Як ви ставитесь до телебачення? Чи повинні батьки контролювати вибір програм, які дивляться їх діти?
Більша частина програм, які демонструються по телебаченню, просто жахлива! Згідно з оцінкою доктора Джеральда Луні з Університету Аризони, за період від дошкільного віку до 14 років дитина бачить по телевізору 18 тисяч убивств і величезну кількість жорстокостей, нісенітниць, чистої маячні та дурниць. А доктор Сол Кейпел встановив, що більшу частину свого часу дитина витрачає не на шкільні заняття і суспільно корисні справи, а на перегляд телепрограм, загальна тривалість яких в дитинстві складає 14 тисяч годин. Це те саме, що проводити перед екраном по 8 годин щодня протягом 5 років.
Є ще один аспект впливу телебачення на життя дітей, який потребує контролю і врегулювання. Перш за все, треба звернути увагу на те, що телебачення перешкоджає спілкуванню між членами сім’ї. Хіба можна вести розмову, коли на екрані миготить яскравий, інтригуючий сюжет, на зйомки якого витратили мільйони доларів? Мене також непокоїть звичка сучасних режисерів додавати до своїх програм усі авангардистські ідеї, і, перебільшуючи, навіть спотворювати їх значення, зачіпати і висміювати прийняті в суспільстві уявлення про гарний смак і пристойність. Цим вони підривають фундамент сім’ї та всього, що складає основу християнської етики.
Наприклад, останні роки нам постійно показують неймовірно веселі епізоди та сюжети, присвячені абортам, розлученням, позашлюбним стосункам, зґвалтуванням, а також дуже популярній темі «батько-дурень». Якщо навіть все це і відповідає соціальним стандартам, все одно від цих ідей, якими намагаються всіх нагодувати, мене нудить. Телебачення, чиї можливості в освіті та формуванні особистості не мають рівних поміж ЗМІ, іноді демонструвало і свої справжні можливості. Програма «Маленька хатка в прерії» протягом багатьох років була найкращою програмою для дітей. Тому я не раджу впадати у відчай і розбивати телевізор на друзки. Ми повинні навчитися правильно визначати його роль у нашому житті, щоб не ставати його рабами. Коли наші діти були малими, ми дозволяли їм дивитися ранкову програму мультфільмів, що тривала годину, по суботам, і півгодинну програму щодня після обіду, яку ми заздалегідь вибирали зі списку програм, які годяться для дітей. Такий підхід, на мою думку, можна використовувати стосовно учнів початкової школи і зараз.
Якщо з телевізором у домі пов’язано так багато проблем, чи не краще позбавитись його, поки діти не виростуть?
Деякі родини так і зробили. І я в захваті від того, що у них вистачило на це мужності. Але я думаю, що телевізор в домі можна залишити. Треба тільки відгородити себе від небезпеки стати його рабом. Я раджу винести це питання на сімейну раду і обговорити, зокрема, те, як навчити дітей бути розбірливими і обачними у виборі телепередач. Крім того, дуже важливо, щоб батьки дивилися передачі з дітьми не тільки задля роз’яснення побаченого, але також для участі в приємному загально родинному занятті. В цьому випадку телебачення стає чудовим методичним підґрунтям для навчання, а також приводом для дискусій з різноманітних питань, однак лише за умови правильного використання всього матеріалу передачі.
Мене дуже непокоїть вплив телебачення на життя нашої сім’ї. Як контролювати вибір передач, не вдаючись до жорстких методів наведення ладу?
Загалом, батьки ставлять перед собою три завдання. По-перше, вони хочуть слідкувати за якістю передач, які дивляться їх діти. По-друге, регулювати час, протягом якого діти дивляться телевізор (навіть гарні передачі можуть негативно впливати на дітей, якщо вони проводитимуть перед екраном занадто багато часу). По-третє, за можливості, виробити стосовно телебачення спільну сімейну політику.
