У 1108 Київський князь Святополк Ізяславович, онук Ярослава Мудрого, заснував на місці тодішнього Дмитрівського монастиря Михайлівський монастир. Того ж року й розпочалося спорудження монастирського храму, яке тривало до 1113 року. Велична споруда храму була увінчана тільки одним великим куполом, якого згодом оздобили золотом замість традиційного свинцю. Так з'явилася ця назва — Золотоверхий, оскільки це був перший і єдиний у місті свого часу храм з позолоченою банею. Таку ж назву перебрав й увесь монастир, якому належав цей храм.
"Літопис Руський" кілька разів розповідає про події в монастирі і соборі. Переважно це згадки про поховання князів та їх родичів. Зокрема, тут було поховано київських князів Святополка Ізяславовича та його дружину Варвару, Святополка Юрійовича, туровського князя Гліба. А пізніше й митрополитів І.Борецького, І. Конинського та інших сановників.
Перших руйнувань монастирю та собору завдали монголо-татари. Вони пограбували цінності, але головні споруди не знищили вщент. У XVII столітті відновлена споруда собору знову сяяла золотом на вершині Михайлівської гори (тепер — Володимирська гірка). А монастир в цей час вже став великим землевласником. Зокрема, йому належали землі не тільки у Києві, але й у Бородянці, Трипіллі, Мотовилівці та інших селах. До початку ХХ століття монастирський комплекс, не зважаючи на різні негаразди, зокрема пожежі, ставав багатшим і ошатнішим. А собор перетворився на семикупольну величну споруду.
Найбільше лихо за майже 900 років існування Михайлівського Золотоверхого сталося наступного року після голодоморного 33-го. Його, як сором'язливо писали радянські історики, розібрали. А насправді — підірвали і зрівняли із землею, не залишивши й сліду від одного з найдавніших і найшанованіших київських храмів. Від монастиря ж збереглися після розправи над ним радянської влади тільки трапезні палати. Знищивши Золотоверхий і почавши з Михайлівської гори, очільники сталінського режиму в Україні хотіли облаштовувати тут центр столиці республіки. Першим постав на звільненій території сірий урядовий будинок — той, в якому тепер перебуває міністерство закордонних справ. Далі мало бути щось іще жахливіше. На плані забудови, який мені випадало бачити, передбачалося повне спустошення великої міської території, зокрема знесення пам'ятника Богдану Хмельницькому і навіть Святої Софії. Замість нього, за задумом горе-архітекторів, мали постати бетонні монстри та помпезні пам'ятники комуністичним вождям. Навіть ортодоксальні радянські вчені та митці підняли свої голоси проти такого дикунства. Їх клопотання та початок війни поклали край подальшому нищенню комуністами святинь. Але Михайлівський Золотоверхий зник вже майже безслідно.
...Кафедральний собор Святої Софії був збудований Ярославом Мудрим з допомогою візантійських майстрів. Вони ж і розписували цей тоді найвидатніший у всій Східній Європі храм. Тут навіть написи на стінах зроблено грецьким алфавітом. А нащадки великого князя вже мали змогу зводити храми з допомогою місцевих майстрів, навчених візантійцями. Тому відмінності в архітектурі та оздобленні Софійського і Михайлівського соборів свідчать про швидкий культурний розвиток Київської Русі після прийняття християнства та об'єднання князівств у єдину державу.
Особливо виразно ця відмінність виявилася у внутрішньому розписі та оздобленні храмів. І, певно, завдяки тому, що з мистецької точки зору розписи Михайлівського вигідно відрізнялися від софійських, частину їх не спіткало нищення. Визнавши мозаїчні фрески Михайлівського Золотоверхого цінними мистецькими творами, комуністичні ідеологи спромоглися вирізати їх перед тим, як зруйнувати стіни і вивезти до московської Третяковської галереї та ленінградського Російського музею. З вирізаних фрагментів стін особливо цінними вважаються мозаїки "Євхаристія", "Дмитро Солунський" та фрескова постать Самуїла. Вони засвідчують майстерність київських художників, відзначаються стилістичною динамічністю і реалізмом, на відміну від застиглих статичних робіт майстрів візантійської школи.
