14 липня 2004 року у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі відбувся Помісний собор Української Православної Церкви, який причислив до сонму святих митрополита-мученика, українця Арсенія Мацієвича. Так сталося що протягом свого життя митрополит Ростовський Арсеній Мацієвич носив три імені: під час народження батьки його назвали Олександром, чернече ім'я митрополита було Арсеній, а мученицьку смерть прийняв митрополит під ім'ям розстриги Андрія Враля (брехуна).
В історію Православної Церкви в російських землях митрополит, українець за походженням увійде як ревний відстоювач прав Церкви, на яку зазіхали російські імператори та імператриці. Митрополит Арсеній був противником духовного регламенту, який був введений імператором Петром І, відстоював відновлення патріаршества в Росії, захищав матеріальний стан духовенства, монастирів, та земельних церковних угідь, на які зазіхала ненаситна імперська машина. Найбільше ж він виступав проти царського свавілля у керівництві церковним життям та устроєм.
Архієпископ Філарет (Гумілевський) писав про митрополита Арсенія Мацієвича: «Доки Дух Благодаті перебуває з Церквою (а він буде перебувати з правдивою Церквою до кінця світу), то, який би не був дух часу, в Церкві не може не бути подвижників Духа Христового!».
Митрополит Арсеній походив з волинського шляхетського роду і народився з місті Володимир-Волинському 1697 року. Виховувався у священичій родині. Батько його був настоятелем невеличкої Спасової церкви в місті Володимирі-Волинському. Про свою першу освіту сам митрополит писав пізніше, що «для науки я був у тамошній Володимирській, а також у Варенжській і Львівській Академіях, а року 1715 приїхав до Києва для того, щоб продовжити науку в Могилянській колегії». Потяг до чернецтва заставив молодого спудея дещо перервати науку і 1716 року ми бачимо його вже в Новгород-Сіверському Спасо-Преображенському монастирі. За мазепиних часів цей монастир славився як великий освітній центр. Заслуга в цьому лежала на архієпископу Чернігівському Лазарі Барановичу (+1693), який до речі свого часу говорив: «Хочемо єднання з Росією, але автономного, бо Українська Церква культурніша за Російську, а духовенство - основа держави, її душа». Україна на початок XVIII століття і в політичному і в церковному відношенні була залежна від Російського самодержавця. Олександр Мацієвич, будучи свідомий цього, в 19 років приймає чернечий постриг з іменем Арсенія. Але вже через два роки продовжує навчання в Києво-Могилянській Академії. Лише 1726 року освічений, обдарований проповідник ієромонах Арсеній починає свій пастирський шлях. В ієромонахи його рукоположив єпископ Переяславський Кирило Шумлянський в митрополичій кафедрі Святої Софії. Два роки він проповідує при Києво-Софійському митрополичому дворі, потім рік у Києво-Печерській Лаврі, а вже 1729 року він приїздить до Чернігова і зупиняється у Свято-Троїцькому Іллінському монастирі. Неабиякий вплив на молодого ієромонаха справив тамтешній єпископ Іродіон Жураківський, ревний прихильник всього церковного і противник втручання світської влади у церковні справи.
Недовго затримався обдарований проповідник в Чернігові. Російська влада в той час займалася колонізацією і християнізацією Сибіру. На заснованій Тобольській кафедрі були ієрархи, вихідці з України, випускники Київської Академії. Митрополитом Тобольським на той час був Антоній Стаховський, який викликав до себе ієромонаха Арсенія Мацієвича з дозволу Святішого Синоду. З Сибірським віце-губернатором А. Плещеєвим отець Арсеній прибув у Тобольськ на початку 1731 року, повністю в далекій дорозі знесилений і хворий. Як обіцяв, митрополит Антоній Стаховський призначив ієромонаха Арсенія проповідником, та викладачем в школі, що була створена при Тобольському архієрейському домі. Організація церковного життя того часу в Сибіру була в занепаді через те, що постійно в сферу життя єпархії втручалася світська казенна влада. На листи в Санкт-Петербург, які раз-по-раз відправляли Тобольські владики ніхто не реагував. Попередники митрополита Антонія Стаховського, Філофей Лещинський та Іоан Максимович чимало потрудилися на цій кафедрі в плані просвічення світлом Христової віри корінного населення Сибіру. Молодий ієромонах Арсеній Мацієвич безпосередньо зустрівся з тяжкою працею. Грубі відносини поміж усіма, так звана «кулачна наука» все це негативно впливало на освіченого молодого ченця. В Україні ніколи ієромонах Арсеній Мацієвич такого не зустрічав.
Після трьох років тяжкої праці о. Арсеній відпрошується в митрополита Антонія Стаховського до свого рідного Чернігова. Але повернення назад додому не було простим. І тому добираючись в Україну ієромонах Арсеній Мацієвич спочатку завітав до Холмогорської єпархії, якою тоді керував на півночі Росії його приятель по академії архієпископ Герман Копцевич. Пробув там ієромонах Арсеній Мацієвич ціле літо 1733 року, а на зиму відбув на подвиги до Соловецького монастиря. Перебування в цій твердині Православ'я на півночі дало багато досвіду для отця Арсенія. Але на нього чекали важкі випробовування. Коли ієромонах Арсеній повернувся назад до Холмогор, то владика Герман мав для нього непросту пропозицію - стати священиком морської Камчатської експедиції. Велика північна експедиція не була вдалою. Протягом 1734-35 років експедиція то вирушала, то знову поверталася назад. Врешті решт російський уряд заарештував всіх її провідників. Отець Арсеній був посаджений в Пустозерську в'язницю, довго в ній мучився. Тільки в січні 1737 року за нього заступився ще один приятель архієпископ Амвросій Юшкевич (1690-1745). Він неабиякий мав вплив на російських імператриць Анну Іоанівну, регентшу Анну Леопольдівну, а потім і на Єлизавету Петрівну. 25 січня 1737 року за поданням Святішого Синоду о. Арсенія було звільнено і він прибув до Санкт-Петербурга. Через свою підсудність, яка ще продовжувалась ієромонаху Арсенію не дозволили виїхати в Лондон, куди він був призначений, як проповідник при посольстві Росії. Згодом 13 вересня 1738 року Святійший Синод призначив його екзаменатором ставлеників у священство і законовчителем Кадетського сухопутного корпусу. 28 вересня 1739 року ієромонах Арсеній Мацієвич стає законним вчителем гімназії при Академії наук.
Весь цей час в Санкт-Петербурзі о. Арсеній ніс послух під мудрим керівництвом архієпископа Амвросія Юшкевича, якого 20 травня 1740 року було призначено Новгородським владикою і першим членом Святійшого Синоду. У столиці Російської імперії архієпископ Новгородський мав своє подвір'я, при якому і жив ієромонах Арсеній Наближалася епоха дочки російського імператора Петра І Єлизавети. Поступово страшний період біронівщини відходив у небуття. В цей час багато постраждало вищого духовенства, в тому числі і з України. Підступна самодержавна імператриця Анна Іоанівна з протестантом і своїм найближчим фаворитом німцем Біроном всіх підозрювала у зраді. Після смерті нестерпної Анни Іоанівни її наступниця, племінниця, регентша Анна Леопольдівна була лінива до влади. Імператор Іоан VІ Антонович був ще малий. Підступно продовжував керувати ще Бірон. Цього часу осиротіла Тобольська кафедра. 27 березня 1740 року упокоївся митрополит Антоній Стаховський. На його місце призначили Чернігівського єпископа Никодима Скребницького, який вирушивши на кафедру до Сибіру змушений був повернутися назад через хворобу, яка застала його в дорозі. Від Тобольської кафедри митрополит Никодим відмовився. 19 січня 1741 року іменем дитини імператора Іоана VI Святійший Синод запропонував дати достойних кандидатів на Тобольсько-Сибірську кафедру. Серед цих кандидатів жереб впав на ієромонаха Арсенія Мацієвича і 10 березня 1741 року цариця Анна Леопольдівна наказала поставити ієромонаха Арсенія митрополитом Тобольським і всього Сибіру. Через п'ять днів в храмі Казанської Божої Матері відбулася хіротонія отця Арсенія. Перед своєю хіротонією, підписуючи присягу, ієромонах Арсеній сміливо зробив свою правку, а саме - до слів «обіцяю... у всьому завжди коритися Синодові» дописав: « яка від Христа і Апостолів походить через хіротонію». Це була принципова позиція, оскільки ієромонах Арсеній через неї заявляв, що він буде коритися тільки Синодові - церковній владі, а не світській. Цю дописку помітили в Синоді, але ніяк не зреагували. Через двадцять літ митрополиту Арсенію про це ще нагадають.