Нещодавно я прочитав опис системи, яка може виявитись досить ефективною у виконанні всіх трьох завдань. В ній батькам пропонується зібратися з дітьми і разом скласти список передач, що їм підходять. Потім цей список роздруковують і вкладають в прозорий файл для використання протягом тижня. Крім того, батьки купують або самі роблять пачку квитків. Кожній дитині дається десять квитків на тиждень . Їм дозволяється використовувати їх, щоб «купити» право перегляду передач із обговореного і узгодженого списку. Якщо квиточки закінчуються, значить на цьому тижні дитина вже не дивиться телевізор. В такий спосіб дитина навчається акуратно розподіляти свій час, вибираючи для перегляду тільки найцікавіші для себе передачі. Десять годин на тиждень на телевізор – це хороша ціль, до якої варто йти. Мені казали, що діти дошкільного віку, в середньому, дивляться телевізор більше 54 годин на тиждень. Це забагато навіть для дитини, що вчиться в початковій школі.
Запропоновану систему можна модифікувати, підлаштовуючи під ситуації чи обставини життя конкретної сім’ї. Якщо є передача, яку хочуть подивитися всі діти, така, як, наприклад, святкова програма на Різдво або День Подяки, то на цей час можна випустити більше квиточків. Можна видавати додаткові квитки як нагороду за якісь досягнення або за гарну поведінку. Справді серйозний момент настає, коли батьки мають відповісти на питання: чи вистачить їм самим мужності керуватися цією системою обмежень?
Чи можна зупинити потік насильства й розпусти, який ллється з телеекранів?
Ми маємо значно більше можливостей впливати на телебачення, ніж думаємо. Вважається, що кожен лист, одержаний режисером або продюсером, виражає думку 40 тисяч глядачів, які думають так само, як автор листа, просто інші люди не знаходять часу взятися за перо. До того ж, важливо знати, кому треба писати. Мені доводилось писати директорам, режисерам, продюсерам та адміністративним керівникам телевізійних мереж, але їх реакція була в’ялою і двозначною. Я виявив, що зі значно більшим ефектом можна писати спонсорам, тобто людям, які сплачують витрати телекомпаній. Вони відрізняються більшою увагою до нашої думки, адже їх фінансові справи залежать від симпатій глядачів до їх телепродукції. Повідомляючи їм про свою незгоду з тим, що відбувається на екрані, ми можемо значно впливати на зміст телевізійних передач. Це наш обов’язок!
В глибинах західної культури, напевно, мають існувати якісь сильні фактори психологічного характеру, що підштовхують людей до насильства. Ймовірно, вони підсилюють негативний вплив телебачення та літератури. Чим Ви пояснюєте таку схильність людей до вбивств і насильства?
Ви ставите цілком зрозуміле питання. На додачу до індустрії розваг, є ще один фактор, який пояснює поширення насильства серед людей. Я маю на увазі ту ворожість, з якою люди сьогодні реагують на почуття власної неповноцінності. Вважається, що будь-яка людина, що вважає, нібито суспільство її не поважає, обмежує її права і можливості, має виявляти обурення. Так з’являються різноманітні рухи: за звільнення жінок, чиканос («Коричневі берети»), Ліга захисту євреїв, рух за громадські права чорних американців, не кажучи вже про рух на захист прав інвалідів. При цьому хочеться запитати: чи є хоч одна людина, що не відносить себе до певної меншини, чиї права принижуються? Почуттям неповноцінності можна іноді пояснити навіть виникнення воєн та міжнаціональної ворожнечі. Що казав Гітлер німецькому народові в 1939 році? Він переконував, що поразка Німеччини в Першій світовій війні – результат некомпетентності та прорахунків тодішніх керівників країни, а насправді німці – хоч і принижена, але вища раса. Він заробляв капітал на переживаннях народу, що перетерпів поразку і приниження. Я маю підозру, що готовність і бажання німців воювати підігрівалось їхнім власним почуттям неповноцінності. Можна навести ще один приклад з арабо-ізраїльської війни 1973 року, коли араби хотіли взяти реванш за прикру поразку в Шестиденній війні 1967 року. Весь світ заговорив про нездатність і слабкість арабів, і це тоді сприймалося ними трагічніше, ніж втрата земель, смерть і руйнування нанесені самою війною. В журналі «Тайм» від 22 жовтня 1973 року наводились такі слова одного арабського журналіста, сказані невдовзі після початку війни 1973 року: «Не важливо, чи відіб’є Ізраїль, врешті-решт, нашу атаку, і чи перейде він в контрнаступ, щоб відкинути нас на висхідні позиції. Важливо, що в світі більше над нами не сміятимуться».
