Високопреосвященний Владико Димитрію! Традиційно у церковних календарях вказувалося, що Днем Хрещення Києва і Руси є день, який співпадав зі святом Винесення чесних древ Животворчого Хреста Господнього та пам’яттю мучеників Маккавеєвих (у народі – свято Маковія), тобто 14 серпня, що дуже урочисто відзначалося, зокрема, на історичній Київщині та у всій центральній Україні, і у свідомості віруючих було прирівняне до Дванадесятих свят. Тепер же головні акценти поєднані чи перенесені на свято Рівноапостольного Князя Володимира, тобто на 28 липня. Чому так сталося? Чому відбулася констатована корекція пріоритетів у сенсі церковного пошанування відомої історичної віхи?
Так, дійсно, ще донедавна років, здається, три тому, ті, хто уважно стежив за церковним календарем, знали, що святкування Дня Хрещення Руси-України звершувалось 14 серпня (1 серпня за ст. ст.). Ця дата має під собою історичне підґрунтя, тому що в давніх наших літописах та рукописах є свідчення про те, що князь Володимир охрестив киян саме 1 серпня 988 р. від Різдва Христового. В пам`ять про це кожного року у Києві аж до революції 1917 р. з усіх храмів звершувались хресні ходи до пам`ятного знаку на честь 900-ліття Хрещення Руси або, як його ще називають «Пам`ятника Магдебурзького права», що розташований на правому березі Дніпра. За переданням саме там охрестилися дванадцять Володимирових синів. Біля цього пам`ятного знаку було джерело, на якому кожного року 14 серпня освячували воду. На давніх світлинах 1888 року можна бачити, як на цьому місці кияни врочисто святкували 900-ліття Хрещення Київської Руси. Святкування, як видно, відбувалися не 1 серпня, а 15 липня (за ст. ст.) тобто в день пам`яті святого князя Володимира. Нажаль, традиція святкувати саме в цей день (14 серпня) Хрещення Руси була забута і не раз, як бачимо, була порушена. Так святкування 1000-ліття Хрещення Руси 1988 р. спішно звершилися спочатку в Москві, а потім 28 липня в день пам`яті святого рівноапостольного князя Володимира Великого у Києві. Революційні події, а потім сімдесятирічне панування радянської влади повністю заглушили в нас цей благочестивий звичай святкувати День Хрещення Київської Руси 14 серпня, і лише православний церковний календар нам про це нагадував з року в рік. У незалежній Україні всередині 90-х рр. минулого століття з ініціативи громадських організацій, зокрема «Просвіти», було встановлено в останню неділю місяця липня хресною ходою до пам`ятника святому князю Володимиру, а звідти - вниз до знаку 900-ліття Хрещення Руси, урочисто відзначати День Хрещення, але, як я пам`ятаю, ця традиція не прижилася і завмерла. Всього один раз наш Патріарх Філарет звершив чин освячення води біля так званого пам`ятника Магдебурзького права, і тоді, за київського мера О. Омельченка, піднімалося питання про відновлення джерела на місці хрещальної купелі дванадцяти синів рівноапостольного князя Володимира. На жаль ці проекти не були втілені в життя. Лише в останні роки з ініціативи Всеукраїнської Ради Церков цей День Хрещення Київської Руси був належно пошанований з боку Української держави, і попередній Президент України видав указ про шанування Дня Хрещення Київської Руси 28 липня, тобто в день пам`яті святого рівноапостольного князя Володимира Великого. В цьому нічого крамольного немає. Тому що один-два дні нічого не додають, хоча історичні свідчення є історичними свідченнями. Більше того, відзначу, що місяць липень багатий на дні пам’яті святих, які потрудилися у благовісті Христовому на наших землях, серед яких і день пам’яті прп. Антонія Печерського (23 липня), і св. рівноап. великої княгині Ольги (24 липня), мчч. Федора, варяга, і сина його Іоана (25 липня) і, власне, день пам’яті св. рівноап. великого князя Володимира. А, відтак, цілком заслужено ми можемо святкувати День Хрещення Руси у будь-який із цих днів, у тому числі і 28 липня у день пам’яті князя Володимира. Священний Синод нашої Церкви постановив щорічно це святкування відзначати хресною ходою за участю усього єпископату, духовенства та прочан від Свято-Володимирського кафедрального собору до пам`ятника святому князю Володимиру.
Отже, святкування Дня Хрещення України, яке вже об’єднали зі святом святого рівноапостольного князя Володимира, стало традицією і вагомою щорічною віхою у незалежній Україні. Чи можна вважати піднесення цього дня і, відповідно, започаткування цієї традиції одним із елементів та кроків на шляху відновлення чи пошуку модерної питомо української ідентичності, у церковній площині зокрема?
Без сумніву, можна погодитися із таким твердженням, оскільки формування національної свідомості завжди пов’язане з переосмисленням головних архетипних уявлень, наповненням їх новим змістом, актуалізацією історичних подій та явищ. Теза французького історика першої пол. ХХ ст. про християнство як цивілізацію істориків підтверджується усіма етапами та віхами історії нашої Церкви – саме до історичних витоків Української Православної Церкви зверталися творці ідеології нової моделі української державності у Середньовіччі – митрополит Іларіон, преп. Нестор Літописець, до початків християнства апелювали діячі національного відродження XVII ст. – митрополити Іов (Борецький), Петро (Могила), тисячолітній ювілей Українського Християнства став провісником падіння богоборчого радянського режиму. Тому в умовах становлення сучасної ідентичності українців, не знаю, чи називати її модерною у розумінні історіографії ХІХ ст., постмодерною чи іншим терміном, враховуючи глобалізаційні та власне постіндустріальні контексти розвитку культури, важливим чинником залишаються християнські основи та витоки української культури, визначальні дати історії Українського Православ’я. Тому важливо, що на всеукраїнському рівні поруч із Днем Незалежності – Днем народження Держави, відзначається і Українська П’ятидесятниця – День народження Церкви. День, який спільно відзначають усі Церкви в Україні.
