На початку ХІІ ст. майже вся Київська держава вже була християнською. Лише окремі її глухі куточки на північному сході залишалися в руках язичників. Так і земля Муромська, яка входила до складу Чернігівського князівства, ще перебувала в пітьмі язичницьких вірувань. В древні часи там були поселення фінських племен, таких, як мурома, меря і мордва. Із дванадцяти синів рівноапостольного князя Володимира два наймолодших, Борис і Гліб, найпізніше отримали князівські наділи і аж в північно-східних землях. Борису був призначений Ростов, а Глібу — Муром.
Оскільки на цих землях християнство розповсюджене було мало, молодим князям довелося досить нелегко. Особливо Глібу, тому що Муромці демонстрували затяту язичницьку впертість. Зважаючи на це, князь Гліб навіть не побажав жити в Муромі і поселився в 12 верстах від міста, на річці Ішні. Зовсім недовго управляв муромською землею святий князь Гліб, і за такий короткий час зробити щось серйозне щодо християнізації краю було просто неможливо. Довгий час ніхто з чернігівських князів не хотів брати Муром до себе в наділ. Але княжий з’їзд у Любечі в 1097 році затвердив Муром за сином Чернігівського, а потім великого Київського князя Святослава Ярославовича — Ярославом, у святому хрещенні Костянтином. Це був внук Ярослава Мудрого і правнук Володимира — хрестителя Руси-України. Після святого Гліба він став першим муромським князем-родоначальником князів муромських і рязанських.
Отож, у 1097 році князь Костянтин з княгинею Іриною, синами Федором (15 років) і Михайлом (12-13 років), з вірними боярами, священиками, слугами та нечисленною військовою дружиною відправився на пошуки далекого Мурома. Про відсутність доріг і переправ через ріки, про пересування лише на конях годі говорити. Подорож продовжувалася декілька місяців, княжі діти нарівні з дорослими терпіли всі труднощі. Нарешті ліс розступився, і перед княжим загоном відкрився величезний луг, за яким виднілося місто Муром. Яке то було місто? Велике село з дерев’яними хатами, вкритими соломою, але від неприятелів обнесене високим валом. Князь Костянтин розташував свій загін на узліссі на відпочинок та для початку переговорів.
Муромці також зрозуміли, що знову прибув новий удільний князь управляти ними, і почали агресивно готуватися до переговорів. “Забирайся, князю, звідси, поки живий, ні тебе, ні твоєї віри ми не бажаємо! Не дозволимо тобі володіти нами”, — такі зухвалі слова почув князь від старійшин, що прийшли з міста і відповів: “Прийшов я до вас з любов’ю і відкритим серцем. Я ваш князь і хочу вам добра. Як доказ моїх добрих намірів завтра у ваше місто я пришлю свого меншого сина без зброї, як підтвердження того, що нападати на вас я не хочу, а хочу бути вашим добрим господарем. Наша віра християнська вчить нас бути зі всіма в мирі. І я готовий любити вас як своїх дітей”. Пошепотілися старійшини між собою та й повернулись до міста на раду. Чули цю розмову сини князя Костянтина.
Задумався молодий княжич Михайло про завтрашній день, про те, що йому треба буде йти до цих злих людей. Відраджували князя від цих планів бояри, бо розуміли, що тут вірогідна смерть його сина. Але князь дав слово і всю ніч лише молився за своє чадо, серце батькове страждало невимовно. Бачив він, як вночі біля палатки молився на колінах його юний Михайло. Укріпляв його Господь і дав сили виконати батьківську волю, бо ж навіть смерті він не боявся. Покликав батько сина до себе, обняв його, перехрестив його та й відпустив спати. На ранок і князь, і діти, і військова дружина — всі були на ногах. Княжич Михайло, отримавши від батька благословення і попрощавшись з усіма, пішов до міста. А там, уже всі жителі Мурома були на валу і слідкували, як до них іде фактично дитина, під променями вранішнього сонця, що тільки сходило.
Не просто дитина, а сяючий небожитель у всій своїй дитячій чистоті. Й близько не схожий на тих ідолів, яким вони до цього часу поклонялися. Заціпеніли муромці на валу, дивлячись на це чудодійство. Вони вже були готові відкрити не лише міські ворота, але й свої серця та прийняти його з істиною любов’ю. Але знайшовся серед них один жорстокий чоловік з кам’яним серцем, який зумів випустити стрілу у святого отрока. Жахливий крик пролунав одночасно і в княжому стані і серед муромців. Всі разом, з двох протилежний сторін, залишивши зброю, кинулись до святої дитини, що лежала на землі вже без ознак життя. Почуття великого жалю за тим, що сталося, об’єднало дві ще декілька хвилин назад ворожі сторони. Тіло святого княжича Михайла понесли в місто і там земля муромська зі словами каяття прийняла його. Князь Костянтин з дружиною були прийняті до міста, але йому зразу ж нагадали про неприйнятність його віри. Та він і сам не мав особливого бажання впроваджувати віру силою.