Факти недавнього часу свідчать про те, що почуття неповноцінності є на сьогодні головною причиною різкого збільшення кількості зґвалтувань. Якби єдиною ціллю ґвалтівника був статевий контакт, він міг би вдовольнити своє бажання з допомогою повії. Але в його цілі входить дещо іще… Вочевидь, більшість ґвалтівників хочуть насолодитися приниженням своїх жертв. Через те, що їм не вдалося досягти успіху в дівчат у молодості, вони прагнуть довести свою перевагу в сексуальній сфері шляхом наруги над беззахисними жінками.
А що й казати про посилення останніми роками агресії та насильства в американських школах!
Чи можна пов’язати їх зростання з підвищенням дратівливості і розчаруванням через низьку самооцінку? Я вважаю, що так. А як переконливо пояснити вандалізм серед школярів, в результаті якого руйнується шкільне майно загальною вартістю у мільйони доларів щороку? Учні протягом дня почуваються дурнями, яких ніхто не поважає, тому під покровом ночі вони «платять» за це, як можуть. Можна наводити багато прикладів. Я стверджую: якщо громадяни почуваються неповноцінними й такими, що не відповідають вимогам суспільства, це призводить до зростання суспільного хаосу в усіх його формах. Звичайно, існує багато інших причин, що сприяють зростанню насильства, але жодна не має такого сильного ефекту.
Прокоментуйте, будь ласка, факти прояву насильства в американському суспільстві та виразіть своє ставлення до його рушійних сил. Як позбутися цього лиха?
Поширення злочинності і насильства в сучасній Америці – це одна з проблем, що викликає у мене найбільшу тривогу. Нещодавно загін поліції Лос-Анджелеса проводив затримання озброєного злочинця в житловому районі міста. Цей чоловік забарикадувався в невеликому будиночку і утримував всередині трьох захоплених ним дітей-заручників. Телевізійній групі вдалося зафільмувати вбивство одного з них – хлопчика-підлітка. Злодій силою витягнув його з будинку, а потім вистрілив йому в голову, після чого наклав на себе руки. Нещасна юна жертва померла на порозі свого будинку в калюжі власної крові. Я сидів наче закам’янілий, відчуваючи себе буквально хворим, коли цю трагедію демонстрували по телебаченню у всіх кольорах. Коли я побачив нерухомі, скляні очі помираючої дитини, в моїй голові пронісся цілий потік різноманітних думок і почуттів. Разом із почуттям глибокого жалю та докорами сумління, в мені спалахнуло обурення, що накопичувалося роками. Я був обурений тими, хто провокує насильство в нашому суспільстві. Мене обурювали також і мільйони тих, хто, вочевидь, наживається на насильстві. Мій гнів обрушився на творців фільмів, таких як Сем Пекинпа, що готові весь екран залити ріками крові і заполонити суперменами. Я був злим на власників театрів, які перетворили вистави на м’ясорубку з випусканням нутрощів. Я злився на телекомпанії за те, що вони постійно демонструють нам поліцейські історії зі стріляниною, дурними гонитвами на автомобілях та прийомами карате. Я обурювався на Верховний Суд за легалізацію мільйонів абортів, які роблять американські жінки. Обурювався на Організацію визволення Палестини за те, що вони вбили вісім ні в чому не винних спортсменів на Олімпійських іграх в Мюнхені. Мене виводив з себе Трумен Капоте, який написав книгу «Холоднокровне вбивство», і його читачі, які жадають сильних вражень і бажають щонайшвидше дізнатися, як була безжально вбита мирна родина на власній фермі. Але найбільше обурення в мене викликала розрекламована система американського правосуддя, яка дає можливість злочину стати прибутковим, а покаранню малоймовірним.
