Митрополит Київський і Галицький Іоаникій (Руднєв)
(20 лютого 1826 р. – 8 червня 1900 р.)
Про митрополита Київського Іоаникія (Руднєва) маємо чимало відомостей. Адже він був на тлі своєї доби відомим ієрархом і останнім із святителів Київських ХІХ століття. Священик Федір Титов в невеликій книжечці, що з`явилась напередодні п`ятидесятилітнього ювілею в священному сані митрополита Іоаникія (1899 р.) подав детальний його життєпис [9; с. 1-49]. А вже після урочистих святкувань майже перед блаженною кончиною святителя з`явилась капітальна книга під назвою "Пятидесятилетний юбилей священнослужения Его Высокопреосвященства, первенствующаго члена Святейшаго Правительствующаго Синода, высокопреосвященнейшаго Иоанникия, митрополита Киевскаго и Галицкаго, Успенския Киево-Печерския Священно-Архимандрита. (1849-1899 г.)", яка вміщувала в собі не тільки життєпис святителя, але й опис відзначення ювілею і величезний адресарій поздоровлень, що надійшли ювіляру, і в яких розповідалося про заслуги митрополита, як, спочатку пастиря, а потім і архипастиря впродовж п`ятдесяти років його служіння в священному сані [6].
Митрополит Іоаникій (в миру Іван Максимович Руднєв) був сином бідного диякона села Вишнього Скворчого, Новосільської округи, Тульської єпархії Максима Руднєва. Народився 20 лютого 1826 року. Його дитинство промайнуло в бідності, але було наповнене духом церковності і благочестя. Батьки Івана не раз ходили в паломництво до Києво-Печерської лаври та інших святинь Києва, і розповідали майбутньому архипастирю про святі місця другого Єрусалима [4; с. 5]. Початкову освіту юнак здобув в місцевих духовно-навчальних закладах. Роки дитинства Івана Руднєва, як і навчання, були наповненні багатьма проблемами і він завжди відчував нестатки: "Не розкішшю і не багатою обстановкою оточене було моє дитинство", - говорив 12 вересня 1876 року владика на урочистому зібрані з приводу відкриття гуртожитку для вихованців Нижегородської духовної семінарії. "Багато потреб і нестатків відчув я в період свого виховання. За власним досвідом відома мені вся звабність так званого квартирного життя вихованців духовних шкіл. Бачив я, як багато здібних і обдарованих вихованців гинули морально серед тієї згубної обстановки, в якій вони жили в період свого виховання. Знав я немало із своїх однолітків, які за бідністю своєю, змушені були припиняти свою освіту, - одні не закінчивши її, інші дійшовши до половини шляху, а ще інші тільки-но розпочавши. Був час, коли мені самому погрожувала таж сама небезпека. Вона, звичайно, і охопила б мене, якби не турботливе начальство, може навіть із відступом від правди законної, не надало мені допомоги" [9; с. 3].
У 1845 році майбутній архипастир закінчив Тульську духовну семінарію і, як найкращий учень, був рекомендований на навчання до Київської духовної академії. В серпні того ж року Іван Руднєв був прийнятий до складу 14-го курсу академії і, з таким успіхом закінчив її в 1849 році, ставши одним із перших магістрів серед своїх однокурсників-випускників. Академія не відпустила обдарованого юнака. За пропозицією ректора, архимандрита Димитрія (Муретова) його обрали академічною конференцією вчителем по класу Священного Писання. А між тим, ще раніше, 1 липня 1849 року вихованець академії Іван Руднєв подав академічному керівництву прохання такого змісту: "Здавна маючи бажання поступити в чернече звання, я в даний час хочу привести його до виконання. Тому смиренно прошу академічне керівництво просити мені в Святійшого синоду благословення і дозволу". Вже 11 жовтня того ж року ректор академії архимандрит Димитрій (Муретов), у Києво-Печерській лаврі, в печері і церкві преподобного Антонія постриг у чернецтво вчителя академії Івана Руднєва з іменем Іоаникій. На той час духовником його став тодішній ієросхимонах Києво-Печерської лаври Парфеній. 6 листопада 1849 р., за поданням академічного керівництва, митрополит Київський Філарет (Амфітеатров) у лаврській церкві святителя Михаїла, першого митрополита Руси, висвятив ченця Іоаникія в ієродиякона, а 7 листопада, у Феодосієвській церкві, що на дальніх печерах - в ієромонаха. Місцем першого служіння майбутнього митрополита Київського була духовна академія, яка виховала його. Тут в різних академічних званнях священноієромонах Іоаникій (Руднєв) викладав Священне Писання (1849-1851) і досить широкий спектр богословських наук (1851-1858). Протягом дев`яти років він був тут на таких посадах: спочатку наставника в званні вчителя (1849-1851), бакалавра (1851-1856) і професора (1856-1858), помічника інспектора (1850-1853), інспектора (1856-1858). Крім цього влітку 1857 року за дорученням Святійшого синоду майбутній святитель оглядав в якості ревізора Полтавську та Катеринославську духовні семінарії.