Митрополит Тобольський Арсеній шанував царівну Єлизавету, як і більшість розумних людей тодішньої Росії. Вона чекала свого часу. Він був вже близько. Коли святитель від'їздив до Сибіру, то зробив прощальний візит до Єлизавети та низько їй вклонився і сказав слова, які стали пророчими: «Пом'яни мене, владичице, коли прийдеш у царство своє!». Не встиг митрополит дістатися Тобольська, як Єлизавета Петрівна зійшла на імператорський трон і про нього та його слова не забула. Однак митрополит Арсеній все таки дістався вже Тобольська з жахливими ознаками морської недуги: з відкритими ранами на руках і ногах, з поріділим волоссям, блідий та втомлений, як свідчить нам його життєписець священик М. Попов. Уже на початку свого митрополитства в Тобольську святитель Арсеній мав неприємну сутичку з Колегією економії, яка втручалася в його церковні справи. Застав напіврозваленою митрополит Арсеній і церковну Тобольську колегію. Жодних коштів на її утримання з центру не приходило. Не вистачало і викладачів, які були переважно з українців. Все це взявся митрополит виправляти.
2 січня 1742 року прийшов наказ від імператриці Єлизавети про те, щоб митрополит Арсеній негайно прибув до столиці. І 1 лютого, належно не поправивши церковні справи в Тобольську, митрополит знову вирушив в далеку дорогу і 29 березня прибув в Санкт-Петербург. На нього вже очікувала вдячна, добра до українців і навіть всього українського Єлизавета Петрівна. Після своєї коронації імператриця 28 травня 1742 року видала наказ перевести Арсенія, митрополита Тобольського, на Ростовську кафедру і бути йому Святійшого Синоду членом. Посприяли такому рішенню два українці - архієпископ Амвросій Юшкевич та граф Олексій Розумовський (Розум).
За часів правління імператриці Єлизавети митрополит Арсеній управляв Ростовською кафедрою більш менш спокійно. Правда були і деякі непорозуміння. Святійший Синод пригадав все таки митрополиту Арсенію присяжну архієрейську грамоту, в якій він вніс від себе дописи. Правда ця справа не набула певного розслідування і ніщо не загрожувало управляти Ростовською кафедрою для митрополита Арсенія. В 1753 році він підніс імператриці дві свої книги «Обличение на книгу роскольническую» і «Возражение на пашквиль лютеранський». Єлизавета була дуже задоволена цими працями і послала митрополиту угорського вина для того, щоб він лікувався ним. Найбільш цікавою в роки правління «матушки» Єлизавети видається ініціатива митрополита Арсенія Мацієвича про відновлення Патріаршого устрою в Російській Церкві, який був скасований її батьком Петром І. 15 квітня 1742 року скориставшись прихильністю і добротою імператриці Єлизавети митрополит Арсеній подав їй записку «О благочинії церковном», в якій обґрунтував необхідність відродження патріаршества. Записка ця наробила великого розголосу серед вищого і нижчого духовенства. Влада занепокоїлась і піднесла Єлизаветі такі аргументи, що мовляв не слід ображати пам'ять Петра Великого, вашої величності батька і скасовувати «Духовний регламент» ним запроваджений.
Окрім загально церковних справ, митрополит Арсеній займався налагодженням розхитаного церковного устрою в Ростовській єпархії. Вона була за межами великою, але усіма справами митрополит керував дбайливо. Спочатку навів порядок в архієрейському домі, налагодив єпархіальний суд, дбав про матеріальний стан духовенства, яке в більшості своїй було бідним. Постійно він у своїх адміністративних ділах наштовхувався на супротив світської влади, але не корився їй. «Літописець о Ростовських архієреях» так характеризує митрополита Арсенія: «Владика Арсеній - високо справедливий, він наказуючий і суворий, але він завжди вибачливий. Суворий він був для тих, хто не виконував своїх обов'язків, а хто був ревний, до тих був радісний. Кажуть, що Арсеній до всіх був милостивий».
Ще за імператриці Єлизавети в митрополита Ростовського були дрібні непорозуміння то з Колегією економії, то з Святійшим Синодом. Так 1745 року митрополит Арсеній Мацієвич попросився на спокій через хворобу, яка його мучила ще з часів його перших поїздок до Сибіру. Святійший Синод нібито навіть із задоволенням підтримав рішення митрополита піти на спокій і поселитися в Спасо-Преображенському монастирі Новгород-Сіверська, в якому митрополит свого часу прийняв свій чернечий постриг. Так згідно рішення Синоду було призначене жалування і утримання митрополита в цьому монастирі. Імператриця Єлизавета цієї постанови Синоду не підтримала. Найбільш вразливою для митрополита стала свята справа - канонізація митрополита Ростовського Димитрія Туптала (+1709), пам'ять про якого жила серед ростовців і ширилися чутки, що хто звертається в молитвах до цього угодника Божого, то отримує зцілення. Питання про канонізацію митрополита Димитрія Ростовського набувало широкого розголосу. Синод доручив митрополиту Арсенію взяти цю справу під контроль і зібрати в Ростовському архієрейському домі всі неопубліковані праці митрополита Димитрія, головно його проповіді. Владика Арсеній довго працював над цим дорученням і зібравши все, надіслав у січні 1760 року не Святішому Синодові безпосередньо, а обер-прокуророві князю Василію Козловському. Це викликало велике незадоволення серед тодішніх членів Синоду, які винесли таку постанову: «За таке його, митрополита, потрібно віддати судові. Але Святійший Правлячий Синод, з своєї милості, беручи до уваги його старість і слабке здоров'я, вибачає йому». Цю постанову підписали: архієпископ Новгородський Димитрій Сєчєноч та архієпископ Петербурзький Сильвестр Кулябка. Важко зрозуміти чому саме така справа пов'язана із висилкою проповідей митрополита Димитрія Ростовського викликала так багато обурення з боку синодалів, адже митрополит Арсеній їх надіслав обер-прокуророві того ж Синоду. Цікаво й те, що ці праці були опубліковані лише через 26 років. Так довго зволікали із насліддям митрополита Димитрія Ростовського.
