    30-39
    40-50
    більше 50
    • Хмаринка теґів
    • Календар
    • Архів
    «    Червень 2019    »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
     
    1
    2
    3
    4
    5
    6
    7
    8
    9
    10
    11
    12
    13
    14
    15
    16
    17
    18
    19
    20
    21
    22
    23
    24
    25
    26
    27
    28
    29
    30
    Квітень 2019 (4)
    Березень 2019 (2)
    Грудень 2018 (2)
    Листопад 2018 (1)
    Жовтень 2018 (1)
    Серпень 2018 (1)

    Знайшли помилку?

    Виділіть слова з помилкою і натисніть Ctrl + Enter

    Аспекти життя перших християн (частина ІІ)

    Сокровенність таїнств


    У цих же самих зібраннях здійснювалися і всі інші священнодіяння, якщо ніщо тому не заважало; і ось чому так строго дивилися за тим, щоб не впустити туди кого-небудь з невірних, бо у всій точності виконувалося розпорядження Спасителя, не давати святині псам і не метати перлів перед свинями (Матф. 7:6). Від цієї прихованості священнодіяння отримали найменування таїнств, тобто речей таємних, про яких зберігалося непорушне мовчання. Вони прихованими були не лише від невірних, але і від оголошених. Не лише не здійснювали таїнств в їх присутності, але ніхто не смів навіть розповідати їм, що відбувалося в зборах, ні виголошувати у присутності їх слів, що вживаються при служінні, ні говорити про властивості священнодіяння.

    Наклеп на християн


    Важливим приводом для цього наклепу служила згадана обережність християн приховувати свої таїнства. Відомо про інші релігії, що в них велику частину таїнств, про яких нікому не сказано говорити, складали ганебні справи, — такі були празденства Церери і Цибели, жертвопринесення Бахуса, які заборонив Сенат в 568 р. При пануючому упередженні проти християн легко могло народитися підозріння, що творене ними з такою скритністю було чимось теж поганим. Ці підозріння здавалися правдою, оскільки всі єретики видавали себе за дійсних християн (Євсевій, “Історія...”; Бароній, Літопис 120; святий. Іриней). Деякі християни мали в служінні язичників, які через страх мук часто наговорювали на своїх панів все, що від них хотіли мучителі (Євсевій, “Історія...”). Наклеп підкріплювався тим, що християни не брали участь в народних святах (Тертулліан, “Апологія”), як ось: жертвоприношеннях, бенкетах і видовищах. У ці дні християни плакали і постили побачивши незліченного беззаконня, що там здійснюється; навпаки, в дні, по забобону язичників плачевні і нещасні, у них більшою частиною була веселість.

    Нарешті, презирство, що було у християн, до всіх інших релігій довершувало до них народну ненависть. Скільки не проповідували вони, що поклоняються духом Богові — Творцеві неба і землі, приносячи Йому безперервно жертви в своїх молитвах, ідолопоклонники не розуміли цієї мови, запитували про ім'я їх Бога і називали їх безбожниками, оскільки вони не поклонялися жодному з тих богів, які стояли в храмах, не мали у себе жертовників всеспалення, ні жертв кривавих, ні кумирів всіма шанобливих. Після таких упереджень на самі чесноти християн дивилися нечистим оком. Любов, яку вони живили між собою, здавалася небезпечною змовою (Тертулліан, “Апологія”). Імена братів і сестер, яких вони давали один одному, тлумачили в погану сторону, оскільки язичники дійсно вживали їх в своїх порочних зв'язках.

    Самі гоніння лише виправдовували ненависть до християн. Передбачалося, що вони були винні, раз вже всі визнавали їх винними. І по строгості страт судили про величину їх злочинів (Тертулліан, “Апологія”). На них дивилися, як на людей, приречених на смерть, в долю яким призначені вогонь і хрести, їх називали найганебнішими іменами. Тацит оповідає про пожежу, яку в Римі влаштував Нерон для своєї забави, і говорить, що “він в тому звинуватив людей, ненависних по своїх злочинах, яких народ називав християнами.”

    Інші докори


    Люди освічені і навіть входящі в деякі дослідження речей мали також свої причини на негативну думку про християн. Річ у тому, що ці освічені люди були греками і римлянами, звиклими з презирством дивитися на інші народи, яких називали варварами, особливо — іудеїв, що відвіку служили між ними предметом осміяння і прикладом смішного забобону і дурного легковір'я. “Хай іудей цьому вірить, а не я", — говорить Горацій, згадуючи про якесь диво. Тому, коли їм говорили, що є між іудеями такі, які сповідують Сина Божого, колись розіпнутого на хресті, і що головна суперечка їх з іншими іудеями полягає в рішенні питання: "чи жива ще ця Людина після Своєї смерті і чи є Він дійсний Цар їх", то можна судити, наскільки безглуздими здавалися їм всі ці розмови. Вони бачили послідовників нової секти ненависними і гнаними іншими іудеями до такої міри, що незрідка відбувалися із-за того хвилювання, а тому укладали, що секта християн гірше за іудейство.