Проте моє обурення нічого не може змінити, і хвиля насильства та беззаконня буде котитись далі, не зустрічаючи на своєму шляху відсічі. Ми стали настільки нечутливими до людських страждань і експлуатації людини, що навіть найжахливіші події сприймаються як частина наших звичайних вечорів розваг перед екраном телебачення.
Я вважаю, що прийшов той час, коли мільйони принижених та пригноблених на законних підставах громадян мають підняти свій голос проти індустрії насильства. Потужна кампанія такого роду була організована в 1977 році Національною Асоціацією вчителів-батьків. Вони почали боротьбу з телевізійними каналами та компаніями, які випускають найбільш небезпечну для суспільства продукцію. Як і очікувалося, у відповідь на цей тиск, залунали обурені крики щодо «нечесної гри» з боку тих, хто заробляє прибуток на насильстві та набиває кишені грошима, заплямованими кров’ю. Тим не менш, такі великі компанії, як Сірс Робак, Юніон Ойл та інші, пообіцяли в майбутньому не бути спонсорами телепрограм, що проповідують насильство. Така форма протесту, як економічні санкції, очолювана Дональдом Уілдмоном і Національною федерацією з дотримання пристойності, виявилася найбільш потужним інструментом з тих, що мають можливість вплинути на систему вільного підприємництва, і є в нашому розпорядженні. Цей важіль ми повинні використовувати безперестанно та наполегливо проти тих, хто намагається зруйнувати нас зсередини.
Про автора:
Джеймс Добсон – засновник і президент благодійної організації «В фокусі – сім’я», що займається підготовкою національних радіопрограм з його участю, які ретранслюються більше, ніж 1500 радіостанціями. Дві серії телепередач доктора Добсона подивилося близько 100 мільйонів глядачів. Його перша книга «Мати мужність карати» розійшлася тиражем більше мільйона екземплярів і була включена до числа 50 творів, особливо переплетених для зберігання в бібліотеці Білого дому. Інші праці доктора Добсона, призначені і для сімейного читання, також користуються великим попитом. Серед них: «Ховатися чи шукати?», «Чого дружини хотіли би навчити чоловіків?», «Свавільна дитина», «На порозі перехідного віку», «Душевна розмова з чоловіками і дружинами», «Почуття: чи можна їм довіряти?», «Доктор Добсон відповідає на ваші запитання», «Кохання - не жарт», «Боягуз не може бути батьком».
Він отримав ступінь доктора наук (в сфері дитячої психології) в Університеті Південної Каліфорнії. Крім того, він є почесним доктором правознавства, гуманітарних наук і літератури багатьох престижних університетів. В 1987 році організація «Чайлдхелп», що виступає проти насильства над дітьми, присудила докторові Добсону почесне звання «Друг дітей», а наступного року, за видатні заслуги в гуманітарній сфері, він був нагороджений Каліфорнійською асоціацією психологів. Д-р Добсон бере активну участь в провадженні державної політики в сфері сім’ї.