Справа канонізації митрополита Димитрія Ростовського була для митрополита Арсенія святою. Він поспішав це зробити ще за імператриці Єлизавети, але та розпорядившись про все і особливо про виготовлення раки, з якихось причин справу цю відклала на невизначений термін. Час йшов. На російський трон зійшла після смерті Єлизавети, вольова і жорстока Катерина II, яка стратила свого чоловіка імператора Петра III. Вона добре знала про не менш вольового митрополита Ростовського Арсенія. Навіть його боялася. При дворі подейкували, що імператриця мала зустріч з ним для того, щоб його переконати на свою сторону, але митрополит Арсеній наговорив їй такого, що та заткнувши вуха втекла. Напевно це була якась легенда. Але свою ненависть до митрополита Катерина показала відразу і в листі до Адама Валсуф'єва писала: «Понеже я знаю владолюбство і скаженість ростовського владики, я боюся, щоб він не поставив раку Димитрія Ростовського без мене», тобто не канонізував його без «її величності». Перенесення мощів святителя Димитрія відбулося урочисто в неділю 25 травня 1763 року в присутності імператриці Катерини II. Але на урочистостях не було вже митрополита Арсенія, бо 14 квітня його позбавили сану і відправили в заслання на північ Росії.
Причиною такого несправедливого рішення по відношенню до митрополита Арсенія Мацієвича стала справа Святійшого Синоду порушена проти двох його донесень в той же Синод від 6 і 15 березня 1763 року. Захисник прав Православної Церкви не міг стерпіти тієї наруги, яку вчинив уряд імператриці Катерини відносно церковних земель. Створена самодержицею «Особлива комісія» почала працювати 29 листопада 1762 року відбираючи церковні землі в монастирів та парафій. Володіння церковними землями і селянами забезпечувало матеріальне існування усіх церковних інституцій. Розпочався великий хаос у стосунках Церкви, її ієрархів із державними чиновниками. Поміщики фактично грабували церковні землі, монастирі закривалися, церковні селяни переходили в руки ненаситних дворян. Все це не могло не викликати обурення віруючих. Розпочалися селянські повстання, які зухвало придушувались. Митрополит Арсеній став в оборону прав Церкви. Його спочатку підтримували інші єпископи, переважно українці. В Синоді відкрито сприяв такій політиці Катерини II лише митрополит Димитрій Сєчєнов, всі інші члени Синоду принаймні мовчали, але були на стороні святителя Арсенія. Однак Святійший Синод не став на захист прав Церкви і фактично повністю підтримав секуляризацію церковних земель проведеною Катериною II. Отримавши донесення митрополита Арсенія з яких йшлося про безчинства проти церковного майна, вищий орган церковного управління побачив в них образу «їх величності» імператриці і всіх її «добрих починань». Хитрості митрополита Димитрія Сєчєнова, найбільшого противника Ростовського владики Арсенія не було меж. Він за мовчазної згоди синодалів направив Катерині II справу митрополита Арсенія із вимогою засудити його навіть на страту за випади проти імператриці. Мовляв образа їх величності справа світська, то й повинен розглядати діло суд цивільний. Насправді ніякої образи на самодержицю в донесеннях митрополита Арсенія Святійшому Синодові не було. Це була звичайна і підступна провокація. Синод, віддавши митрополита на суд імператриці, вмив руки. Страшним було тут і те, що Синод радив стратити непокірного митрополита і за це рахували його ж собраття архієреї. Катерині II з відповіддю не забарилася і вже наступного дня відповіла, що особу духовного стану і звання повинен судити Святійший Синод: «А який присуд буде йому винесений, його представите нам для затвердження, і ще буде йому моя полегкість та беззлобність».
Перша неділя Великого Посту 1763 року Торжества Православ'я припадала на 9 лютого. В цю неділю по всіх храмах проголошувався чин анафеми (прокляття). Ростовський кафедральний собор був переповнений віруючим людом. Протодиякон став проголошувати: «Всі насилующія і обидящія святия Божія Церкви і монастирі, отнімаю у них данная тим села і виногради, і помишляющіє таковоє начинанія, но і єще починающія таковоє злодійство, да будут проклята». Всіх охопив страх і всі зрозуміли митрополит Арсеній прокляв цим Катерину II. Але коли цю справу розбирали дослідники, то виявилось, що цей чин прокляття встановлений був ще з давніх часів Церквою і читався тоді не тільки в Ростовському кафедральному соборі, а по всіх храмах. Однак хитрим виявився митрополит Санкт-Петербурзький Димитрій Сєчєнов, який помітив в цих словах небезпеку і дипломатично наказав в себе в кафедральному соборі ці слова опустити.
Арешт митрополита Арсенія був неминучим. 15 березня у Вербну суботу 1763 року митрополит Арсеній відправляв всенічне бдіння, після якого наказав ворота архієрейського дому не закривати, бо відчував прихід гостей непрошених. Душа його була тривожна. Опівночі прибув з Москви офіцер, і попросив благословення. «Я вже не архієрей» - відповів митрополит і благословення не дав. Посланець оголосив наказ митрополита Арсенія заарештувати і привести до Москви, жодних речей не брати і весь архієрейський дім запечатати. Імператриця раділа і написала власноручно записку своєму генерал-прокуророві Глібову: «Сьогодні вночі привезли Враля (брехуна), якого треба висповідати. Приїздіть до мене». Сповідь означала в Катерини II допит і брутально вчинили його Шешковський, Орлов та Глібов.
1 квітня 1763 року розпочався синодальний суд над митрополитом Арсенієм, який тривав до 7 квітня. Вирок був такий: позбавити його архієрейства згідно 84 апостольського правила і відправити в далекий монастир на заслання. Імператриця отримавши вирок видала свій наказ: «Згідно з цим сан митрополита і священства зняти. Через старість його літ (митрополиту було майже сімдесят) залишити монаший чин. Від світського суду і катування із свого чоловіколюбства звільняю». Над митрополитом було влаштовано ще й показову сцену зняття сану. Це фактично була неканонічна тупість членів Синоду Російської Церкви, бо ж таїнство священства є незгладимим. Правда митрополит Арсеній виявився хитрішим. За свідченням очевидців, облачившись в мантію і омофор та білий клобук він став на архієрейське місце і коли члени Синоду, архієреї підходили, щоб зняти з нього архієрейський одяг, то він не давав їм цього зробити, а сам знімав і читав відповідні молитви немов на закінчення архієрейського богослужіння. Ті служили йому як іподиякони, не підозрюючи того, що він фактично з них насміхається. Показовість цього процесу дійсно була з одного боку комічною а з другого і вражаючою. Першим до митрополита підійшов Санкт-Петербурзький і Новгородський митрополит Димитрій Сєченов, щоб зняти з нього білого клобука. Митрополит Арсеній йому прорік: «Твій язик був для мене гостріший від меча. - він задушить тебе і ти помреш!». Другим підійшов до нього його давній приятель українець архієпископ Псковський Амвросій Зергис-Каменський, щоб зняти омофор. Митрополит Арсеній зняв його сам і сказав: «Той, хто їв хліб зі Мною, той побільшив мені прикрощі. Ти - як віл той ножем будеш заколотий». Третім з черги підійшов до митрополита Арсенія його ученик архієпископ Афанасій Волховський, щоб зняти панагію і почув таке: «Язик твій був багатомовний на мене, як у Арія, тому й ти помреш, як помер Арій». Четвертим приступив до митрополита вікарій Петербурзький єпископ Гавриїл. щоб забрати жезл - віддаючи, митрополит промовив: «Ти забув яким має бути архієрей Божий... За твою Іродіяду твій суперник задушить тебе, бо так танцюючи з нею ти осудив мене». П'ятим підійшов до святителя Арсенія архієпископ Крутицький Гедеон, щоб зняти з нього мантію, і почув таке: «...ти позолочений гріб повний смороду та всякого непотребу - ти не побачиш більше престолу свого». Шостим і останнім був член Синоду архімандрит Мисаїл, Новоспаського монастиря настоятель, отримавши від митрополита Арсенія рясу, вслід почув: «Ти швидко спік хліб свій, приготовлений для мене, зате і сам, немов хліб спечешся в печі». Дивлячись на таке показове дійство гірко плакав Московський митрополит українець Тимофій Щербацький. Митрополит Арсеній звернувся до нього із словами: «Цей воістину ізраїльтянин, в якому немає лукавства». Про імператрицю усі там присутні почули таке: «Благо ж бо мені, що Ти смирив мене Боже! А цариця Катерина за це не матиме християнської кончини». Всі ці пророцтва митрополита-мученика збулися.