Відомий мистецтвознавець, професор А.Прахов, порівнюючи фрески двох найвизначніших київських соборів, писав: "Ви мимоволі віддасте перевагу Михайлівському зображенню... Постаті виросли і стали стрункі. Стиль вагається, бо в принесені з Візантії форми руська фантазія, опанувавши їх, починає вносити живі спостереження: себто на наших очах починається той органічний творчий процес, що поміг, наприклад, італійцям, скориставшись з того, що дала Візантія, повести шукання... краси зовнішнього і внутрішнього життя далі й далі до феноменального вдосконалення... Століття ХІ для нас було добою навчання, століття ХІІ — початком самостійної художньої діяльності, бо український учень візантійського вчителя вже почав стежити дійсність і вносити свої спостереження в мистецтво". Імена творців цих фресок та мозаїк невідомі, однак, безперечно, що оздоблювали собор місцеві, київські художники, ймовірно, також, що у їх творенні брав участь знаменитий майстер Алімпій, який, до речі, народився у Богуславі. Пам'ятниками саме української культури, зразками українського мистецтва вважаються ці твори і цілком несправедливим було їх вивезення з Києва.
Не інакше, як волею випадку, вдалося врятувати ці зразки давньоруського мистецтва. Вони та ще залишки фундаментів і згадувана трапезна є, так би мовити, справжніми раритетами, які нагадують про попередню 900-літню історію Михайлівського Золотоверхого. Ця історія, на щастя, не закінчилася в жорстокі 30-і роки минулого століття. Собор відбудовано з нагоди тисячоліття хрещення Русі в тому вигляді, який він мав перед знищенням. Відновлена споруда радує нас сьогодні своїм зовнішнім виглядом. Відроджується Михайлівський Золотоверхий і духовно: в соборі відбувається служба Київського Патріархату, при ньому діє духовна академія тощо.
В таких випадках кажуть, ніби час розставляє все на свої місця, аби торжествувала справедливість. Та несправедливо покараний Михайлівський Золотоверхий, здається, й сьогодні сповна не реабілітований. Ті його цінності, які вдалося врятувати, зокрема мозаїки, фрески, розписи стін, не повернуто сповна ні йому, ні Україні. І тому видається, що кращого заходу щодо ініційованого державою відзначення 900-літнього ювілею Михайлівського Золотоверхого, ніж повернення йому пограбованих цінностей, нам важко буде знайти.
Повертаючись знову до 900-річної біографії Михайлівського Золотоверхого, можна зауважити, що постав він тоді, коли після правління Ярослава Мудрого зміцніла Київська Русь, утвердилася наша державність. Зруйнували ж його тоді, коли посилився наступ з метою остаточного позбавлення нашого народу тієї державності. В наш час, коли Українська держава після кількох століть боротьби здобула незалежність, відновлений Михайлівський Золотоверхий нагадує нам про неперервність історичного шляху, про те, що маємо пам'ятати навіть найжорстокіші уроки минулого, аби йти вперед.
Автор: Василь ТИМОШЕНКО
"Літопис Руський" кілька разів розповідає про події в монастирі і соборі. Переважно це згадки про поховання князів та їх родичів. Зокрема, тут було поховано київських князів Святополка Ізяславовича та його дружину Варвару, Святополка Юрійовича, туровського князя Гліба. А пізніше й митрополитів І.Борецького, І. Конинського та інших сановників.
Перших руйнувань монастирю та собору завдали монголо-татари. Вони пограбували цінності, але головні споруди не знищили вщент. У XVII столітті відновлена споруда собору знову сяяла золотом на вершині Михайлівської гори (тепер — Володимирська гірка). А монастир в цей час вже став великим землевласником. Зокрема, йому належали землі не тільки у Києві, але й у Бородянці, Трипіллі, Мотовилівці та інших селах. До початку ХХ століття монастирський комплекс, не зважаючи на різні негаразди, зокрема пожежі, ставав багатшим і ошатнішим. А собор перетворився на семикупольну величну споруду.
Найбільше лихо за майже 900 років існування Михайлівського Золотоверхого сталося наступного року після голодоморного 33-го. Його, як сором'язливо писали радянські історики, розібрали. А насправді — підірвали і зрівняли із землею, не залишивши й сліду від одного з найдавніших і найшанованіших київських храмів. Від монастиря ж збереглися після розправи над ним радянської влади тільки трапезні палати. Знищивши Золотоверхий і почавши з Михайлівської гори, очільники сталінського режиму в Україні хотіли облаштовувати тут центр столиці республіки. Першим постав на звільненій території сірий урядовий будинок — той, в якому тепер перебуває міністерство закордонних справ. Далі мало бути щось іще жахливіше. На плані забудови, який мені випадало бачити, передбачалося повне спустошення великої міської території, зокрема знесення пам'ятника Богдану Хмельницькому і навіть Святої Софії. Замість нього, за задумом горе-архітекторів, мали постати бетонні монстри та помпезні пам'ятники комуністичним вождям. Навіть ортодоксальні радянські вчені та митці підняли свої голоси проти такого дикунства. Їх клопотання та початок війни поклали край подальшому нищенню комуністами святинь. Але Михайлівський Золотоверхий зник вже майже безслідно.