    Притому ж філософи були набагато поблажливіші за християн, велика частина їх не забороняла земних задоволень, а деякі рахували це навіть верховним благом. Вони дозволяли кожному керуватися своїм чином думок і жити по своїй волі, задовольняючись презирством і осміянням тих, які не знали філософії. Простий народ, завжди схильний до новизни, думав, що чим більшому числу богів і богинь поклонятися він стане, чим більше число обрядів здійснювати буде, тим набожніше зробиться. Люди розумні і досвідчені в справах державних не перешкоджали такій помилці, знаходячи її сприяючою своїй політиці.

    Піклування про бідних


    Церква опікувалася про бідних всякого віку і статі. Але бідними не вважалися ті, хто міг працювати, оскільки вони в стані були не лише забезпечити самих себе, але і іншим бідним подавати поміч. Та і закон цивільний забороняв між жебраками знаходитися здоровим. Тому, якщо то були вільні люди, їм давали казенні землі для обробки; якщо раби, їх відпускали на волю. Так само поступали з підкинутими дітьми: їх віддавали в будинок суспільного піклування.

    Кожна Церква мала значну казну для допомоги бідним, для прийняття мандрівників, для поховання і інших суспільних витрат, якими були утримання кліру, освячення, покупка свв. посудин. Римська Церква при папі Корнілії близько 250 р. містила 154 клірики і більше 1500 жебраків (Євсевій, “Історія...”). Втім, вважалося богоугодною справою присвячувати Церкві початки і десятину з полів і стад на утримку кліриків і бідних. Ці приношення віддавалися єпископові або дияконам, звідси для вівтаря відкладалися лише хліб і вино, як речовина для Св. Жертви.

    Хворі


    Християни вельми піклувалися про відвідини хворих, стільки підкреслюваному в Євангелії (Матф. 25:36). Під час жорстокої виразки, що спустошувала Александрію при імператорові Валеріані, вони показали безприкладні вияви любові до своїх гонителів і з такою старанністю виходжували хворих, що багато хто сам захворював і вмирав і сподобився честі мучеників (Євсевій “Історія...”). Священики приходили до хворих християн з втіхою, молитвою і Свв. Дарами. Причастя давалося хворим інколи під виглядом лише хліба і, в разі нужди, могло бути принесене навіть мирською людиною, як це видно з історії старця Серапіона.

    Поховання


    Для більшого свідоцтва своїй упевненості у воскресінні, християни прикладали велике старання про поховання померлих і на такі випадки витрачалися набагато більше, ніж на інші потреби. Вони не спалювали тіл, як греки і римляни, не слідували забобонній цікавості єгиптян, в яких зберігалися мумії в будинках, набальзамовані і відкрито лежачі в ложах. Св. Антоній вивів цей звичай, що ще існував в його час. Для закопування в землю померлих були в Церкві особливі люди, гробокопачі, і що також були колись в клірі. Часто, з особливої поваги до померлих і для збереження про них пам'яті разом з ними закопували різні речі: знаки їх гідності, знаряддя їх мученицької смерті, склянки або губки, наповнені їх кров'ю, акти їх мучеництва, надгробні написи або, принаймні, їх імена, медалі, листи лаврові або іншого нев'янучого дерева, хрести, Євангеліє. Великою честю вважалося бути похороненими поблизу мучеників; і ось чому стали згодом багато ховати в церквах, тоді як раніше звичайно ховали за містом (“Постанови апостолів”). Поклоніння мощам і тверде покладання надії воскресіння винищували між християнами той негрунтовний страх, який поселявся в древніх, навіть самих ізраїльтянах, при виді на мертві тіла і похорони.

    Єпископ і клір


    Кажучи про пастирів і служителів Церкви, Оріген порівнював народні зібрання з церковними і стверджував, як безперечне, що керівники Церквами насправді показують чесноти і достоїнства, тоді як правителі народу носять одне лише їх ім'я (“Проти Цельса”). Єпископ часто ставив кліриків на прохання народу, принаймні, з його згоди і завжди по нараді зі своїм кліром, особливо, з найдосвідченішими зі священиків про те, чи здатні вибрані до виконання тієї або іншої посади. Хотілося або не хотілося тим останнім обійняти посаду, що призначається, на це мало обертали уваги; і, оскільки, прохання про місця тоді не приймалося, то часто визначали на місце абсолютно проти волі.