Переклад на українську Олі Титової,
Православний молодіжний веб-портал hram.lviv.ua
Більша частина програм, які демонструються по телебаченню, просто жахлива! Згідно з оцінкою доктора Джеральда Луні з Університету Аризони, за період від дошкільного віку до 14 років дитина бачить по телевізору 18 тисяч убивств і величезну кількість жорстокостей, нісенітниць, чистої маячні та дурниць. А доктор Сол Кейпел встановив, що більшу частину свого часу дитина витрачає не на шкільні заняття і суспільно корисні справи, а на перегляд телепрограм, загальна тривалість яких в дитинстві складає 14 тисяч годин. Це те саме, що проводити перед екраном по 8 годин щодня протягом 5 років. Є ще один аспект впливу телебачення на життя дітей, який потребує контролю і врегулювання. Перш за все, треба звернути увагу на те, що телебачення перешкоджає спілкуванню між членами сім’ї. Хіба можна вести розмову, коли на екрані миготить яскравий, інтригуючий сюжет, на зйомки якого витратили мільйони доларів? Мене також непокоїть звичка сучасних режисерів додавати до своїх програм усі авангардистські ідеї, і, перебільшуючи, навіть спотворювати їх значення, зачіпати і висміювати прийняті в суспільстві уявлення про гарний смак і пристойність. Цим вони підривають фундамент сім’ї та всього, що складає основу християнської етики.
Наприклад, останні роки нам постійно показують неймовірно веселі епізоди та сюжети, присвячені абортам, розлученням, позашлюбним стосункам, зґвалтуванням, а також дуже популярній темі «батько-дурень». Якщо навіть все це і відповідає соціальним стандартам, все одно від цих ідей, якими намагаються всіх нагодувати, мене нудить. Телебачення, чиї можливості в освіті та формуванні особистості не мають рівних поміж ЗМІ, іноді демонструвало і свої справжні можливості. Програма «Маленька хатка в прерії» протягом багатьох років була найкращою програмою для дітей. Тому я не раджу впадати у відчай і розбивати телевізор на друзки. Ми повинні навчитися правильно визначати його роль у нашому житті, щоб не ставати його рабами. Коли наші діти були малими, ми дозволяли їм дивитися ранкову програму мультфільмів, що тривала годину, по суботам, і півгодинну програму щодня після обіду, яку ми заздалегідь вибирали зі списку програм, які годяться для дітей. Такий підхід, на мою думку, можна використовувати стосовно учнів початкової школи і зараз.
Якщо з телевізором у домі пов’язано так багато проблем, чи не краще позбавитись його, поки діти не виростуть?
Деякі родини так і зробили. І я в захваті від того, що у них вистачило на це мужності. Але я думаю, що телевізор в домі можна залишити. Треба тільки відгородити себе від небезпеки стати його рабом. Я раджу винести це питання на сімейну раду і обговорити, зокрема, те, як навчити дітей бути розбірливими і обачними у виборі телепередач. Крім того, дуже важливо, щоб батьки дивилися передачі з дітьми не тільки задля роз’яснення побаченого, але також для участі в приємному загально родинному занятті. В цьому випадку телебачення стає чудовим методичним підґрунтям для навчання, а також приводом для дискусій з різноманітних питань, однак лише за умови правильного використання всього матеріалу передачі. Мене дуже непокоїть вплив телебачення на життя нашої сім’ї. Як контролювати вибір передач, не вдаючись до жорстких методів наведення ладу?
