І як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм (Лк. 6, 31).
Євангелист Лука в сьогоднішньому Євангелії передає нам настанову і заповідь Господа нашого Ісуса Христа, як ми повинні чинити з людьми в житті, щоб нам і Богу і людям догодити, і собі придбати добре ім’я і чисту совість і сподобитись обіцяного нетлінного синівства небесного за благочестиву поведінку нашу в земному житті( Лк. 6, 31-36).

Коли ми читаємо євангельські уривки про те, як Христос воскресив мертвого або зцілив тіло людини, ми рідко замислюємося про те, що людське тіло означає для Самого Бога, Який створив його з любов'ю для вічного життя, і що воно мало б означати для нас самих. Якщо б наше тіло не було б Богові дороге, так само цінне і ніжно любиме Ним, як і наша вічна душа, Бог не став би зціляти тіло або піклуватися про його вічне життя після воскресіння мертвих.

У міру нашої віри, у міру відкритості наших сердець, Господь різно нас закликає. У глибині ночі, з сну був викликаний Авраам; його Господь викликав по імені, і Авраам відізвався, і Господь йому велів: вийди з цієї землі своєї, залиш свою спорідненість, відвернись від своїх богів, піди туди, куди Я тебе поведу... Встав Авраам, і пішов, і він залишився в історії і в досвіді всього людства як образ безумовною, досконалої віри.

Друга неділя після Зелених свят присвячується Всім святим, що в землі українській прославились, всім тим від віку померлим, що своїм життям угодили Богові. Душі їхні перейшли до утіх Царства Небесного і в теперішній час своїми молитвами для нас випрошують Божу ласку. Кожен народ має своїх видатних заслужених мужів, яким віддає пошану, ставить сучасним за приклад до наслідування. Кожному українцеві відомі такі імена як свята княгиня Ольга, св. кн. Володимир, Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Тарас Шевченко – це ті світочі святого і суспільно-політичного життя нашої держави, які залишили яскравий слід в історії нашої самобутності.

Ми зараз будемо просити про повноту Святого Духа, Який наповнив Церкву, Котрий в Церкві живе, Якого ми одержали в день, коли нас хрестили і миропомазалі, але Якого ми втрачаємо - гріхом, неуважністю, життям не за Христом. Будемо молитися про те, щоб зійшов на нас Вседержитель Святий Дух, і будемо докладати зусиль, щоб принести ті плоди Святого Духа, які описані святим апостолом Павлом із надр його досвіду: мир, радість, любов, терпіння і інші плоди, які він згадує, і корона яких, вершина яких - самозабутня, жертовна, радісна, яка все віддає любов. Будемо молитися, щоб Господь нам дав Духа, а самі зобов'язуємося нині трудитися над тим, щоб не марно зійшов на нас Святий Дух. Амінь.

День за днем, під керівництвом Матері-Церкви, ми долаємо дні Святої Чотиридесятниці і вже досягли третьої Неділі Великого посту.

І ось в цьому році перед нами лежить час, ще цілісний, час, який перед нами розстилається, як снігова рівнина – чиста, не заплямована. Ми можемо вступити в цю рівнину і почати йти твердою стопою віри, тобто безмежної, досконалої довіри до Бога, з надією, що все буде не по-нашому, а по-Божому. І з посильною любов’ю увійдемо в цей рік, зі щирим покаянням, а покаяння – не плач лише за минуле; це – жахання перед руйнуванням, яке ми вчинили у минулому, і різкий поворот лицем до Бога, з тим щоб йти до Нього, як Петро пішов хвилями, поки він дивився тільки в лице Господнє, не звертаючи уваги на розбурхане море.

Є свята, сила яких полягає в події, що згадується; важливим, визначальним в них, вирішальним для долі людської є те, що відбулося; таким є свято Різдва Христового або свято Воскресіння; вирішальне значення має те, що дійсно в той день Бог став людиною і народився на землі , що саме в той день воскрес Господь, який помер хресною смертю заради нашого спасіння. І є свята, так само як і ікони, які розповідають нам про якусь внутрішню подію, навіть якщо їх історичні обставини не чітко ясні. Таким є свято Введення в храм Пресвятої Богородиці. Щоб історично в стародавньому Єрусалимі справді сталася та подія, яка описується в богослужбовій пісні, – навряд чи можливо, але вона повідомляє нам щось значніше, важливіше про Божу Матір, аніж фізична Її вступ у Святеє Святих, який був заборонений і для Первосвященика.

Часто ми читаємо і в Євангелії, і в Старому Завіті про чудеса і, воістину, можемо бачити їх протягом століть у житті Церкви: чудеса зцілення, чудеса поновлення людського життя силою Божою. І іноді люди - всі ми - задаємо собі питання: що таке чудо? Чи означає воно, що в момент його Бог гвалтує власне творіння, порушує його закони, ламає щось, Ним Самим викликане до життя? Ні: якщо так, то це було б магічну дію, це означало б, що Бог зломив неслухняне, підпорядкував силою те, що слабке в порівнянні з Ним, Який є сильний.

Раз по раз ми чуємо в Євангелії розповіді про людей, які були зцілені від хвороби. У Євангелії це здається таким простим і зрозумілим: от потреба - і Бог на неї озивається. І постає перед нами питання: чому ж це не трапляється з кожним з нас? Кожен з нас має потребу в фізичному зціленні або в зцілення душі, а зцілюються тільки деякі; чому?

Так часто доводиться чути від людей: я молюся, я прагну до Бога, я прагну зустрічі з Ним, - а разом з цим Він ніби залишається мені далеким, не має у мене живого почуття Його близькості...
Сьогоднішнє Євангеліє не засуджує таке ставлення, але мало б розкрити наше серце до чогось іншого. У людини, у сотника була болісна потреба: його слуга помирав, лежав у хворобі. І він звернувся до Христа за допомогою. Христос йому відповів: Я до тебе прийду... І що ж відповів Йому сотник? - Ні! Не приходь! Я недостойний, щоб Ти зайшов під мій дах, - достатньо одного Твого слова, сказаного тут, щоб здоров'я та життя повернулися моєму слузі...

При читанні слів Спасителя про те, що можна було б жити так просто, так безтурботно, якщо душею не дбати про їжу і пиття, а тілом - про те, як одягтися, два різні почуття борються в нас.