Україну постійно і, на мій погляд, часто обґрунтовано критикують за те, що вона у багатьох випадках демонструє вторинність, тобто наслідує вже десь практиковані ідеологічні та організаційні концепти. Але випадок із усталенням і практикуванням відзначення Дня Хрещення України-Руси – це той приклад, який свідчить, що Україна також може продукувати власні, оригінальні і концептуально вагомі ініціативи. Не викликає сумнівів, що в означеному контексті Росія, незважаючи на всі її цивілізаційні та еклезіологічні амбіції, не може перехопити лідерство, а тому просто намагається не втратити контролю чи навіть засвідчити свою долученість до процесів і схем, запропонованих в Україні. Цей факт свідчить, що найвищі церковні російські достойники, які приїздять до україни на це свято і саме 28 липня, де-факто визнали першорядність України у сенсі осмислення і відзначення факту Хрещення Київської Руси. Зараз нас з півночі намагаючись переконати і утримати українців при думці, що Хрещення 988-го року – це спільна спадщина України і Росії, яка й надалі має тримати в церковному союзі дві нації і дві держави. Чи згідні Ви з таким трактуванням ідеологічного наповнення і змісту цього Дня і відповідної історичної віхи?
Ваше велике запитання я розділив би на кілька окремих тез. По-перше, ми можемо оцінювати справедливість чи несправедливість критики поглядів та ініціатив конкретних політичних діячів чи ієрархів, а не України як держави чи її народу. Ті хто критикує, мабуть не усвідомлює закономірності повторення за Вашим висловом “ідеологічних та організаційних концептів” за умови певних соціо-культурних умов, та погано орієнтується в історії народу, тривала боротьба якого за національну державу увінчалася проголошенням незалежності лише наприкінці ХХ ст., а національна боротьба за єдину Помісну Православну Церкву триває і досі. По-друге, Хрещення України-Руси – не “ініціатива”, а звершений історичний факт, який у жодному політичному чи церковному середовищі не піддається сумніву. По-третє, я не можу коментувати чи оцінювати форми спілкування ієрархів іншої церкви та гіпотетичних конструктів, які не відповідають офіційно задекларованим засадам і принципам розвитку взаємин між церквами і народами – у даному випадку українським і російським. Адже офіційна політика “русского міра”, пропагована Московським Патріархатом, як і візити патріарха Кирила жодним чином не нав’язують до духовно-історичних пріоритетів Українського Православ’я, а навпаки відводять йому скромне місце історичного епізоду, подібно як, скажемо відверто, і всій історії України. На жаль, справді багато очільників УПЦ Московського Патріархату в Україні намагаються вперто не помічати відмінностей у духовному та національному розвитку народів, не виявляють жодної поваги до національних почуттів українців та спекулюють на наївному обрядовірстві та духовній простоті вірних. Прагнення політичного і релігійного домінування Росії – це глибоко закорінений релікт імперського мислення та імперських претензій. Але Хрещення Русі-України – це не спадщина, яку треба ділити, або передавати, це – звершений історичний факт, символічна і містична запорука освячення і обоження кожної спільноти, що приймає благодать “зодягнення у Христа” благословенним чином святого великого князя Київського Володимира. Акт Хрещення був здійснений і визнаний офіційно у потужній європейській державі зі столицею у Києві, територіальною, культурною, політичною та духовною спадкоємицею якої є сучасна Україна. Держави ж які не існували на той період, як і помісні церкви, що формувалися пізніше, за жодною логікою не можуть заперечити цього факту і повинні пам’ятати ті дати, коли їхні народи приймали Христову віру і засновували свої окремі місіонерські осередки чи єпархії. Чи чули ви про спільну спадкоємність західнослов’янських держав та народів дати Хрещення Польщі 966 р.? А частина земель, які сьогодні перебувають у її складі, наприклад, Червенські городи, на які здійснив похід князь Володимир Великий, на той час перебували у складі Давньочеської держави.
Об’єктивним і незаперечним фактом є те, що особі Святого Володимира-Хрестителя у Росії не надавали стільки уваги і так не шанували, як в Україні. Найшанованішими святими там були і залишаються «об’єдінітелі» і «собіратєлі зємєль Рускіх». Чому констатуємо таку ситуацію? Росіяни бояться наголошувати на сюжетах ранньокиївського періоду чи просто вони для них є маргінальними, периферійними, окраїнними, як і все, що колись чи навіть зараз відбувається в Україні?
Не можна так категорично стверджувати, оскільки традиції київської княжої династії завжди були предметом зацікавлення, вивчення, а часто й певних маніпуляцій у російській історіографії від давніших часів до сьогодення. Маю на увазі як народну традицію зі збірним билинним образом “Володимира – Красного Сонечка”, так і офіційну придворну історіографію, для якої обґрунтування династичної спадкоємності Рюриковичів завжди було серед пріоритетів. Не забуваймо, з яким пієтетом в Московському царстві початку XVIII ст. була сприйнята панегірична поема “Володимир” митрополита Феофана (Прокоповича), на той час уже імперського церковного чиновника. Що ж до традицій церковного вшанування, то тут дещо відмінна ситуація – як слушно вказував у своєму “Слові про Закон і Благодать” ще митрополит Київський Іларіон – всяка земля славить свого святого покровителя. Незважаючи на чисельність вшановуваних у Православ’ї святих за місяцесловом, у кожній помісній, національній традиції природно актуальнішим є вшанування саме тих, чия духовна опіка та молитовне предстояння промислительним чином відобразилися у житті народу. Князь Володимир, як Хреститель Русі-України, правитель, що зумів здійснити низку політичних та культурних реформ, що забезпечили Давньоукраїнській державі переконливе місце серед європейських держав, народів та династій, завжди користувався особливою пошаною саме спадкоємців цієї традиції, цих реформ і досягнень. Символічно, що на українських землях великий Князь-Хреститель, завдяки небесній опіці його покровителя – Святого Василія, вшановувався навіть як учитель християнства. Очевидно, саме з цим було пов’язане поширення традиції вшанування св. Василія Великого. У церкві с. Флоринки на Лемківщині (давня Перемишльська єпархія) збереглася унікальна давня ікона із зображенням св. Василія, що “хрестить Русь”. Таким чином, вшанування обох святих в Україні варто досліджувати у тісному зв’язку. Ще один важливий контекст, встановлений сучасними українськими істориками, що дозволяє пояснити особливу популярність святих рівноапостольних князів-хрестителів Ольги та Володимира в Україні та Українській Православній традиції давнього часу, зокрема у період XVI-XVII ст., може бути пов'язаний із походженням представників династії. Так, у матеріалах наукових “Ольжиних читань”, що відбуваються у Львові під керівництвом відомого українського історика Ігоря Мицька, опубліковано низку матеріалів, які дозволяють відкоригувати не лише історіографічні, але житійні пам’ятки давнього часу. Йдеться про можливість ідентифікації с. Будятичі біля Нововолинська як місця народження князя Володимира. Попередньо вдалося обґрунтувати і гіпотезу про походження княгині Ольги не з Пскова, а літописного Пліснеська, знищеного монголо-татарами. Такі дослідження дозволяють серйозно переглянути не лише окремі фактографічні епізоди нашої історії, але й відмовитися від низки усталених ідеологем, пояснити цей духовний зв'язок українців із князями-хрестителями, що відображався і в іменах, які давали дітям, і в храмах та іконах, що створювалися в Україні. Тому й зрозуміло, що кожен народ і кожна помісна православна традиція має право на самовизначення і ідентифікацію такими засобами і такими історичними реаліями чи духовними особистостями, які визначають їхнє духовне і суспільне буття. Творцем української державності є святий Володимир Великий.