Загалом, батьки ставлять перед собою три завдання. По-перше, вони хочуть слідкувати за якістю передач, які дивляться їх діти. По-друге, регулювати час, протягом якого діти дивляться телевізор (навіть гарні передачі можуть негативно впливати на дітей, якщо вони проводитимуть перед екраном занадто багато часу). По-третє, за можливості, виробити стосовно телебачення спільну сімейну політику.Нещодавно я прочитав опис системи, яка може виявитись досить ефективною у виконанні всіх трьох завдань. В ній батькам пропонується зібратися з дітьми і разом скласти список передач, що їм підходять. Потім цей список роздруковують і вкладають в прозорий файл для використання протягом тижня. Крім того, батьки купують або самі роблять пачку квитків. Кожній дитині дається десять квитків на тиждень . Їм дозволяється використовувати їх, щоб «купити» право перегляду передач із обговореного і узгодженого списку. Якщо квиточки закінчуються, значить на цьому тижні дитина вже не дивиться телевізор. В такий спосіб дитина навчається акуратно розподіляти свій час, вибираючи для перегляду тільки найцікавіші для себе передачі. Десять годин на тиждень на телевізор – це хороша ціль, до якої варто йти. Мені казали, що діти дошкільного віку, в середньому, дивляться телевізор більше 54 годин на тиждень. Це забагато навіть для дитини, що вчиться в початковій школі.
Запропоновану систему можна модифікувати, підлаштовуючи під ситуації чи обставини життя конкретної сім’ї. Якщо є передача, яку хочуть подивитися всі діти, така, як, наприклад, святкова програма на Різдво або День Подяки, то на цей час можна випустити більше квиточків. Можна видавати додаткові квитки як нагороду за якісь досягнення або за гарну поведінку. Справді серйозний момент настає, коли батьки мають відповісти на питання: чи вистачить їм самим мужності керуватися цією системою обмежень?
Чи можна зупинити потік насильства й розпусти, який ллється з телеекранів?
Ми маємо значно більше можливостей впливати на телебачення, ніж думаємо. Вважається, що кожен лист, одержаний режисером або продюсером, виражає думку 40 тисяч глядачів, які думають так само, як автор листа, просто інші люди не знаходять часу взятися за перо. До того ж, важливо знати, кому треба писати. Мені доводилось писати директорам, режисерам, продюсерам та адміністративним керівникам телевізійних мереж, але їх реакція була в’ялою і двозначною. Я виявив, що зі значно більшим ефектом можна писати спонсорам, тобто людям, які сплачують витрати телекомпаній. Вони відрізняються більшою увагою до нашої думки, адже їх фінансові справи залежать від симпатій глядачів до їх телепродукції. Повідомляючи їм про свою незгоду з тим, що відбувається на екрані, ми можемо значно впливати на зміст телевізійних передач. Це наш обов’язок!В глибинах західної культури, напевно, мають існувати якісь сильні фактори психологічного характеру, що підштовхують людей до насильства. Ймовірно, вони підсилюють негативний вплив телебачення та літератури. Чим Ви пояснюєте таку схильність людей до вбивств і насильства?
Ви ставите цілком зрозуміле питання. На додачу до індустрії розваг, є ще один фактор, який пояснює поширення насильства серед людей. Я маю на увазі ту ворожість, з якою люди сьогодні реагують на почуття власної неповноцінності. Вважається, що будь-яка людина, що вважає, нібито суспільство її не поважає, обмежує її права і можливості, має виявляти обурення. Так з’являються різноманітні рухи: за звільнення жінок, чиканос («Коричневі берети»), Ліга захисту євреїв, рух за громадські права чорних американців, не кажучи вже про рух на захист прав інвалідів. При цьому хочеться запитати: чи є хоч одна людина, що не відносить себе до певної меншини, чиї права принижуються? Почуттям неповноцінності можна іноді пояснити навіть виникнення воєн та міжнаціональної ворожнечі. Що казав Гітлер німецькому народові в 1939 році? Він переконував, що поразка Німеччини в Першій світовій війні – результат некомпетентності та прорахунків тодішніх керівників країни, а насправді німці – хоч і принижена, але вища раса. Він заробляв капітал на переживаннях народу, що перетерпів поразку і приниження. Я маю підозру, що готовність і бажання німців воювати підігрівалось їхнім власним почуттям неповноцінності. Можна навести ще один приклад з арабо-ізраїльської війни 1973 року, коли араби хотіли взяти реванш за прикру поразку в Шестиденній війні 1967 року. Весь світ заговорив про нездатність і слабкість арабів, і це тоді сприймалося ними трагічніше, ніж втрата земель, смерть і руйнування нанесені самою війною. В журналі «Тайм» від 22 жовтня 1973 року наводились такі слова одного арабського журналіста, сказані невдовзі після початку війни 1973 року: «Не важливо, чи відіб’є Ізраїль, врешті-решт, нашу атаку, і чи перейде він в контрнаступ, щоб відкинути нас на висхідні позиції. Важливо, що в світі більше над нами не сміятимуться». Факти недавнього часу свідчать про те, що почуття неповноцінності є на сьогодні головною причиною різкого збільшення кількості зґвалтувань. Якби єдиною ціллю ґвалтівника був статевий контакт, він міг би вдовольнити своє бажання з допомогою повії. Але в його цілі входить дещо іще… Вочевидь, більшість ґвалтівників хочуть насолодитися приниженням своїх жертв. Через те, що їм не вдалося досягти успіху в дівчат у молодості, вони прагнуть довести свою перевагу в сексуальній сфері шляхом наруги над беззахисними жінками.