Митрополита Арсенія, зодягненого в чернечий одяг, відправили під конвоєм аж у Микільський Карельський монастир, що знаходився на березі Білого моря. Його привезли сюди напівживим 17 травня 1763 року і помістили в каземат, що знаходився під самим вівтарем кам'яної Успенської церкви. Монахи відносились до нього добре, особливо шанував його сам настоятель монастиря. Всі брали в засудженого митрополита благословення. Згодом уважно слухали його проповіді і навіть давали йому можливість служити. По всій Росії ходили слухи про митрополита-мученика як святого. Так, архімандрит Новгородського монастиря Феофілакт розповідав, що в його монастирі одному дияконові явився у сні святитель Димитрій Ростовський і сказав: «Чи ти знаєш, що ми тепер маємо Божого угодника більшого за мене? Це митрополит Арсеній».
Таке становище ув'язненого було недовгим. Один чернець цього ж монастиря Йоасаф Лєбєдєв зробив донос на митрополита, що митрополит Арсеній проводить тут агітацію проти імператриці і у вересні 1767 року над засудженим почалася нова розслідувальна справа. Для цього в монастир приїхав прокурор В. Наришкін і жорстоко провадив тут допит. Так само знущався він і над самим митрополитом, але той спокійно вийняв перед ним п'ятака поклав на стіл і сказав: «Ти незабаром згинеш, і нехай цим п'ятаком закриють тобі очі». Все це дослівно збулося. Імператриця Катерина II була сильно цим вражена і наказала негайно колишнього митрополита Арсенія позбавити чернечого звання, зодягти в мужицьку одежу, перейменувати в Андрія Враля, заслати на вічне і безвихідне перебування в м. Ревель, ні паперу, ні чорнила йому не давати, нікого до нього не допускати і в жодний спосіб сторожа не повинна знати кого вона охороняє. Життєписці митрополита Арсенія розповідають, що до Ревеля везли митрополита через Москву і Катерина II із цікавості бачила його, свого суперника, якого так страшно боялася. Підійшовши до нього Катерина втупила страшно в митрополита очі, а той, будучи знесиленим, підвів свої очі і сказав: «Ти помреш так, як задушила свого чоловіка Петра III». В «Таємній канцелярії» з митрополита ще знімали допит, катували і лише 8 січня 1768 року його привезли до Ревельської фортеці-в'язниці.
Імператриця не покинула його і тут своєю «милосердницькою» увагою. Наказала в час смертний священика до нього пустити і доповідати кожну неділю про його стан. Митрополит був вже у поважному віці і хворів тяжким недугом, але через три дні до нього запросили лікаря, який поправив здоров'я страдника. Так сталось, що в 1770 році змінився комендант фортеці. Особисто Катерина II доручила слідкувати за «Андрієм Вралем» обер-коменданту Бенкендорфу. Спочатку в Ревельському казематі митрополит жив вільніше. На стінах він порозвішував свої найбільш шановані українські ікони: Охтирську Божу Матір, преподобних Антонія і Феодосія, святу великомученицю Варвару, святителя Димитрія Туптала, було тут і два хрести з мощами та його власний портрет.
Чутки продовжувались поширюватися про митрополита-мученика. Одні його підносили до святого, а інші говорили про те, що нібито засуджений митрополит збирається тікати до Англії і написав проти цариці німкені якогось образливого листа. Через це розпочалося третє слідство над митрополитом, яке закінчилося для нього страшними муками. Про цей останній рік життя митрополита свідчить митрополит Київський Євгеній Болховітінов, який чув від сучасників, що двері до каземату в якому сидів святитель замурували. В'язниця аж до смерті митрополита вже не відчинялася, а наприкінці відмовили йому і давати їжу. Один із урядників таємної канцелярії в Москві розповідав, що митрополит Арсеній був замурований, знаходився немов у кам'яному мішку. Через вибиті шибки своїх двох віконечок і через залізні грати митрополит кричав і благав тих, хто проходили мимо рятувати його від голоду і холоду. В лютому 1772 року митрополит вже не просив їжі, а кричав, щоб прислали йому священика. Кінець його страдницького життя наближався. Тоді двері до каземату вибили і впустили священика Саву Кондратова, настоятеля Ревельської Миколаївської церкви. Той вжахнувся: кімната вся сяяла від блиску, а посередині стояв митрополит в повному облаченні. Священик вибіг з криком: «Ви казала, що там арештант, а там архієрей. Коли увійшов священик з комендантом вдруге, то митрополит лежав розслабленим. Священик Сава висповідав митрополита-мученика і взяв у нього благословення. 28 лютого 1772 року святитель Арсеній, митрополит Ростовський, в'язень Ревельської фортеці тихо упокоївся. Вже увечері померлого з наказу коменданта похоронили при Свято-Миколаївській церкві. Всі, хто був присутній при таких таємних похоронах під страхом смерті змушені були мовчати. Пізніше в цій церкві таки стали молитися за упокій колишнього митрополита Арсенія і навіть показували його могилу. Розписка про витрати на похорон митрополита Арсенія свідчила, що було куплено гріб, дано за нього 1 карбованець 4 копійки, матерії за 50 копійок, грамота і вінчик 6 копійок. Митрополит Іларіон Огієнко в своїй праці про митрополита-мученика Арсенія зазначить: «Отак оцінено в Росії велику 20-літню працю одного з найвидатніших українських митрополитів...Ціна оціненого».
З 1786 року почнеться секуляризація церковних земель і в Україні. Через це зліквідується багато монастирів і по Україні бродитимуть монахи, за яких нікому буде заступитись. Святійший Синод і надалі мовчатиме. Російські церковні історики про стосунки митрополита Арсенія з імператрицею Катериною не зовсім охоче розповідатимуть. Історик Церкви професор А. Карташев напише, що «трагічна доля митрополита Арсенія ілюструє глибоку різницю ідеології, яка підсвідомо залягала в психіці «руських южан», що виросли в атмосфері латинства та польщини». Отже таке зухвальство проти Церкви російських самодержців впродовж XVIII століття буде всіляко виправдовуватись. І лише поодинокі праці будуть свідчити правдиву картину історії Церкви за часів «Великої Катерини».
У зв'язку з тим, що митрополит Арсеній був позбавлений святительського сану за політичними мотивами, на останній сесії Помісного собору Російської Православної Церкви, який відбувся 15-28 червня 1918 року, він був відновлений в сущому сані. До канонізації справа тоді не дійшла. Лише нещодавно Російська Церква наважилась приєднати до сонму святих митрополита-мученика Арсенія Мацієвича, засудивши тим самим розбійничий собор синодалів, які позбавили його архієрейського сану і засудили на поступову смерть і муки. «Уся вина митрополита Арсенія в тому, що він боронив цілість церковних маєтків від посягань на них світської влади, і робив це з усім запалом притаманного йому південного (українського) темпераменту. Але робив це як святитель Церкви», - відзначить у своїй праці про «Малороссійское вліяніє на великорусскую церковную жизнь» проф. К. В. Харлампович.
Шанування митрополита Арсенія як святого розпочалося ще за його життя. Глибокою побожністю була оточена і його могила. Українська Православна Церква Київського Патріархату віддала належну шану митрополиту-українцю. Від 2004 року він в сонмі українських святих і пам'ять праведного твориться з похвалами 13 березня за новим стилем. Святителю мученику Арсенію моли Бога за нас!