Опісля наголошення на, так би мовити, ідеологічно-церковних аспектах Хрещення України-Руси пропонував би поговорити про власне історичний контекст події більш як тисячолітньої давнини. Це для Вас, Владико Димитрію, професійна сфера, а тому до Ваших коментарів і тлумачень суто історичного кшталту увага мала б бути особлива. Отож, усі говорять про Володимирове Хрещення. Але ж було ще Хрещення часів Аскольда і Діра. Навіть Київська Митрополія УПЦ МП нещодавно з багатьох причин розпочала потужну компанію щодо пропагування цього давнього Аскольдового Хрещення, заявивши про 1150-ту, а не 1023-ю річницю Київської Митрополії, себто власне Української Церкви. Напевно, і в УПЦ МП є ідеологи, які хочуть якнайдалі заховатися у глиб історії від сучасних претензій і канонічного патронату Московського Патріархату. Але все-таки: яка дата і яка подія рубіжна в сенсі започаткування відвіку часу української церковної історії?
Якщо іти шляхом встановлення початків церковної історії України, то вони сягають апостольських часів. Адже саме з проповіді і благословення Київських гір святого апостола Андрія Первозваного починається історія перших християнських громад на українських землях. На жаль, не збереглися писемні джерела, які б відображали їх історію до Х ст., не можуть бути чітко ідентифіковані і пам’ятки тогочасної матеріальної культури – про перший храм маємо літописну згадку уже Х ст., можемо лише висловлювати припущення про дату заснування церкви св. Миколая на Аскольдовій Могилі у Києві. Апостольська традиція Українського Православ’я є запорукою його святості та чистоти, спадкоємності Христового вчення і Відкупительної жертви. Христове Воскресіння – головна і визначальна подія для всієї, в тім і української, церковної історії, а Володимирове Хрещення, подібно як Медіоланський едикт у Візантії, є офіційним визнанням Церкви Христової на державному рівні та актом, що відкрив шлях до істини нашим предкам і попередникам. Саме до цієї дати, як я уже згадував вище, відкликався митрополит Іларіон, саме до цієї віхи відкликалися захисники православ’я, саме цим обґрунтовується право українців на Єдину Помісну Православну Церкву.
Роз’ясніть, будь ласка, Вашу візію того, наскільки факт Хрещення киян і всієї Київської Руси слід уважати фактом чи то власне української історії, чи суто російської, чи, можливо, спільної?
Уся історія є процесом Боголюдським, тобто спільним для всього людства, стосовно ж національних уявлень та історичної свідомості політичних спільнот, то вони завжди є результатом певних переосмислень та інтелектуальних конструкцій. Якщо росіянам імпонує відкликання до первісної української церковно-державної традиції Хрещення Русі, то ми не можемо їм цього заборонити чи рекомендувати. Ще раз повторю – Хрещення Русі-України є звершеним фактом української історії, і не вважаю необхідним коментувати національні міфологеми та ідеологеми інших народів.
В українському релігійному середовищі все більшої популярності набуває концепт і теза про так зване Володимирове Хрещення чи традицію Володимирового Хрещення або Київську Церкву, яка мала б об’єднувати всі церковні структури в сучасній Україні, які власну ідентичність пов’язують із Хрещенням, здійсненим Володимиром Великим. Особливо активні в продукуванні та пропаганді цього концепту греко-католицькі богослови, які болісно переживають власну відстороненість від, вживемо дуже світське слово, мейнстріму сучасних релігійних процесів, щонайменше процесів, які торкаються абсолютної більшості населення України. Яка Ваша опінія з цього приводу?
Так, я знайомий з низкою концепцій, опублікованих греко-католицькими богословами, зокрема й з концепцією «Київської Церкви» і ще навіть нового нещодавнього концепту про «Церкву київської християнської традиції». Так останнім часом греко-католицькі історики стали заміняти період історії Української Церкви до Берестейської унії уникаючи слова «православний». Також не можу погодитися з твердженням про відсторонення греко-католицьких богословів від релігійних процесів, навпаки, вони намагаються бути присутніми у кожному актуальному для суспільства контексті. Як богослов і історик вважаю такий підхід цікавим історіографічним експериментом, але не завжди належно обґрунтованим. Якщо для церковно-історичного дослідження необхідним є ґрунтовний джерелознавчий підхід, аналіз та введення до наукового обігу документів, застосування відповідних методологій, то для адептів ідеологеми “Київської Церкви” поряд із дотриманням зазначених вимог часто є характерні поверховість висновків, апелювання до еклезіологічних концепцій новітнього часу, застосування екуменічних підходів та мотивацій у поясненні певних явищ, а іноді й просто переміщення в український церковний контекст готових історіографічних схем, розроблених у західноєвропейській чи американській історіографії. Це призводить до спотворення історичної дійсності та формування ретроспективного погляду на минуле через призму історично новіших процесів (історії УГКЦ у ХІХ – першій половині ХХ ст., апології унії з Римом), де причинно-наслідкові зв’язки можуть бути іншими. Як інтелектуальна побудова ідея є цікавою, дає можливість продукувати нові підходи і бачення в історії, є доброю основою для соціальної співдії сучасних християнських спільнот в Україні, але як підґрунтя для єднання, навряд чи є еклезіологічно виправданою. Ще хочу зробити одну заувагу в тому, що історики української православної церковно-історіографічної школи до сьогодні ще не дали належної оцінки цим всім концептам греко-католицьких істориків. Тобто, я не зустрічав серйозної критики цього «історичного новоутвору» під назвою «Київська Церква».
