Ситуація із збереженням пам’яток давнього церковного мистецтва у Галичині залишається надзвичайно складною. На жаль, кожного року, ми лише поповнюємо список безповоротно втрачених храмів, ікон та книг. Прикрими є не тільки неспроможність держави забезпечити належну охорону унікальних пам’яток, але й прагматизм духовних середовищ, спрямований швидше на те, щоб «позбутися» проблеми, а не розв’язати її в принципі. Полагодження питань права користування приміщеннями, купівлі земельних ділянок тощо все ж не повинні ставати на перешкоді здоровому глузду і не призводити до того, що освячення хреста під будівництво нового храму стає вироком для історичних будівель, які відображають складну і багатогранну історії української християнської культури.
Як не парадоксально, але сьогодні це питання ми піднімаємо саме у нашій, начебто традиційно «релігійній» Галичині, де в радянський період навіть після музейно-складських пристосувань, більшість давніх церков все-таки вціліли. На відміну від Центральної, а особливо, Східної України, де атеїстичний режим діяв довше, а більшість церков були не просто закриті, а повністю знищені, Галичина змогла зберегти своє обличчя, свої традиції, свою історичну свідомість.
Тому особливо болючими стають події останніх десятиліть, ознаменованих спаленням деревяних храмів, стосовно чого – ніде правди діти – є вина і нас – священнослужителів усіх конфесій.
Останніми днями вразили громадськість події у с. Бісковичі на Самбірщині, на теренах Дрогобицько-Самбірської єпархії. Не торкаючись юрисдикційно-особистісних аспектів, зазначимо, що не можемо залишатися безпристрасними до закликів з боку нашого єпархіального відділу історичної пам’яті, за поданням якого Преосвященнійший Матфей, Єпископ Дрогобицький і Самбірський розіслав заяви відповідного змісту до державних органів, а, окрім того, настоятель місцевої громади УПЦ КП звернувся у районну та обласну прокуратуру. Упродовж кількох днів знищується церква 1740 р., відома з давніх актів візитацій, тематизмів, внесена у каталог церков Перемишльської єпархії Василя Слободяна. Церква є символічною для історії давньої Перемишльської, згодом – Львівсько-Тернопільської та Дрогобицько-Самбірської православних єпархій, а також для відповідних історичних єпархій УГКЦ. Упродовж всього радянського періоду вона залишалася чинною і була головною святинею для парафіян з усієї довколишньої місцевості (с. Воютичі, Пяновичі та ін.). Храм завжди користувався особливою пошаною православних галичан і лише прикрі непорозуміння і політичні та судові маніпуляції останніх років спричинили спочатку руйнування єдиної православної громади, а тепер і самої унікальної святині. Особливою сторінкою історії християнської духовності в Галичині є поширення аскетичних скитських традицій та вшанування св. преп. Онуфрія Великого. Саме на Самбірщині – у Лаврівському монастирі, у 1395 р. вперше у джерелах відзначено вшанування мощей святого подвижника. Важливо, що більшість Свято-Онуфріївських храмів та монастирів християнської Європи були засновані саме на території давньої Галицько-Волинської держави, і ця традиція була продовжена і в модерну добу XVII-XVIII ст. Наприклад – у Перемишльській єпархії – Розгірче, Посада Риботицька, Бірча, Канафости, Бісковичі; у Львові – монастир, відомий ще з XV ст.; у Холмській єпархії – Яблочинський монастир; у Володимирі та ін. Символічним є і те, що церква була шанованою та збереженою селянами у довоєнні роки, коли абсолютну більшість населення складали етнічні поляки. Тому сьогодні з особливою прикрістю ми змушені констатувати знищення пам’ятки, яка, як виявилося у ХХІ ст. у незалежній Україні, не складає жодної історичної цінності. Виникає логічне запитання – котра з церков буде наступною?
З метою запобігання подібним випадкам, вважаємо необхідним терміново ініціювати ряд спільних заходів, які мали б бути забезпечені на рівні співпраці держави, церков та громадських організацій.
1. Вимагати від державних управлінь культури негайно провести повну реєстрацію пам’яток церковної архітектури, затвердити його на державному рівні та оприлюднити як загальнообов’язковий документ. При укладенні реєстру простежити за виконанням відповідного законодавства, не допускаючи самовільного включення чи вилучення об’єктів особливої державної опіки, які складають національне надбання.
2. Передбачити пропозиції та зміни до законодавства для передбачення адміністративної та кримінальної відповідальності керівників церковних громад за неналежне збереження, а, тим більше – знищення пам’яток.
3. При виділенні земельних ділянок для будівництва церков передбачити пріоритет спільного узгодженого з церковною громадою рішення стосовно доцільності розміщення будівельного майданчика поруч із давніми храмами.
4. Не допускати передання у повну власність церковних громад храмових споруд, збудованих принаймні до 1900 р.
5. При з’ясуванні долі давніх храмів та церковної утварі, створювати компетентні комісії, які б розглядали можливості збереження церковних будівель у якості місіонерських осередків, музеїв, чи перенесення в інші місцевості, з врахуванням їх історичної цінності та специфіки національно-релігійної спадщини регіону.