За матеріаламиПрес-центру Київської Патріархії
Джерело: Сайт ХРАМУ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ СВЯТИХ і Львівського молодіжного православного братства
В історію Православної Церкви в російських землях митрополит, українець за походженням увійде як ревний відстоювач прав Церкви, на яку зазіхали російські імператори та імператриці. Митрополит Арсеній був противником духовного регламенту, який був введений імператором Петром І, відстоював відновлення патріаршества в Росії, захищав матеріальний стан духовенства, монастирів, та земельних церковних угідь, на які зазіхала ненаситна імперська машина. Найбільше ж він виступав проти царського свавілля у керівництві церковним життям та устроєм.
Архієпископ Філарет (Гумілевський) писав про митрополита Арсенія Мацієвича: «Доки Дух Благодаті перебуває з Церквою (а він буде перебувати з правдивою Церквою до кінця світу), то, який би не був дух часу, в Церкві не може не бути подвижників Духа Христового!».
Митрополит Арсеній походив з волинського шляхетського роду і народився з місті Володимир-Волинському 1697 року. Виховувався у священичій родині. Батько його був настоятелем невеличкої Спасової церкви в місті Володимирі-Волинському. Про свою першу освіту сам митрополит писав пізніше, що «для науки я був у тамошній Володимирській, а також у Варенжській і Львівській Академіях, а року 1715 приїхав до Києва для того, щоб продовжити науку в Могилянській колегії». Потяг до чернецтва заставив молодого спудея дещо перервати науку і 1716 року ми бачимо його вже в Новгород-Сіверському Спасо-Преображенському монастирі. За мазепиних часів цей монастир славився як великий освітній центр. Заслуга в цьому лежала на архієпископу Чернігівському Лазарі Барановичу (+1693), який до речі свого часу говорив: «Хочемо єднання з Росією, але автономного, бо Українська Церква культурніша за Російську, а духовенство - основа держави, її душа». Україна на початок XVIII століття і в політичному і в церковному відношенні була залежна від Російського самодержавця. Олександр Мацієвич, будучи свідомий цього, в 19 років приймає чернечий постриг з іменем Арсенія. Але вже через два роки продовжує навчання в Києво-Могилянській Академії. Лише 1726 року освічений, обдарований проповідник ієромонах Арсеній починає свій пастирський шлях. В ієромонахи його рукоположив єпископ Переяславський Кирило Шумлянський в митрополичій кафедрі Святої Софії. Два роки він проповідує при Києво-Софійському митрополичому дворі, потім рік у Києво-Печерській Лаврі, а вже 1729 року він приїздить до Чернігова і зупиняється у Свято-Троїцькому Іллінському монастирі. Неабиякий вплив на молодого ієромонаха справив тамтешній єпископ Іродіон Жураківський, ревний прихильник всього церковного і противник втручання світської влади у церковні справи.
Недовго затримався обдарований проповідник в Чернігові. Російська влада в той час займалася колонізацією і християнізацією Сибіру. На заснованій Тобольській кафедрі були ієрархи, вихідці з України, випускники Київської Академії. Митрополитом Тобольським на той час був Антоній Стаховський, який викликав до себе ієромонаха Арсенія Мацієвича з дозволу Святішого Синоду. З Сибірським віце-губернатором А. Плещеєвим отець Арсеній прибув у Тобольськ на початку 1731 року, повністю в далекій дорозі знесилений і хворий. Як обіцяв, митрополит Антоній Стаховський призначив ієромонаха Арсенія проповідником, та викладачем в школі, що була створена при Тобольському архієрейському домі. Організація церковного життя того часу в Сибіру була в занепаді через те, що постійно в сферу життя єпархії втручалася світська казенна влада. На листи в Санкт-Петербург, які раз-по-раз відправляли Тобольські владики ніхто не реагував. Попередники митрополита Антонія Стаховського, Філофей Лещинський та Іоан Максимович чимало потрудилися на цій кафедрі в плані просвічення світлом Христової віри корінного населення Сибіру. Молодий ієромонах Арсеній Мацієвич безпосередньо зустрівся з тяжкою працею. Грубі відносини поміж усіма, так звана «кулачна наука» все це негативно впливало на освіченого молодого ченця. В Україні ніколи ієромонах Арсеній Мацієвич такого не зустрічав.
Після трьох років тяжкої праці о. Арсеній відпрошується в митрополита Антонія Стаховського до свого рідного Чернігова. Але повернення назад додому не було простим. І тому добираючись в Україну ієромонах Арсеній Мацієвич спочатку завітав до Холмогорської єпархії, якою тоді керував на півночі Росії його приятель по академії архієпископ Герман Копцевич. Пробув там ієромонах Арсеній Мацієвич ціле літо 1733 року, а на зиму відбув на подвиги до Соловецького монастиря. Перебування в цій твердині Православ'я на півночі дало багато досвіду для отця Арсенія. Але на нього чекали важкі випробовування. Коли ієромонах Арсеній повернувся назад до Холмогор, то владика Герман мав для нього непросту пропозицію - стати священиком морської Камчатської експедиції. Велика північна експедиція не була вдалою. Протягом 1734-35 років експедиція то вирушала, то знову поверталася назад. Врешті решт російський уряд заарештував всіх її провідників. Отець Арсеній був посаджений в Пустозерську в'язницю, довго в ній мучився. Тільки в січні 1737 року за нього заступився ще один приятель архієпископ Амвросій Юшкевич (1690-1745). Він неабиякий мав вплив на російських імператриць Анну Іоанівну, регентшу Анну Леопольдівну, а потім і на Єлизавету Петрівну. 25 січня 1737 року за поданням Святішого Синоду о. Арсенія було звільнено і він прибув до Санкт-Петербурга. Через свою підсудність, яка ще продовжувалась ієромонаху Арсенію не дозволили виїхати в Лондон, куди він був призначений, як проповідник при посольстві Росії. Згодом 13 вересня 1738 року Святійший Синод призначив його екзаменатором ставлеників у священство і законовчителем Кадетського сухопутного корпусу. 28 вересня 1739 року ієромонах Арсеній Мацієвич стає законним вчителем гімназії при Академії наук.
Весь цей час в Санкт-Петербурзі о. Арсеній ніс послух під мудрим керівництвом архієпископа Амвросія Юшкевича, якого 20 травня 1740 року було призначено Новгородським владикою і першим членом Святійшого Синоду. У столиці Російської імперії архієпископ Новгородський мав своє подвір'я, при якому і жив ієромонах Арсеній Наближалася епоха дочки російського імператора Петра І Єлизавети. Поступово страшний період біронівщини відходив у небуття. В цей час багато постраждало вищого духовенства, в тому числі і з України. Підступна самодержавна імператриця Анна Іоанівна з протестантом і своїм найближчим фаворитом німцем Біроном всіх підозрювала у зраді. Після смерті нестерпної Анни Іоанівни її наступниця, племінниця, регентша Анна Леопольдівна була лінива до влади. Імператор Іоан VІ Антонович був ще малий. Підступно продовжував керувати ще Бірон. Цього часу осиротіла Тобольська кафедра. 27 березня 1740 року упокоївся митрополит Антоній Стаховський. На його місце призначили Чернігівського єпископа Никодима Скребницького, який вирушивши на кафедру до Сибіру змушений був повернутися назад через хворобу, яка застала його в дорозі. Від Тобольської кафедри митрополит Никодим відмовився. 19 січня 1741 року іменем дитини імператора Іоана VI Святійший Синод запропонував дати достойних кандидатів на Тобольсько-Сибірську кафедру. Серед цих кандидатів жереб впав на ієромонаха Арсенія Мацієвича і 10 березня 1741 року цариця Анна Леопольдівна наказала поставити ієромонаха Арсенія митрополитом Тобольським і всього Сибіру. Через п'ять днів в храмі Казанської Божої Матері відбулася хіротонія отця Арсенія. Перед своєю хіротонією, підписуючи присягу, ієромонах Арсеній сміливо зробив свою правку, а саме - до слів «обіцяю... у всьому завжди коритися Синодові» дописав: « яка від Христа і Апостолів походить через хіротонію». Це була принципова позиція, оскільки ієромонах Арсеній через неї заявляв, що він буде коритися тільки Синодові - церковній владі, а не світській. Цю дописку помітили в Синоді, але ніяк не зреагували. Через двадцять літ митрополиту Арсенію про це ще нагадають.