До речі, хотів би з’ясувати Вашу думку щодо ще одного підходу в сенсі системного осмислення факту і процесу перебігу Володимирового Хрещення. У середовищі греко-католицьких істориків і богословів популярною є думка, викристалізувана ще в першій половині ХХ сторіччя, яка полягає у тому, що Хрещення було здійснене у часах, коли не було ще остаточного і формального розділення між Римською Церквою і Константинополем, тобто християнським Сходом, а тому власне Греко-Католицька Церква, яка, зберігаючи східний обряд, але перебуваючи у сопричасті з Римом, втілює істинний і справжній ідеал церковного устрою, який запроваджував і втілював у своїй державі Володимир Великий. Що Ви думаєте з цього приводу?
Зовнішнє розділення церков з відповідними канонічними актами справді мало місце лише 1054 р. Коли ж ми говоримо про спадкоємність християнської віри і традиції, то мусимо звернутися до історії Церкви попередніх століть – адже розділення було спричинене не вольовим рішенням ієрархів, а мало серйозні богословські, соціокультурні, політичні причини. Так, принаймні від VI ст. виразними стали відмінності у трактуванні певних богословських понять і доктрин – західний юридизм, що сприяв розвитку схоластичних підходів у термінологічних визначеннях виразно протистояв філософії обоження та аскетизму східної традиції; багатство обрядовості та символізму “східної” літургії – простоті і прагматизму західному. Це відбувалося на тлі виразної претензії на домінування з боку Римського патріархату, що, потрапляючи під вплив нових політичних еліт динамічного колись варварського світу, протистояв сталому та послідовному християнізованому еллінізмові Східних патріархатів. У Х ст. ці світоглядні розбіжності уже виразно визначали поділ християнства. Християнізація Русі відбулася у період, коли завершилася епоха Вселенських соборів, був сформований канонічний збірник – Номоканон патріарха Фотія, був сформований літургійний чин, що вражав не лише зовнішнім багатством, але й глибоким внутрішнім символізмом – києво-руські посли у Константинополі, за словами Нестора-Літописця, не знали на землі чи на небі перебували під час богослужіння. Прийняттю християнства на Русі передував тривалий період контактів, взаємного спілкування з різними релігійними традиціями – епізод з літописним “вибором віри” у “спресованому” вигляді відображає кілька сотень років духовної історії Русі. На українських землях служили численні візантійські місіонери від скерованих у заслання в Північне Причорномор’я до місії св. рівноапостольних Кирила і Мефодія. Тому християнізація Русі Промислительною дією Святого Духа стала прийняттям Святого Православ’я як духовної основи та офіційної релігії народу і держави. Традиція відкликання греко-католиків до Володимирового Хрещення також є не новою – у період полеміки довкола укладення Берестейської унії саме Володимирове Хрещення було підставою ідентифікації Православ’я як “старої”, тобто освяченої традицією, а унії як “нової” Русі. Греко-Католицька Церква як церква східного обряду канонічно є частиною і елементом еклезіології та політики Римської Церкви. Якщо ж її ідентичність є іншою – це вирішувати ієрархії та вірним, то шлях до діалогу завжди є відкритим, але, як дійшли згоди представники Православної та Католицької церков у низці спільних рішень, зокрема Баламандської конференції: цей шлях – не унія.
Справді незаперечним фактом є те, що в часах Володимира Великого і його наступників Церква Київської Руси була єдиною. Чи зобов’язує ця обставина зараз усіх, хто відчуває належність до констатованої традиції Володимирового Хрещення, шукати шляхів відновлення тієї первісної єдності? І, до речі, якою така ідеальна єдність мала б бути, бо схема, яку пропонують з одного боку греко-католики не може бути визнана ідеальною моделлю часів Володимира Великого, бо УГКЦ хоч і перебуває у єдності з Римом, але не має євхаристичного спілкування з історичними патріархатами Сходу, з Константинополем у першу, як з Церквою-Матір’ю, а, з іншого боку, Православ’я, практикуючи співпричастя усередині православної ойкумени, не має літургійного спілкування з Римом?
Визначальною метою і звершенням Хрещення святого князя Володимира є створення єдиної Помісної Української Православної Церкви, очоленої Патріархом Київським і всієї Руси-України. Результатом тривалих богословських та наукових пошуків, здійснених представниками Помісних Православних і Католицької Церков у другій половині ХХ ст., у т. ч. й Предстоятелем нашої Церкви, тоді – Екзархом України, митрополитом Київським і Галицьким Філаретом, стали важливі кроки, спрямовані на взаємне визнання таїнств та порозуміння у багатьох галузях суспільного життя. Сьогодні багато католицьких богословів висловлюють узгоджену думку про те, що ідеальна форма, що об’єднала б християн, була вироблена у першому тисячолітті християнства – це оперта на традицію пентархії (п’яти патріархатів) система помісних церков. Тому і українська духовна традиція повинна бути спрямована у бік творення своєї Помісної Церкви. Шлях часткових уній чи обрядово-догматичних експериментів в історії себе не виправдав.
До речі, чи була якась специфіка цьогорічних святкувань, що відбулися 28 липня у Києві і які організовувала Українська Православна Церква Київського Патріархату? Наскільки Львівсько-Сокальська єпархія приймала участь у цих урочистостях?
В рамках відзначення річниці Хрещення Київської Руси-України у Києві в Свято-Володимирському патріаршому кафедральному соборі, відбулося урочисте богослужіння: 27 липня — Всенічне бдіння і 28 липня — Божественна літургія. У співслужінні єпископату і духовенства УПЦ Київського Патріархату святкові богослужіння очолював Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. По завершенні Божественної літургії від Володимирського собору до пам’ятника святому Володимиру відбувся Хресний хід. Минулого року аналогічний Хресний хід зібрав близько 20 тис. учасників. Цього року – набагато більше. Особливістю цьогорічного хресного ходу стала зупинка його учасників на Софійській площі для звершення молебну з нагоди 1000-ліття закладення собору Святої Софії в Києві. Святкові заходи були проведені відповідно до вже згадуваного рішення Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату від 13 травня 2011 р. В урочистому святкуванні також взяли участь прочани із Львівсько-Сокальської єпархії. Я, особисто, дуже вдячний отцям благочинним, духовенству, мирянам нашої єпархії, які цього року так багато чисельно прибули на святкування Дня Хрещення Київської Руси до нашого другого Єрусалима – Золотоверхого Києва.
Дякую Вам, Владико, за Ваші відповіді на поставленні запитання. Щоб ви побажали читачам нашого сайту у цей святковий день?