21 грудня 1856 р. священноієромонах Іоаникій (Руднєв) був зведений в сан архимандрита, з присвоєнням йому особисто ступеня настоятеля другокласного монастиря. Визначенням Святійшого синоду архимандрит Іоаникій був переведений на посаду ректора і професора богословських наук Київської духовної семінарії і настоятеля Києво-Пустинного Миколаївського другокласного монастиря. Протягом року архимандрит Іоаникій (Руднєв) залишався в званні ректора семінарії і особливу увагу звернув на її економічний стан. Він допомагав бідним вихованцям семінарії із своїх особистих фінансів. Особливу увагу ректор звернув і на навчальний процес семінарії. Саме він заснував журнал для сільських священиків під назвою "Руководство для сельских пастырей". Поряд із цією посадою в цей час архимандрит Іоаникій (Руднєв) був членом Київської духовної консисторії і благочинним монастирів Київської єпархії. Крім цього за дорученням Святійшого синоду влітку 1859 року оглядав в якості ревізора Воронезьку і Орловську духовні семінарії. 4 грудня 1859 року визначенням Святійшого урядуючого синоду архимандрит Іоаникій був призначенний ректором Київської духовної академії і настоятелем Києво-Братського Богоявленського першокласного монастиря. Ніс послух ректора Київської академії майбутній архипастир недовго з 4 грудня 1859 р. по 6 жовтня 1860 р. Він за цей короткий час керівництва перш за все навів порядок і заспокоїв раніше розшатане життя академії. Причиною такого становища в академії були невдоволення і навіть бунти серед студентів. Севастопольська війна 1853-1855 рр. захитала старовинні порядки Російської імперії і викликала потребу в оновленні всього життя на інших засадах. Розпочався рух за визволення селян від кріпосної залежності. Звідси виникло і ряд питань, які були пов`язанні із внутрішньою політикою Росії. Це бродіння в масах відобразилось і на духовенстві, і у духовних навчальних закладах, особливо у вищих, тобто в духовних академіях. Ще в 1856 році студентами ХVІІІ курсу Київської духовної академії розпочав видаватися рукописний журнал під назвою "Все и многое другое", який не мав суворо визначеного практичного напрямку і швидко припинив своє видання. Але без сумніву сильний вплив на настрій і життя студентів академії мали російські світські журнали того часу, які видавалися за кордоном емігрантом А. Герценим. Про це свідчив один із студентів, описуючи відвідини 18 вересня 1858 року Київської академії синодальним чиновником із-за невдоволення студентів їжею: "Два дні чи три після того, в моєму номері в одного із студентів з явився "Русский Заграничный Сборник" із статею про російське духовенство. Спочатку ми прочитали її таємно "и дверем затворенным"; але швидко ця таємниця перестала бути таємницею і тепер вже майже весь Київ прочитав її" [3; с. 301]. Невдоволення студентів академії їжею бувало і раніше. Але студентам завжди були дотепним народом і складали навіть "акафіст кукурудзі", якою напевно постійно годували студентів. Головним чином таке становище з харчами обумовлювалось порівняно бідністю грошових асигнувань за штатом, який було затверджено ще на початку ХІХ століття. Таку ситуацію з харчами захотів виправити ректор академії архимандрит Ізраїль. Він заключив контракт із підрядником, але студенти молодших курсів не брали участі у складані меню. І тому виникло невдоволення серед студентів перших курсів і вони не прийшли на вечерю. Ніякі вмовляння інспектора академії отця Іоаникія і ректора отця Ізраїля результатів не принесли. Студенти вповноважили одного свого побратима Андрія Попова подати прохання на "Найвисокіше Ім`я" і всі підписалися під ним. Визначений студент прийшов до керівництва академії і в присутності інспектора, секретаря та економа урочисто став перед дзеркалом на коліна, виголосив титул "Його Імператорської Високості" і поклав перед дзеркалом прохання на "Найвисокіше Ім`я" за підписом всіх студентів молодшого ХХ курсу. Увечері з цього приводу приїздив до академії колишній ректор Преосвященний Антоній (Амфітеатров), єпископ Чигиринський, вікарій Київської єпархії, заспокоювати студентів [3; с. 301-302]. Про наступні події в академії, які призвели до бунту дізнаємось вже із спогадів професора В. Певницького.