    Траплялося, що престоли єпископські стояли довгий час дозвільними. Присутність народу в цьому випадку почиталася необхідною, щоб всі, особисто засвідчені в достоїнствах вибраного, з великою старанністю йому покорялися. Бо на міру єпископа більшою частиною зводили того, хто хрестився в тій же самій Церкві і багато років проходив тут всі церковні посади. Єпископ ставив у себе священиків, дияконів і інших кліриків небільш чим це потрібно було для його Церкви, тобто його духовного стада. Число їх було дуже невелике, бо в час св. Папи Корнілія в 250 р. Римська Церква мала лише 46 священиків і 154 клірики, хоча паства була багаточисельна (Євсевій, “Історія...”).

    Втім, влада, яку єпископи мали над своїм кліром, зовсім не подібна на домінування або деспотизм; це було найпокірливіше начальство. Клірики розділяли владу з єпископом, оскільки він без їх ради не робив нічого важливого, особливо, без ради священиків, що складали як би сенат Церкви. Клірики мали деяку владу над самим єпископом, будучи повсякчасними свідками його вчення і життя. Вони знаходилися при нім на всіх суспільних службах, як виконавці суддівських наказів або як учні, слідуючи за своїм вчителем, бо вони прив'язані були до свого єпископа так само, як апостоли до Ісуса Христа. Клірики, більшою частиною жили подвижницьки, споживаючи лише овочі і сухі страви, дотримуючи часті пости і накладаючи на себе інші подвиги, наскільки дозволяли їм важкі заняття за посадою. Всього ж більш від єпископів, священиків і дияконів було потрібне збереження цнотливості.

    Це не означає, що ніколи не зводили одружених на ці посади, бо неможливо було між іудеями і язичниками, що зверталися щодня, набрати для цього людей, що мають одну дружину (I Тім. 3:2), при свободі мати їх багато, якою користувалися язичники, і при загальному вживанні розлучення, яке давало привід для частої зміни дружин. Але це означало те, що коли вибраний єпископ, священик і диякон мав у себе дружину, то з того часу починав поводитися з нею, не інакше, як зі своєю сестрою.

    Всі клірики, не виключаючи навіть єпископів, жили бідно або, принаймні, просто, як простолюдини. Оскільки при гоніннях в першу чергу шукали духовну Ієрархію, то вони боялися відрізнятися шатами або яким-небудь знаком, пристойним їх сану, то хіба лише інколи були схожими виглядом на філософів.

    Терпіння християн


    Такі були аспекти життя християн протягом гонінь, які споруджувало на них пануюче язичество. Цей плачевний стан розташовував їх, взагалі, до невсипущого пильнування і щохвилини змушував їх звертатися до Бога. Завжди дозволялося говорити образливі на рахунок християн слова, писати проти них, знущатися з них і висміювати їх на видовищах. Все це не лише залишалося без покарання, але ще і заслуговувало на схвалення і похвали. Деяких місць з Цельса, Орігеном, що приводяться, досить для того, щоб бачити, наскільки безсоромно з християнами тоді поводилися.

    Їх терпіння виявлялося переважно у відношенні до правителів і властей цивільних. Ніхто не чув, щоб вони скаржилися на уряд і з презирством відзивалися про власті. Вони віддавали їм всяку честь і покору, яка не з'єднувалася з ідолослужінням, платили податі не лише без протиріччя, але і без гомону (Тертулліан, “Апологія”), і швидше погоджувалися віддати останні праці своїх рук, ніж залишитися боржниками. Бачили навіть акторів, що наверталися в театрі, де вони висміювали Свв. Таїнства, і робилися свв. мучениками. Ось чому останнє гоніння було найжорстокіше. Здавалося, що весь світ переходить в Християнство. Втім, і це гоніння, подібно до тих, що передували, лише сприяло поширенню і затвердженню віри, і можна сказати, що все їй вже сприяло, коли св. Костянтин Великий оголосив себе захисником християнської віри.

    Дивись частину І

    Джерело: Сайт ХРАМУ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ СВЯТИХ і Львівського молодіжного православного братства "Нев'янучий цвіт"
    • Переглядів: 2027
    Сподобалося? Розкажи друзям:
    • Коментарі (0)
    • Вконтакті
    • Facebook
    • Довідка
    Бажаєте висловитися?

    Рекомендуємо Вам авторизуватися, в цьому випадку ви зможете підписатися на коментарі до статей і бачити інформацію, приховану від анонімних відвідувачів.

    Без реєстрації на сайті, ви можете залишати коментарі через спеціальні плагіни.
    Вкладка Коментарі - стандартна форма сайту Hram.Lviv.UA
    Вкладка ВКонтакті - дозволяє опублікувати відгук через vk.com
    Вкладка Facebook - дозволяє опублікувати відгук через Facebook.com