А що й казати про посилення останніми роками агресії та насильства в американських школах!
Чи можна пов’язати їх зростання з підвищенням дратівливості і розчаруванням через низьку самооцінку? Я вважаю, що так. А як переконливо пояснити вандалізм серед школярів, в результаті якого руйнується шкільне майно загальною вартістю у мільйони доларів щороку? Учні протягом дня почуваються дурнями, яких ніхто не поважає, тому під покровом ночі вони «платять» за це, як можуть. Можна наводити багато прикладів. Я стверджую: якщо громадяни почуваються неповноцінними й такими, що не відповідають вимогам суспільства, це призводить до зростання суспільного хаосу в усіх його формах. Звичайно, існує багато інших причин, що сприяють зростанню насильства, але жодна не має такого сильного ефекту.
Прокоментуйте, будь ласка, факти прояву насильства в американському суспільстві та виразіть своє ставлення до його рушійних сил. Як позбутися цього лиха?
Поширення злочинності і насильства в сучасній Америці – це одна з проблем, що викликає у мене найбільшу тривогу. Нещодавно загін поліції Лос-Анджелеса проводив затримання озброєного злочинця в житловому районі міста. Цей чоловік забарикадувався в невеликому будиночку і утримував всередині трьох захоплених ним дітей-заручників. Телевізійній групі вдалося зафільмувати вбивство одного з них – хлопчика-підлітка. Злодій силою витягнув його з будинку, а потім вистрілив йому в голову, після чого наклав на себе руки. Нещасна юна жертва померла на порозі свого будинку в калюжі власної крові. Я сидів наче закам’янілий, відчуваючи себе буквально хворим, коли цю трагедію демонстрували по телебаченню у всіх кольорах. Коли я побачив нерухомі, скляні очі помираючої дитини, в моїй голові пронісся цілий потік різноманітних думок і почуттів. Разом із почуттям глибокого жалю та докорами сумління, в мені спалахнуло обурення, що накопичувалося роками. Я був обурений тими, хто провокує насильство в нашому суспільстві. Мене обурювали також і мільйони тих, хто, вочевидь, наживається на насильстві. Мій гнів обрушився на творців фільмів, таких як Сем Пекинпа, що готові весь екран залити ріками крові і заполонити суперменами. Я був злим на власників театрів, які перетворили вистави на м’ясорубку з випусканням нутрощів. Я злився на телекомпанії за те, що вони постійно демонструють нам поліцейські історії зі стріляниною, дурними гонитвами на автомобілях та прийомами карате. Я обурювався на Верховний Суд за легалізацію мільйонів абортів, які роблять американські жінки. Обурювався на Організацію визволення Палестини за те, що вони вбили вісім ні в чому не винних спортсменів на Олімпійських іграх в Мюнхені. Мене виводив з себе Трумен Капоте, який написав книгу «Холоднокровне вбивство», і його читачі, які жадають сильних вражень і бажають щонайшвидше дізнатися, як була безжально вбита мирна родина на власній фермі. Але найбільше обурення в мене викликала розрекламована система американського правосуддя, яка дає можливість злочину стати прибутковим, а покаранню малоймовірним.