Преосвященний єпископ Антоній просив обрати серед студентів найбільш поважних для продовження розмови в його резиденції у Михайлівському Золотоверхому монастирі. Депутація зібралися на квартирі у професора В. Певницького. Частина студентів дійсно намагалися заспокоїти своїх побратимів і не без успіху. Хвилювання студентів стало спадати. Відіслане поштою прохання студентів на імператора було повернуто. Але кимось було надіслане в редакцію "Колокола" Іскандера (Герцена) і там було опубліковане. Професор академії М. Петров далі свідчить з цього приводу, що "за переданням, яке він чув вже в 1861 році, імператор Олександр ІІ, який цікавився виданнями Герцена, прочитав це послання студентів ХХ курсу Київської духовної академії в "Колоколе" і при нагоді запитав Київського митрополита Ісидора: "Що таке там робиться у Вас в академії". Митрополит відповів, що був невеликий спалах юнацького жару, який давно загасили. Але імператор наказав суворіше пильнувати за студентами" [3; с. 302]. Студентська смута не припинилась і спалахнула тоді коли інспектора академії отця Іоаникія (Руднєва) призначили ректором Київської духовної семінарії, а новим інспектором призначили якогось отця із Санкт-Петербурга Валеріана, людину здібну, але таку, що встигла зробитися невиправним алкоголіком. Своєю безтактністю і поведінкою із студентами він призвів до нового бунту. Тепер вже студенти писали до Святійшого урядуючого синоду. Кінець цієї історії настав тоді, коли новим ректором академії став архимандрит Іоаникій (Руднєв), який на засіданні академічної конференції 19 січня 1860 року запропонував деяким студентам покинути стіни духовного навчального закладу, а інші перейшли за власним бажанням на навчання до університету. За його пропозицією була введена нова посада члена внутрішнього Правління із професорів академії. Крім ректора та інспектора, для участі у справах не тільки по навчальній і моральній частинах, але й і по економічній залучалась нова посада, яку обійняв найстарший із професорів академії І. Максимович. Студентам поглибили навчальний процес і з усіх богословських дисциплін вони змушені були здавати іспити [3; с. 303]. Дбав новий ректор і про викладацький склад академії. В межах своєї влади він піклувався про підвищення їх службового стану. З посадою ректора архимандрит Іоаникій (Руднєв) весь час поєднував звання професора і викладацьку працю. Лекції його, за свідченням одного із студентів, "були просякнуті глибокою критикою". Майбутній митрополит Київський турбувався і про стан храмів Києво-Братського Богоявленського монастиря, особливо головного соборного. Із доповідної записки на ім'я тодішнього митрополита Київського Ісидора (Нікольського) видно, що настоятель отець архимандрит Іоаникій затіював капітальний її ремонт, але цієї мети зреалізувати не зміг. 6 жовтня 1860 року він був призначений ректором Санкт-Петербурзької духовної академії. З посадою ректора архимандрит Іоаникій поєднував звання настоятеля Києво-Братського першокласного монастиря. Дякуючи його турботам, була поновлена монастирська огорожа і покрита новим залізом, а також на "штатному дворі" було облаштовано п'ять необхідних для монастиря погребів і літнє приміщення для богомольців. 6 жовтня 1860 р. постановою Святійшого синоду ректор КДА архимандрит Іоаникій був призначений ректором Санкт-Петербурзької Духовної Академії (залишившись настоятелем Братського монастиря). На цій посаді він прослужив більше трьох років. В Петербурзі удостоївся вищого служіння – архиєрейського.