Хотілося б, щоб у цей День, і у своєму повсякденному земному житті, ми постійно усвідомлювали, що ми є спадкоємцями Володимирового Хрещення Руси. Тільки від такого самоствердження і залежить майбутнє Єдиної Помісної Української Православної Церкви.
Спеціально для прес-служби Львівсько-Сокальської єпархії.
Розмову вів Євген Бойко
Так, дійсно, ще донедавна років, здається, три тому, ті, хто уважно стежив за церковним календарем, знали, що святкування Дня Хрещення Руси-України звершувалось 14 серпня (1 серпня за ст. ст.). Ця дата має під собою історичне підґрунтя, тому що в давніх наших літописах та рукописах є свідчення про те, що князь Володимир охрестив киян саме 1 серпня 988 р. від Різдва Христового. В пам`ять про це кожного року у Києві аж до революції 1917 р. з усіх храмів звершувались хресні ходи до пам`ятного знаку на честь 900-ліття Хрещення Руси або, як його ще називають «Пам`ятника Магдебурзького права», що розташований на правому березі Дніпра. За переданням саме там охрестилися дванадцять Володимирових синів. Біля цього пам`ятного знаку було джерело, на якому кожного року 14 серпня освячували воду. На давніх світлинах 1888 року можна бачити, як на цьому місці кияни врочисто святкували 900-ліття Хрещення Київської Руси. Святкування, як видно, відбувалися не 1 серпня, а 15 липня (за ст. ст.) тобто в день пам`яті святого князя Володимира. Нажаль, традиція святкувати саме в цей день (14 серпня) Хрещення Руси була забута і не раз, як бачимо, була порушена. Так святкування 1000-ліття Хрещення Руси 1988 р. спішно звершилися спочатку в Москві, а потім 28 липня в день пам`яті святого рівноапостольного князя Володимира Великого у Києві. Революційні події, а потім сімдесятирічне панування радянської влади повністю заглушили в нас цей благочестивий звичай святкувати День Хрещення Київської Руси 14 серпня, і лише православний церковний календар нам про це нагадував з року в рік. У незалежній Україні всередині 90-х рр. минулого століття з ініціативи громадських організацій, зокрема «Просвіти», було встановлено в останню неділю місяця липня хресною ходою до пам`ятника святому князю Володимиру, а звідти - вниз до знаку 900-ліття Хрещення Руси, урочисто відзначати День Хрещення, але, як я пам`ятаю, ця традиція не прижилася і завмерла. Всього один раз наш Патріарх Філарет звершив чин освячення води біля так званого пам`ятника Магдебурзького права, і тоді, за київського мера О. Омельченка, піднімалося питання про відновлення джерела на місці хрещальної купелі дванадцяти синів рівноапостольного князя Володимира. На жаль ці проекти не були втілені в життя. Лише в останні роки з ініціативи Всеукраїнської Ради Церков цей День Хрещення Київської Руси був належно пошанований з боку Української держави, і попередній Президент України видав указ про шанування Дня Хрещення Київської Руси 28 липня, тобто в день пам`яті святого рівноапостольного князя Володимира Великого. В цьому нічого крамольного немає. Тому що один-два дні нічого не додають, хоча історичні свідчення є історичними свідченнями. Більше того, відзначу, що місяць липень багатий на дні пам’яті святих, які потрудилися у благовісті Христовому на наших землях, серед яких і день пам’яті прп. Антонія Печерського (23 липня), і св. рівноап. великої княгині Ольги (24 липня), мчч. Федора, варяга, і сина його Іоана (25 липня) і, власне, день пам’яті св. рівноап. великого князя Володимира. А, відтак, цілком заслужено ми можемо святкувати День Хрещення Руси у будь-який із цих днів, у тому числі і 28 липня у день пам’яті князя Володимира. Священний Синод нашої Церкви постановив щорічно це святкування відзначати хресною ходою за участю усього єпископату, духовенства та прочан від Свято-Володимирського кафедрального собору до пам`ятника святому князю Володимиру.
Отже, святкування Дня Хрещення України, яке вже об’єднали зі святом святого рівноапостольного князя Володимира, стало традицією і вагомою щорічною віхою у незалежній Україні. Чи можна вважати піднесення цього дня і, відповідно, започаткування цієї традиції одним із елементів та кроків на шляху відновлення чи пошуку модерної питомо української ідентичності, у церковній площині зокрема?
Без сумніву, можна погодитися із таким твердженням, оскільки формування національної свідомості завжди пов’язане з переосмисленням головних архетипних уявлень, наповненням їх новим змістом, актуалізацією історичних подій та явищ. Теза французького історика першої пол. ХХ ст. про християнство як цивілізацію істориків підтверджується усіма етапами та віхами історії нашої Церкви – саме до історичних витоків Української Православної Церкви зверталися творці ідеології нової моделі української державності у Середньовіччі – митрополит Іларіон, преп. Нестор Літописець, до початків християнства апелювали діячі національного відродження XVII ст. – митрополити Іов (Борецький), Петро (Могила), тисячолітній ювілей Українського Християнства став провісником падіння богоборчого радянського режиму. Тому в умовах становлення сучасної ідентичності українців, не знаю, чи називати її модерною у розумінні історіографії ХІХ ст., постмодерною чи іншим терміном, враховуючи глобалізаційні та власне постіндустріальні контексти розвитку культури, важливим чинником залишаються християнські основи та витоки української культури, визначальні дати історії Українського Православ’я. Тому важливо, що на всеукраїнському рівні поруч із Днем Незалежності – Днем народження Держави, відзначається і Українська П’ятидесятниця – День народження Церкви. День, який спільно відзначають усі Церкви в Україні.
Україну постійно і, на мій погляд, часто обґрунтовано критикують за те, що вона у багатьох випадках демонструє вторинність, тобто наслідує вже десь практиковані ідеологічні та організаційні концепти. Але випадок із усталенням і практикуванням відзначення Дня Хрещення України-Руси – це той приклад, який свідчить, що Україна також може продукувати власні, оригінальні і концептуально вагомі ініціативи. Не викликає сумнівів, що в означеному контексті Росія, незважаючи на всі її цивілізаційні та еклезіологічні амбіції, не може перехопити лідерство, а тому просто намагається не втратити контролю чи навіть засвідчити свою долученість до процесів і схем, запропонованих в Україні. Цей факт свідчить, що найвищі церковні російські достойники, які приїздять до україни на це свято і саме 28 липня, де-факто визнали першорядність України у сенсі осмислення і відзначення факту Хрещення Київської Руси. Зараз нас з півночі намагаючись переконати і утримати українців при думці, що Хрещення 988-го року – це спільна спадщина України і Росії, яка й надалі має тримати в церковному союзі дві нації і дві держави. Чи згідні Ви з таким трактуванням ідеологічного наповнення і змісту цього Дня і відповідної історичної віхи?