З обного боку йому з цим питанням стало наче б то простіше. З іншого — серед язичників найбільш агресивні ще не втратили надію вбити самого князя, або хоча б вигнати його з Мурома. Якось перед його двором зібрався великий натовп зі зброєю, а хто з дрючками в руках. Та князь Костянтин взявся за іншу “зброю”. Разом з духовенством, слугами та сином Федором він став на молитву, потім взяв ікону Богоматері, яку привіз із Києва, і вийшов з нею на вулицю. Натовп надто захвилювався, і сталося справжнє диво: головні заколотники, а за ними і всі інші попадали на землю і почали просити охрестити їх. Радості князя Костянтина не було меж, і він призначив час і місце на річці (то була Ока) для урочистого хрещення муромців. Події, які відбулися майже століття назад у Києві, хоч у значно менших обсягах, були повторені в Муромі.
Старі, дорослі і малі прийшли до Оки і вступили у воду. Князь Костянтин з дружиною стояли на березі, а священнослужителі приступили до хрещення народу. Потім на новоохрещених були одягнуті білі одежі та хрести, і з хрестами в руках вони вирушили до церкви. За навернення муромців до християнської віри князь у великій радості надсилав Господу свої подячні молитви. Так, завдячуючи його зусиллям Муром став християнським містом. Доречно згадати, що Лаврентіївський літопис під 1096 роком повідомляв, що вже тоді в Муромі існував Спаський монастир. Його спорудження приписується благовірному князю Костянтину. Після охрещення муромців він дійсно з величезною енергією взявся за будівництво по селах і містах муромської землі храмів і монастирів. Вірогідно, найпершим у Муромі був побудований Благовіщенський храм, де й було перезахоронено святого Михайла. У своєму князівстві Костянтин був дійсно добрим господарем, усмиряв ворогуючих, навчав заблудлих, захищав удів, сиріт та убогих, втішав скорботних.
Він став істинним праведником Господнім. Віра Христова повністю розповсюджувалась і в сусідній Рязанській землі, яка також перейшла під владу князя Крстянтина. У 1129 році скінчилося земне життя благовірного князя Костянтина. Його також похоронили в Благовіщенському храмі, там вже спочивав і його старший син Федір. У ХVІ ст. замість старого дерев’яного був побудований новий кам’яний собор, а біля нього засновано Благовіщенський монастир. Там і до сьогоднішнього дня спочивають святі нетлінні мощі трьох просвітителів землі муромської, що прийшли з Києва. Згадана ікона Богоматері була визнана чудотворною і поіменована Муромською. Зберігалася також у Благовіщенському, але в 1291 році була перенесена в кафедральний собор м. Рязані. Її святкування встановлено 25 квітня.
Підготував: Борис Самбор
Оскільки на цих землях християнство розповсюджене було мало, молодим князям довелося досить нелегко. Особливо Глібу, тому що Муромці демонстрували затяту язичницьку впертість. Зважаючи на це, князь Гліб навіть не побажав жити в Муромі і поселився в 12 верстах від міста, на річці Ішні. Зовсім недовго управляв муромською землею святий князь Гліб, і за такий короткий час зробити щось серйозне щодо християнізації краю було просто неможливо. Довгий час ніхто з чернігівських князів не хотів брати Муром до себе в наділ. Але княжий з’їзд у Любечі в 1097 році затвердив Муром за сином Чернігівського, а потім великого Київського князя Святослава Ярославовича — Ярославом, у святому хрещенні Костянтином. Це був внук Ярослава Мудрого і правнук Володимира — хрестителя Руси-України. Після святого Гліба він став першим муромським князем-родоначальником князів муромських і рязанських.
Отож, у 1097 році князь Костянтин з княгинею Іриною, синами Федором (15 років) і Михайлом (12-13 років), з вірними боярами, священиками, слугами та нечисленною військовою дружиною відправився на пошуки далекого Мурома. Про відсутність доріг і переправ через ріки, про пересування лише на конях годі говорити. Подорож продовжувалася декілька місяців, княжі діти нарівні з дорослими терпіли всі труднощі. Нарешті ліс розступився, і перед княжим загоном відкрився величезний луг, за яким виднілося місто Муром. Яке то було місто? Велике село з дерев’яними хатами, вкритими соломою, але від неприятелів обнесене високим валом. Князь Костянтин розташував свій загін на узліссі на відпочинок та для початку переговорів.
Муромці також зрозуміли, що знову прибув новий удільний князь управляти ними, і почали агресивно готуватися до переговорів. “Забирайся, князю, звідси, поки живий, ні тебе, ні твоєї віри ми не бажаємо! Не дозволимо тобі володіти нами”, — такі зухвалі слова почув князь від старійшин, що прийшли з міста і відповів: “Прийшов я до вас з любов’ю і відкритим серцем. Я ваш князь і хочу вам добра. Як доказ моїх добрих намірів завтра у ваше місто я пришлю свого меншого сина без зброї, як підтвердження того, що нападати на вас я не хочу, а хочу бути вашим добрим господарем. Наша віра християнська вчить нас бути зі всіма в мирі. І я готовий любити вас як своїх дітей”. Пошепотілися старійшини між собою та й повернулись до міста на раду. Чули цю розмову сини князя Костянтина.