1861 року архимандрит Іоаникій (Руднєв) був призначений на вакансію єпископа Виборзького, другого вікарія Санкт-Петербурзької єпархії (з залишенням попередніх посад). 12 червня того ж року в Троїцькому соборі Олександро-Невської лаври відбулась хіротонія ректора Академії архимандрита Іоаникія, котру звершували: Петербурзький митрополит Ісидор, Тверський архиєпископ Філофей, Херсонський архиєпископ Димитрій, Калузький архиєпископ Григорій і Ревельський єпископ Леонтій. З благоговінням і смиренням приймаючи на рамена свої тягар єпископського служіння, він дав собі "сердечный обеть жить и служить не для себя, а для Церкви Божіей и для душъ, которыя будуть вверяться его архієрейському смотренію и попеченію" [9; с. 12]. Ця обітниця почала втілюватись у життя, починаючи з 12 січня 1864 p., коли його призначили на самостійну Саратовську і Царицинську кафедру. Архиєрейське служіння владики Іоаникія проходило в п'яти єпархіях: Саратовська (1864 – 1872), Нижегородська (1872 – 1977), Грузинська (1877 – 1882), Московська (1882 – 1891) і Київська (1891 – 1900). Такі часті зміни місця архиєрейського служіння були нормальним явищем тогочасного життя РПЦ в синодальний період. В самодержавній імперії вони були зумовлені політикою церковно-державних відносин, яку впроваджував обер-прокурор Святійшого урядуючого синоду. Владика плідно працював на Саратовській кафедрі, за що вищим начальством 1872 р. йому оголошена подяка. На Нижегородську кафедру його було призначено 13 червня 1873 р. Для її процвітання єпископ Іоаникій (Руднєв) зробив дуже багато: добився відкриття дитячого притулку, побудував гуртожиток при семінарії, заснував братство Святого Хреста. Цінуючи діяльність владики на користь Церкви, Святійший синод звів його 1877 р. в сан архиєпископа, а трохи згодом його опіці і керівництву доручено Грузинську Церкву. Нетривале служіння архиєпископа Іоаникія в званні Екзарха Грузії позначило собою новий період, коли з інших сторін розкрились особливі обдаровання архипастиря в незвичних умовах життя церковного і народного. На цій кафедрі владика заснував братство св. Андрія Первозваного, відкрив жіноче єпархіальне училище та зробив ще багато іншого. 27 червня 1882 р. архиєпископ Іоаникій був обраний для управління Московською єпархією. Тут заснував він Кирило-Мефодіївське братство, друге жіноче єпархіальне училище, побудував гуртожитки при двох Семінаріях. За час служіння на Московській кафедрі митрополит Іоаникій (Руднєв) був близьким до справ вищого управління РПЦ, як член Святійшого урядуючоого синоду. У 1884 р. під його проводом духовні навчальні заклади були переведені на новий устав. 17 листопада 1891 р. митрополита Іоанникія призначено на найдавнішу митрополичу кафедру - Київську. Цьому передував такий інцидент, про який замовчують автори біографічних досліджень про митрополита. Звичайно, про це в той час писати не випадало. Але серед вищого керівництва РПЦ знали правдиву картину подій. Подейкували, що нібито митрополита Іоаникія перевели з Москви до Києва через конфлікт з царською сім'єю (відмова вдруге хрестити новонародженого сина одного з князів династії Романових). Отже, через тридцять один рік митрополит Іоаникій (Руднєв) знову повернувся туди, де отримав вищу освіту, і де пройшли перші роки його служіння Церкві Божій.