6. Європеїзація та демократизація взаємовідносин у суспільстві дозволяє висловити і реалізовувати певні вимоги до нас, представників церков, для створення багатосторонніх комісій та експертних рад із залученням духовенства різних конфесій, науковців, митців, для всестороннього вивчення різних аспектів збереження історичної пам’яті та формування сучасного образу церковної Львівщини.
м.Дрогобич,
єпархіальне управління
Джерело: www.cerkva.info
Як не парадоксально, але сьогодні це питання ми піднімаємо саме у нашій, начебто традиційно «релігійній» Галичині, де в радянський період навіть після музейно-складських пристосувань, більшість давніх церков все-таки вціліли. На відміну від Центральної, а особливо, Східної України, де атеїстичний режим діяв довше, а більшість церков були не просто закриті, а повністю знищені, Галичина змогла зберегти своє обличчя, свої традиції, свою історичну свідомість.
Тому особливо болючими стають події останніх десятиліть, ознаменованих спаленням деревяних храмів, стосовно чого – ніде правди діти – є вина і нас – священнослужителів усіх конфесій.
Останніми днями вразили громадськість події у с. Бісковичі на Самбірщині, на теренах Дрогобицько-Самбірської єпархії. Не торкаючись юрисдикційно-особистісних аспектів, зазначимо, що не можемо залишатися безпристрасними до закликів з боку нашого єпархіального відділу історичної пам’яті, за поданням якого Преосвященнійший Матфей, Єпископ Дрогобицький і Самбірський розіслав заяви відповідного змісту до державних органів, а, окрім того, настоятель місцевої громади УПЦ КП звернувся у районну та обласну прокуратуру. Упродовж кількох днів знищується церква 1740 р., відома з давніх актів візитацій, тематизмів, внесена у каталог церков Перемишльської єпархії Василя Слободяна. Церква є символічною для історії давньої Перемишльської, згодом – Львівсько-Тернопільської та Дрогобицько-Самбірської православних єпархій, а також для відповідних історичних єпархій УГКЦ. Упродовж всього радянського періоду вона залишалася чинною і була головною святинею для парафіян з усієї довколишньої місцевості (с. Воютичі, Пяновичі та ін.). Храм завжди користувався особливою пошаною православних галичан і лише прикрі непорозуміння і політичні та судові маніпуляції останніх років спричинили спочатку руйнування єдиної православної громади, а тепер і самої унікальної святині. Особливою сторінкою історії християнської духовності в Галичині є поширення аскетичних скитських традицій та вшанування св. преп. Онуфрія Великого. Саме на Самбірщині – у Лаврівському монастирі, у 1395 р. вперше у джерелах відзначено вшанування мощей святого подвижника. Важливо, що більшість Свято-Онуфріївських храмів та монастирів християнської Європи були засновані саме на території давньої Галицько-Волинської держави, і ця традиція була продовжена і в модерну добу XVII-XVIII ст. Наприклад – у Перемишльській єпархії – Розгірче, Посада Риботицька, Бірча, Канафости, Бісковичі; у Львові – монастир, відомий ще з XV ст.; у Холмській єпархії – Яблочинський монастир; у Володимирі та ін. Символічним є і те, що церква була шанованою та збереженою селянами у довоєнні роки, коли абсолютну більшість населення складали етнічні поляки. Тому сьогодні з особливою прикрістю ми змушені констатувати знищення пам’ятки, яка, як виявилося у ХХІ ст. у незалежній Україні, не складає жодної історичної цінності. Виникає логічне запитання – котра з церков буде наступною?
З метою запобігання подібним випадкам, вважаємо необхідним терміново ініціювати ряд спільних заходів, які мали б бути забезпечені на рівні співпраці держави, церков та громадських організацій.
1. Вимагати від державних управлінь культури негайно провести повну реєстрацію пам’яток церковної архітектури, затвердити його на державному рівні та оприлюднити як загальнообов’язковий документ. При укладенні реєстру простежити за виконанням відповідного законодавства, не допускаючи самовільного включення чи вилучення об’єктів особливої державної опіки, які складають національне надбання.
2. Передбачити пропозиції та зміни до законодавства для передбачення адміністративної та кримінальної відповідальності керівників церковних громад за неналежне збереження, а, тим більше – знищення пам’яток.
3. При виділенні земельних ділянок для будівництва церков передбачити пріоритет спільного узгодженого з церковною громадою рішення стосовно доцільності розміщення будівельного майданчика поруч із давніми храмами.
4. Не допускати передання у повну власність церковних громад храмових споруд, збудованих принаймні до 1900 р.
5. При з’ясуванні долі давніх храмів та церковної утварі, створювати компетентні комісії, які б розглядали можливості збереження церковних будівель у якості місіонерських осередків, музеїв, чи перенесення в інші місцевості, з врахуванням їх історичної цінності та специфіки національно-релігійної спадщини регіону.
6. Європеїзація та демократизація взаємовідносин у суспільстві дозволяє висловити і реалізовувати певні вимоги до нас, представників церков, для створення багатосторонніх комісій та експертних рад із залученням духовенства різних конфесій, науковців, митців, для всестороннього вивчення різних аспектів збереження історичної пам’яті та формування сучасного образу церковної Львівщини.
м.Дрогобич,
єпархіальне управління
Джерело: www.cerkva.info