Митрополит Тобольський Арсеній шанував царівну Єлизавету, як і більшість розумних людей тодішньої Росії. Вона чекала свого часу. Він був вже близько. Коли святитель від'їздив до Сибіру, то зробив прощальний візит до Єлизавети та низько їй вклонився і сказав слова, які стали пророчими: «Пом'яни мене, владичице, коли прийдеш у царство своє!». Не встиг митрополит дістатися Тобольська, як Єлизавета Петрівна зійшла на імператорський трон і про нього та його слова не забула. Однак митрополит Арсеній все таки дістався вже Тобольська з жахливими ознаками морської недуги: з відкритими ранами на руках і ногах, з поріділим волоссям, блідий та втомлений, як свідчить нам його життєписець священик М. Попов. Уже на початку свого митрополитства в Тобольську святитель Арсеній мав неприємну сутичку з Колегією економії, яка втручалася в його церковні справи. Застав напіврозваленою митрополит Арсеній і церковну Тобольську колегію. Жодних коштів на її утримання з центру не приходило. Не вистачало і викладачів, які були переважно з українців. Все це взявся митрополит виправляти.
2 січня 1742 року прийшов наказ від імператриці Єлизавети про те, щоб митрополит Арсеній негайно прибув до столиці. І 1 лютого, належно не поправивши церковні справи в Тобольську, митрополит знову вирушив в далеку дорогу і 29 березня прибув в Санкт-Петербург. На нього вже очікувала вдячна, добра до українців і навіть всього українського Єлизавета Петрівна. Після своєї коронації імператриця 28 травня 1742 року видала наказ перевести Арсенія, митрополита Тобольського, на Ростовську кафедру і бути йому Святійшого Синоду членом. Посприяли такому рішенню два українці - архієпископ Амвросій Юшкевич та граф Олексій Розумовський (Розум).
За часів правління імператриці Єлизавети митрополит Арсеній управляв Ростовською кафедрою більш менш спокійно. Правда були і деякі непорозуміння. Святійший Синод пригадав все таки митрополиту Арсенію присяжну архієрейську грамоту, в якій він вніс від себе дописи. Правда ця справа не набула певного розслідування і ніщо не загрожувало управляти Ростовською кафедрою для митрополита Арсенія. В 1753 році він підніс імператриці дві свої книги «Обличение на книгу роскольническую» і «Возражение на пашквиль лютеранський». Єлизавета була дуже задоволена цими працями і послала митрополиту угорського вина для того, щоб він лікувався ним. Найбільш цікавою в роки правління «матушки» Єлизавети видається ініціатива митрополита Арсенія Мацієвича про відновлення Патріаршого устрою в Російській Церкві, який був скасований її батьком Петром І. 15 квітня 1742 року скориставшись прихильністю і добротою імператриці Єлизавети митрополит Арсеній подав їй записку «О благочинії церковном», в якій обґрунтував необхідність відродження патріаршества. Записка ця наробила великого розголосу серед вищого і нижчого духовенства. Влада занепокоїлась і піднесла Єлизаветі такі аргументи, що мовляв не слід ображати пам'ять Петра Великого, вашої величності батька і скасовувати «Духовний регламент» ним запроваджений.
Окрім загально церковних справ, митрополит Арсеній займався налагодженням розхитаного церковного устрою в Ростовській єпархії. Вона була за межами великою, але усіма справами митрополит керував дбайливо. Спочатку навів порядок в архієрейському домі, налагодив єпархіальний суд, дбав про матеріальний стан духовенства, яке в більшості своїй було бідним. Постійно він у своїх адміністративних ділах наштовхувався на супротив світської влади, але не корився їй. «Літописець о Ростовських архієреях» так характеризує митрополита Арсенія: «Владика Арсеній - високо справедливий, він наказуючий і суворий, але він завжди вибачливий. Суворий він був для тих, хто не виконував своїх обов'язків, а хто був ревний, до тих був радісний. Кажуть, що Арсеній до всіх був милостивий».
Ще за імператриці Єлизавети в митрополита Ростовського були дрібні непорозуміння то з Колегією економії, то з Святійшим Синодом. Так 1745 року митрополит Арсеній Мацієвич попросився на спокій через хворобу, яка його мучила ще з часів його перших поїздок до Сибіру. Святійший Синод нібито навіть із задоволенням підтримав рішення митрополита піти на спокій і поселитися в Спасо-Преображенському монастирі Новгород-Сіверська, в якому митрополит свого часу прийняв свій чернечий постриг. Так згідно рішення Синоду було призначене жалування і утримання митрополита в цьому монастирі. Імператриця Єлизавета цієї постанови Синоду не підтримала. Найбільш вразливою для митрополита стала свята справа - канонізація митрополита Ростовського Димитрія Туптала (+1709), пам'ять про якого жила серед ростовців і ширилися чутки, що хто звертається в молитвах до цього угодника Божого, то отримує зцілення. Питання про канонізацію митрополита Димитрія Ростовського набувало широкого розголосу. Синод доручив митрополиту Арсенію взяти цю справу під контроль і зібрати в Ростовському архієрейському домі всі неопубліковані праці митрополита Димитрія, головно його проповіді. Владика Арсеній довго працював над цим дорученням і зібравши все, надіслав у січні 1760 року не Святішому Синодові безпосередньо, а обер-прокуророві князю Василію Козловському. Це викликало велике незадоволення серед тодішніх членів Синоду, які винесли таку постанову: «За таке його, митрополита, потрібно віддати судові. Але Святійший Правлячий Синод, з своєї милості, беручи до уваги його старість і слабке здоров'я, вибачає йому». Цю постанову підписали: архієпископ Новгородський Димитрій Сєчєноч та архієпископ Петербурзький Сильвестр Кулябка. Важко зрозуміти чому саме така справа пов'язана із висилкою проповідей митрополита Димитрія Ростовського викликала так багато обурення з боку синодалів, адже митрополит Арсеній їх надіслав обер-прокуророві того ж Синоду. Цікаво й те, що ці праці були опубліковані лише через 26 років. Так довго зволікали із насліддям митрополита Димитрія Ростовського.
Справа канонізації митрополита Димитрія Ростовського була для митрополита Арсенія святою. Він поспішав це зробити ще за імператриці Єлизавети, але та розпорядившись про все і особливо про виготовлення раки, з якихось причин справу цю відклала на невизначений термін. Час йшов. На російський трон зійшла після смерті Єлизавети, вольова і жорстока Катерина II, яка стратила свого чоловіка імператора Петра III. Вона добре знала про не менш вольового митрополита Ростовського Арсенія. Навіть його боялася. При дворі подейкували, що імператриця мала зустріч з ним для того, щоб його переконати на свою сторону, але митрополит Арсеній наговорив їй такого, що та заткнувши вуха втекла. Напевно це була якась легенда. Але свою ненависть до митрополита Катерина показала відразу і в листі до Адама Валсуф'єва писала: «Понеже я знаю владолюбство і скаженість ростовського владики, я боюся, щоб він не поставив раку Димитрія Ростовського без мене», тобто не канонізував його без «її величності». Перенесення мощів святителя Димитрія відбулося урочисто в неділю 25 травня 1763 року в присутності імператриці Катерини II. Але на урочистостях не було вже митрополита Арсенія, бо 14 квітня його позбавили сану і відправили в заслання на північ Росії.