З гарячою ревністю прийняв у свої руки митрополит управління найдавнішою кафедрою. 15 грудня 1891 p., вітаючи свою паству, він закликав всіх пастирів і пасомих молити Господа, "да не бесплодно будет служеніе его в пастві Кіевской" [6; с. 35]. Восьмирічне перебування митрополита Іоаникій (Руднєва) на Київській кафедрі стало плідним здобутком його служіння наприкінці життя. Трудами архипастиря, взірця у звершенні служби Божої, богослужіння в Києві та по всій митрополії звершувались так благочестиво і чітко, що приваблювали в храм навіть холодних до молитви людей. Самі ж храми за його керівництва прикрашались і оновлювались. Слід сказати, що сучасну Трапезну церкву Києво-Печерської лаври преподобних Антонія і Феодосія збудовано під керівництвом митрополита Іоаникія [2; с. 100]. Реставрації й перебудові трапезної передував такий випадок, про який згадує проф. КДА М. Петров "В записках старого археолога": Киевский митрополит Иоанникий, бывший на Киевской митрополии с конца 1891 до конца 1999 г., задумал построить в Лавре новую, более обширную, трапезную церковь вместо прежней, и поручил духовному собору Лавры снестись с киевским Церковно-археологическим Обществом, не имеет ли оно каких-либо препятствий к тому. Общество запросило об этом профессора Лашкарева и, согласно его отзыву, уведомило духовный собор Лавры, что оно не усматривает особых препятствий к постройке новой трапезной церкви, но с тем условием, чтобы формы свода и купола прежней трапезной церкви, построенных по подражанию Софии Цареградской, удержаны были и в новой церкви. Митрополит Иоанникий, начав читать протокол Общества и наткнувшись здесь, вероятно, в журнальной справке, на выражения о необходимости удержания внешнего вида древних зданий, разгневался и отбросил протокол Общества в сторону со словами: "Плевать мне на Церковно-археологическое общество!". Об этом передал мне бывший тогда наместник Лавры архимандрит Сергий (Ланин), который после смерти митрополита Иоанникия возвратил Обществу этот несчастный протокол без всякой резолюции и пометы. Новая лаврская Трапезная церковь построена была именно с возможным удержанием прежних форм свода и купола, но митрополит Иоанникий никогда больше не обращался к Церковно-археологическому Обществу и, в случае нужды, приказывал приглашать в Лаврские комиссии в качестве эксперта меня" [3; с. 122].
Турботою та ревністю митрополита Іоаникія (Руднєва) дотримуються з належною точністю постанови і канони церковні, встановлені святими отцями для підтримання у віруючих церковного духу. Будуються заклади надання допомоги бідним, піднімається рівень освіти та, відповідно, покращується підготовка майбутніх душпастирів. Стараннями владики почав процвітати свічковий завод. На час приходу митрополита бюджет заводу нараховував 39 руб. Згодом при владиці дохід зростає до 300 тисяч рублів, а незабаром цей завод вже фінансує духовні школи Київської єпархії. За керівництва митрополитом кафедрою створюються громади взаємодопомоги, поновлюються жіночі єпархіальні училища, а на території одного з них на кошти митрополита будується величний храм. Київське духовенство, бажаючи догодити владиці, облаштовує при двох монастирях Київської єпархії, чоловічому і жіночому, професійні училища, в котрих діти духовенства, що не мають змоги здобувати знання в семінаріях, можуть навчатись іконописанню та інших доступних ремесел. Архипастир, дбаючи про охорону православних від впливу німецького сектантства, засновує "релігійно-моральне товариство".
1891 рік мав для митрополита Іоаникія важливе значення. Цього року він святкував тридцятилітній ювілей свого перебування в єпископському сані, про що розповідає тогочасне видання "Всемірная Иллюстрація". Про важливість та вагу митрополита в житті Церкви свідчить святкування 1899 року 50-літнього ювілею його священичого служіння. Ювіляра вітали, як цивільна, так і духовна влада. 4 листопада по всіх храмах Києва служились урочисті служби на честь тезоіменитства високопреосвященнійшого митрополита. 5 листопада для привітання прибув до Святої Софії митрополит Московський Володимир (Богоявленський). 6 листопада в Феодосіївській церкві дальніх печер звершувалась заупокійна літургія за спочилих імператорів, на час правління яких припало служіння ювіляра, а також за ієрархів, котрі брали участь в його хіротонії, за його батьків та ієросхимонаха Парфенія (духівника митрополита Іоаникія). Цю службу звершив преосвященнійший Мисаїл, єпископ Могилевський. В цей же день в митрополичих лаврських покоях звучали поздоровлення на адресу високопреосвященнійшого. 7 листопада з нагоди ювілею було звершене святкове богослужіння в Києво-Софійському кафедральному соборі, а сам ювіляр в цей день у співслужінні єпископа Мисаїла звершував літургію в Хрестовій церкві при своїх покоях в Києво-Печерській лаврі. Крім цього, архиєрейські служби звершувались в Києво-Михайлівському монастирі архиєпископом Тверським і Кашинським Димитрієм, в Покровському монастирі – архиєпископом Херсонським і Одеським Іустином; в лаврській Трапезній церкві, у Володимирському соборі також служили архиєреї. Слід відзначити, що до дня святкування на честь високопреосвященнійшого ювіляра прибула така кількість ієрархів, якої ніколи не бачив Київ з часу свого заснування, що, безумовно, свідчить про велику повагу до видатного діяча Церкви. Але час життя митрополита закінчувався. Це був останній в його житті ювілей.