Ваше велике запитання я розділив би на кілька окремих тез. По-перше, ми можемо оцінювати справедливість чи несправедливість критики поглядів та ініціатив конкретних політичних діячів чи ієрархів, а не України як держави чи її народу. Ті хто критикує, мабуть не усвідомлює закономірності повторення за Вашим висловом “ідеологічних та організаційних концептів” за умови певних соціо-культурних умов, та погано орієнтується в історії народу, тривала боротьба якого за національну державу увінчалася проголошенням незалежності лише наприкінці ХХ ст., а національна боротьба за єдину Помісну Православну Церкву триває і досі. По-друге, Хрещення України-Руси – не “ініціатива”, а звершений історичний факт, який у жодному політичному чи церковному середовищі не піддається сумніву. По-третє, я не можу коментувати чи оцінювати форми спілкування ієрархів іншої церкви та гіпотетичних конструктів, які не відповідають офіційно задекларованим засадам і принципам розвитку взаємин між церквами і народами – у даному випадку українським і російським. Адже офіційна політика “русского міра”, пропагована Московським Патріархатом, як і візити патріарха Кирила жодним чином не нав’язують до духовно-історичних пріоритетів Українського Православ’я, а навпаки відводять йому скромне місце історичного епізоду, подібно як, скажемо відверто, і всій історії України. На жаль, справді багато очільників УПЦ Московського Патріархату в Україні намагаються вперто не помічати відмінностей у духовному та національному розвитку народів, не виявляють жодної поваги до національних почуттів українців та спекулюють на наївному обрядовірстві та духовній простоті вірних. Прагнення політичного і релігійного домінування Росії – це глибоко закорінений релікт імперського мислення та імперських претензій. Але Хрещення Русі-України – це не спадщина, яку треба ділити, або передавати, це – звершений історичний факт, символічна і містична запорука освячення і обоження кожної спільноти, що приймає благодать “зодягнення у Христа” благословенним чином святого великого князя Київського Володимира. Акт Хрещення був здійснений і визнаний офіційно у потужній європейській державі зі столицею у Києві, територіальною, культурною, політичною та духовною спадкоємицею якої є сучасна Україна. Держави ж які не існували на той період, як і помісні церкви, що формувалися пізніше, за жодною логікою не можуть заперечити цього факту і повинні пам’ятати ті дати, коли їхні народи приймали Христову віру і засновували свої окремі місіонерські осередки чи єпархії. Чи чули ви про спільну спадкоємність західнослов’янських держав та народів дати Хрещення Польщі 966 р.? А частина земель, які сьогодні перебувають у її складі, наприклад, Червенські городи, на які здійснив похід князь Володимир Великий, на той час перебували у складі Давньочеської держави.
Об’єктивним і незаперечним фактом є те, що особі Святого Володимира-Хрестителя у Росії не надавали стільки уваги і так не шанували, як в Україні. Найшанованішими святими там були і залишаються «об’єдінітелі» і «собіратєлі зємєль Рускіх». Чому констатуємо таку ситуацію? Росіяни бояться наголошувати на сюжетах ранньокиївського періоду чи просто вони для них є маргінальними, периферійними, окраїнними, як і все, що колись чи навіть зараз відбувається в Україні?
Не можна так категорично стверджувати, оскільки традиції київської княжої династії завжди були предметом зацікавлення, вивчення, а часто й певних маніпуляцій у російській історіографії від давніших часів до сьогодення. Маю на увазі як народну традицію зі збірним билинним образом “Володимира – Красного Сонечка”, так і офіційну придворну історіографію, для якої обґрунтування династичної спадкоємності Рюриковичів завжди було серед пріоритетів. Не забуваймо, з яким пієтетом в Московському царстві початку XVIII ст. була сприйнята панегірична поема “Володимир” митрополита Феофана (Прокоповича), на той час уже імперського церковного чиновника. Що ж до традицій церковного вшанування, то тут дещо відмінна ситуація – як слушно вказував у своєму “Слові про Закон і Благодать” ще митрополит Київський Іларіон – всяка земля славить свого святого покровителя. Незважаючи на чисельність вшановуваних у Православ’ї святих за місяцесловом, у кожній помісній, національній традиції природно актуальнішим є вшанування саме тих, чия духовна опіка та молитовне предстояння промислительним чином відобразилися у житті народу. Князь Володимир, як Хреститель Русі-України, правитель, що зумів здійснити низку політичних та культурних реформ, що забезпечили Давньоукраїнській державі переконливе місце серед європейських держав, народів та династій, завжди користувався особливою пошаною саме спадкоємців цієї традиції, цих реформ і досягнень. Символічно, що на українських землях великий Князь-Хреститель, завдяки небесній опіці його покровителя – Святого Василія, вшановувався навіть як учитель християнства. Очевидно, саме з цим було пов’язане поширення традиції вшанування св. Василія Великого. У церкві с. Флоринки на Лемківщині (давня Перемишльська єпархія) збереглася унікальна давня ікона із зображенням св. Василія, що “хрестить Русь”. Таким чином, вшанування обох святих в Україні варто досліджувати у тісному зв’язку. Ще один важливий контекст, встановлений сучасними українськими істориками, що дозволяє пояснити особливу популярність святих рівноапостольних князів-хрестителів Ольги та Володимира в Україні та Українській Православній традиції давнього часу, зокрема у період XVI-XVII ст., може бути пов'язаний із походженням представників династії. Так, у матеріалах наукових “Ольжиних читань”, що відбуваються у Львові під керівництвом відомого українського історика Ігоря Мицька, опубліковано низку матеріалів, які дозволяють відкоригувати не лише історіографічні, але житійні пам’ятки давнього часу. Йдеться про можливість ідентифікації с. Будятичі біля Нововолинська як місця народження князя Володимира. Попередньо вдалося обґрунтувати і гіпотезу про походження княгині Ольги не з Пскова, а літописного Пліснеська, знищеного монголо-татарами. Такі дослідження дозволяють серйозно переглянути не лише окремі фактографічні епізоди нашої історії, але й відмовитися від низки усталених ідеологем, пояснити цей духовний зв'язок українців із князями-хрестителями, що відображався і в іменах, які давали дітям, і в храмах та іконах, що створювалися в Україні. Тому й зрозуміло, що кожен народ і кожна помісна православна традиція має право на самовизначення і ідентифікацію такими засобами і такими історичними реаліями чи духовними особистостями, які визначають їхнє духовне і суспільне буття. Творцем української державності є святий Володимир Великий.