Причиною такого несправедливого рішення по відношенню до митрополита Арсенія Мацієвича стала справа Святійшого Синоду порушена проти двох його донесень в той же Синод від 6 і 15 березня 1763 року. Захисник прав Православної Церкви не міг стерпіти тієї наруги, яку вчинив уряд імператриці Катерини відносно церковних земель. Створена самодержицею «Особлива комісія» почала працювати 29 листопада 1762 року відбираючи церковні землі в монастирів та парафій. Володіння церковними землями і селянами забезпечувало матеріальне існування усіх церковних інституцій. Розпочався великий хаос у стосунках Церкви, її ієрархів із державними чиновниками. Поміщики фактично грабували церковні землі, монастирі закривалися, церковні селяни переходили в руки ненаситних дворян. Все це не могло не викликати обурення віруючих. Розпочалися селянські повстання, які зухвало придушувались. Митрополит Арсеній став в оборону прав Церкви. Його спочатку підтримували інші єпископи, переважно українці. В Синоді відкрито сприяв такій політиці Катерини II лише митрополит Димитрій Сєчєнов, всі інші члени Синоду принаймні мовчали, але були на стороні святителя Арсенія. Однак Святійший Синод не став на захист прав Церкви і фактично повністю підтримав секуляризацію церковних земель проведеною Катериною II. Отримавши донесення митрополита Арсенія з яких йшлося про безчинства проти церковного майна, вищий орган церковного управління побачив в них образу «їх величності» імператриці і всіх її «добрих починань». Хитрості митрополита Димитрія Сєчєнова, найбільшого противника Ростовського владики Арсенія не було меж. Він за мовчазної згоди синодалів направив Катерині II справу митрополита Арсенія із вимогою засудити його навіть на страту за випади проти імператриці. Мовляв образа їх величності справа світська, то й повинен розглядати діло суд цивільний. Насправді ніякої образи на самодержицю в донесеннях митрополита Арсенія Святійшому Синодові не було. Це була звичайна і підступна провокація. Синод, віддавши митрополита на суд імператриці, вмив руки. Страшним було тут і те, що Синод радив стратити непокірного митрополита і за це рахували його ж собраття архієреї. Катерині II з відповіддю не забарилася і вже наступного дня відповіла, що особу духовного стану і звання повинен судити Святійший Синод: «А який присуд буде йому винесений, його представите нам для затвердження, і ще буде йому моя полегкість та беззлобність».
Перша неділя Великого Посту 1763 року Торжества Православ'я припадала на 9 лютого. В цю неділю по всіх храмах проголошувався чин анафеми (прокляття). Ростовський кафедральний собор був переповнений віруючим людом. Протодиякон став проголошувати: «Всі насилующія і обидящія святия Божія Церкви і монастирі, отнімаю у них данная тим села і виногради, і помишляющіє таковоє начинанія, но і єще починающія таковоє злодійство, да будут проклята». Всіх охопив страх і всі зрозуміли митрополит Арсеній прокляв цим Катерину II. Але коли цю справу розбирали дослідники, то виявилось, що цей чин прокляття встановлений був ще з давніх часів Церквою і читався тоді не тільки в Ростовському кафедральному соборі, а по всіх храмах. Однак хитрим виявився митрополит Санкт-Петербурзький Димитрій Сєчєнов, який помітив в цих словах небезпеку і дипломатично наказав в себе в кафедральному соборі ці слова опустити.
Арешт митрополита Арсенія був неминучим. 15 березня у Вербну суботу 1763 року митрополит Арсеній відправляв всенічне бдіння, після якого наказав ворота архієрейського дому не закривати, бо відчував прихід гостей непрошених. Душа його була тривожна. Опівночі прибув з Москви офіцер, і попросив благословення. «Я вже не архієрей» - відповів митрополит і благословення не дав. Посланець оголосив наказ митрополита Арсенія заарештувати і привести до Москви, жодних речей не брати і весь архієрейський дім запечатати. Імператриця раділа і написала власноручно записку своєму генерал-прокуророві Глібову: «Сьогодні вночі привезли Враля (брехуна), якого треба висповідати. Приїздіть до мене». Сповідь означала в Катерини II допит і брутально вчинили його Шешковський, Орлов та Глібов.
1 квітня 1763 року розпочався синодальний суд над митрополитом Арсенієм, який тривав до 7 квітня. Вирок був такий: позбавити його архієрейства згідно 84 апостольського правила і відправити в далекий монастир на заслання. Імператриця отримавши вирок видала свій наказ: «Згідно з цим сан митрополита і священства зняти. Через старість його літ (митрополиту було майже сімдесят) залишити монаший чин. Від світського суду і катування із свого чоловіколюбства звільняю». Над митрополитом було влаштовано ще й показову сцену зняття сану. Це фактично була неканонічна тупість членів Синоду Російської Церкви, бо ж таїнство священства є незгладимим. Правда митрополит Арсеній виявився хитрішим. За свідченням очевидців, облачившись в мантію і омофор та білий клобук він став на архієрейське місце і коли члени Синоду, архієреї підходили, щоб зняти з нього архієрейський одяг, то він не давав їм цього зробити, а сам знімав і читав відповідні молитви немов на закінчення архієрейського богослужіння. Ті служили йому як іподиякони, не підозрюючи того, що він фактично з них насміхається. Показовість цього процесу дійсно була з одного боку комічною а з другого і вражаючою. Першим до митрополита підійшов Санкт-Петербурзький і Новгородський митрополит Димитрій Сєченов, щоб зняти з нього білого клобука. Митрополит Арсеній йому прорік: «Твій язик був для мене гостріший від меча. - він задушить тебе і ти помреш!». Другим підійшов до нього його давній приятель українець архієпископ Псковський Амвросій Зергис-Каменський, щоб зняти омофор. Митрополит Арсеній зняв його сам і сказав: «Той, хто їв хліб зі Мною, той побільшив мені прикрощі. Ти - як віл той ножем будеш заколотий». Третім з черги підійшов до митрополита Арсенія його ученик архієпископ Афанасій Волховський, щоб зняти панагію і почув таке: «Язик твій був багатомовний на мене, як у Арія, тому й ти помреш, як помер Арій». Четвертим приступив до митрополита вікарій Петербурзький єпископ Гавриїл. щоб забрати жезл - віддаючи, митрополит промовив: «Ти забув яким має бути архієрей Божий... За твою Іродіяду твій суперник задушить тебе, бо так танцюючи з нею ти осудив мене». П'ятим підійшов до святителя Арсенія архієпископ Крутицький Гедеон, щоб зняти з нього мантію, і почув таке: «...ти позолочений гріб повний смороду та всякого непотребу - ти не побачиш більше престолу свого». Шостим і останнім був член Синоду архімандрит Мисаїл, Новоспаського монастиря настоятель, отримавши від митрополита Арсенія рясу, вслід почув: «Ти швидко спік хліб свій, приготовлений для мене, зате і сам, немов хліб спечешся в печі». Дивлячись на таке показове дійство гірко плакав Московський митрополит українець Тимофій Щербацький. Митрополит Арсеній звернувся до нього із словами: «Цей воістину ізраїльтянин, в якому немає лукавства». Про імператрицю усі там присутні почули таке: «Благо ж бо мені, що Ти смирив мене Боже! А цариця Катерина за це не матиме християнської кончини». Всі ці пророцтва митрополита-мученика збулися.