7 червня 1900 року о першій годині дванадцять хвилин спочив першоієрарх найдавнішої кафедри Митрополит Київський і Галицький Іоаникій [1; с. 3]. Ще в 1897 p., у Великий четвер, під час співу стихир на "Господи, воззвах" владика відчув слабість і страх стояти одному посередині церкви на підвищенню. Відтоді митрополит Іоаникій вже ніколи не піднімався на кафедру посередині храму. Надалі такий страх не залишав його до кінця життя. Крім цього, ще в 1893 р. у митрополита виявились ознаки цукрового діабету, та дуже дбайливий догляд особистого секретаря допомагав йому продовжувати займатись єпархіальними справами, хоча всі стали помічати, що стан архиєрея погіршився. Служіння Страсної седмиці, освячення мира, пасхальне служіння 1900 р., сильно втомили владику, так що 1 і 3 травня він не міг вже звершувати літургії. Та потім відпочинок у Голосієвому, втручання лікарів і тепла погода знову оживили митрополита настільки, що на свято Вознесіння він один, без вікарія, звершував літургію в голосіївській церкві. Та через кілька днів стан владики значно погіршився: піднялась температура. Клопотання лікарів не принесло ніякої користі, про стан владики оповіщені були всі посадові особи духовного відомства. Того ж дня його причастили Святих Таїн. Коли ієромонах голосно почав читати молитву "Верую, Господи, и исповедую...", хворий відкрив очі і підняв руку, щоби перехреститись, та рука в знесиленні впала. Причастився митрополит спокійно [3; с. 5]. Наступного дня ченцями Голосіївської пустині звершене було над владикою Таїнство соборування. Прибули лікарі і сказали, що є надія, бо стан хворого трохи покращився. Але така втіха панувала недовго, через кілька хвилин йому знову погіршало, температура піднялась до 39,3 . Лікарі вже не бачили ніякої надії. Ніч пройшла в очікуванні смерті. На подушку біля голови хворого були покладені хрест напрестольний і ікона Божої Матері, а на столику стояла запалена свічка, що горіла при Таїнстві соборування. Митрополита знову причастили, ієромонах Олексій прочитав послідування на відхід душі від тіла і почав читати акафіст Успіню Божої Матері. Помираючий порухав лівою ногою та схилив голову набік... Один глибокий подих... відкрились очі, лице і тіло змертвіли. "Co святыми упокой, Христе, душу раба Твоего", – прочитав єпископ Уманський Сергій, а всі присутні опустились зі слізьми на коліна. При одрі залишились преосвященнійший Сергій, отець-намісник лаври, три ієромонахи і послушник – лаврський фельдшер. Пізніше тіло перенесли в Хрестову церкву Голосіївської пустині, де покійного одягли і відслужили панахиду. А в Києві в цей час зібрались всі вікарії, губернатор і благочинні, щоб вирішити, коли переносити тіло в столицю. Обрали п'ятницю. Таким чином, в четвер в голосіївській церкві біля спочилого відслужили панахиду, а в п'ятницю, як було заплановано, перенесли покійного. Всю дорогу за гробом йшли: обер-прокурор Святійшого Синоду Саблєр, губернатор Трєпов, міський голова Сольський і велика кількість людей. З наближенням до міста їх ставало ще більше. Біля входу в лавру тіло зустріли учні церковно-парафіяльних шкіл, вихованці семінарії та студенти академії, котрі встеляли дорогу перед гробом пелюстками живих квітів. Покійного було внесено в Трапезний храм лаври, де його зустріли співом задостойника Великої суботи "Не рыдай Мене, Мати, зрящи во гробе". Шестя вирушило з Голосіївської пустині о 10 год. ранку, а прийшли до стін Києво-Печерської лаври о 3 год. 30 хв. пополудні. Посередині Трапезного храму стояв катафалк, обтягнений білою парчею, а на ньому кипарисовий гріб, в котрий був покладений покійний митрополит. О 4 год. 50 хв. прибув до Києва призначений Святійшим Синодом для звершення погребіння спочилого владики митрополит Московський і Коломенський Володимир (Богоявленський). На похоронах було 8 архиєреїв і все духовенство Києва. Гріб внесли у Воздвиженську церкву, опустили на полотнах в земні глибини і поклали в склепі поряд з гробом митрополита Арсенія (Москвина) в лівому боці храму, під самим іконостасом, в котрому знаходилась чудотворна Казанська ікона Богоматері, біля входу в Ближні печери [3; с. 16].