Задумався молодий княжич Михайло про завтрашній день, про те, що йому треба буде йти до цих злих людей. Відраджували князя від цих планів бояри, бо розуміли, що тут вірогідна смерть його сина. Але князь дав слово і всю ніч лише молився за своє чадо, серце батькове страждало невимовно. Бачив він, як вночі біля палатки молився на колінах його юний Михайло. Укріпляв його Господь і дав сили виконати батьківську волю, бо ж навіть смерті він не боявся. Покликав батько сина до себе, обняв його, перехрестив його та й відпустив спати. На ранок і князь, і діти, і військова дружина — всі були на ногах. Княжич Михайло, отримавши від батька благословення і попрощавшись з усіма, пішов до міста. А там, уже всі жителі Мурома були на валу і слідкували, як до них іде фактично дитина, під променями вранішнього сонця, що тільки сходило.
Не просто дитина, а сяючий небожитель у всій своїй дитячій чистоті. Й близько не схожий на тих ідолів, яким вони до цього часу поклонялися. Заціпеніли муромці на валу, дивлячись на це чудодійство. Вони вже були готові відкрити не лише міські ворота, але й свої серця та прийняти його з істиною любов’ю. Але знайшовся серед них один жорстокий чоловік з кам’яним серцем, який зумів випустити стрілу у святого отрока. Жахливий крик пролунав одночасно і в княжому стані і серед муромців. Всі разом, з двох протилежний сторін, залишивши зброю, кинулись до святої дитини, що лежала на землі вже без ознак життя. Почуття великого жалю за тим, що сталося, об’єднало дві ще декілька хвилин назад ворожі сторони. Тіло святого княжича Михайла понесли в місто і там земля муромська зі словами каяття прийняла його. Князь Костянтин з дружиною були прийняті до міста, але йому зразу ж нагадали про неприйнятність його віри. Та він і сам не мав особливого бажання впроваджувати віру силою.
З обного боку йому з цим питанням стало наче б то простіше. З іншого — серед язичників найбільш агресивні ще не втратили надію вбити самого князя, або хоча б вигнати його з Мурома. Якось перед його двором зібрався великий натовп зі зброєю, а хто з дрючками в руках. Та князь Костянтин взявся за іншу “зброю”. Разом з духовенством, слугами та сином Федором він став на молитву, потім взяв ікону Богоматері, яку привіз із Києва, і вийшов з нею на вулицю. Натовп надто захвилювався, і сталося справжнє диво: головні заколотники, а за ними і всі інші попадали на землю і почали просити охрестити їх. Радості князя Костянтина не було меж, і він призначив час і місце на річці (то була Ока) для урочистого хрещення муромців. Події, які відбулися майже століття назад у Києві, хоч у значно менших обсягах, були повторені в Муромі.
Старі, дорослі і малі прийшли до Оки і вступили у воду. Князь Костянтин з дружиною стояли на березі, а священнослужителі приступили до хрещення народу. Потім на новоохрещених були одягнуті білі одежі та хрести, і з хрестами в руках вони вирушили до церкви. За навернення муромців до християнської віри князь у великій радості надсилав Господу свої подячні молитви. Так, завдячуючи його зусиллям Муром став християнським містом. Доречно згадати, що Лаврентіївський літопис під 1096 роком повідомляв, що вже тоді в Муромі існував Спаський монастир. Його спорудження приписується благовірному князю Костянтину. Після охрещення муромців він дійсно з величезною енергією взявся за будівництво по селах і містах муромської землі храмів і монастирів. Вірогідно, найпершим у Муромі був побудований Благовіщенський храм, де й було перезахоронено святого Михайла. У своєму князівстві Костянтин був дійсно добрим господарем, усмиряв ворогуючих, навчав заблудлих, захищав удів, сиріт та убогих, втішав скорботних.
Він став істинним праведником Господнім. Віра Христова повністю розповсюджувалась і в сусідній Рязанській землі, яка також перейшла під владу князя Крстянтина. У 1129 році скінчилося земне життя благовірного князя Костянтина. Його також похоронили в Благовіщенському храмі, там вже спочивав і його старший син Федір. У ХVІ ст. замість старого дерев’яного був побудований новий кам’яний собор, а біля нього засновано Благовіщенський монастир. Там і до сьогоднішнього дня спочивають святі нетлінні мощі трьох просвітителів землі муромської, що прийшли з Києва. Згадана ікона Богоматері була визнана чудотворною і поіменована Муромською. Зберігалася також у Благовіщенському, але в 1291 році була перенесена в кафедральний собор м. Рязані. Її святкування встановлено 25 квітня.
Підготував: Борис Самбор
