Петро і Февронія Муромські - подружжя, святі, найяскравіші особи Святої Русі, своїм життям відобразили її духовні цінності і ідеали.
Історія життя цих святих чудотворців багато століть існувала в переказах Муромської землі, де вони жили і де зберігаються їх чесні мощі.
Записав оповідання про благовірних Петра і Февронію в XVI ст. талановитий літератор, широко відомий в епоху Івана Грозного, Єрмолай Єразм. Зберігши в житії фольклорні риси, він створив дивну поетичну повість про мудрість і любов.

14 лютого мільйони людей в усьому світі вітають один одного з «днем святого Валентина», який прийнято також називати «днем закоханих». Мільйони подарунків та листівок-«валентинок» купуються з нагоди «свята». Переважна більшість з тих, хто відзначає цей день, обманюючись нібито церковною назвою та іменем святого Валентина, вважають, що роблять добру, а можливо навіть і благочестиву справу. Адже і Бог є Любов, і святий Валентин нібито постраждав за те, що попри заборону римського імператора вінчав закоханих.
Насправді ж «день святого Валентина» ні за своєю історією, ні за традиціями відзначення не має нічого спільного ані зі святістю, ані з благочестям, ані із заповіданою Богом любов’ю.

День 14 лютого, на який в календарі Католицької церкви припадає святого Валентина, віднедавна став суспільним каменем спотикання. Серед українців не так багато тих, хто живе за цим календарем, однак під впливом масової комерційної культури в наш побут увійшло це свято під назвою День закоханих. Більше того, за участю пишучої братії, це свято обросло різними міфами, у т.ч. з елементами еротизму.
Пропонуємо вам добірку «святкових» матеріалів з різних джерел, котрі об’єднані однією підтемою – «Чи причетний св.Валентин до Дня закоханих?»

8 липня Православна Церква згадує святих – Петра і Февронію. У історії Церкви не так багато святих, які прославилися виключно любов'ю і вірністю один до одного. Цей день багато хто називає православним день Закоханих, бо Петро і Февронія – заступники щасливого шлюбу. І хоча цей день не відомий і не перетворений на комерційний проект, як 14 лютого, все ж ті, хто шукає небесного заступництва своїй любові, можуть сміливо сьогодні звертатися в молитвах до Петра і Февронії. Згідно церковному переданню, Петро був молодшим братом Павла, що княжив в Муроме, і одружувався на Февронії тому, що загадкова дочка бджоляра зцілила його від прокази. Це відбувалося в кінці XII століття. Одруження князя на молодій селянці викликало багато шуму і засудження серед городян. Але Февронія, мудра немов Василина Прекрасна, відмінно знала, що головне для неї – володіти серцем свого чоловіка. Дуже скоро юна Февронія стала княгинею, і вони «почали жити благочестиво, ні в чому не переступаючи Божі заповіді». 

Любов буває різна. Якщо ми говоримо про те, що найчастіше мається на увазі під любов'ю, - про любов-пристрасть, то з цим, звичайно, зовсім не до Петра і Февронії, а, скажімо, до Трістана та Ізольди і до роману про них. Любовний напій - прекрасна метафора цієї пристрасті, від якої "зносить дах" настільки, що все інше не просто втрачає сенс і значення, але й фактично перестає існувати. З нею неможливо боротися: вона не призначалася йому, як і він - їй, вона заміжня за іншим, як і він одружений на іншій, але в усьому світі для нього є тільки вона, як і для неї - тільки він. Ця пристрасть може тривати все життя (а може бути - і ще довше), але недарма вона показана як гріховна: на її основі практично неможливий сімейний союз. Вона самоціль і самоцінність, але в цьому і її головна слабкість.
"Повість про Петра і Февронію" скоріше говорить про любов-призначення. Умова Февронії - це не прагматична спроба не втратити свій шанс і отримати максимальну вигоду для себе з ситуації, що склалася, а знання власного призначення. Февронія з самого початку знає не тільки те, що Петро спробує її обдурити, але і те, що в кінцевому рахунку вона стане його дружиною. Тому що вона призначена йому, а він - їй.

Незабаром вся Україна відзначатиме свято, про яке на двадцятому році української незалежності дивно було б і чути. Це так званий День святого Валентина. Здавалося б яку шкоду може принести це солодко-рожево-пухнасте свято людині? Тут потрібно зупинитись з роздумами і перенестися у царину історії. Усе розпочалося у сиву давнину зі свята Луперкалій, яке святкувалося під час Новорічного фестивалю, присвяченого богині кохання Juno Februata – Юноні Нестримній. Від слова Februata походить і назва місяця Februarius (слов. Фебруарій, рос. Февраль). Луперкалії, як вважалося, започаткували засновники Риму – Ромул і Рем на честь вовчиці, яка вигодувала їх своїм молоком (лат. lupа – вовчиця). У цей час пастухи починали спарювати худобу, у якої, як годилось у ті часи, був свій покровитель – бог Фавн, відомий, також, під іменами Пан, Сатир, а ще – Луперк (охоронець від вовків). Фавн (від лат. fatuor –бути одержимим) – древньоіталійський бог плодючості, основною рисою якого була сексуальна одержимість і розпущеність. Не вдаючися у деталі, про які було б непристойно писати на сторінках пристойної газети, обмежимося коротким висновком – у плані інтиму Фавн був абсолютним збоченцем. Йому і був присвячений обряд. На жертовному вівтарі забивали козла – найсмачнішу для вовка тварину, і собаку – тварину для вовка найненависнішу.

Святителям Афанасію й Кирилу, архієпископам Олександрійським, призначено спільне святкування на знак глибокої вдячності Святої Церкви за багаторічну безперестанну працію для утвердження догматів Православної віри і ревного захисту їх від єретичних вчень. Святитель Афанасій, архієпископ Олександрійський, великий отець Церкви і стовп Православ’я, народився близько 297 року в місті Александрії в родині благочестивих християн. Він дістав гарну світську освіту, але ще глибші знання набув через старанне вивчення Святого Письма. З юних років майбутній великий святитель Афанасій став відомим Александрійському Патріархові, святому Олександрові (пам’ять 29 травня) за таких обставин.
Одного разу група дітей, серед яких перебував і отрок Афанасій, гралася на березі моря. Діти-християни вирішили хрестити своїх однолітків-язичників. Отрок Афанасій, якого діти обрали “єпископом”, звершував хрещення, у точності повторюючи слова, чуті ним в церкві при цьому таїнстві. Все це спостерігав з вікна Патріарх Олександр. Потім він звелів привести до себе дітей і їх батьків, довго розмовляв з ними і, впевнившись, що хрещення, здійснене дітьми в грі, було у всьому відповідне з церковним уставом, визнав хрещення дійсним і доповнив його миропомазанням. З цього часу Патріарх спостерігав за духовним вихованням юного Афанасія і згодом приєднав його до кліру, спочатку читцем, а потім посвятив в сан диякона.