Опісля наголошення на, так би мовити, ідеологічно-церковних аспектах Хрещення України-Руси пропонував би поговорити про власне історичний контекст події більш як тисячолітньої давнини. Це для Вас, Владико Димитрію, професійна сфера, а тому до Ваших коментарів і тлумачень суто історичного кшталту увага мала б бути особлива. Отож, усі говорять про Володимирове Хрещення. Але ж було ще Хрещення часів Аскольда і Діра. Навіть Київська Митрополія УПЦ МП нещодавно з багатьох причин розпочала потужну компанію щодо пропагування цього давнього Аскольдового Хрещення, заявивши про 1150-ту, а не 1023-ю річницю Київської Митрополії, себто власне Української Церкви. Напевно, і в УПЦ МП є ідеологи, які хочуть якнайдалі заховатися у глиб історії від сучасних претензій і канонічного патронату Московського Патріархату. Але все-таки: яка дата і яка подія рубіжна в сенсі започаткування відвіку часу української церковної історії?
Якщо іти шляхом встановлення початків церковної історії України, то вони сягають апостольських часів. Адже саме з проповіді і благословення Київських гір святого апостола Андрія Первозваного починається історія перших християнських громад на українських землях. На жаль, не збереглися писемні джерела, які б відображали їх історію до Х ст., не можуть бути чітко ідентифіковані і пам’ятки тогочасної матеріальної культури – про перший храм маємо літописну згадку уже Х ст., можемо лише висловлювати припущення про дату заснування церкви св. Миколая на Аскольдовій Могилі у Києві. Апостольська традиція Українського Православ’я є запорукою його святості та чистоти, спадкоємності Христового вчення і Відкупительної жертви. Христове Воскресіння – головна і визначальна подія для всієї, в тім і української, церковної історії, а Володимирове Хрещення, подібно як Медіоланський едикт у Візантії, є офіційним визнанням Церкви Христової на державному рівні та актом, що відкрив шлях до істини нашим предкам і попередникам. Саме до цієї дати, як я уже згадував вище, відкликався митрополит Іларіон, саме до цієї віхи відкликалися захисники православ’я, саме цим обґрунтовується право українців на Єдину Помісну Православну Церкву.
Роз’ясніть, будь ласка, Вашу візію того, наскільки факт Хрещення киян і всієї Київської Руси слід уважати фактом чи то власне української історії, чи суто російської, чи, можливо, спільної?
Уся історія є процесом Боголюдським, тобто спільним для всього людства, стосовно ж національних уявлень та історичної свідомості політичних спільнот, то вони завжди є результатом певних переосмислень та інтелектуальних конструкцій. Якщо росіянам імпонує відкликання до первісної української церковно-державної традиції Хрещення Русі, то ми не можемо їм цього заборонити чи рекомендувати. Ще раз повторю – Хрещення Русі-України є звершеним фактом української історії, і не вважаю необхідним коментувати національні міфологеми та ідеологеми інших народів.
В українському релігійному середовищі все більшої популярності набуває концепт і теза про так зване Володимирове Хрещення чи традицію Володимирового Хрещення або Київську Церкву, яка мала б об’єднувати всі церковні структури в сучасній Україні, які власну ідентичність пов’язують із Хрещенням, здійсненим Володимиром Великим. Особливо активні в продукуванні та пропаганді цього концепту греко-католицькі богослови, які болісно переживають власну відстороненість від, вживемо дуже світське слово, мейнстріму сучасних релігійних процесів, щонайменше процесів, які торкаються абсолютної більшості населення України. Яка Ваша опінія з цього приводу?
Так, я знайомий з низкою концепцій, опублікованих греко-католицькими богословами, зокрема й з концепцією «Київської Церкви» і ще навіть нового нещодавнього концепту про «Церкву київської християнської традиції». Так останнім часом греко-католицькі історики стали заміняти період історії Української Церкви до Берестейської унії уникаючи слова «православний». Також не можу погодитися з твердженням про відсторонення греко-католицьких богословів від релігійних процесів, навпаки, вони намагаються бути присутніми у кожному актуальному для суспільства контексті. Як богослов і історик вважаю такий підхід цікавим історіографічним експериментом, але не завжди належно обґрунтованим. Якщо для церковно-історичного дослідження необхідним є ґрунтовний джерелознавчий підхід, аналіз та введення до наукового обігу документів, застосування відповідних методологій, то для адептів ідеологеми “Київської Церкви” поряд із дотриманням зазначених вимог часто є характерні поверховість висновків, апелювання до еклезіологічних концепцій новітнього часу, застосування екуменічних підходів та мотивацій у поясненні певних явищ, а іноді й просто переміщення в український церковний контекст готових історіографічних схем, розроблених у західноєвропейській чи американській історіографії. Це призводить до спотворення історичної дійсності та формування ретроспективного погляду на минуле через призму історично новіших процесів (історії УГКЦ у ХІХ – першій половині ХХ ст., апології унії з Римом), де причинно-наслідкові зв’язки можуть бути іншими. Як інтелектуальна побудова ідея є цікавою, дає можливість продукувати нові підходи і бачення в історії, є доброю основою для соціальної співдії сучасних християнських спільнот в Україні, але як підґрунтя для єднання, навряд чи є еклезіологічно виправданою. Ще хочу зробити одну заувагу в тому, що історики української православної церковно-історіографічної школи до сьогодні ще не дали належної оцінки цим всім концептам греко-католицьких істориків. Тобто, я не зустрічав серйозної критики цього «історичного новоутвору» під назвою «Київська Церква».
До речі, хотів би з’ясувати Вашу думку щодо ще одного підходу в сенсі системного осмислення факту і процесу перебігу Володимирового Хрещення. У середовищі греко-католицьких істориків і богословів популярною є думка, викристалізувана ще в першій половині ХХ сторіччя, яка полягає у тому, що Хрещення було здійснене у часах, коли не було ще остаточного і формального розділення між Римською Церквою і Константинополем, тобто християнським Сходом, а тому власне Греко-Католицька Церква, яка, зберігаючи східний обряд, але перебуваючи у сопричасті з Римом, втілює істинний і справжній ідеал церковного устрою, який запроваджував і втілював у своїй державі Володимир Великий. Що Ви думаєте з цього приводу?