Проте моє обурення нічого не може змінити, і хвиля насильства та беззаконня буде котитись далі, не зустрічаючи на своєму шляху відсічі. Ми стали настільки нечутливими до людських страждань і експлуатації людини, що навіть найжахливіші події сприймаються як частина наших звичайних вечорів розваг перед екраном телебачення.
Я вважаю, що прийшов той час, коли мільйони принижених та пригноблених на законних підставах громадян мають підняти свій голос проти індустрії насильства. Потужна кампанія такого роду була організована в 1977 році Національною Асоціацією вчителів-батьків. Вони почали боротьбу з телевізійними каналами та компаніями, які випускають найбільш небезпечну для суспільства продукцію. Як і очікувалося, у відповідь на цей тиск, залунали обурені крики щодо «нечесної гри» з боку тих, хто заробляє прибуток на насильстві та набиває кишені грошима, заплямованими кров’ю. Тим не менш, такі великі компанії, як Сірс Робак, Юніон Ойл та інші, пообіцяли в майбутньому не бути спонсорами телепрограм, що проповідують насильство. Така форма протесту, як економічні санкції, очолювана Дональдом Уілдмоном і Національною федерацією з дотримання пристойності, виявилася найбільш потужним інструментом з тих, що мають можливість вплинути на систему вільного підприємництва, і є в нашому розпорядженні. Цей важіль ми повинні використовувати безперестанно та наполегливо проти тих, хто намагається зруйнувати нас зсередини.
Джеймс Ч. Добсон «Доктор Добсон відповідає на ваші запитання»
JAMES DOBSON
“Dr Dobson answers your questions”
TYNDALE HOUSE PUBLISHERS, JNC,
WHEATON, JLLINOIS
JAMES DOBSON
“Dr Dobson answers your questions”
TYNDALE HOUSE PUBLISHERS, JNC,
WHEATON, JLLINOIS
Про автора:
Джеймс Добсон – засновник і президент благодійної організації «В фокусі – сім’я», що займається підготовкою національних радіопрограм з його участю, які ретранслюються більше, ніж 1500 радіостанціями. Дві серії телепередач доктора Добсона подивилося близько 100 мільйонів глядачів. Його перша книга «Мати мужність карати» розійшлася тиражем більше мільйона екземплярів і була включена до числа 50 творів, особливо переплетених для зберігання в бібліотеці Білого дому. Інші праці доктора Добсона, призначені і для сімейного читання, також користуються великим попитом. Серед них: «Ховатися чи шукати?», «Чого дружини хотіли би навчити чоловіків?», «Свавільна дитина», «На порозі перехідного віку», «Душевна розмова з чоловіками і дружинами», «Почуття: чи можна їм довіряти?», «Доктор Добсон відповідає на ваші запитання», «Кохання - не жарт», «Боягуз не може бути батьком».
Він отримав ступінь доктора наук (в сфері дитячої психології) в Університеті Південної Каліфорнії. Крім того, він є почесним доктором правознавства, гуманітарних наук і літератури багатьох престижних університетів. В 1987 році організація «Чайлдхелп», що виступає проти насильства над дітьми, присудила докторові Добсону почесне звання «Друг дітей», а наступного року, за видатні заслуги в гуманітарній сфері, він був нагороджений Каліфорнійською асоціацією психологів. Д-р Добсон бере активну участь в провадженні державної політики в сфері сім’ї.
Переклад на українську Олі Титової,
Православний молодіжний веб-портал hram.lviv.ua