Таким було святительське життя архипастиря. Безумовно, що митрополит Київський і Галицький Іоаникій (Руднєв) був авторитетною постаттю серед ієрархів ХІХ ст. Він заслужив повагу та шану від багатьох. Поодинокі факти з його біографії дають нам право говорити про нього, як про суворого архипастиря, інколи навіть і безтактного у своїй поведінці. Але тодішня "казьонщина" російського православ’я формувала багатьох очільників Церкви саме в такому дусі. Попри все відомості про митрополита залишилися добрими, насичені різними деталями з його життя. Дещо неординарним митрополит Іоаникій (Руднєв) виступає у спогадах сучасників. Також збереглося чимало світлин з життя митрополита, особливо з святкування п’ятидесятиліття перебування у священному сані. Фотограф також увіковічив тіло митрополита Іоаникія (Руднєва) на смертному ложі.
_________________________________________
1. Иоанникий Митрополит Киевский и Галицкий. Некролог. – К., 1900. 2. Краткое историческое описание Киво-Печерськой Лавры и других святынь г. Києва. - К., 1911. - С. 100. 3. Петров Микола. Скрижалі пам`яті / Упоряд. В. Ульяновського, І. Карсим. – К.: Либідь, 2003. – 336 с. 4. Последние дни жизни, кончина и погребение Высокопреосвященнаго Иоанникия, Митрополита Киевскаго и Галицкаго, Священно-Архимандрита Успенския Киево-Печерския Лавры, первенствующаго Члена Святейшаго Синода. – К., 1900. 5. Пятидесятилетний юбилей Киевской духовной Академии. К., 1869. – С. 120. 6. Пятидесятилетний юбилей священнослужения его Высокопреосвященства, первенстувующего члена Святейшаго Правительствующаго Синода, Высокопреосвященнейшаго Иоанникия, Митрополита Киевскаго и Галицкаго, Успенския Киево-Печерския Лавры Священно-Архимандрита (1849-1899 г.). – К., 1900. – С. 3-65. 7. Речь, произнесенная проф. Киевской академии В. Ф. Певницким, при погребениии Последние дни жизни, кончина и погребение Высокопреосвященнаго Иоанникия, Митрополита Киевскаго и Галицкаго, первенствующаго Члена Святейшаго Синода // Последние дни жизни, кончина и погребение Высокопреосвященнаго Иоанникия, Митрополита Киевскаго и Галицкаго, Священно-Архимандрита Успенския Киево-Печерския Лавры, первенствующаго Члена Святейшаго Синода. – К., 1900. 8. Слово в день погребения Высокопреосвященнаго Иоанникия, Митрополита Киевскаго и Галицкаго, произенесенное о. Инспектором духовной академии, Архимандритом Платоном перед погребением на литургии. "Чаю жизни будущаго века" // Последние дни жизни, кончина и погребение Высокопреосвященнаго Иоанникия, Митрополита Киевскаго и Галицкаго, Священно-Архимандрита Успенския Киево-Печерския Лавры, первенствующаго Члена Святейшаго Синода. – К., 1900. 9. Стелецкий Н. Слово произнесенное на заупокойной литургии при гробе Высокопреосвященнаго Иоанникия, Митрополита Киевскаго и Галицкаго, 10 июня 1900 года, накануне погребения // Последние дни жизни, кончина и погребение Последние дни жизни, кончина и погребение Высокопреосвященнаго Иоанникия, Митрополита Киевскаго и Галицкаго, Священно-Архимандрита Успенския Киево-Печерския Лавры, первенствующаго Члена Святейшаго Синода. – К., 1900. 10. Титов Ф., свящ. Высокопреосвященнейший митрополит Киевский и Галицкий Иоанникий. - К., 1900.
Митрополит Димирій (Рудюк)