Зовнішнє розділення церков з відповідними канонічними актами справді мало місце лише 1054 р. Коли ж ми говоримо про спадкоємність християнської віри і традиції, то мусимо звернутися до історії Церкви попередніх століть – адже розділення було спричинене не вольовим рішенням ієрархів, а мало серйозні богословські, соціокультурні, політичні причини. Так, принаймні від VI ст. виразними стали відмінності у трактуванні певних богословських понять і доктрин – західний юридизм, що сприяв розвитку схоластичних підходів у термінологічних визначеннях виразно протистояв філософії обоження та аскетизму східної традиції; багатство обрядовості та символізму “східної” літургії – простоті і прагматизму західному. Це відбувалося на тлі виразної претензії на домінування з боку Римського патріархату, що, потрапляючи під вплив нових політичних еліт динамічного колись варварського світу, протистояв сталому та послідовному християнізованому еллінізмові Східних патріархатів. У Х ст. ці світоглядні розбіжності уже виразно визначали поділ християнства. Християнізація Русі відбулася у період, коли завершилася епоха Вселенських соборів, був сформований канонічний збірник – Номоканон патріарха Фотія, був сформований літургійний чин, що вражав не лише зовнішнім багатством, але й глибоким внутрішнім символізмом – києво-руські посли у Константинополі, за словами Нестора-Літописця, не знали на землі чи на небі перебували під час богослужіння. Прийняттю християнства на Русі передував тривалий період контактів, взаємного спілкування з різними релігійними традиціями – епізод з літописним “вибором віри” у “спресованому” вигляді відображає кілька сотень років духовної історії Русі. На українських землях служили численні візантійські місіонери від скерованих у заслання в Північне Причорномор’я до місії св. рівноапостольних Кирила і Мефодія. Тому християнізація Русі Промислительною дією Святого Духа стала прийняттям Святого Православ’я як духовної основи та офіційної релігії народу і держави. Традиція відкликання греко-католиків до Володимирового Хрещення також є не новою – у період полеміки довкола укладення Берестейської унії саме Володимирове Хрещення було підставою ідентифікації Православ’я як “старої”, тобто освяченої традицією, а унії як “нової” Русі. Греко-Католицька Церква як церква східного обряду канонічно є частиною і елементом еклезіології та політики Римської Церкви. Якщо ж її ідентичність є іншою – це вирішувати ієрархії та вірним, то шлях до діалогу завжди є відкритим, але, як дійшли згоди представники Православної та Католицької церков у низці спільних рішень, зокрема Баламандської конференції: цей шлях – не унія.
Справді незаперечним фактом є те, що в часах Володимира Великого і його наступників Церква Київської Руси була єдиною. Чи зобов’язує ця обставина зараз усіх, хто відчуває належність до констатованої традиції Володимирового Хрещення, шукати шляхів відновлення тієї первісної єдності? І, до речі, якою така ідеальна єдність мала б бути, бо схема, яку пропонують з одного боку греко-католики не може бути визнана ідеальною моделлю часів Володимира Великого, бо УГКЦ хоч і перебуває у єдності з Римом, але не має євхаристичного спілкування з історичними патріархатами Сходу, з Константинополем у першу, як з Церквою-Матір’ю, а, з іншого боку, Православ’я, практикуючи співпричастя усередині православної ойкумени, не має літургійного спілкування з Римом?
Визначальною метою і звершенням Хрещення святого князя Володимира є створення єдиної Помісної Української Православної Церкви, очоленої Патріархом Київським і всієї Руси-України. Результатом тривалих богословських та наукових пошуків, здійснених представниками Помісних Православних і Католицької Церков у другій половині ХХ ст., у т. ч. й Предстоятелем нашої Церкви, тоді – Екзархом України, митрополитом Київським і Галицьким Філаретом, стали важливі кроки, спрямовані на взаємне визнання таїнств та порозуміння у багатьох галузях суспільного життя. Сьогодні багато католицьких богословів висловлюють узгоджену думку про те, що ідеальна форма, що об’єднала б християн, була вироблена у першому тисячолітті християнства – це оперта на традицію пентархії (п’яти патріархатів) система помісних церков. Тому і українська духовна традиція повинна бути спрямована у бік творення своєї Помісної Церкви. Шлях часткових уній чи обрядово-догматичних експериментів в історії себе не виправдав.
До речі, чи була якась специфіка цьогорічних святкувань, що відбулися 28 липня у Києві і які організовувала Українська Православна Церква Київського Патріархату? Наскільки Львівсько-Сокальська єпархія приймала участь у цих урочистостях?
В рамках відзначення річниці Хрещення Київської Руси-України у Києві в Свято-Володимирському патріаршому кафедральному соборі, відбулося урочисте богослужіння: 27 липня — Всенічне бдіння і 28 липня — Божественна літургія. У співслужінні єпископату і духовенства УПЦ Київського Патріархату святкові богослужіння очолював Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. По завершенні Божественної літургії від Володимирського собору до пам’ятника святому Володимиру відбувся Хресний хід. Минулого року аналогічний Хресний хід зібрав близько 20 тис. учасників. Цього року – набагато більше. Особливістю цьогорічного хресного ходу стала зупинка його учасників на Софійській площі для звершення молебну з нагоди 1000-ліття закладення собору Святої Софії в Києві. Святкові заходи були проведені відповідно до вже згадуваного рішення Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату від 13 травня 2011 р. В урочистому святкуванні також взяли участь прочани із Львівсько-Сокальської єпархії. Я, особисто, дуже вдячний отцям благочинним, духовенству, мирянам нашої єпархії, які цього року так багато чисельно прибули на святкування Дня Хрещення Київської Руси до нашого другого Єрусалима – Золотоверхого Києва.
Дякую Вам, Владико, за Ваші відповіді на поставленні запитання. Щоб ви побажали читачам нашого сайту у цей святковий день?
Хотілося б, щоб у цей День, і у своєму повсякденному земному житті, ми постійно усвідомлювали, що ми є спадкоємцями Володимирового Хрещення Руси. Тільки від такого самоствердження і залежить майбутнє Єдиної Помісної Української Православної Церкви.
Спеціально для прес-служби Львівсько-Сокальської єпархії.
Розмову вів Євген Бойко