Митрополита Арсенія, зодягненого в чернечий одяг, відправили під конвоєм аж у Микільський Карельський монастир, що знаходився на березі Білого моря. Його привезли сюди напівживим 17 травня 1763 року і помістили в каземат, що знаходився під самим вівтарем кам'яної Успенської церкви. Монахи відносились до нього добре, особливо шанував його сам настоятель монастиря. Всі брали в засудженого митрополита благословення. Згодом уважно слухали його проповіді і навіть давали йому можливість служити. По всій Росії ходили слухи про митрополита-мученика як святого. Так, архімандрит Новгородського монастиря Феофілакт розповідав, що в його монастирі одному дияконові явився у сні святитель Димитрій Ростовський і сказав: «Чи ти знаєш, що ми тепер маємо Божого угодника більшого за мене? Це митрополит Арсеній».
Таке становище ув'язненого було недовгим. Один чернець цього ж монастиря Йоасаф Лєбєдєв зробив донос на митрополита, що митрополит Арсеній проводить тут агітацію проти імператриці і у вересні 1767 року над засудженим почалася нова розслідувальна справа. Для цього в монастир приїхав прокурор В. Наришкін і жорстоко провадив тут допит. Так само знущався він і над самим митрополитом, але той спокійно вийняв перед ним п'ятака поклав на стіл і сказав: «Ти незабаром згинеш, і нехай цим п'ятаком закриють тобі очі». Все це дослівно збулося. Імператриця Катерина II була сильно цим вражена і наказала негайно колишнього митрополита Арсенія позбавити чернечого звання, зодягти в мужицьку одежу, перейменувати в Андрія Враля, заслати на вічне і безвихідне перебування в м. Ревель, ні паперу, ні чорнила йому не давати, нікого до нього не допускати і в жодний спосіб сторожа не повинна знати кого вона охороняє. Життєписці митрополита Арсенія розповідають, що до Ревеля везли митрополита через Москву і Катерина II із цікавості бачила його, свого суперника, якого так страшно боялася. Підійшовши до нього Катерина втупила страшно в митрополита очі, а той, будучи знесиленим, підвів свої очі і сказав: «Ти помреш так, як задушила свого чоловіка Петра III». В «Таємній канцелярії» з митрополита ще знімали допит, катували і лише 8 січня 1768 року його привезли до Ревельської фортеці-в'язниці.
Імператриця не покинула його і тут своєю «милосердницькою» увагою. Наказала в час смертний священика до нього пустити і доповідати кожну неділю про його стан. Митрополит був вже у поважному віці і хворів тяжким недугом, але через три дні до нього запросили лікаря, який поправив здоров'я страдника. Так сталось, що в 1770 році змінився комендант фортеці. Особисто Катерина II доручила слідкувати за «Андрієм Вралем» обер-коменданту Бенкендорфу. Спочатку в Ревельському казематі митрополит жив вільніше. На стінах він порозвішував свої найбільш шановані українські ікони: Охтирську Божу Матір, преподобних Антонія і Феодосія, святу великомученицю Варвару, святителя Димитрія Туптала, було тут і два хрести з мощами та його власний портрет.
Чутки продовжувались поширюватися про митрополита-мученика. Одні його підносили до святого, а інші говорили про те, що нібито засуджений митрополит збирається тікати до Англії і написав проти цариці німкені якогось образливого листа. Через це розпочалося третє слідство над митрополитом, яке закінчилося для нього страшними муками. Про цей останній рік життя митрополита свідчить митрополит Київський Євгеній Болховітінов, який чув від сучасників, що двері до каземату в якому сидів святитель замурували. В'язниця аж до смерті митрополита вже не відчинялася, а наприкінці відмовили йому і давати їжу. Один із урядників таємної канцелярії в Москві розповідав, що митрополит Арсеній був замурований, знаходився немов у кам'яному мішку. Через вибиті шибки своїх двох віконечок і через залізні грати митрополит кричав і благав тих, хто проходили мимо рятувати його від голоду і холоду. В лютому 1772 року митрополит вже не просив їжі, а кричав, щоб прислали йому священика. Кінець його страдницького життя наближався. Тоді двері до каземату вибили і впустили священика Саву Кондратова, настоятеля Ревельської Миколаївської церкви. Той вжахнувся: кімната вся сяяла від блиску, а посередині стояв митрополит в повному облаченні. Священик вибіг з криком: «Ви казала, що там арештант, а там архієрей. Коли увійшов священик з комендантом вдруге, то митрополит лежав розслабленим. Священик Сава висповідав митрополита-мученика і взяв у нього благословення. 28 лютого 1772 року святитель Арсеній, митрополит Ростовський, в'язень Ревельської фортеці тихо упокоївся. Вже увечері померлого з наказу коменданта похоронили при Свято-Миколаївській церкві. Всі, хто був присутній при таких таємних похоронах під страхом смерті змушені були мовчати. Пізніше в цій церкві таки стали молитися за упокій колишнього митрополита Арсенія і навіть показували його могилу. Розписка про витрати на похорон митрополита Арсенія свідчила, що було куплено гріб, дано за нього 1 карбованець 4 копійки, матерії за 50 копійок, грамота і вінчик 6 копійок. Митрополит Іларіон Огієнко в своїй праці про митрополита-мученика Арсенія зазначить: «Отак оцінено в Росії велику 20-літню працю одного з найвидатніших українських митрополитів...Ціна оціненого».
З 1786 року почнеться секуляризація церковних земель і в Україні. Через це зліквідується багато монастирів і по Україні бродитимуть монахи, за яких нікому буде заступитись. Святійший Синод і надалі мовчатиме. Російські церковні історики про стосунки митрополита Арсенія з імператрицею Катериною не зовсім охоче розповідатимуть. Історик Церкви професор А. Карташев напише, що «трагічна доля митрополита Арсенія ілюструє глибоку різницю ідеології, яка підсвідомо залягала в психіці «руських южан», що виросли в атмосфері латинства та польщини». Отже таке зухвальство проти Церкви російських самодержців впродовж XVIII століття буде всіляко виправдовуватись. І лише поодинокі праці будуть свідчити правдиву картину історії Церкви за часів «Великої Катерини».
У зв'язку з тим, що митрополит Арсеній був позбавлений святительського сану за політичними мотивами, на останній сесії Помісного собору Російської Православної Церкви, який відбувся 15-28 червня 1918 року, він був відновлений в сущому сані. До канонізації справа тоді не дійшла. Лише нещодавно Російська Церква наважилась приєднати до сонму святих митрополита-мученика Арсенія Мацієвича, засудивши тим самим розбійничий собор синодалів, які позбавили його архієрейського сану і засудили на поступову смерть і муки. «Уся вина митрополита Арсенія в тому, що він боронив цілість церковних маєтків від посягань на них світської влади, і робив це з усім запалом притаманного йому південного (українського) темпераменту. Але робив це як святитель Церкви», - відзначить у своїй праці про «Малороссійское вліяніє на великорусскую церковную жизнь» проф. К. В. Харлампович.
Шанування митрополита Арсенія як святого розпочалося ще за його життя. Глибокою побожністю була оточена і його могила. Українська Православна Церква Київського Патріархату віддала належну шану митрополиту-українцю. Від 2004 року він в сонмі українських святих і пам'ять праведного твориться з похвалами 13 березня за новим стилем. Святителю мученику Арсенію моли Бога за нас!
Владика Димитрій (Рудюк)
За матеріаламиПрес-центру Київської Патріархії
Джерело: Сайт ХРАМУ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ СВЯТИХ і Львівського молодіжного православного братства