...Кафедральний собор Святої Софії був збудований Ярославом Мудрим з допомогою візантійських майстрів. Вони ж і розписували цей тоді найвидатніший у всій Східній Європі храм. Тут навіть написи на стінах зроблено грецьким алфавітом. А нащадки великого князя вже мали змогу зводити храми з допомогою місцевих майстрів, навчених візантійцями. Тому відмінності в архітектурі та оздобленні Софійського і Михайлівського соборів свідчать про швидкий культурний розвиток Київської Русі після прийняття християнства та об'єднання князівств у єдину державу.
Особливо виразно ця відмінність виявилася у внутрішньому розписі та оздобленні храмів. І, певно, завдяки тому, що з мистецької точки зору розписи Михайлівського вигідно відрізнялися від софійських, частину їх не спіткало нищення. Визнавши мозаїчні фрески Михайлівського Золотоверхого цінними мистецькими творами, комуністичні ідеологи спромоглися вирізати їх перед тим, як зруйнувати стіни і вивезти до московської Третяковської галереї та ленінградського Російського музею. З вирізаних фрагментів стін особливо цінними вважаються мозаїки "Євхаристія", "Дмитро Солунський" та фрескова постать Самуїла. Вони засвідчують майстерність київських художників, відзначаються стилістичною динамічністю і реалізмом, на відміну від застиглих статичних робіт майстрів візантійської школи.
Відомий мистецтвознавець, професор А.Прахов, порівнюючи фрески двох найвизначніших київських соборів, писав: "Ви мимоволі віддасте перевагу Михайлівському зображенню... Постаті виросли і стали стрункі. Стиль вагається, бо в принесені з Візантії форми руська фантазія, опанувавши їх, починає вносити живі спостереження: себто на наших очах починається той органічний творчий процес, що поміг, наприклад, італійцям, скориставшись з того, що дала Візантія, повести шукання... краси зовнішнього і внутрішнього життя далі й далі до феноменального вдосконалення... Століття ХІ для нас було добою навчання, століття ХІІ — початком самостійної художньої діяльності, бо український учень візантійського вчителя вже почав стежити дійсність і вносити свої спостереження в мистецтво". Імена творців цих фресок та мозаїк невідомі, однак, безперечно, що оздоблювали собор місцеві, київські художники, ймовірно, також, що у їх творенні брав участь знаменитий майстер Алімпій, який, до речі, народився у Богуславі. Пам'ятниками саме української культури, зразками українського мистецтва вважаються ці твори і цілком несправедливим було їх вивезення з Києва.
Не інакше, як волею випадку, вдалося врятувати ці зразки давньоруського мистецтва. Вони та ще залишки фундаментів і згадувана трапезна є, так би мовити, справжніми раритетами, які нагадують про попередню 900-літню історію Михайлівського Золотоверхого. Ця історія, на щастя, не закінчилася в жорстокі 30-і роки минулого століття. Собор відбудовано з нагоди тисячоліття хрещення Русі в тому вигляді, який він мав перед знищенням. Відновлена споруда радує нас сьогодні своїм зовнішнім виглядом. Відроджується Михайлівський Золотоверхий і духовно: в соборі відбувається служба Київського Патріархату, при ньому діє духовна академія тощо.
В таких випадках кажуть, ніби час розставляє все на свої місця, аби торжествувала справедливість. Та несправедливо покараний Михайлівський Золотоверхий, здається, й сьогодні сповна не реабілітований. Ті його цінності, які вдалося врятувати, зокрема мозаїки, фрески, розписи стін, не повернуто сповна ні йому, ні Україні. І тому видається, що кращого заходу щодо ініційованого державою відзначення 900-літнього ювілею Михайлівського Золотоверхого, ніж повернення йому пограбованих цінностей, нам важко буде знайти.
Повертаючись знову до 900-річної біографії Михайлівського Золотоверхого, можна зауважити, що постав він тоді, коли після правління Ярослава Мудрого зміцніла Київська Русь, утвердилася наша державність. Зруйнували ж його тоді, коли посилився наступ з метою остаточного позбавлення нашого народу тієї державності. В наш час, коли Українська держава після кількох століть боротьби здобула незалежність, відновлений Михайлівський Золотоверхий нагадує нам про неперервність історичного шляху, про те, що маємо пам'ятати навіть найжорстокіші уроки минулого, аби йти вперед.
Автор: Василь ТИМОШЕНКО
