Коли наблизився час народитися Спасителеві світу,в галилейському місті Назареті жив нащадок царя Давида Іоаким із своєю дружиною Анною. Обоє були благочестивими людьми і були відомі не своїм царським походженням, а смиренням та милосердям. Все їхнє життя було проникнуте любов'ю до Бога і до людей. Вони дожили до глибокої старості, а дітей не мали, від чого дуже засмучувалися. Та, незважаючи на свою старість, вони не переставали просити у Бога, щоб Він послав їм дитину. Вони дали обіцянку (обітницю): якщо у них народиться немовля, посвятити його на служіння Богу.
Різдво Пресвятої Богородиці святкується 21 вересня за новим стилем.

Народився у 30-х роках XVII ст. на Поділлі в родині ієрея Микити Углицького та Марії. Є думка про належність роду Углицьких до українських православних шляхтичів Полоницьких-Углицьких. Один з Поло-ницьких, ймовірно, брат святого Феодосія Євстафій (Остафій, Остап) Полоницький, служив у польському війську, потім перейшов до лав українського війська гетьмана Богдана Хмельницького, потім — гетьмана Івана Виговського. Родичами святого Феодосія були Іоанн Углицький, київський протопоп, який підписався 25.07.1687 під актом обрання Івана Мазепи гетьманом на Коломацькій раді, та Йоаникій Углицький, ієромонах Видубицького монастиря у Києві, і його небіж Василь Полонецький. У Коломацькому акті є підпис і самого святого Феодосія, який був тоді ігуменом Єлецького Свято-Успенського монастиря в Чернігові та намісником преосвященного Лазаря (Барановича).
Пам`ять св. Феодосія вшановується 18 лютого, 22 вересня (знайдення і перенесення святих мощей) за нов. ст.

У ХІІІ–ХІV століттях українські та білоруські землі поступово підпали під владу Литви, окремі племена якої об'єдналися у Велике Литовське князівство. Галичину та Холмщину у 1340 році, невдовзі після смерті останнього князя Галицько-Волинського князівства Юрія II, завоювала Польща і почала ополячувати народ та насаджувати римо-католицтво. Тоді Литва перебувала на значно нижчому ступені розвитку, ніж Україна, і не втручалася в життя, закони та звичаї українсько-білоруських земель, а навпаки, засвоювала їх. Руська мова була державною. Православне віросповідання – панівним. Литовсько-Руське князівство утворилося фактично як федерація литовського, українського та білоруського народів. Перемога литовсько-руських військ на річці Синюсі у 1363 р. поклала кінець татарському пануванню.

Таке становище не влаштовувало галицьких князів. Вони не хотіли, щоб Церквою у їхній землі керував митрополит з осідком в іншій, до того ж ворожій, державі. Це стало причиною створення 1303 року окремої Галицької митрополії. Царгородський Патріарх Афанасій підвищив Галицьку єпископію до рівня митрополії і прислав свого ставленика, митрополита Нифонта. Проти цього виступили суздальські, а згодом московські князі, вимагаючи від Царгородського Патріарха зупинити роз'єднання. Царгороду це було на руку, бо північні князі ставали все міцнішими та багатшими, тому мали можливість підтримувати зубожілу патріархію щедрими дарунками. У 1347 році Патріарший Собор скасував Галицьку митрополію на вимогу Московського князя Симеона та Київського митрополита Феогноста, який жив у Москві. Потім її було знову відновлено, але ненадовго.

Коли татари спустошували українські землі,швидко зростало, міцніло і ставало впливовим Володимиро-Суздальське князівство, яке порівняно з іншими землями Київської Руси вціліло. Його центром згодом стала Москва, згадана вперше в літописі 1147 року як володіння Київського князя Юрія Довгорукого. Туди з поневоленого татаро-монгольською ордою Києва переселилися Київські митрополити. Першим із них був ставленик князя Данила Кирило III. Він прибув до Києва 1246 р., а незабаром переїхав до Володимира-над-Клязьмою і лише зрідка навідувався до столиці своєї митрополії. З нього брали приклад його наступники. 1300 року митрополит Максим, родом грек, переніс до Володимира свою кафедру. Це підготувало ґрунт для створення на півночі окремої митрополії, з якої утворилася Московська (пізніше Російська) Церква.

Народився в місті Овручі (тепер Житомирської області) від благочестивих, глибоко віруючих православних батьків на прізвище Токареви, десь біля 1620 – 1625 року. З раннього дитинства перебував серед католицького населення, але батьки прищеплювали Макарію вірність до православ’я і звичаїв.
Пам’ять святкується 20 вересня та перенесення можей 26 травня за новим стилем.

Багато молитов узяла свята Церква від святих отців і подвижників благочестя. Але найважливішою з них є та молитва, яку залишив Церкві її Божественний Засновник Господь наш Ісус Христос, чому вона й називається молитвою Господньою.
Ця молитва читається так: «Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі. Хліба нашого насущного дай нам сьогодні. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки. Амінь» (Мф. 6, 9—13).
Коротка ця молитва. Та «наскільки вона стисла в словах, настільки ж вона обширна змістом» — говорить учитель древньої Церкви Тертулліан. Адже вона охоплює все вчення Господа і на пам’ять приводить усі Його уроки та навчання, тому вона воістину є скорочення всього Євангелія».
«Будемо ж, улюблені брати, молитися так, як навчив нас Учитель-Бог! — закликає священномученик Кипріан, єпископ Карфагенський. Яке ж бо благання може бути правдивішим у Отця, як не те, що висловлене устами Сина, Який є істина?».

Преподобномученик Афанасій Брестський народився в благочестивій сім’ї Филиповичів десь біля 1597 року. Історія не лишила якихось відомостей про його батьків. Можна здогадуватися, що вони були люди з мілкої білоруської чи української шляхти, які на той час не відрізнялися. Не відоме також і його світське ім’я. Зі всього видно, що свою освіту отримав у Віленській братській школі, яка випускала багато освічених людей. Він прекрасно знав польську, латинську, грецьку і слов’янську мови, був знайомий з літописами і хроніками, також знав не тільки східну, православну літературу, але і західну, як наприклад творіння блаж. Августина. Сам Афанасій займався навчанням молодих людей у багатих сім’ях.
Пам’ять - 18 вересня, а знайдення мощей - 2 серпня за новим стилем.

Після зруйнування Київської держави упродовж ста років існувало Галицько-Волинське князівство – останній бастіон української державності у княжу добу. На захід на певний час перемістився також центр церковного життя.

Коли восени 1240 року Батий оточив Київ,"не було чути нічого од звуків скрипіння возів його, ревіння безлічі верблюдів його, й од звуків іржання табунів коней його". День і ніч били ворожі тарани у стіни стольного града, ламалися списи, розколювалися щити, а стріли затьмарювали світло. "Многе множество було сили ворожої", – пише літописець. В ніч на 6 грудня татари вдерлися у Київ. Городяни на чолі з воєводою Дмитром, якого прислав князь Галицький Роман, згуртувалися навколо Десятинної церкви. Біля святині зав'язалася "битва велика". Маси людей, шукаючи порятунку, "вибігали і на церкву, і на склепіння церковне, і од тягаря повалилися з ними стіни церковні". Всі церкви стали фортецями, але падали одна за одною: Десятинна церква, Софійський собор, Печерський монастир...

Незважаючи на нестабільне політичне становище в Київській княжій державі протягом ХІІ–ХІІІ століть, православна Церква в ній розросталася і розвивалася, служила духовним потребам народу.

Прийняття християнства й утворення Церкви мали величезне значення для розвитку освіти і всієї національної культури українського народу.